Листи з місць позбавлення волі

21.01.2012

Лист ув'язненої Ірини В., Качанівська виправна колонія КВК-54, м.Харків
“Слава Ісусу Христу!

Доброго Вам здоров’я і всій Вашій великій родині. Я отримала від Вас листа, за якого Вам дуже вдячна, а ще більше я дякую і молюся Богу, що не покидає нас у важкі хвилини нашого життя. Я дуже вам вдячна, що Ви допоможете моєму синочку. Я народила його 20 січня. Це на велике свято 19 Водохрещення, хлопчик народився дуже слабким і ніхто із лікарів не давали мені надію на те, що дитина залишиться здоровою і живою. У нього була пневмонія (вода в легенях), дитя плакало і плакало без кінця. Я також дуже плакала. Тому, що я дуже хотіла цю дитиночку. До мене підходили лікарі і кожен з них висловлював свою думку по-різному. Одні питали, чому ви плачете, адже у вас діти є. Другі прямо так і казали, що краще хай іде куди направився, аніж вам по лікарнях з ним їздити. А я, як мати, все одно молилася і плакала і просила у Бога здоров’ячка для моєї дитиночки. І тут одного разу до мене підійшла чи то медсестра, чи лікар і каже: «Ми як лікарі будемо все робити із своєї сторони, а ви я бачу жінка віруюча просіть і моліть Бога за свого хлопчика». Я попросила принести Йорданської свяченої водички із церкви і покропила всі Іванкові пеленочки і одежку просила і до Бога говорила: «Боже, Тебе хрестив в ріці Йордані Іван, прошу Тебе похрести і Ти мого Івана». І дала йому ім’я Іванко. Моя дитинка росла і жила зі мною ні разу не хворівши і я дякую за це нашому Господу Богу. Але сталося таке жахливе горе, що я опинилася в тюрмі. Були страшні хвилини відчаю, тоді я завжди зверталася до Бога, я бачила перед собою розп’ятого Христа і мені так ставало стидно, що Ісус переніс всі найтяжчі муки і так страждав за мене, а я ще чогось ною. Знаю, що Господь Бог мене любить і я не одна.
Також велике дякую Вам, що є такі люди Божі на землі на світі, які допомагають нужденним і дітям-сиротам. Дай Бог Вам усім міцного здоров’ячка, мира і благодаті.
З повагою до Вас, Ірина”

Лист ув'язненої Любові С., Збаразька виправна колонія ЗВК-63,Тернопільська обл.
Слава Ісусу Христу!

    Я одержала Вашого листа і була дуже рада… Велике Вам дякую!
    Можливо я так гарно не напишу цей лист до Вас тому що пишу подібне вперше, але буду старатись. Просите написати про себе? Добре.
    Сама я родом з Волинської області, мені 55 років, засуджена по ст..115, стр.10 р. В мене є дорослий син Віктор 1974 р.народження. Був в шлюбі до 2010 р., тобто 15 років, має троє діточок, синові 14, донці 12 і ще одна донька 1р.6 міс. Але вийшло так що після народження третьої дитини через 10 міс. Померла його дружина Татяна. Тепер мій син проживає з дітьми, велике горе, але нічого не вдієш на все воля Божа.
    А я звільнюсь через 6 років, якщо дасть Бог здоровя. Вас мабуть зацікавить про що говорить ст.115 КК України? Зараз коротко розповім. Це вбивство. Вийшло ось як. Я познайомилась з чоловіком звали Віктором, сам з Запоріжської обл., працював електрозварником у нас на Волині. Він мені показався розумним, начитаним, роботящим, бо так воно і було з самого початку.Вирішили жити разом і переїхали в Запоріжську обл. Ось тут все і почалося. Випивки, які на нього діяли негативно, ставав наглим, агресивним, не розумів що робить, а пізніше не пам’ятав що наробив коли просипався і бачив синці на моєму обличчі і в хаті все перевернуто вверх ногами. Просив пробачення, але дарма, усе було до першої рюмки і повторявся «ад крошешний». Незнаю чому я йому пробачала, мабуть тому що хотіла жити, вірила що поміняється він сам цього хотів, був не рад сам собі коли вранці бачив наслідки нічної «аварії». Йшов час і дійшло до того, що нормальна людина подібного не може зробити, він переступив рамки розумного. Невернувшись з роботи вчасно а прийшов в 3 години ночі і не один а з жінкою п’яною як і він, обоє в соломі у неї волосся довге і все в соломі, я побачила і очам не повірила думала що сниться, але ні. Віктор говорить дай десь людині поспать, я промовчала, а їй сказала іди додому поки я добра. Вона тихенько повернулась іти, а він схопив мене бити як це так я її вигоняю серед ночі. Вона все таки пішла як побачила все що він витворяє, а Віктор устроїв таку «бойню» що я уже не знала що мені робити, вийти з будинку не могла – не випускав. Побачила на столі ніж взяла в руку і хотіла так просто махнути в його бік щоб він відійшов від дверей і я змогла вийти надвір. Але вийшло так що махнула неудачно і попала в легеню, поки визвала швидку, поки приїхала міліція і лікарі, то получився крововилив в брючну порожнину – помер. Осудили мене на 10 р. мотивуючи тим що потрібно було раніше писати на нього заяву за його нелюдську поведінку і він був би наказан, а я получилось влаштувала самосуд, за що тепер відповідаю. А тепер я зробила висновок для себе6 неможна вірити, жаліти, тому що повертається доброта злом і зрадою. Я розумію що не мала права цього робити і я страшенно грішна, і прошу в Бога прощення гріхів моїх. Читаю молитву кожного дня в вільну хвилину, ходжу в церкву і молюся. Дуже багато чого з релігійної літератури не розумію читаючи. З’являються якісь сумніви і т.д.
    Але прошу Господа щоб допоміг мені вникнути в Слово Боже і прошу прийти до мене в душу повністю щоб я не сумнівалася, а твердо вірила всією душею і всім серцем. Ось наприклад нам приніс отець Стіфаній таку іконку на папері лік Ісуса Христа де з другого боку написано що в Оренбургській обл. в однієї жінки 68 років була ікона Лік Господа Ісуса Христа  і 5 травня 1999 р. цей образ став благоухати і сильно миро точить, а 5 квітня 2000 р. на образі почали появлятися п’ятна жидкості похожої на кров. І в результаті біохімічна експертиза підтвердила що це людська кров, а гематологи встановили IV  групу що співпало з даними експертизи знайдено на Турійській плащаниці кровопідтьоками в яку був облачьон (не знаю по-українськи це слово. вибачте) наш Господь Ісус Христос. До чого веду?
З повагою, Лариса

Лист ув'язненої Лариси Я., Збаразька виправна колонія ЗВК-63,Тернопільська обл.
Слава Ісусу Христу!

Вітаю Вас, пані З.! Насамперед хочу подякувати Вас, шановна пані З., за Вашу небайдужість до скрути іншої людини. Дякую отця Ігоря за те, що він переймається за таких, як я. Та що можуть люди, коли вони не знають Бога. Правда ж? Якби Бог не хотів, щоб мені хтось допоміг, то й людям до цього не було б ніякого діла. Я мабуть не зовсім чітко формулюю свою думку, але якщо коротко про те, що я хочу сказати – на все воля Бога. Знаєте. Пані З., тут у тюрмі багато жінок дорікають на те, що тут важко, що потрапили сюди ні за що, що ми такі «бідні» і т.д. Воно звичайно так – і важко, і погано. Але головний «плюс» я для себе бачу в тому, що тут я пізнала Бога. Навіть страшно стає, коли починаю задумуватися над тим, як я жила, скільки знайомих вже повмирали від наркотиків, а скільки ще – повільно і з великими муками вмирають від ВІЛ-інфекції, СПІДУ, туберкульозу. Але ж для чогось то мене Господь уберіг від всіх цих хвороб? Щоб я жила і славила Його. Мені 46 років (у січні буде 47), але тільки останні 2 роки, ну трохи більше, я пізнала Бога, нарешті зрозуміла, що не так жила. Жила лише для себе, турбувалася лише про себе. Та й то, як сказати. Життя з наркотиками – то смерть. Але коли кололася, якось не дуже замислювалася, як жити далі! Будинок продали з співмешканцем, збиралися жити у його матері. Та трапилося так, що співмешканець помер, помер від наркотиків фактично (гепатит С, сепсис) хоча і був на 5 років молодший за мене. Отак я і залашалася без житла, бо мати померлого сказала: на мене не розраховуй. Стала жити то у одних знайомих, то у інших. Страшна круговерть. Крадеш, щоб «уколотися», колешся, щоб украсти. Мама, тато, брат, вже всі відійшли до Господа у вічність. Донька, їй 26 років, зараз у Італії та в мене немає з нею зв’язку. Є лише двоюрідна сестра, працює зав.дитячим садком у м.Павлоград, звідки і я родом. Та вона не спілкується зі мною. Я не нарікаю на долю, я розумію, що пожинаю плід того, що сама посіяла. Посіяла зло і отримала байдужість навіть від своїх рідних та близьких.
    Вірю, що Бог многомилостивий, милосердний, люблячий, суддя справедливий і уповаю на нього... Я дякую Вам, пані З., за Ваше добре серце. Нехай бог Вас благословить.
З повагою, Лариса