Новий Папа Франциск, котрий віднедавна посів престол святого Петра в Римі, якраз і є джерелом таких сподівань. Саме він може стати тим ієрархом, який піднесе Українську греко-католицьку церкву до патріаршої гідності.

Постать нового Папи вже за кілька днів устигла привернути до себе чимало симпатиків, які вбачають у ньому людину, що не лише здатна прийняти ці виклики, а й дати їм раду. Втішає те, що новообраний Понтифік кардинально інший від більшості з тих, хто стояв біля керма церкви багато століть поспіль. Він якраз на часі. Комусь він дуже нагадує Івана Павла ІІ, що вже увійшов в історію, як Папа-реформатор і як людина, яка змінила обличчя церкви ХХ століття. Хтось каже, що Папа насамперед місіонер, тож від нього годі чекати багато політики, а його погляд, найімовірніше, буде звернено в бік країн третього світу, до Африки та Латинської Америки, де християнство бурхливо розвивається, на відміну від Європи, що погрузла в скандалах і де вже немає на що сподіватися.

Проте це лише припущення. Від Папи Франциска таки можна сподіватися на своєрідну революцію, спрямовану в найнесподіваніший бік. Бо вже перші його кроки засвідчили, що він не вписується у відшліфований канон, до якого всі звикли. Перше, що вчинив Папа Франциск, це відкрився для вірних з людського боку, проявивши тим самим свої найкращі риси. На балконі собору святого Петра він відмовився скинути свій залізний хрест, щоб одягти традиційний золотий папський. Почав свою промову з жарту, подякував за молитву і попросив про молитву. Відмовився від незвичної для себе розкоші – не поїхав папським автомобілем, а повернувся до Дому святої Марти автобусом з усіма кардиналами. Здивувавши всіх, сам пішов по свої речі до готелю й особисто заплатив за ночівлю. Та найголовніше – відразу наголосив на ключових речах, які, власне, і є суттю християнства: на прощення і на милосердя.

Новий Папа заговорив не про глобальні виклики, а про бідних і про свою церкву, яка мусить повернутися до них обличчям і також стати бідною, бо саме у цьому він якраз і вбачає найбільший виклик. А прохання до прихильників не їхати на інавгурацію і заплановані на це гроші віддати тим, хто потребує, хіба не заслуговують симпатії?

Комусь може видатися це звичайним піаром, і так і є, але такі припущення мізерні. Навіть представники інших конфесій чи релігій, які були знайомі з нинішнім Папою до цього, спростовують їх. Жодного піару.

Рабин Авраам Скорка, ректор латиноамериканської рабинської семінарії в Буенос-Айресі каже, що Папа робить те, що звіщає, і його діяльність спрямована у бік соціальної справедливості. Це не порожні слова, – стверджує рабин. За його словами, нинішній Папа сприятиме міжрелігійному діалогу, бо вважає, що всі віряни «повинні йти разом, кожен зі своєю молитвою «Вірую». На думку рабина, кардинал Берголіо був обраний на Престол святого Петра «в дуже драматичний для католицької церкви час», «коли скептичний світ відчуває драматичну потребу віри у щось».

Митрополит Феодосійський і Керченський УПЦ (МП) Платон (Удовенко), який свого часу душпастирював у Південній Америці і особисто знайомий із новообраним Папою Римським з 1972 року, також високої думки про нього. «Як мені запам'яталося, кардинал Берголіо є дуже скромний. Дуже щирий. Дуже стриманий. Користується громадським транспортом. Ніколи не претендує на особисті блага. Не чваниться своїм становищем. І разом з тим ніколи не догоджає нікому. Має високе почуття власної гідності», – сказав він.

«Це надзвичайний чоловік, у нього багато спільного з Іваном Павлом ІІ», – вважає місіонер о. Казімєж Прес, котрий протягом 30 років працював в Аргентині. «Я знав його особисто близько 20 років. Він людина високої культури, дуже покірний і дуже простий. Він не жив у єпископському палаці, а лише у двох скромних кімнатах при курії, бо завжди казав, що він має служити людям і бути близько до них. Такий стиль – це «копія» Івана Павла ІІ – у вірі, святості, молитві та контакті з людьми. Його характерними рисами є організація і передавання Слова Божого в такий найпростіший спосіб. Він досягав усіх, до кожного сягало його слово. Євангелізація, про яку так багато говоримо, є його великою рисою. На території чотиримільйонного міста Буенос-Айреса він здійснив євангелізацію за три місяці. Євангелізатори йшли вулицями, розмовляли з людьми. Якщо на їхньому шляху був ресторан, вони заходили туди і там євангелізували. І так він «переорав» Буенос-Айрес, що всі дивувалися. Це людина, справді, великої віри. Вважаю, що Святий Дух не помилився».

Новий папа захоплює. Захоплює не лише своїх вірних, які вбачають в ньому правдивого заступника Бога на землі. З надію на новий виток міжконфесійного діалогу та порозуміння, які останнім часом помітно притихли, дивляться в його бік і представники інших конфесій та релігій.

Вперше від 1054 року з часу розриву між східною та західною гілками християнства на інавгурацію Єпископа Риму приїхав керівник світового православ’я – патріарх Константинополя Варфоломей. Це перший такий крок із боку Константинопольського патріарха.

Отець Орест-Дмитро Вільчинський пише, що свого часу майбутній Папа Франциск разом із проповідником папського двору о. Раньєро Канталамассою брав участь у спільних молитовних зустрічах харизматів-католиків та харизматів-протестантів. Він плекав добрі відносини з юдейською спільнотою Аргентини, зокрема взяв участь у ханукальному палінні свічок 2012 року. Отець Вільчинський переконаний, що новообраний Понтифік здатний до діалогу, бо на своїй батьківщині він служив для представників багатьох народів: мігрантів із Європи й Азії та їхніх потомків, нащадків індіанських племен та іспанських колоністів. «Тобто Папа як особа сформувався в поліетнічному, поліконфесійному, полікультурному суспільстві. Ймовірно, що це неабияк вплинуло на його особистість – толерантність до інших та здібність до діалогу з іншими вірами та культурами. Його добрі відносини з юдеями та протестантами вказують на можливість і здатність до діалогу з представниками некатолицького християнства та інших релігій».

Доволі несподівано висловився про нового Папу відомий російський блогер протодиякон РПЦ Андрій Кураєв. Розмірковуючи про можливість діалогу між Католицькою та Російською православною церквами та зустріч «у верхах», він робить досить влучні і несподівані зауваження. «Тому коли така зустріч в наших інтересах – позицію, найімовірніше, доведеться змінювати саме нам (тим більше, що Ватикан зовсім не ставить жодних попередніх умов для неї). А інтерес до цієї зустрічі, думаю, нині з нашого боку має бути великим: здається, слово саме цього Папи буде дуже вагомим для всього світу. Адже його слова будуть підтверджуватись справами, і мати такого союзника в майбутньому «конфлікті цивілізацій» для нашої церкви дуже навіть до речі. (Про те, що його слова відповідають справам, свідчить вчинок, що явно виходить за межі можливого вишукано-єзуїтського піару: 2009 року він переїхав жити в нетрі до одного зі священиків, якому наркоторгівці погрожували смертю).

Але повернімося до Папи, який мав би стати джерелом справдження українських сподівань. Зважаючи на все, справ у нього буде більш ніж достатньо і без нас. І чи є підстави сподіватися, що, погрузнувши у них, він візьметься розплутувати доволі складний клубок українських проблем? На чому ґрунтується такий оптимізм, що саме цей Понтифік захоче піднести Українську греко-католицьку церкву до патріаршої гідності. Адже це аж ніяк не сприятиме міжконфесійному діалогу, принаймні з РПЦ, яка вже вустами свого очільника відділу зовнішніх церковних зв’язків, митрополита Волоколамського Іларіона Алфєєва, пригрозила, що: «якщо Папа підтримуватиме уніатство, то це не приведе до добра». Відповідаючи на запитання щодо можливої зустрічі Папи Франциска і Московського патріарха, митрополит Іларіон сказав: «Я думаю, що така зустріч можлива, але час і місце такої зустрічі залежатимуть від того, як скоро ми зуміємо побороти наслідки конфліктів, які відбулися в кінці 1980-х – початку 1990-х років і відкинули православно-католицький діалог далеко назад». «Тяжкі питання, які є між нами, успадковані з історії, зокрема й із недавньої. Глибокі рани православно-католицькій співпраці були завдання наприкінці 1980-х – початку 1990-х років, коли на Західній Україні почалось відродження уніатської церкви. Це супроводжувалось насиллям, вигнанням вірян із храмів. Донині рани не затягнулися. Я не заглиблюватимуся в історичне підґрунтя цієї ситуації, але хотів би сказати, що Православна церква завжди різко негативно ставилась до унії як такої, тому що унію ми сприймаємо як спробу в обманний спосіб змусити православних до вступу в спілкування з Римським престолом. Дуже часто уніати навіть маскуються під православних і не кажуть, що вони католики, а називають себе православними».

Нехай на совісті митрополита Іларіона залишаться достовірність його слів і суджень, бо навряд чи для Папи вони стануть серйозним аргументом. Хто-хто, а він якраз у цій тематиці може виявитись більш реалістично проінформованим, ніж російський митрополит. І, власне, з цього випливає перша дуже важлива підстава для оптимізму.

Папа знайомий з українськими проблемами не з чужих вуст. Вся його біографія священика так чи інакше тісно перепліталася з УГКЦ, і байкам про «вигнання вірян із храмів» він навряд чи віритиме.

Ще навчаючись у селезіянській школі в Римі, майбутній Папа Франциск був вихованцем греко-католицького священика Степана Чміля, одного з трьох таємно висвячених патріархом Йосифом Сліпим українських владик, які мали в разі необхідності (знищення єпископату підпільної УГКЦ в Україні) потрапити на територію СРСР і висвятити нових єпископів. Разом зі Степаном Чмельом тоді також було висвячено вже покійного нині Івана Хому та архієпископа-емерита Любомира Гузара. Папа добре пам’ятає свого вихователя, бо, ще будучи кардиналом, надіслав своє свідчення до постулатури, яка провадить його беатифікаційний процес.

Як розповів патріарх УГКЦ Блажeннійший Святослав, Папа прислуговував отцю Степану Чмілю у святилищі під час літургій, а тому він добре знає візантійсько-український обряд і пам’ятає його. Це підтверджує й Блажeнніший Любомир Гузар, який не раз зустрічався з кардиналом Берголіо. Він стверджує, що Папа Франциск сентиментально ставиться до українців. Свого часу при зустрічі з Блаженнійшим він привітав його типово українським вітанням «Слава Ісусу Христу!»

Також будучи архієпископом Буенос-Айреса, нинішній Понтифік був ординарієм для вірних східних обрядів, які не мають в Аргентині своєї єпархії, під його опіку підпадала і українська греко-католицька єпархія, що є суфраганною (належить до митрополії, але підпорядкована іншій, митропольній архідієцезії) архієпархії Буенос-Айреса. Опікуючись аргентинською єпархією Покрова Пресвятої Богородиці УГКЦ: її єпископами, священиками, ченцями і черницями та всіма вірними Папа мав прекрасну нагоду аби вникнути в суть українських справ. До слова, саме там розпочав своє єпископське служіння нинішній Глава УГКЦ Блаженнійший Святослав, під безпосереднім проводом кардинала Берголіо.

Вітаючи нового Папу, Блаженнійший Святослав якраз пригадав це йому: «Особисто висловлюю Богові мою щиру вдячність, оскільки саме в Буенос-Айресі я, молодий та щойно призначений єпископ, робив свої перші кроки, перебуваючи там під Вашою батьківською опікою. І сьогодні впевнений, що зможу розраховувати на підтримку Вашої Святості, як і Аргентинська єпархія Покрова Пресвятої Богородиці».

Наразі і глава УГКЦ, й інші церковні достойники досить обережно коментують можливість надання їхній церкві патріархату, але оминати цю тему за таких обставин стає дедалі складніше. «Я щось думаю, що він може дати нам патріархат, – зізнався владика Венедикт Алексійчук, єпископ-помічник Львівської архієпархії. Думаю, що і наша церква до того дозріває. Це не питання, чого ми хочемо чи не хочемо. Ми вже дозріваємо до цього. Думаю, що він міг би бути тим, що це мав би проголосити».

Подібної думки і єпископ УГКЦ Андрій Сапеляк, знайомий з папою Франциском особисто. 93-літній владика Андрій був першим єпископом для українців-католиків в Аргентині і віддав служінню в цій країні 36 років свого життя. «Ми періодично, єпископи, зустрічались. Ми мали приязні стосунки. Він добре знає східні церкви і, думаю, що зрозуміє наші потреби і наше українське становище. Ми не маємо таких пекучих проблем, бо самі їх вирішуємо. Але є питання патріархату і беатифікації митрополита Андрея Шептицького. Сподіваюсь, що ми візьмемося серйозно за цю справу».

Врешті-решт глава УГКЦ Святослав під час прес-конференції в Римі таки сказав вголос те, що більшість його вірян так хотіли почути. «Папа знає про те, що наша церква змагається за визнання за нею патріаршої гідності. Ми не раз із ним говорили про те, що це не є питання зовнішньої оздоби, це питання визнання дійсності, якою живе наша церква. І кожен крок щодо подальшого розвитку – це крок до патріархату, і очевидно, ми в той чи інший спосіб про це говоритимемо за різних обставин. Але ми залишаємо повну свободу Святішому Отцеві цей факт оприлюднити. І думаю, що це все ж таки станеться».

А втім, є ще один дуже вагомий аргумент, на який не можна не зважати. Папа Франциск – єзуїт. Перший єзуїт за всю історію папства.

Єзуїти – один з найпотужніших і знаковіших орденів католицької церкви, у фундаментах якого лежать безмежна жертовність, скромність і відданість церкві. Вони прославились не лише грандіозною місіонерською діяльністю, проклавши шлях для поширення християнства по всьому світу, а й відомі своїм ревним ставленням до освіти і підняття інтелектуального рівня церкви. Саме в єзуїтських колегіумах навчалася більшість відомих українців минулого, таких, скажімо, як Богдан Хмельницький чи Іван Мазепа, саме єзуїтам доручили реформувати василіанський монаший чин Греко-католицької церкви, якому УГКЦ фактично мусить завдячувати своїм піднесенням наприкінці ХІХ – початку ХХ століть. Єзуїти і досі керують та опікуються кузнею кадрів католицької церкви Григоріанським університетом і ще безліччю провідних богословських, філософських та духовних вищих церковних шкіл.

Тож, чи варто підозрювати, що новий понтифік-єзуїт не дбатиме про свою церкву так само, як дбав про ввірену йому архієпархію, керуючись принципами свого ордену. Як це пов’язано з Україною? Безпосередньо. Навряд чи матимуть успіх торги за гіпотетичне зближення з РПЦ, де розмінною монетою буде УГКЦ. Навряд чи новий Папа зацікавиться внутрішньо-церковними інтригами, покликаними не допустити надання українській церкві патріархату. Хтозна, чи так уже забракне часу Апостолові Риму, щоби приділити увагу церкві, яка кров'ю тисяч мучеників, півстоліття тому, засвідчила свою вірність Святому престолу, про що Папі Франциску не слід розказувати, бо він про це чудово знає. І не лише тому, що має сентименти до української церкви та українців, а й через те, що сам пережив подібну ситуацію, бо родом із країни, яка не так давно мала досить проблемні відносини між церквою та державою.

Водночас той цінний досвід розуміння справжніх реалій католицько-православного співжиття, носієм якого є нинішній Папа, може бути не лише дуже корисним для ведення правдивого міжконфесійного діалогу, а й вирішальним у формуванні католицько-православних відносин. І якщо відкинувши всі надумані претензії та нехристиянські закиди, вдасться таки перевести діалог в площину віри, то цілком можливо, що результат може виявитись справді захопливим. Бо,як стверджує новообраний Папа Франциск: «Мандрувати, будувати та визнавати – це три основні елементи, без яких неможливе справжнє християнство. Але ці три елементи треба втілювати лише з розіп’ятим Христом, бо інакше все втрачає свій сенс».

Роман Малко
tyzhden.ua/Society/75046