Переспів дотепершінього життя Блаженнішого Любомира з нагоди 80-річчя

02.03.2013

Добре й непросто Людиною бути:
Стільки всього треба в світі збагнути.
Світ цей збагнути треба зуміти,
Бачити світло Христове хотіти.
Бачити правду і знати дорогу,
Все і завжди доручати лиш Богу.
Мати до Бога велику довіру
Й власне життя йому скласти в офіру.

Тему цю можна ще розвивати,
Про Блаженнішого хочу сказати.
Серце бажає віршем говорити
Хоч і нелегко це буде зробити.
Весь дотеперішній шлях описати
Дуже непросто! Людиною стати
Ще непростіше, ще не простіше!
Як же зробити це зміг Блаженніший?

Все це залежить тільки від Бога
Він бо провадить його всю дорогу.
Весь його шлях – то є шлях до Людини,
А починалося все від дитини.
Бо у дитині Людина зростала.
Й згодом дитина Людиною стала.

Частина І
Дитинство

В тридцять третьому у Львові
У порі такій зимовій
У банкірову родину
Бог послав оцю дитину.

Міжвоєнні були роки
Та свої найперші кроки,
З того, що тепер відомо,
Любко наш робив свідомо.

Мама добре вчила сина
Й гарна виросла дитина.
Любко в школі файно вчився,
Чемний був, завжди молився.
І про все він прагнув знати
Й мав у кого запитати.
Бо про все питало в татка
Це допитливе хлоп’ятко.
Тато, хоч і був банкіром,
Але мав велику віру.
І завжди любив казати:
Бог найкраще має знати.

Ще один момент, напевно,
Тут згадати недаремно.
Те хлоп’ятко виростало в місті
Цім, що знаним стало
Через думку і культуру
І собор Святого Юра.

Жила віра в цім народі,
Що любов мав у природі.
І побожність щиру дуже
Й до науки небайдужість.
Все це Любко мав нагоду
Взяти у свою природу.
Бо любов до свого краю
Він велику зараз має.

Й радість мав також велику,
Як зустрів митрополита.
Бо Шептицького хлоп’ятку
Показав, звичайно, татко.

Частина ІІ
Юність

Ті міжвоєнні роки у Львові
Були водночас страшні і чудові.
Любко ходив до народної школи,
Вчився латини і польської мови.
Що буде далі, люди не знали,
Швидко роки міжвоєнні минали.
Потім заглянули в місто совіти –
Там сподівалися німців зустріти.
Німці не сильно барились й невдовзі
В кожного стали вони на порозі.

Метушились галичани, їхній світ неначе тане…
Їхню думку і культуру розстріляли біля муру.
Лиш одна опора була – Церква люду не забула.
І горнулися до неї і вкраїнці, і євреї.
Наша Церква, наша мати всіх хотіла врятувати.
Та складні часи настали, як Шептицького не стало.
І священиків за віру відсилали до Сибіру,
До таборів на роботи і до тюрем на «голготи».

В нелегку оту хвилину люд поїхав з України.
Також Гузара родину Бог покликав на чужину.
Трохи часу українці пожили серед австрійців.
У Зальцбурзі оселились й дуже тяжко там трудились.
Іноземну чули мову, але мали рідну школу.
Закінчив юнак освіту, й далі рушили по світу.
І в продовженні вірша перебралися до США.

Отже, середню свою освіту
Він здобував в зовсім іншому світі.
Той континент і лякав, і манив
Як же він вибір зробити зумів?
Тільки Господь і молитви до Нього
Добру вказали хлопчині дорогу.
Власний життєвий він шлях віднайшов
І в семінарію тут же пішов.
Вчив філософію й інші науки
І богослов’я зумів осягнути.
І від читання мав очі червоні –
То відбувалось уже в Вашингтоні.

Треба багато було вкладати,
Щоби хорошим священиком стати.
І науковцем дуже хорошим,
Треба усердя було, а не гроші.
Все це для того, аби на чужині
Люду служити, що був з України.

Стільки всього хочу ще розказати,
Треба про «Пласт» хоч на хвильку згадати.
Там жартувати любили страшенно,
І Любомир наш там був недаремно.
З жартами змалку він дуже здружився –
І жартував, коли не молився.
І коли вільний час мав від школи,
Часто їздити любив на табори.

Потім був СУМ – товариство чудове,
Ну і звичайно як без «Обнови»? )
То товариство у роки тридцяті
Шептицький у Львові зумів заснувати.
Й до того, як знову Вкраїна настала,
Обнова в діаспорі теж існувала.
І якщо хтось про це забуває,
То Блаженніший йому нагадає.

Частина ІІІ
Священство

Студії він закінчив на відмінно,
Ліценціата ступінь здобув
І до служіння готовим вже був.
І у Стемфорді, Владика Амврозій
У п’ятдесят восьмому році
Волю Господню над ним учинив –
На священика рукоположив.

Ревно молився отець Любомир,
Щоби народу нести Божий мир.
Щоби душпастирем бути, як треба,
Кожну людину привести до неба.
Стільки всього слід для цього зробити:
Ревно молитися, праведно жити.
Книжок багато мудрих читати,
Різні аспекти життя пізнавати.
Треба найперше Людиною бути
Й Боголюдини сутність збагнути.
Добрий священик мирянина чує –
Кожна людина його потребує.
Він – Божий муж, що в покорі живе,
Слово і діло у ньому – одне.
Так священство наш отець розумів –
Й саме до цього щоденно стремів.

Він бо не тільки у храмі служив,
Але чимало справ інших робив.
У семінарії префектом був
Й дуже велику повагу здобув.
Там жартувати щоденно любив,
Хоч і повільно досить ходив,
Щоби на роздуми трохи час мати
Й проповідь гарну потім сказати.
Проповідь добру слід готувати,
Кожен священик має це знати,
Так в семінарії міг він сказати.

Потім Отець настоятелем був
В штаті Нью-Йорк і там славу здобув,
Як проповідник дуже великий.
Гарно Писання міг пояснити.
Просто і ясно, мудро й життєво –
Люди усе розуміли миттєво.
А щоби краще ще це робити,
Вирішив знову він трохи повчитись.
Тож філософію вчив у окрузі,
Ступінь магістра в Фордгамському вузі
Згодом здобув без найменшого труду.
Все це на благо Божого люду.
Як ефективно можна навчатись,
Про це Блаженнішого варто спитати.

Частина IV
Рим

Певне цікавість все це розвиває…
Що було далі, може хтось знає?
Зараз усе розповім потихеньку.
Майже до Риму прийшли помаленьку.

У вічному місті життя вирувало.
З цілого світу сюди завітали
Різні владики й отці на Собор,
Що Ватиканським тепер називають.
Ну і, на щастя, з сибірського краю,
Також, стражденний прибув Патріарх.
Йосиф Сліпий був похилого віку,
Але завзяття й ідей мав без ліку.
Люд свій докупи почав він скликати,
Патріархат слід було будувати.
Віру велику у все це він мав
І долучитись усіх закликав,
Хто працювати для Церкви бажав.

Отець Любомир з Патріархом зустрівся
І тою ідеєю вмить загорівся.
Мусив до Риму враз вирушати,
І про Шептицького працю писати.
Він подавав там великі надії,
Разом з отцями жив на Софії
І Патріарха слухав не раз:
Як воно було… Який буде час…
Що нам для Церкви потрібно найбільше…
Все це нелегко сказати у вірші…

Церква кріпилась, єднались вкраїнці
Разом тепер, не поодинці
В Римі величний поставили храм.
І власну школу духовну відкрили,
Щоб там церковну історію вчили, –
Кузню науки поставили там.

Все вже було, остаточний лиш мир
Хотів осягнути отець Любомир
І тихо подався собі в монастир.
Спершу він трохи на новіціяті,
А потім довго в Гротафераті
Архімандритом студійським був,
Й авторитет тим великий здобув.

Він жартувати не покидав,
У всякій роботі братам помагав,
В нього до всього доходили руки,
Ще й викладав богословські науки.
І про монахів старавсь дуже дбати,
Бо треба покликання в Церкві плекати.
Через монахів Бог Церкву скріпляє,
Вірити людям вони помагають,
То є така особлива дорога,
Яка для інших свідчить про Бога.

Та в Україні був час безнадії
Церква в підпіллі, свобода – лиш в мрії,
Люди по тюрмах, отці на Сибіру –
Важко народу було мати віру.
На Батьківщині гинули люди,
Інші питали, що далі?
Скільки єпископів вижити зможе?
А якщо згинуть, то що? Не дай Боже…

І щоб про нарід свій завжди подбати,
Вибрав чотири Сліпий кандидати,
І у великій від всіх таємниці,
Якось всіх разом зібрав у світлиці
І на єпископів висвятив їх,
Й отець Любомир був також серед них.
Все залишалося в тайні великій,
Бо в скрутну хвилину, нові владики
Мали на рідну землю ступити
Й справу важливу таємно звершити –
Якщо останній єпископ загине,
Нових поставити для України.

Частина V
Повернення в Україну

Стільки ще хочеться всього згадати,
Але нам далі треба рушати.
Отже ні хвильки часу не гаймо,
Далі – вкраїнський період звичайно )

Йшла Незалежність, люди єднались,
Двері каплиць і церков відкривались.
Через велику Христову любов
УГКЦ стала вільною знов.
Після перерви майже в піввіку
Знову надати добру опіку
Церква своєму народу могла.
Вірність Христові вона зберегла
Йдучи важким мученицьким шляхом –
Хрест несучи разом з Христом.

Служби служити, навчати людей,
Шлюби давати, хрестити дітей.
Сильна потреба була у цьому,
І вернувся таємний єпископ додому.
Попри непевність і навіть тривогу,
Зібрався увесь монастир у дорогу.
Робота кипіла в Гротафераті,
Що їх чекало, міг Бог один знати.
Та рішення твердо Владика прийняв,
І скажемо зараз – не прогадав!

Спочатку під Львовом отці поселились
Й давали народу усі свої сили.
Львів’яни любили казати отак:
Он там прожива дуже мудрий монах.
Коли невідомо, що далі робити –
Треба з монахом тим говорити,
Він серцю підкаже, мудро порадить,
І горю людському якось зарадить.
Хоча таких вірних було без ліку,
Семінаристів під свою опіку
Також владика Гузар забрав,
Їм настанови щоденно давав.

Частина VI
Глава УГКЦ

А потім послухав Боже веління –
Інше церковне сповняти служіння.
І помагав на Божу славу
Блаженнішому Іванові-Мирославу.

Роки за роками отак проминали,
І згодом його Патріархом обрали,
Й багато звершив він,
Чого не чекали, ні вірні,
Ні друзі, ні інші Церкви.
Для того, щоб внутрішньо Церкву скріпити,
Не переставав він щоденно трудитись,
Та справи малі крок за кроком робити,
І згодом це дало великі плоди.

Науку Сліпого не став забувати,
Патріархатом Церкві цій стати!
Я дуже в це вірю – він любить казати,
Бо мученицькою Церква є ця,
Це може звершитись й за мого життя.

Патріархат, це було б надзвичайно!,
Але «для Східної Церкви нормально»
І я сподіваюсь, що дуже реально,
В найближчому часі здобути його,
Але, щоб сталося це найскоріше,
Осідок треба, – сказав Блаженніший,
У Київ вернути на берег Дніпра, –
Знаки бо Господні вказали: пора!

Бо мрію церковну Блаженніший має:
Один народ Божий у Київськім краї
На схилах Дніпрових Христа прославляє,
І дух благодатний витає над ним,
І новий засвітиться Єрусалим.

А поки моменту цього не дождали,
На Лівому березі храм збудували,
Що символом єдності став для усіх,
Багатих і бідних, старих і малих.

Частина VII
Емеритура

У мене ще трохи й закінчаться вірші,
Але наступають часи теперішні.
Події недавні згадаю ще раз,
Бо два роки тому, у лютім якраз,
Сказав Блаженніший, прийшов уже час,
Щоб уряд церковний комусь передати,
Бо сил вже немає усім управляти.
І Папа тоді це прохання прийняв,
А згодом і сам у відставку подав )

Читачу, всього не опишу у вірші,
Бо дуже діяльним є наш Блаженніший,
Активну бо участь в суспільнім житті,
Бере, а не просто сидить на печі )

Важливі питання завжди заторкає,
Свій шлях українцям знайти помагає
І серце спокою його не зазнає,
Допоки тривожно на рідній землі.
Як бути нам далі? – він думку гадає,
Щоденно у Бога й у себе питає,
І жити по Божому всіх закликає,
Бо Бог забирає всі смутки й жалі.

Для молоді часу тепер трохи має,
А молодь страшенно його полюбляє,
У нашому краї усі про це знають,
І радо вітають зі святом його.
Наставника, батька і друга свого.

Бо Ви у душі молодий, жартівлий,
Пластун, обновлянин і дуже сміливий,
І радо приходите завжди до нас,
То ж наші вітання прийміть іще раз.
Ми дуже Вам вдячні, тож знову і знову
Вітання й подяку прийміть від «Обнови».

© Київське товариство «Обнова»,
Автори ідеї: о. Володимир Мальчин, Анна Холодницька.
Автор слів: Тетяна Шпайхер
Слайд-шоу: Олександр Гоменюк
2013 р. Б.