НЕ СТАЛО НІНИ МИХАЙЛІВНИ МАРЧЕНКО - МАМИ ЖУРНАЛІСТА ВАЛЕРІЯ МАРЧЕНКА

17.04.2011

15 квітня 2011 року після важкої невиліковної хвороби покинула цей світ Ніна Михайлівна Марченко -- мама Валерія Марченка, українського журналіста-дисидента, борця за волю і незалежність України, довгорічного політв’язня радянських таборів, замордованого за ґратами.

Ніна Михайлівна прожила довгих 82 роки. І весь цей час доля посилала їй такі випробовування і терпіння, яких вистачило б і на кілька людських життів.

Дитинство в умовах фашистської окупації, коли батька Михайла Марченка репресовано як ворога народу, а самотня мати Оксана Іларіонівна намагається врятувати життя трьох полишених на її руки дочок, і серед них Ніночки.

Згодом нелегкий шлях української інтелігентки, вчительки української мови, чия професія в умовах Радянської України -- непрестижна, зневажувана, непотрібна. А ще виживання з сином на копійчану зарплатню. І звідси відчай: «Не можу більше!».

Раптово і несподівано прийшла біда: п’ятнадцятирічний Валера захворів на невиліковну тоді хворобу нирок -- нефрит. Однак невичерпний оптимізм сина, його безмежна любов до життя і бажання боротися за нього не дають матері впадати в розпач. Сином можна пишатися -- студент-філолог, перекладач, згодом журналіст.

Але знову горе! 25-літнього Валерія, успішного, розквітлого, повного сил і творчих задумів юнака, заарештовують за звинуваченням в українському націоналізмі. Його злочин -- два написаних ним нариси про загрожений стан української мови в СРСР та критика української радянської літератури, що стала покірною слугинею облудної комуністичної ідеології. А ще небажання молодого Марченка співпрацювати з органами КГБ. Валерія засуджують до 6-ти років таборів суворого режиму та 2-х років заслання. З огляду на хворобу хлопця та умови утримання в’язнів такий вирок суду міг стати смертним вироком.

Саме з цього часу почалися справжні митарства згорьованої матері: Ніна Михайлівна пише незліченні заяви до різноманітних радянських установ з проханням помилувати, прийняти необхідні ліки, надати потрібне лікування синові тощо, тощо. Вона чекає листів від Валерія (за законами табору -- один на місяць!), зустрічей із ним (одна на рік!). Важкі, сповнені переживань і турбот переїзди до далекого уральського табору на побачення з Валерою, довгоочікувана зустріч із сином... А він просить її передавати за межі табору, а відтак до десидентських самвидавів, на радіо «Сводоба» і «Голос Америки» так звані ксиви -- малесенькі записочки, на яких дрібним почерком написані антирадянські статті його та інших політв’язнів. Материнське серце завмирає від жаху: якщо в неї знайдуть бодай одну таку записку -- їй і Валерієві загрожує нове тривале ув’язнення! Але син дивиться на маму благальними очима: «Мені так треба, мамочко», -- і мама погоджується на величезний ризик, що коштував їй нелюдського напруження нервів і волі. Заради сина вона долала все, а найперше природній материнський страх за життя та долю своєї дитини.

Перше ув’язнення закінчилося, і щаслива Ніна Михайлівна докладає зусиль, щоб повернути синові підірване в таборі здоров’я та захистити його від нових переслідувань влади. Але Валерій невідступний: він буде боротися далі, навіть і ціною власного життя.

Новий термін Валерій Марченко отримав за два роки: 10 років таборів та 5 заслання. І мати і син розуміють: це смерть! Але обличчя Валери просвітлене і спокійне: «Не хвилюйся, мамочко, менше ніж за рік я вийду звідси. Я відчуваю: я під покровом Богородиці...».

У тюрмі Валера здобув віру в Бога, став істинним християнином, і мама, для якої син виріс в Учителя, віддано і вдячно приймає від нього світло його віри.

Менше ніж за рік журналіст Валерій Марченко помер у спеціально створених для нього в таборі умовах невиживання. На останню зустріч із мамою його принесли на лікарняних ношах. Ніна Михайлівна ледве впізнала свою дитину у цьому виснаженому, тремтячому чоловікові. Всі її прохання до влади повернути їй помираючого сина були жорстоко відхилені.

14 жовтня 1984 року тридцятисемирічного Валерія віддали матері у цинковій труні...

Пережити та поховати власну дитину... Чи є в житті ще більше випробовування за це?!

Ніна Михайлівна мусила жити далі.

Всі 37 років, які Ніна Михайлівна прожила без свого Валерочки, вона не знімала жалоби. Радісна, відкрита, енергійна, з тонким почуттям гумору і легким, навіть трошки відстороненим ставленням до житейських клопотів і благ, вона залишилася зосередженою на своєму синові: в молитві за його світлу душу, в несенні його подвигу до наступних поколінь українців. Вона публікувала його нариси і листи, зустрічалася з молоддю, виступала на радіо і телебаченні. Вона старанно оберігала його архів, ретельно збирала кожний, навіть і найменший, спогад про нього.

Господь покликав Ніну Михайлівну до Себе напередодні Страсного тижня, часу, коли Він сам сміливо виступить назустріч Своїм терпінням, Своєму розп’яттю.

Власні життєві трагедії і цю останню -- важку хворобу, яка цілий рік мучила її, Ніна Михайлівна зуміла пронести достойно цього найвищого Прикладу і Взірця.

Нехай милосердний Господь прийме до Себе її зболену душу і дасть сили всім нам, що залишилися тут, на землі, без цієї світлої Людини.

Вічна їй пам’ять!