Світле слово правди і любові (до 100-ліття Віри Вовк)

2 січня 2026 р. виповнюється 100 років від дня народження великої українки, поетеси, прозаїка, перекладачки, науковця, подруги-посестри шістдесятників і колег із Нью-Йоркської групи, духовної доньки праведного митрополита Андрея Шептицького – Віри Вовк.

Хто може найкраще сказати про авторку, як не її слово?

Змістовне і влучне, проникливе і глибоке, сповнене надії і світла,
воно таке актуальне сьогодні:

«Життя пливе й пливе безустанно, міняються персонажі, але не міняється сценарій: ми завжди ще під статуєю Христа на Корковадо» (кн. «Старі панянки»).

«Доля має свої меандри… але все “трушеною мірою” зрівноважене в Божих долонях» 
(кн. «Мережа»).

«Вічне. Це те, що не минає, що завжди діє, що не зуживається… Серед людей воно має назву: Любов» (кн. «Паломник»).

Життя, Господь, вічні цінності – те, що робить слово Віри Вовк вічним, непроминальним.

Подекуди воно прозорливо-пророче:

«Прийде час, коли героями зватимуться ті, хто, нехтуючи почестями й вигодами, ревно присвятиться правді й праці для добра й престижу свого народу» (кн. «Знамено»).

Часто – риторично загострене:

«Постійною краплею / Час будує колону. / Що постійне в тобі?…» (зб. «Будова»).

«Бо, може, не світло покидає зорю, / може зоря відпливає від світла?» (зб. «Зеніт»).

Пораз – філософсько-концептуальне, алегоричне:

«Від первосвіту до приходу Страшного Суду. / Ми будуємо і руйнуємо / Щогодини, щодня, щотисячоліття / Велетенський собор / Увласній душі» (зб. «Будова»).

Але неодмінно – високоінтелектуальне, правдиве: «Культура – міцна зброя, але найшляхетніша і наймирніша з усіх видів зброї» (кн. «Мережа»).

«Нові міста ми будуємо / Старі нас будують» (зб. «Любовні листикняжни Вероніки…»).

Справжньому королеві зайва корона: його короною мають бути характер і діла» (кн. «Каравела»).

Часто викривальне:

«Є горе, що нам не дано стримати, але є інше, болючіше, що б’є від нас, мов ґейзер…» (кн. «Коляда на Щедрий вечір»).

«Всі найлютіші злочини світу є зловживанням найвищих ідей» («Паломник»).

Подекуди іронічне:

«Хто ніколи не нюхав пороху, / Хай про геройство не чхає» (зб. «Любовні листи княжни Вероніки…»).
Але завше сповнене надії на торжество добра і світла: «Лихе гине від власної злоби» (кн. «Спілкування з опалевим метеликом»)

«Останнім витязем у вічності завжди буде світло» (кн. «Паломник»).

Сповнене віри, що окрилює і надихає:

«Жодна жертва не є пустоцвітом / При битій дорозі, / Жодна молитва – не кинений камінь / У бездонному морі…» (зб. «Україні»).

«Рідні душі ніколи не розлучаються, навіть, коли живуть далеко одна від одної» (кн. «Чар-писанка»).

А також любові – тієї, що преображає світ.

«Але любов сягає / до зоряного покрова / єдина може годити / пустелю з пралісом повінь з посухою / змити з нас сквернь самолюбства / освятити людину і землю» (зб. «Триптих»).

«Як усюди гроза, / Як у серці стріла, / Як дитина на морозі без свити, / Як собакою виє вітер… / Як над світом – бездонне море, / Святися, крапле любови!» (зб. «Будова»).

Часто це слово-молитва, звернена до Христа і Його Матері зі сокровенної глибини серця: «Молюсь, і Твоя рука / в мене на серці, / і Твої очі блаватно тонуть / в мої зіниці» (кн. «Паломник)

«…А ти, десь звúсока, заходиш у серце / і роздивляєшся в ньому, як у світлиці. / Ти слухаєш людські прості молитви… / та підносиш їх, як чашу Причастя, / і очі вдовині втираєш Своїм омофором… / і цілуєш дитину, що цілує Твій образок…» (зб. «Молебень до Богородиці»).

Молитва за дар святості і творчості:

«Визволи мене від себе самої… Даруй ласку щедрости іти позначеними слідами тих, хто черпає мудрість із книги сімох печатей» (кн. «Спілкування з опалевим метеликом»).

Молитва за людину і світ:

«Святися земле, водо, повітря, святися дерево, птахо, тварино, святися іконо Творця в людині!» (кн. «Спілкування з опалевим метеликом»).

Та найперше – молитва за Україну і рідний народ на хресному шляху історії, минулого і сьогодення. Молитва, сповнена віри:

«Стіно Незрушима! Вже тисячу літ / підносиш руки нетлінні…
Скільки наїзників серед храму / німіло перед твоєю красою…
Скільки лихоліть перекотилося / по твоїм серці, Оранто!…
Але ти – Стіна Незрушима, / а ми – твій народ, синьошата!...
Випроси в свого Сина / дар чудесний,
щоб по страстях розквітли для нас /
воскресні весни!» (кн. «Іконостас України»).

І у цьому слові, слові правди і любові, слові молитви, Віра Вовк – крізь століття – з нами!

Вічна, вдячна і світла їй пам’ять.

Юля Григорчук

митецька сторінка парафіян