Володимир Винниченко, «Заповіт борцям за визволення»

02.05.2012

*свій "Заповіт..." відомий український соціаліст і патріот написав на схилі літ, у 1949 р., у спалахах "холодної війни". Читаючи цей конспект, ніколи не забувайте про рік написання*

1. Державність: як і у всякої індивідуальної істоти на землі найперша потреба - це зберегти своє життя, забезпечити його розвиток, передати спадщину в наступні покоління; так і для кожної нації власна держава є найкращим засобом збереження життя і розвитку. "Нація без державности є покалічений людський колективний організм. Через те так жагуче всі, так звані "недержавні нації" прагнуть своєї держави..." (c.8).

Державність - це устрій всього матеріального і психічного буття цілого народу; комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв'язують його в компактну цілість, які забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому.

2. Українська державність: це є перша, найсутніша потреба українського національного колективу. І у 1949 р. українська держава на Україні є. Але цей факт оскаржують
• по-перше, ззовні - невеличка частина української еміграції, яка зве себе "носіями прапору української державности", "Державним Центром", "Урядом Української Держави". Бувши змушені покинути свій край, тільки-но створивши свою державу, вони суб'єктивно і помилково вважають, що "коли вони особисто не стоять при державних здобутках, то тих здобутків зовсім немає" (с.8-9).
• по-друге, руські імперіалісти в усіх виглядах (демократи і комуністи) хотіли б, та не мають сили розвалити цю українську державу. Вони питають, чому в СРСР немає якоїсь Рязанської чи Тамбовської Республіки, а є Українська? Руський советський імперіалізм не тільки мусив зберегти майже всі атрибути державности, створені за часів української національної революції (органи державної економіки, адміністрації, суду, освіти й т.д.), але й ввів Україну в ООН як самостійну державу з правом окремого від усього СРСР голосу. Так, це один з комуфляжів Москви, тактичний маневр для здобуття зайвого голосу в ООН, але ж вона не може здобути в ООН десятки зайвих голосів проведенням у неї тих самих Рязанських та Тамбовських областей, названих нею державами. Такий маневр викликав би в ООН обурення, а введення України такої реакції не викликало. Т.ч. Об'єднані Нації визнали цілковите право України на самостійне, поза всім Союзом існування. Це є визнанням здобутків української національної Революції.
• висновок Винниченка, зроблений у 1949 р.: українська держава існує і існує тільки на українській землі, на Україні. Емігрантським "вождям і міністрам" слід розуміти різницю між інститутом державності і формою державності. "Так, форма української державности за цього відтинку нашої історії не є задовільна для нас. Так, - вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена." Але Українську Державу створив і нині захищає народ, нація, не крихітна купка емігрантських "вождів" та "міністрів", а тисячі свідомих підсоветських українців - як у рядах партійних робітників, так і в рядах Української Повстанської Армії.

3. Історичний момент: коли до влади прийшла Директорія: "Український трудовий народ, в образі свого представництва, Трудового Конгресу, одноголосно висловився за цілковиту Самостійність і Незалежність Української Держави. І з того часу, терплячи всі наступи руського імперіалізму, витримуючи всі його катування, він усім єством тримає прапор української державности..." (с.17-18)

4. Прогноз щодо майбутнього України в СРСР: старі емігрантські "вожді й міністри" робили пропаганду на весь світ, що Української Держави на Україні немає, що вона знищена більшовизмом, що вона лишилась тільки у них. На щастя, пропаганда їх була дуже квола і нечутна. Та ось прибула Нова еміграція (після Другої світової), яка через ряд прикрих причин теж проголосила, що на Україні державности немає, що вона в образі Державного Центру" є тільки під прапором "Українського Уряду" в... Німеччині.

В'явімо собі, що "Тюрма Народів" (СРСР тобто) так чи інакше розвалиться, що цьому розвалові будуть сприяти "зовнішні чинники", що вони, ці чинники, матимуть до певної міри силу вирішувати долю підсоветських народів. І ось тоді вороги української державності скористались би цією пропагандою наших бідних "міністрів". Вороги напевне казали б "чинникам": "Ніякої Української Держави не було й немає. Вона вибухла штучно на один момент і зникла. Український народ у творенні її участи не брав і не цікавиться нею. Та це й самі українці визнають. От що про це кажуть самі українські вожді". І наводили б текстуально всі декларації наших "міністрів". Само собою, перед "чинниками" стало б питання не визволення Української Держави, а створення її. А це питання інше й не таке для них просте.

*на щастя, в розпаді СРСР провідну роль зіграли "внутрішні чинники". Хоча у 1949 р. зовнішнє протистояння між кап- і соцтабором здавалось вагомішим чинником*

5. Дві орієнтації у боротьбі за власну державність:
• на зовнішні сили: історія української боротьби за самостійність доводить дошкульність цієї орієнтації. Наприклад, переяславська угода Хмельницького, що на поміч проти Польщі закликав Москву - "за право мати своїх українських "хлопів" козацькі отамани стали "холопами" московських царів, а продана ними Україна на триста років загубила свою державність" (14). Другий повчальний приклад: повстання гетьмана Мазепи проти Москви, що вступив у змову тільки з шведським королем, але не з власним народом. Приклад з недавньої історії: Центральна Рада великою більшістю голосів висловилась за покликання на поміч проти більшовицької навали німецького війська. Приклад з сучасної історії: купка емігрантів, що вважає себе "Державним Центром".
• орієнтація на внутрішні сили: наша сила - в нашому народі. Коли він хотітиме самостійності Української Держави, тоді будь-які зовнішні сили будуть змушені серйозно думати над тим, чи можна не задовільнити це хотіння. "Оце треба знати всім борцям за визволення України. Та не тільки борцям, а й простим, щирим членам української нації, які насамперед їй хочуть добра. Їм треба перестати входити із твердженнями про "прапор української державности" та про "Державні Центри" за межами України, перестати зневажати український народ і його тамошні бойові сили "орієнтацією на зовнішні сили", які немовби дадуть Україні визволення. Без орієнтації на свій народ, без його участі в боротьбі, без його всебічного зацікавлення і ентузіазму зовнішні сили нас роздеруть і задушать ще на сотні років" (18).

*тут i далi - усі виділення окремих слів у тексті "в лапках" - належать В.Винниченкові, виділені речення - складника конспекту*

6. Українська Національна Рада (далі - УНРада):
• якщо визнати, що Українська Держава була і є тільки на Україні, то претензії купки емігрантів на роль Національно-Державного Центру - цілком безпідставні. Українська еміграція є тільки невеличка частина української нації. УНРада може бути тільки представництвом тільки цієї частини нації, і ніяким чином не всього народу.
  --› але склад нинішньої УНРади не є визнаними представниками української еміграції. Досить численна частина еміграції, так звана націоналістична, вважає за несправедливий, невідповідний до фактичного стану речей розподіл представництва і керівних функцій в УНРаді. Вони кажуть, що теперішній провід не користується довір'ям великої частини еміграції через свої національно-політичні якості. Тому цей склад і провід УНРади треба змінити.
• захисники "Державного Центру" України в Німеччині аргументують, що в СРСР українська нація не має змоги вільно виявити свою волю, тому свідома її частина, еміграція, на тій підставі, що вона носить у собі традиції української революції, зберігає українську державність. Виходить, найважливіша підстава їхньої влади - це моральна легітимність, дух української революції.
  --› В.Винниченко наводить докази, чому діячи УНРади не є легітимними спадкоємцями традицій української революції. Головними претендентами на роль проводу є так звані петлюрівці, політичні спадкоємці Симона Петлюри. В.Винниченко стверджує, що їх претензія безпідставна, оскільки С.Петлюра, як то ілюструє автор з особистого багаторічного знайомства з ним, був честолюбним демагогом, а не діячем української революції.

7. Симон Петлюра: "через цілий ряд обставин ім'я С. Петлюри зайняло помітне місце в процесі нашої боротьби, воно символізує певний соціально-політичний напрям в українстві" (23). Петлюрівці намагаються зробити його національною святинею, іконою, символом усієї України.
• "До Революції 1917 року С. Петлюра ніякими своїми якостями ні в політиці, ні в культурній чи громадській галузі не був помітний. У підпільній революційній роботі він не брав майже ніякої участи" (23). Один короткий момент після революції 1905 р. він належав до УСДРП, але коли настала поразка революції і реакція, Петлюра відійшов від усякої участі в партії та взагалі в революційній боротьбі.
• як і через що С.Петлюра став Генеральним Секретарем військових справ: він "дістав цей пост через нашу тодішню національну бідність"(25). Інтелігенція була частково русифікована, частково - задушена царською жандармерією, в "перший момент Центральна Рада не могла сформувати уряду просто через брак відповідних людей і то... смішно сказати, через брак дорослих осіб"(25). Винниченкові, як голові Уряду й ЦК УСДРП "для престижу її треба було хапатись за всякого, хто виявляв себе прихильником, або членом соціал-демократії" (25). Тому С. Петлюра отримав пост Генерального Секретаря військових справ не через те, що він "розумівся на військових справах, не через те, що він виявляв коли-небудь нахил до війн, ні (знову сором сказати), просто через те, що він носив військовий одяг і був делегатом з фронту. Він не був навіть ні офіцером, ні солдатом, а якимсь "чиновником" - урядовцем російського "Союза Земств и Городов", одягеним у солдатську форму" (25). "Розвиток подій залишив Петлюру на цій посаді. Він, розуміється, ніякого ні знання, ні уміння, ні талантів у військових справах не виявив, але пройнявся великою честолюбністю" (25-26). Петлюра "весь свій час уживав на наради та "накази по армії", якої не було, правив урочисті служби божі й кінець кінцем так занедбав справу реального формування українського війська, що Центральна Рада мусіла висловити йому догану й позбавити його за нездатність і недбальство поста Генерального Секретаря військових справ" (26).
• коли В. Винниченко розпочав організацію повстання проти німців і Скоропадського, "С. Петлюра і в цьому організаційному акті Української Революції не брав ніякої участі, він навіть не був якимсь помітним членом Національного Союзу, який мав грати велику роль в цій акції" (27-28). "...я перед самим днем Останнього Зібрання Національного Союзу запропонував С. Петлюрі, який нічого про акцію повстання не знав, взяти в ній участь, навіть виставити свою кандидатуру в члени Директорії, - я хотів використувати для загальної справи ту його саморекламність, яку він так старанно провадив... я відкрив йому день, місце і годину Загального Зібрання Національного Союзу, на який він мав прибути для спільного, товариського обміркування необхідних заходів і для захисту своєї кандидатури в члени Директорії..." (29-30). На цьому засіданні Петлюра не був. Знаючи від Винниченка в загальних рисах про план повстання, він поїхав до Білої Церкви, до полку Січових Стрільців і заявив їм, що він приїхав од Національного Союзу із дорученням почати акцію повстання, від свого імені видав відозву до українського народу з закликом здіймати те повстання. І вся акція одразу набрала характеру персональності, почався рух не український, не державно-національний і соціальний, а петлюрівський. "В інтересах всієї акції Директорія мусила замовчати злочин Петлюри, і тим знов таки немовби узаконити весь рух як петлюрівський" (30-31). І вороги українського національно-державного відродження цим скористались, навмисне підтримували це тавро, навмисне називали всіх національно свідомих борців за українську державність петлюрівцями, себто немовби бандитами.
• советський уряд запропонував Директорії припинити війну, Директорія вислала для цього до Москви свою делегацію на чолі з Семеном Мазуренком, членом УСДРП. Мирний договір, в якому визнавалась самостійність і незалежність Української Народної Трудової Республіки, було підписано з боку Росії головою советського уряду В. Леніним та наркомом закордонних справ Чічеріним. С.Мазуренко телеграфом повідомив про це свій уряд і попрохав ратифікації Директорією цього договору. "Його повідомлення прийняв С. Петлюра, який завідував військовим телеграфом, але Директорію про це не повідомив і ратифікації, розуміється, не сталось"(34). С.Мазуренко "хотів вернутись на Україну, щоб особисто привезти заключений договір, але з наказу Головного Отамана С.Петлюри його на кордоні не було пущено на Україну" (34). Москва, не діждавшись ратифікації мирного пакту, зважаючи мовчання Директорії за небажання миру, відновила воєнні дії.

Який міг бути особистий інтерес у Петлюри сховати мирний договор з Москвою, що дав би Україні час зорганізуватись і зміцнити свої сили? "Він знав, що заключення миру з Росією, установлення релятивного спокою й організаційної творчої роботи в Українській Державі неодмінно позбавить його участі в уряді, саморекламної ролі "Головного Отамана", - всього, зв'язаного з нею. Він знав про те, що військові фахівці ставились з неповагою і насмішкою до його неуцтва у воєнних діях та в організації армії" (37). Йому було відомо, що штаб полку Січових Стрільців пропонував усунути Петлюру з його посади, а Винниченко відніс вирішення цього питання до другої сесії Трудового Конгресу - вищого Законодавчого Органу Нації. Доки тяглась війна, скликати Трудовий Конгрес було неможливо.

• "...не маючи своїх власних твердих соціяльних принципів і виконуючи імперативні накази своєї честолюбности, він був слухняним портпаролем тих груп українського суспільства, які лестили його честолюбність, які виявляли до його особи надмірну прихильність (у своїх, розуміється, групових соціяльних інтересах). Такими групами були і дрібнобуржуазне царське "чиновництво", що поспішило українізуватися; земельні власники, поміщики та "куркулі", у яких Трудовий Конгрес і взагалі вся українська революція відібрала землю; нарешті, отамани, які формували свої власні загони й оперували на власну руч по різних кутках України" (37-38).

*видається, що В.Винниченко не розумів суті представницької політичної системи, що це природньо, коли політик проводить не свою власну точку зору, а відстоює інтереси певної соціальної групи, яка його підтримує. Демократична й колегіальна влада, в розумінні Винниченка, уявляється групою згідних між собою в основних ідеологічних питаннях соціалістів. Назватись будь-кому соціалістом, означало стати легітимним представником трудящої більшості суспільства, а інтересами чи взагалі правами нетрудящих меншостей безсумнівно можна було знехтувати. Тому особисті абстрактні думки про благо для більшості трудящих видавались Винниченкові приіоритетнішими за партикулярні інтереси певних суспільних груп (розуміється, про те, що і сам він прагнув представляти лише одну суспільну групу, розширюючи її до поняття "народ", про це мова не йшлася). Винниченків потяг до колегіальності влади видається страхом перед особистою відповідальністю*

• "...за вождя багатьом і багатьом українцям Петлюру поставила Москва. Називаючи всякий раз вияв національного почуття, національного протесту, навіть української мови, національної думки петлюрівщиною, товчучи це в усій своїй пресі, промовах, агітках, вона роздувала ім'я Петлюри в одинх українців, не знайомих з його суттю, до величезних розмірів, просто до обожнювання ("Коли большевики так сильно його лають, так не люблять, значить, він є захисник, проводир нації, герой української революції...)" (50-51).

8. Переорганізація УНРади:
• "Як же само треба змінити склад? На це відповідь є проста: відповідно до складу всієї еміграції, відповідно до ваги кожної окремої в ній групи" (63).
• УНРада має відмовитись від претезній на "урядування". Треба чесно сказати собі й всьому світові, що українська еміграція є тільки невеличка частинка нації, що вона претендує не на командування нацією, не на кидання їй своїх урядів, а бажає бути тільки допомогою їй у боротьбі за її визволення, бажає творити тут на чужині кадри, які мають стати в пригоді батьківщині, коли вона скине ярмо поневолення, головне - бажає творити серед інших народів опінію (думку), сприятливу для української державності.

9. Нова структура УНРади: її склад повинен відбивати нову соціально-економічну структуру України, замість колишніх, одмерлих тепер партій, що відповідали старій соціально-економічній і політичній структурі України.
• нині українська нація являє собою величезний колектив трудящих людей (селян, робітників, трудової інтелігенції), над яким панує рабовласницька кляса комуністиної бюрократії під орудою чужинної сили. В цьому колективі є елементи старих знищених соціально-економічних кляс (поміщиків, фабрикантів, середніх земельних власників, вульгарно званих "куркулями"). Ці елементи чи їх діти потай мріють про скасування большевизму та про повернення старого ладу приватної капіталістичної власності. Україна на 90 (чи більше) відсотків складається із трудових кляс, є селянсько-робітничою країною. Еміграційна УНРада повинна відбивати в собі оцю саму структуру всієї сучасної України. Значить, величезна більшість УНРади так само має складатись з трудових елементів, а десять (чи менше) відсотків - із тих, що хотіли б повернути дореволюційний лад.
• отже, в УНРаді було б тільки дві течії, чи партії, подібно до англійської двопартійної системи. Партія більшості, що представляла б інтереси 90 відсотків українців, партія прогресивного напрямку, "партія всебічного визволення", партія за "Україну без наймита". Друга партія консервативного напрямку, яка воліла б лише національно-державного визволення, повернути старий лад з приватною власністю і поділом на соціально панівні і соціально підлеглі класи, партія за "Україну з наймитом".

10. Назви партій: назва повинно коротко, стисло, повно виявляти суть і прагнення угруповань.
• дві партії в УНРаді мали б обрати назви, які чесно і одверто виявлятимуть їхні прагнення і відповідну філософію життя обох течій. Наприклад, прогресивна течія за "Україну без наймита" могла б створити "Революційно-Трудовий Союз", друга течія - "Союз Консервативний".
• теперішні угруповання з їхніми назвами навіть на Заході застаріли, вже не виявляють для широкого загалу їхньої суті. Наприклад: соціял-демократи, соціялісти-революціонери, соціялісти-християне, соціялісти-націоналісти, соціялісти-республіканці, соціялісти-комуністи. Чи націонал-демократи, християнські демократи, республіканські демократи, народні демократи і т.д. Як може бідний робітник чи селянин, та й навіть інтелігент, знати, яка є між ними різниця, як може запам'ятати, чого хоче одна партія і чого друга, до якої йому прилучитись, за яку голосувати.

11. Психологічні причини панування людини над людиною: в окремих індивідів у всякому суспільстві живуть передані нам із тисячоріч у спадщину психологічні сили, інстинкти.
• інстинкт панування і влади - загальнолюдська спадкова хвороба. Звідси походить теорія нездатності мас до самодіяльності й необхідності для них сильних, безвідповідальних вождів, диктаторів. Не треба думати, що від цього звільнені соціялісти чи демократи, що досить заявити себе таким, щоб старий інстинкт перестав діяти. Треба постійної контролі над собою, насамперед самосвідомості, потім треба стримувати в собі дію його. "Навіть кожний експлуатований, гноблений при змінених і сприятливих умовах охоче сам стає експлуататором і гнобителем. Це можна спостерігати на кожному кроці як у нас, так і в усякій іншій нації... Найцікавішими є приклади соціяльних і політичних революціонерів у різних націй. Різні Робесп'єри з борців проти монархічного деспотизму, досягши перемоги, самі ставали під дією цієї хвороби деспотами над тим народом, який визволяли" (65).

"Бути міністром чи депутатом, а то ще й президентом, це найкраще середовище для розвитку інстинкту панування чи честолюбності. Яскравим зразком для мене цієї риси був, як я вище казав, С. Петлюра, та до такої міри, що серед моїх партійних і урядових співробітників, які не могли не помічати в нього виявів цих нахилів, навіть склався термін для позначення його: "петлюритись", себто фігурувати, прибирати пози, прагнути оплесків, "отаманувати" з усіма матеріальними і психічними привілеями цього стану" (76).

• інстинкт підлеглості - інший спадковий інстинкт покори, рабськості, що гіпертрофує інстинкт егоїзму страхом кари, загострює почуття постійної небезпеки, забиває здатність до ініціативи, творчості, робить маси безвольними, догодливими, тремтливими.

12. Чому Винниченко не схотів бути головою українського еміграційного уряду: з таким запитанням звертаються до нього, законного голови останнього уряду (Директорії), деякі члени української еміграції. Винниченко відповідає, що він відкидає потребу і користь якого-будь уряду поза межами Української териротії. "Я вважаю, що уряд повинен бути вибраний народним колективом, повинен бути на своїй землі, зо своїм народом, повинен відповідати перед ним весь час своєї урядової діяльності. Коли така відповідальність через ті чи інші причини унеможливлюється, він автоматично припиняє свою урядову функцію і не сміє звати себе урядом, а тим паче чинити такі акти, як наприклад, договори з чужими державами" (79-80).

13. Як саме українська еміграція має творити сприятливу для української державності опінію (думку) серед західного світу: "Не самі декларації творять опінію, а ще й відповідна дія. Треба, щоб українська еміграція на кожному місці свого перебування доводила і словами, і ділами свою демократичність і - головне - миролюбність. Так, ми будемо скрізь деклярувати, що ми, українці, є одні з найщиріших борців за світовий мир, за світову федерацію... Ми краще, ніж так звані самостійні держави, знаємо, що в цій світовій кон'юнктурі, яка твориться на планеті розвитком світової економіки, не може бути як слід забезпеченої самостійності, а тим паче у держав несамостійних. Тому ми, коли хочемо мати свою національну самостійність, мусимо бути в найперших і найактивніших рядах борців за здійснення ідеї Світової Федерації Народів, яка знищить будь-яку можливість одній нації накинути другій своє панування" (84). "...довести світові, що українство навпаки, всією історичною, виробленою віками всебічного поневолення, всією природою своєю є найщиріші вороги всякого насильства, гніту, визиску як внутрішнього, так і інтернаціонального, що воно є найвірніший борець за мир на Землі і за об'єднання всіх народів" (84).

14. Два способи здійснення соціалізму існують нині. Обидва вже не годяться для нашої епохи.
• соціал-демократичний: помаленьку, еволюційно, реформами, легенькими надушуваннями на шкарлупу капіталізму.
  --› французькі, англійські, шведські соціалісти, імітуючи совітський соціялізм, замінюють приватний капіталізм державним. Але після такої "націоналізації" лишаються всі сутнісні риси капіталізму - робітнича надвартість, визиск, нерівність, панування, неекономність, нерентабельність, марнотратство. Націоналізація засобів виробництва не є соціалізм. Це - державний капіталізм.
• комуністичний: збройно, кривавою революцією, розтрощити капіталізм одним махом сокирою.
  --› але світ уже так спаявся весь, що як тільки в якійсь країні робиться струс, так він моментально відбивається на інших частинах планети. Спробуйте динамітом зірвати капітлізм у Франції чи в Італії, як Америка наїжиться. Збройна революція - це є світова війна, планетарна війна, загибель усіх нас.

15. Третій способ творення соціалізму - колектократія (влада колективу):
• негайно, але без зброї, доброю волею, треба почати переводити приватну власність на засоби виробництва на колективну. Саме колективну, а не державну. Кооперація усього національного господарства: виробничі, торгівельні, фінансові, аграрні і т.ін. кооперативи.
• як її здійснити: коли б соціалісти, комуністи та радикали погодились би на цій ідеї інтенсивної кооперації господарства - вони б законодавчим, безкровним шляхом за кілька років перейшли б на колектократію. Приклад законів, які б могли гарантувати успіх: закон про участь робітників в прибутках підприємств, закон про передачу в колектократичну власність деяких націоналізованих підприємств, закон про сприяння всім зачаткам кооперативних підприємств всіма державними засобами, субсидіями, кредитами.
• перспектива - розвиток колектократії в інтернаціональному масштабі. Встановлення Світової Федерації і прийняття Об'єднаними Націями зобов'язання поступово переводити господарство по всіх країнах на колектократію.

16. Сутність колектократії: зло не у власності, а у визиску праці. Треба знищити визиск праці. "Визиск праці буває тільки при найманій праці. Отже, треба знищити найману працю. Не власність забороняти, а найману працю. Кожний селянин, чи кожний громадянин може мати яку хоче земельну чи іншу власність, але з умовою: що він не матиме на ній наймитів... Всяка стороння робоча сила, закликана для помоги йому, автоматично стає співвласником його власності з відповідними правами на неї й на прибутки від її експлуатації" (112).

*дещо подібне до сучасних акціонерних товариств*

17. Трагізм комунізму: "Що значить співжиття комунізму з іншими народами? Це значить: відмова комунізму від своєї "вселюдської історичної" (як він каже) місії. Що значить замкнення його в себе в СРСР? Це є засудження себе на повільне самогубство. Комунізм в одній країні на планеті не може існувати, це є антиприродне явище. Весь сенс існування комунізму, як ми з вами згодились, є захоплення під свою владу всього світу" (99). Для цього комунізм організовує по всьому світі свої п'яті колони і тримає їх в покорі не тільки грошовою допомогою, а обіцянками отої світової революції. "...що сказав би Кремль своїм народам, прийнявши всерйоз співіснування з приватним капіталізмом? Як же він пояснив би далі свою диктатуру, Залізну Заслону, свій терор, свою страшну каторжну систему праці? Тепер він їх увесь час тримає в страху й ненависті до капіталістичних держав Заходу, які, мовляв, от-от мають робити наступ на Советський Союз" (99-100).

18. Колектократія - кращий засіб приборкання п'ятих колон Москви: так звані п'яті колони комунізму на Заході - комуністичні партії, прихильники комунізму усякого роду, чиє завдання - підкреслювати дефекти приватного капіталізму, розхитувати його систему.
    "Буржуазні політики кажуть: треба , щоб у нас на Заході настав добробут, тоді комунізм не матиме сили. Правильно. Так само вони кажуть, що для цього допомоги Америки не досить, що треба ще інтенсивної праці самого населення. Цілком справедливо" (104). І колектократія - кращий шлях, щоб створити отой добробут. Припустімо, що у нашому законодавчому органі проведено закон про участь робітників у прибутках і управлінні підприємствами. Чи підуть тоді робітники за п'ятою колоною? Чи захочуть вони вносити розлад у господарчу машину, яка б почала ставати їхньою? Тоді сила п'ятої колони звелась би до нуля, а з цим - вплив Москви. Виходить, що колектократія є найкращий засіб проти війни комунізму з капіталізмом.

19. Відмінність колектократії від кооперації (артілі), комун, колгоспів: колектократія не є ні кооперація (артілі), ні комуни, ні колгоспи.
• колектократичне сільське господарство мало б ту суттєву різницю з советським колективним господарством (колгосп), що воно мало б свою власність на все, тоді як колгоспи власності ні на що не мають; власність на землю, будівлі, живий і мертвий інвентар у колгоспах, на продукти праці робітників належить державі, краще сказати клясі советської бюрократії.
• головна відмінність колектократії від кооперації (артілей) в тому, що в кооперації може бути наймана праця, а в колектократії її не може бути.
• між комуною типу оуенівських чи фур'єристських та навіть советських і колектократією та різниця, що в комунах не може бути приватної власності на ті чи інші предмети побуту і житла, а колектократія це допускає.

20. Просто цитати: "Як сказано було вище, коли кайзерська армія, вигнавши більшовиків з України, схопила за горло українську демократію руками поставленого нею гетьмана, руського генерала Скоропадського і зробила замах на нашу самостійність, дозволивши отому руському генералові в порозумінні з іншими своїми руськими колегами оголосити так звану "федерацію" з Росією, я розпочав організацію повстання проти німців і Скоропадського. (Я пишу "я", бо навіть Центральний Комітет Соціял-Демократичної Партії, якої я був головою, більшістю голосів висловився проти моєї "авантюри", як він назвав мій проект)" (с.27). "Але головна мета, якої ми прагнули, затвердити ідею демократичності Вищої Влади, колективності, а не персональності її (в опозицію призначеному німцями маленькому комедіянту-гетьманові) була досягнена, ідея державної всеукраїнської політичної акції була зафіксована: повстання проти німецької реакції, проти поневолення національного і соціяльного заявлялось акцією всіх течій української нації, а не одною якоюсь групою, чи ще більше одною якоюсь особою на зразок "гетьмана" (с.29).

*що скаже прискіпливий читач з приводу твердження "я розпочав організацію повстання", яке "заявлялось акцією всіх течій української нації"? Що автор за потреби звертається до колегіальної думки, за відсутністю такої потреби, ігнорує ту саму думку? Що в соціалістичній ідеології слово й діло знаходяться занадто далеко одне від одного?*