Лев у сандалях

25.03.2013

Монах, випробовуючи силу волі й молитви, впродовж усієї зими ходив у літньому взутті на босу ногу, навіть при 20–градусних морозах

Дорогу до Бога, блукаючи спокусливими світськими шляхами, брат Лев намацував не одне десятиліття. На пік пошуків несподівано для себе вийшов, чи точніше виїхав, аж у Північній Америці, куди закинула заробітчанська доля в середині дев’яностих років.

Там стався випадок, який круто змінив траєкторію його життя. «Виникла потреба нагальної поїздки, і я свідомо сів за кермо легковика з «липовими» номерами, — зізнається він. — Комп’ютеризована тамтешня поліція миттю мене вирахувала й «висмикнула» з потоку машин. На моїх зап’ястях замкнулися кайданки. Це був шок. Перед очима якимось дивом промайнули уривки мого грішного життя. Я став на коліна й почав гаряче молитися, випрошуючи в Господа прощення. Стражі порядку здивовано спостерігали за цим імпровізованим ритуалом. Я не розігрував каяття — все було по–справжньому, ніби з чиєїсь волі. Почув, як поліцейські щось запитали. Що саме, до кінця не зрозумів. Відповів, що це — проблеми між мною і Богом. На превеликий подив, мене відпустили, хоча в подібних випадках депортація була неминучою. З того моменту моє життя різко змінилося — у ньому запанував Закон Божий».

Підкорені бар’єри холоду

Перша несподівана зустріч із братом Левом відбулася вочевидь не за менш гостросюжетним сценарієм, принаймні для мене, ніж його — з американськими копами. На зупинці «Княгинин» в Івано–Франківську, очікуючи тролейбус, непорушно стояв монах у сандалях на босу ногу. Нічого б дивного, якби того січневого дня ртутний стовпчик термометра не закляк на позначці мінус 20 за Цельсієм. Невелика група пасажирів мерзлякувато куталася в теплі шарфи, а дивакуватому з вигляду, благенько вдягненому ченцю — хоч би що. Щоправда, видавали пальці його ніг, з яких не сходив густий буряковий колір. Пальцям, як не крути, було холодно.

Удруге монах «на босу ногу» разом із ще двома тепло одягненими і взутими по сезону братами потрапив на очі холодного березневого ранку. Тоді й домовилися про зустріч у тимчасовій монастирській обителі на північній околиці Івано–Франківська.

Брат Лев, якому на початку літа виповниться 45 років, виявився ерудованим, доброзичливим і дотепним співрозмовником. Тож я відразу взявся з’ясовувати мотиви його екстремальної зимової поведінки. «У дитинстві я був дуже хворобливим хлопчиком, — пояснює він. — І дякувати Богові, що старший брат Володимир десь у сьомому класі почав призвичаювати мене до занять бігом та обливання холодною водою. Згодом я самотужки опанував деякі вправи йоги. Коли ж прийняв постриг та облачився в монаше вбрання, відразу відчув, як розширюються межі моїх можливостей щодо подолання бар’єрів холоду. І ці виклики з Божою поміччю я долаю, не думаючи про наслідки».

Гуд бай, Америко

Чернечий стаж брата Лева нараховує (з перервами на невідкладні родинні обставини) вже близько десятиліття, хоча тривалий час він ніяк не міг визначитися, до якої конфесії примкнути. Той курйозний випадок з американською дорожньою поліцією, як він зрозумів, став пересторогою від Всевишнього. «Тоді, — пригадує, — я ніби почув Його голос: «Ти думаєш, що весь світ лежить біля твоїх ніг, і ти можеш робити все, що заманеться? Скинь облуду — ти ж бачиш, наскільки залежний від моєї волі». Я відчув глибокий сенс цього одкровення і потребу підтримки однодумців. Почав придивлятися до американських церков, а їх там — незліченно: лютерани, баптисти, англікани, мормони, адвентисти… Протестанти приваблювали демократизмом, та в якийсь момент відчув, так би мовити, поклик предків і після п’яти років перебування за океаном повернувся в Україну, в лоно греко–католицької церкви. І саме тут зрозумів, що наблизитися до досконалості віри можна лише в монашестві, відрікшись від усього, що так чи інакше заважає досягненню цієї мети».

Спершу він хотів ізолюватися від людей десь у віддаленому гірському закутку. Було кілька варіантів, та всі переважила зустріч із настоятелем розташованого в центральних Горганах Святопокровського монастиря отцем Іваном, невтомним духовним подвижником і відомим в Україні цілителем. Щоправда, отець–ігумен визначив брату Леву іншу місію, ніж споглядати світ із 1000–метрової гори Чуриків, де завершується облаштування Святопокровської обителі. Отець Іван має намір реалізувати ще один богоугодний проект — спорудити на околиці Івано–Франківська, на території багатостраждального Дем’янового Лазу, Свято­троїцький чоловічий монастир, під який уже виділено землю і затверджено проект.

Поки що сім братів, серед яких і наш новий знайомий, перебувають на завершальному етапі послушництва перед прийняттям довічних обітниць, аби зробити вирішальний крок відречення від мирського життя. «У своєму серці я вже прийняв щодо цього остаточне рішення, — стверджує брат Лев. — Чекаю з нетерпінням, коли отець Іван запитає: «Чи ти готовий, брате?». Я впевнено відповім: «Так, отче!».

«Віддаю себе під захист Божий»

Він народився у прикарпатському Моршині, відомому цілющими мінеральними водами та десятками санаторіїв. Курортний статус невеликого міста, де відпочивальників зазвичай більше, ніж місцевих жителів, визначив фахові орієнтири його батьків: тато став популярним музикантом, мама до виходу на пенсію працювала медсестрою та масажисткою. Лев, як і його рідні брат та сестра, теж закінчив медучилище і навіть кілька місяців служив фельдшером в Афганістані, незадовго до виведення звідти радянських військ. «Коли повернувся у Моршин, — пригадує ті часи, — то потрапив у вир курортного розгулу — ресторани, дискотеки, дівчата, алкоголь. Та десь після 25–річного віку на денці душі заворушився сумнів: невже в цьому сенс життя? Може, існують інші цінності? Почав шукати основу, на яку без остраху можна було б опертися. Захопився Біблією та філософською літературою. Поблукавши світами, я зрештою прийшов до Бога і монашої спільноти».

— Чи не було у вас нерозділеного кохання, яке до цього підштовхнуло?

— Ні, було розділене кохання — юне й піднесене. Та закінчилося перебування коханої в одному з моршинських санаторіїв і настав час випробування розлукою. Спершу ми натхненно листувалися, телефонували одне одному, проте почуття на відстані день за днем якось згасали. Тим паче, що я не був обділений увагою — довкола завжди крутилося чимало гарненьких дівчат…

— Як рідні сприйняли ваше рішення піти в монастир?

— Батько відреагував спокійно: «Я тебе виховав, виростив, а тепер як людина доросла приймай самостійне осмислене рішення». Мама відговорювала. Мовляв, чекала, коли одружуся, з’являться на світ онуки — продовжувачі роду. Та я вже дав обіцянку Богові.

— Додому часто навідуєтеся?

— Ні, намагаюся робити це лише за великої необхідності. Моршин — надто галасливе поселення. Його відвідини тягнуть за собою суперечливий шлейф спогадів. Інколи стаєш до молитви, а враження від поїздки недоречно обсідають голову і ще довго заважають зосередитися.

— Переборювати відчуття холоду вам, мабуть, доводиться неймовірними зусиллями волі?

— Однієї волі тут замало. Температура близька до нуля градусів для моїх босих ніг цілком комфортна. Коли ж на дворі сильний мороз, то я повністю віддаю себе під захист Божий і рятуюся молитвами. Тоді легко переношу випробування. Якщо перестаю молитися, холод відразу пробирає до кісток. Молитва за дуже низьких температур дозволяє максимально сконцентруватися. Не знаю, чи зможу зробити якісь узагальнюючі висновки з цих експериментів, але для себе відчуваю від них безсумнівну користь.

— І ви жодного разу впродовж зими не слабували?

— Простудних захворювань справді не було. Лише одного разу відчув нездужання, та воно ніяк не пов’язано з погодою. На Різдвяні свята дістав стрес. Після посту я старався не зловживати їжею, та побував у кількох родинах із колядою і не міг відмовити ґаздиням, котрі уклінно просили скуштувати їхніх страв. Після того в організмі стався збій, проте я невдовзі повернув йому аскетичний тонус.

— Серед братів–монахів маєте послідовників?

— Вони поки що придивляються. Можливо, наступної зими хтось із них захоче спробувати.

— Перебування на межі випробування холодом не відкрило у вас хоч дещицю цілительських здібностей, якими володіє настоятель вашого монастиря?

— Із цього приводу отець–ігумен жартує: «Ти, брате, років десять ще без сандалів походи, то, може, і на тебе дар зійде». Якщо без жартів, то раніше, справді, думалося, що було б добре отримати від Всевишнього здібності щодо оздоровлення немічних. Та побачив на прикладі отця Івана, який це тяжкий і відповідальний труд. До нього приходить чимало людей, від яких уже відвернулася офіційна медицина. Тому мені хочеться мати простіші обов’язки. Звісно, якщо Господь поставить перед фактом, то змушений буду нести цей хрест. Бо на все — його свята воля.

Іван КРАЙНІЙ
http://umoloda.kiev.ua/number/171/0/79889/