Гарячий січень 2012-го: Москва починає змагання за «окончательное решение украинского церковного вопроса»

16.02.2012

Українці вже звикли до багатоконфесійності власної нації. Але до цього ніяк не звикнуть у Москві. Запроваджену в Росії практику монополії РПЦ на релігійну сферу для Москви бажано було б розповсюдити і на Україну. В ідеалі наша країна виглядає в уяві російських політтехнологів від влади світської та церковної як невід’ємна частина русского світу, як православна країна із невеликими вкрапленнями кількох гетто: католицького, греко-католицького та протестантського. У січні 2012-го росіяни в черговий раз спробували досягти початку «стратегічного перелому» у «геополітичному змаганні» за Україну. Дивно, але саме таку лексику використовують в РПЦ спіч-райтер патріарха та голова комісії зі зв’язків з державою о. Всеволод Чаплін. Спробуємо ж знайти логіку у їхній великій війні, яка відбувається переважно в уяві кремлівських мрійників, але може мати цілком реальні жертви. Головною із яких намічено зробити саме Україну.

Католики та греко-католики Одне із стратегічних завдань – домовитися із Римом про маргіналізацію впливу католиків та греко-католиків на українське суспільство. Очевидно, що зробити із України другу Білорусь чи нову Малоросію вдасться лише умови пасивності католицьких та греко-католицьких вірних. Саме серед них багато людей європейського та демократичного вибору. Саме серед них багато патріотів. Згода на тихе автономне існування в умовах нового Радянського союзу (Євразійського) – ось що потрібно Москві від католицької України.
Москву непокоїть зростання впливу та розквіт авторитету УГКЦ в усьому українському суспільстві. Зрозуміло, що сама УГКЦ часто збивається зі шляху морального та християнського лідерства, наміченого за правління кардинала Гузара. І сам Блаженніший Любомир, і новий Патріарх Святослав значно збавили темп проповіді та євангелізації українського суспільства, зайнялися вихованням самих греко-католицьких парафій. Але в РПЦ чітко усвідомлюють, що саме від УГКЦ можна очікувати серйозних кроків з розбудови Християнської України. Патріарх Святослав в одному із перших інтерв’ю назвав єдиною правильною відповіддю на «Русскій світ» розбудову Українського світу. Цієї розбудови все ще немає, але саме від УГКЦ в Москві очікують відповідних ініціатив. Спроби загнати УГКЦ в гетто, домовитися про розділ України між Римом та Москвою – це мрія патріарха Кирила. Єдине слабке місце в цій стратегії – це те, що українці та Рим мають значний досвід відповідних компромісів. Що більше поступатися Москві, то більше вона хоче. Відсутність УГКЦ за межами Галичини, повна свобода дій для Московської патріархії в самій Галичині, перерозподіл храмів. А що потім? Потім Москва знову і знову вигадуватиме все нові забаганки. Але заради чого поступатися? Хіба РПЦ готова до конструктивного діалогу із Римом? Богословські співбесідування останніх років про примат довели: в середовищі православних є принципове розділення між поміркованими та екстремістами. І серед екстремістів на сьогодні залишилися лише РПЦ. Всі православні церкви згодні на визнання примату Риму в межах еклезіології спілкування та в рамках повноважень, передбачених вселенськими соборами. Лише Москва займає особливу позицію, не визнаючи ніяких фактичних повноважень, які б наповнювали смислом примат чи то Риму, чи то Константинополя. У деяких головах зародилася думка: може Москва визнає примат, якщо Рим їй подарує УГКЦ? Адже не може така поважна церква, як МП, нехтувати теологією примату в еклезіології, вихолощуючи з неї будь-який зміст. На жаль, ситуація саме така, що Москву не задовольнять ніякі кроки. І тому Риму залишається брати під захист УГКЦ як католиків східного обряду, інтенсифікувати переговори з усіма іншими православними церквами, залишивши Москву сам на сам із її новим старообрядницьким духом бунту проти вселенської мудрості Церкви та традицій першого тисячоліття. Крім того, чи потрібні зустрічі Папи та патріарха Московського. Останній традиційно набиває собі ціну. Але чи має взагалі така зустріч хоч якесь значення? Із Константинопольським патріархом Варфоломієм патріарх Кирило мав зустрічі, досяг кулуарних домовленостей, але вже через кілька кроків всі карти було сплутано і Москва знову зайняла «особливу позицію», відмовившись від пошуку компромісу. Очевидно, що інші православні церкви у сучасній суперечці за владу у вселенському православ’ї схожі на дітей, які борються за пусті титули та паперові іграшки часів середньовіччя. У результаті – і Москва, і Константинополь, і Рим втрачають дорогоцінний час, не повертаються до Церкви першого тисячоліття, не набувають нової форми, здатної витримати історичні виклики тисячоліття третього. В результаті – нова євангелізація Європи та світу залишається більше справою окремих зусиль, а не ділом всієї Вселенської Церкви в її первинній єдності.
Пропозиції патріарха відновити діалог в межах чотиристоронньої комісії взагалі виглядають дивними. Що заважає говорити з усіма? Усі відкриті до діалогу, навіть УГКЦ бажає і зустрічей, і змістовних розмов. Досвід минулої комісії, під час якої Москва не визнавала ані прав на катедральні собори, збудовані греко-католиками, ані незаконності собору 1946 року, доводить, що такі комісії ні до чого. Весь світ є відкритим майданчиком для діалогу. Якщо РПЦ не визнає очевидних речей: як-то прав греко-католиків залишатися собою, незаконності собору 1946 року – то які можуть бути розмови про можливість закритих перемовин у різних комісіях? Невже УГКЦ може в цих комісіях висікти саму себе, відмовитися від того народу, який є у неї в Західній Україні та взагалі скрізь у світі? Невже Московська патріархія може всерйоз вимагати якихось храмів від УГКЦ на території, де народ тотально прихильний до УГКЦ, УПЦ КП чи УАПЦ. У Західній Україні вірні Московського патріархату – це носії сектантської свідомості, якою їх заражають в Почаєві. Жодної можливості розповсюдити цей світогляд на весь народ чи його значну частину немає – для такого висновку достатньо знати хоч трошки із області релігійної психології. Отже, Москва загнала себе саму в глухий кут фактичної ізоляції в Україні, в глухий кут фактичної ізоляції в світовому православ’ї, в глухий кут фактичної ізоляції в переговорах із Римом. Якщо Москва дійсно бажає переговорів про врегулювання якихось проблем у Західній Україні, то вона мала б створити елементарні передумови для таких переговорів – визнавши незаконність собору 1946 року.
Якщо ж такий крок неможливий, то треба досягати компромісу в конкретних перемовинах із Римом та УГКЦ, які завжди відкриті до такого діалогу. Заяви ж про минулі біди залишити в архівах разом із надіями на «геополітичні перемоги» в Україні.  Інакше всі ці заяви виглядають лише як створення ситуацій, в результаті яких можливе повернення до релігійних воєн початку 1990-х. Звісно, що багатьом хотілося нестабільності в Україні – але навіщо це самим українцям? Православних в Галичині сьогодні значно більше, ніж було 1939 року, їхні права надійно захищені, і всі вони живуть в мирі із УГКЦ, однаково вороже ставлячись до Москви. Ну а незначна кількість сектантів, відомих як «вірні московського патріархату», мають власну Лавру в тій самій Галичині, користуються повагою місцевого релігійного населення, і утиски цієї меншості – плід розбурханої уяви продажних писак.

Переформатування УПЦ Минулого року відзначали ювілей – 75-ліття Блаженнішого митрополита Володимира (Сабодана). Надзвичайно проникливий дослідник із Львова Андрій Юраш поставив головне питання, яке турбує в січні 2012-го вже всіх: для кого зберіг та розвинув як УПЦ митрополит Володимир? Цей розвиток дався непросто. Треба було бути всім для всіх. Якби 1992 року УПЦ очолив такий русофіл як сьогоднішні митрополит Агафангел Одеський, митрополит Павло Чорнобильський, митрополит Іларіон Донецький, архієпископ Іонафан Туличинський то кількість її громад коливалася між 2 і 3 тисячами. Але її очолив українофіл митрополит Володимир, плодом діяльності якого є церква із 11 тисячами громад. Але кому дістанеться все це? Очевидно, що на цей спадок претендує лише одна особа – сам патріарх Кирил. Саме він хоче стати єдиним предстоятелем для вірних УПЦ. Навіть якщо наступний митрополит формально існуватиме в Києві, головним завжди буде сам патріарх Кирил. Але чи готові українці терпіти проповідь русского світу? Чи готові вони прийняти російські традиції державності та громадського життя? Російські традиції державно-церковних відносин? Російську мову та культуру як засіб міжнаціонального спілкування в Україні? Традиції та цінності російського православ’я? Мало того, що все це вони мають прийняти згідно із численними програмними заявами патріарха про Русскій світ. Українці ще мають терпіти дикі висловлювання та вчинки Чапліних та Фролових, Саввіних та Єлецьких. Усі ці численні наближенні до патріарха вже успішно викликають відразу у російського народу, і тому було б дивно, якби українці мирилися із всіма цими «професійними православними», які давно втратили здатність відрізняти добро від зла, а правду від брехні. Маючи підтримку в Москві від самого патріарха, митрополити-русофіли Агафангел, Іларіон та Павло захопили всю повноту влади в УПЦ. Митрополита Володимира визнано недієздатним, хоча він говорить та служить, причащається та спілкується із відвідувачами. Звісно, він все це може сьогодні робити лише пошепки, але ж його здоровий глузд не викликав ні у кого сумнівів – крім власного Синоду та патріарха Московського. За сьогоднішню ситуацію кожен несе власну міру відповідальності. Сам митрополит винен у тому, що практично всі русофіли УПЦ стали постійними членами Синоду. Що більшість єпископату УПЦ відтіснили сьогодні від прийняття рішень. Що він сам став жертвою зради русофілів, які клялися у власній лояльності. Отже, сам будівничий УПЦ ніколи не був «бійцем», а лише «миротворцем». Тому не дивно, що він терпів біля себе занадто багато різних людей, які виявилися вірними зовсім не йому, а московському господарю. Останній перед кожним накреслив величезні перспективи, приманюючи міражами та спокусами. Всі вони ще розчаруються у цьому кремлівському фокуснику, але поки що вірять патріарху.
А покинутий митрополит може лише жаліти, що був занадто терплячим та толерантним до Москви, намагався не починати війни за власну церкву. А тепер – пізно, і поле битви залишено мародерам. І навіть самої битви і не було. В усьому цьому – великий урок для українців. Русифікація політикуму, русифікація інформаційного простору, русифікація експертного середовища, русифікація українського православ’я. Усе це прості речі, які українці дозволили із собою зробити. У перспективі – повна або майже повна влада Москви та русофілів над УПЦ, яка ще минулого року була де-факто самостійною церквою. Налагодження співпраці УПЦ із УГКЦ відбувалося лише в рамках ініціатив Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій. Але і ця форма співробітництва в межах відстоювання перед державою спільних інтересів у майбутньому буде поставлена під загрозу. Якщо Москва повністю опанує УПЦ, то для УГКЦ приготована роль втілення космічного зла. А саме УГКЦ має бути символом експансії Заходу на «ісконно православние теріторіі». Звинувачення латинян у прозелетізмі знято з порядку денного, натомість УГКЦ представляється вже сьогодні як єдиний камінь спотикання. Чому так? Відповідь проста: саме Україна не вписується в ту реанімовану імперію, яка спиться кремлівським мрійникам. І одна із підвалин українськості України останні кілька століть – саме УГКЦ. Зменшення впливу УГКЦ через всякого роду умови та договори (які сама Москва, звісно, ж не збирається виконувати) – це завдання мінімум. Спроба приєднати УГКЦ до Галицької митрополії Константинопольського патріархату – це завдання максимум. Про останній план, який вже років 15 обговорюють в РПЦ, багато хто знає, але всі мовчать. Суть його проста. Оскільки залучити до Московської патріархії православних Галичини не вдасться, то існує думка подарувати їх Константинополю. Разом із проблемою УГКЦ, звісно ж. Розмови про Галицьку митрополію як ціну за проведення Всеправославного собору, визнання особливої роль РПЦ в сучасному світі ведуться давно. Такої митрополії бояться лише українці. Адже таке церковне розмежування двох канонічних територій могло б стати приводом для розділення України уздовж природного цивілізаційного кордону. З одного боку – три галицькі області, з іншого – вся Україна (із Закарпаттям включно). В результаті світове зло європейськості та українства було б локалізоване в трьох галицьких областях, а весь інший простір був би по праву віднесений до Русского світу. Єдине що завадить такому розвитку подій – це непоступливість Константинопольського патріархату. Адже зовсім неясно що саме можна отримати крім головного болю, взявши собі Галицьку митрополію. Православні цієї області схильні до самостійницького способу життя, де кожен деканат має власну специфіку. Вирішити проблему УГКЦ Вселенський патріарх так само не зможе, як і Московський. Ну і останнє, але головне: навіщо брати сьогодні Галичину, якщо завтра вся Україна може прийти до Вселенського престолу Константинопольського патріарха? Саме на цей сценарій розвитку подій, наприклад,  після смерті патріарха Філарета розраховують в Стамбульському кварталі Фанар, де проживає та служить Константинопольський патріарх.
Отже, легко прогнозувати у майбутньому нові виклики для УГКЦ,  до яких вона готова лише частково. Події кінця 1980-х і початку 1990-х показали здатність цієї Церкви до мобілізації значних сил вірних для вирішення локальних завдань. І лише найближче десятиліття покаже, чи здатна ця Церква реалізовувати довготривалі стратегії власного розвитку та відігравати значну роль в кризовий для держави та народу період. Так чи інакше, Церкві потрібний новий Шептицький, який би повів за собою як Церкву, так і українство. Залишається надіятися, що сьогоднішнє керівництво УГКЦ виявиться на висоті історичної відповідальності, продовживши славні традиції минулого.

Хрестовий похід проти «сектантів»
Вже 400 років протестантизм існує в Україні. Останні 100 років стали часом інтенсивного розвитку протестантизму на наших землях. Україна між тим була базовою територією для протестантизму на всьому обширі СНД. Протестанти не представляють серйозної загрози РПЦ сьогодні, але є значним подразником для православних. Протестантські церкви мають значні успіхи в соціальній роботі, і на цьому заробили значний суспільний авторитет. Православні ж все частіше і частіше стикаються із претензіями щодо відсутності користі для суспільства від їхніх громад. Проповіді священиків у церкві та школі мало впливають на загальний рівень моральності суспільства. А власне соціальної активності від православних практично не помітно на фоні активності протестантів. Знищити авторитет протестантів – це найперше завдання для РПЦ. У всіх регіонах Росії РПЦ, особливо при новому патріархові, проводять активну антисектантську кампанію. Вона включає в себе такі заходи: 1) антисектантська істерія в ЗМІ (при цьому у сектанти записуються всі протестанти); 2) вплив на місцеву владу із вимогою розривати контракти про оренду приміщень, закривати освітні та виховні програми біляцерковних протестантських організацій; 3) розгортання кампанії про загрозу протестантизму для національної безпеки; 4) організація перепон для зарубіжної допомоги місцевим протестантам. Цей досвід патріарх Кирило хоче застосувати в Україні. Митрополія УПЦ МП не виявила жодного бажання провести такого роду політику антисектантської істерії в Україні. І тому патріархія та її кремлівські союзники організували відповідні кроки напряму. Кампанія в ЗМІ сконцентрувалася навколо кількох прикладів небезпечної діяльності протестантів. У жодній із цих ситуацій якоїсь особливої вини «сектантів» доведено не було, але демонізація їхнього образу все одно досягла небачених для України масштабів. Можна очікувати і застосування власне впливу влади, різноманітних гонінь на протестантизм через місцеві органи влади та силовий блок. Якщо раніше випадки відмови протестантам від місцевої влади були одиничними (відомим став прецедент в Смілі), то в найближчому майбутньому можна очікувати системних проблем такого порядку. Москва не враховує лише одного фактору. Українські протестанти можуть самостійно організувати свій Майдан. Адже сотні тисяч можна зібрати не лише на стадіонах, але і на площах. І такого роду події можуть стати початком кінця сьогоднішньої української влади.
Згалом всі плани Москви мають одне слабке місце. Те що є потрібним для РПЦ, може бути небезпечним для центральної влади в Україні. Окремі олігархи догоджають Росії та РПЦ, роздмухуючи антисектантську кампанію.
Але хто відповідатиме, якщо всі ці сектанти – до яких зараховано всіх протестантів (особливо чомусь звичайних баптистів!), і навіть вірних УПЦ КП (!) – вийдуть на площі для відстоювання власного права на релігійну свободу. Дійсно, у цього народу заьрали все, крім свободи світогляду, однією із складових якої є право на вільний релігіє-вибір. Забирати цю свободу, особливо із використанням неправдивої інформації та викривлення фактів – це виклик для всього суспільства, який може стати тією соломинкою, яка і переломить спину сьогоднішньому режиму. Адже можна купити політикум, залякати підприємців, але що можна зробити із релігійними людьми? Їх не зламала вся репресивна і пропагандистська машина Радянського Союзу. А що більше, їх не знищить сьогоднішня влада. Навпаки, це вони можуть її змести із всіх посад. Християни і так мають багато претензій до існуючої влади в Україні. Адже ця влада не забезпечує навіть виконання елементарних норм суспільного життя. Позаминулого року вже були прецеденти демонстрацій протестантів з протестами проти системи покровительства розповсюджувачам наркотиків в Україні. Дійсно, чи є життя християн та їх дітей захищеним від безпосередніх небезпек? Ні, життю, здоров’ю та майну християн та всіх українців існують загрози з усіх боків, у тому числі з боку носіїв влади. Отже, кампанія проти протестантів здатна лише об’єднати та мобілізувати їх самих. Зворотнє завдання ж є просто нездійсненим в українських умовах. Це в Росії теоретично можливо номінальних православних об’єднати та мобілізувати проти спільного ворога – «сектантів», «Заходу», «світової закуліси». І то практично здійснити таке завдання не вдалося вирішити навіть в часи імператора Миколи II, коли в ролі втілення світового зла намагалися представити євреїв. Сьогодні, через століття після невдачі минулих спроб мобілізувати «російський світ» у боротьбі проти «бездуховного світу», мобілізувати народ за допомогою образу спільного ворога теж неможливо. Всі такі мобілізації швидко закінчуються або внутрішніми кризами ідентичності, або руйнівними бурями в російському суспільстві. Так, всі події січня є частиною реалізації великого плану приборкання України, її переформатування в частину «русского світу». Класичні схеми із пошуком «чужого» та мобілізацією «своїх». Повернення контролю над головною церковною організацією України. Геополітичні війни в церковній площині. Для Росії вигідним є будь-які результати цих подій. Адже вона виграє, якщо утвердиться русскій світ хоч на якомусь із трьох напрямків церковно-політичного «штурму та натиску». Але вона і виграє, якщо наслідком сьогоднішній дій стане дестабілізація в Україні. Це зайвий раз дозволить говорити про невдалу країну. Тому патріарх Кирило не боїться дестабілізації в Україні та навіть розвалу УПЦ: бо це відповідає інтересам Кремля не менше, ніж повне торжество РПЦ в нашій країні. Залишається лише спитати президента як гаранта Конституції та збереження української державності: чи розуміє він, що гра йде проти України? І чи усвідомлює, що гра стала загрожувати і йому особисто? І таке саме питання можна поставити кожному українському християнинові, кожному громадянинові цієї держави. На жаль, ні державні та церковні достойники, ні звичайні християни та громадяни не бачать сучасних загроз в їхньому комплексі. Чомусь панує уявлення про те, що вся ця машина, створена патріархом Кирилом для останньої геополітичної війни РПЦ, розвалиться сама собою. Може, і розвалиться, а, може, і ні. І навіть якщо розвалиться – чи не завалить разом з цим і Україну?
Україна переживає критичний час у власні історії, особливо духовно-релігійній. У ці часи кризи потрібно було б об’єднати зусилля всіх українських християн, початком для чого може стати ініціатива першого грудня. Лише спільні зусилля всього громадянського суспільства України, всіх християн, які не бажають бути обдуреними та втягнутими в авантюри російських шовіністів із МП – можуть спасти як церкви, так і Україну.

Юрій Чорноморець спеціально для "Католицького Оглядача"