Пам’яті брата Івана

Він завжди тримав для мене

Яблучко за іконою

І цукерки в кишені…

(Та не тільки для мене) —

Кого не кормили

Його щедрі долоні

І людяне серце?..

Його добрі очі

Всміхалися,

Навіть коли був суворий.

Його було помітно здалеку,

Хоча був непомітний.

Висока постать,

А поряд — два білі супутники

Чотирилапі,

І (мов тінь) — вірний Жук

(вже зустрілися в небі!..).

Всі так слухали,

Так 

Любили його!

І синички любили,

Щозими годував їх горішками,

І дві киці, —

Усі:

І тваринки, і люди…

На нього 

Завжди

Можна було покластися.

Мовчазний і надійний,

І вірний…

Він слово тверде мав,

А усміх — ласкавий…

Покалічений долею…

Але душею — дитинний.

З однією рукою послушною

Довголітнім

Послушником був

На Аскольдовій, в храмі, при церкві.

Хорував, не жалівся ніколи,

Ніколи також

Не цурався найважчої праці.

Вставав вдосвіта рано,

Днював у сторожці при церкві,

А не раз й ночував…

Жив при ній,

Та із нею, мов дерево,

Зрісся.

Ось він в храмі

Запалює свічі,

Вливає оливу в лампадки

І читає акафіст…

Ось в крипті,

Похилений, тихий,

Читає щоденний псалтир.

Мов апостол з ікони,

Довгобразий і сивобородий…

Нече старець з легенди…

Ось йде 

Із церковної хати…

І простує…

Куди? Де ти, де ти,

Іване, о брате?!.

— Так, до храму,

Куди ж,

До небесного храму,

Щоб свічі

Між зірками нові

Запалити для рідного краю,

Щоб ясніша була його доля…

Щоби

Між ангелами в небі

Читати псалтир

І молитись

За нашу вітчизну,

Щоб Великдень

До неї прийшов

По великім чеканні…

А також…

Вартові-бо потрібні також

У небесному храмі,

Щоб стрічати з далеких доріг,

Незнайомих і рідних,

І гостити, кормити усіх

Добрим серцем

І хлібом…

Може там,

У небесному храмі,

Колись

Поміж ангелів білих

Одна постать 

Висока, струнка

Нам назустріч поспіє.

Добрий усміх і погляд очей,

І простягнута жменя —

«Я для тебе тримав, ось візьми…

Ще цукерки з кишені…

Зараз ще за ікону сягну…», —

І впізнаєм без мови

Брата Йвана

Усміхнений лик

У промінні Любови.