Леся Шухевич: Для мене мій чоловік — просто Юрко. А Шухевич він — деінде

28.02.2011

Леся Шухевич не спілкується з журналістами, і на інтерв’ю її вмовити було досить складно. «Повірте, нам і без того вистачає публічності», — з гіркотою каже пані Леся. І хоча для «України молодої» дружина Юрія Шухевича зробила виняток, спілкуватися домовилися переважно про її батьків та життя у Німеччині.

Але говорили й про Юрія Шухевича (причому в його ж присутності). І для пана Юрія, і для пані Лесі цей шлюб другий і вистражданий — не зупинили кордони, супротив родичів пані Лесі, незрячість пана Юрія, різниця у віці в 27 років. Заради Юрія Шухевича пані Леся покинула комфортну для життя Німеччину, забрала маленького сина й переїхала до Львова. Заради свого чоловіка облишила кар’єру, рідних і друзів. І разом вони вже понад 15 років. Пані Леся та пан Юрій — надзвичайно скромні та приємні у спілкуванні люди: постійно усміхаються, жартують. «Ми дуже легко знайшли з Юрком спільну мову», — розкриває таємниці пані Леся.

Про своє діаспорне життя, батькових друзів–бандерівців і те, як воно — бути дружиною символу українського націоналізму, — Леся Шухевич розповіла в ексклюзивному інтерв’ю «Україні молодій».

«До шести років я не знала німецької»

— Пані Лесю, ви народилися і виросли в Мюнхені. Розкажіть, як ваших батьків з України до Німеччини закинула доля?

— Тато мій, Володимир Кальваровський, родом із Тернопільщини, з Мозолівки. Звідти його забрали німці під час війни остарбайтером — татові було близько 17 років. Із бауером–німцем йому не пощастило: працювати доводилося важко. А ставлення було вкрай поганим: оповідав, що спершу годували родину, худобу, а потім — його. У стайні спав, часто й били. Тато спробував утікати, за що потрапив до концентраційного табору біля Бромберга (тепер Бидгощ). І здоров’я він там втратив.

...Насувався фронт, і німці погнали в’язнів на захід. Спочатку під конвоєм, а потім він зник. Ішли в масі втікачів. Батько болотом затирав смуги в’язничного одягу. А потім якийсь француз передав йому свій однострій. Так він дійшов за Ельбу й опинився в американській зоні окупації. Багатьох наших земляків спіткала така доля...

Після війни додому поїхати батько не міг. Йому сказали, що після повернення до Радянського Союзу «світитиме» щонайменше «десятка» — за зв’язки з ворогами народу. Окрім того, рідний брат тата служив у девізії СС «Галичина». Довелося лишитися у Німеччині.

— І чим же він займався?

— Життя було не з легких. Самі посудіть: опинитися в чужій країні без рідних і близьких, не знаючи мови, не маючи документів. Спочатку довелося жити в Міттенвальді, у таборі для переміщених осіб. Влаштуватися на роботу чи на навчання надзвичайно було складно. Але моєму татові дуже сприяли українці, бандерівське оточення.

Тато почав учитися: студіював богослов’я, а потім — економіку. Причому вчився у Римі та Фрайзингу. Тут перехрестилися стежки мого батька із Йозефом Ратцингером — теперішнім Папою Римським. Ратцингер, як розказував мій батько, був прихильником України, багато допомагав і співчував українцям. Мого тата Ратцингер учив грати у шахи, і до кінця життя вони лишилися в гарних стосунках.

— Але священиком він так і не став...

— Не став, бо на Заході одружені греко–католики не могли бути висвячені. А тато одружився: він зустрів маму на Андріївському вечорі в Мюнхені (її теж вивезли німці під час війни з Києва). Вони одружилися у 1959 році, тату тоді вже було 34 роки.

Жили батьки важко. Я, наприклад, довго не знала про те, що родина моєї мами тривалий час після війни мешкала в бараках у дуже принизливих умовах. Наших вважали людьми другого сорту, так званими «унтерменшами» з обмеженими правами. А згодом у батьків з’явилося троє дітей: я, мої брат та сестра.

Батько все життя тісно співпрацював із церквою, викладав релігію в гімназії в Мюнхені. Мама ж працювала на радіо «Свобода».

«Йосип Сліпий завжди пригощав нас цукерками»

— В якій ви атмосфері росли?

— Моїм батькам від самого початку за родину була українська громада. І нас виховували в патріотичному дусі: я до шести років по–німецьки не вміла говорити — лише українською. Мої батьки (як і більшість українців у Німеччині) не жаліли ані часу, ані грошей (хоч їх було й небагато) на те, аби ми, діти, вчили українську мову. Батьки возили нас в українську школу через усе місто. І потім я свого сина так виховувала: хоч і мала під вікнами німецький садочок, воліла возити дитину до єдиного в Мюнхені українського садка — дорога щодня займала по три години. Але це був свідомий вибір. Тому мені дивно зараз спостерігати, як українці в Україні, маючи можливість і доступ до всього рідного, нехтують цим — не вчать дітей мови, історії, традиціям.

Наше ж усе дозвілля проходило в українській громаді (це поки наші однолітки бавилися на вулиці): суботня школа, «Пласт», хори, танцювальні гуртки, церква. Наприклад, наш дівочий хор «Діброва» під керівництвом Марії Гарабач, яка вчила нас старих обрядових пісень, щороку їздив на святкування уродин патріарха Йосипа Сліпого до Риму... А в неділю було чергування у кухні парафіяльного дому — все самі готували, ніхто й не думав про якусь оплату. Для нас (а ми були розкидані по цьому великому Мюнхенi) то була нагода при роботі чи репетиціях зустрітися, поговорити, поділитися, посміятися.

...Дуже мені запам’яталася смолоскипна хода Мюнхеном (це вже потім я дізналася, що вона була присвячена роковинам смерті Степана Бандери) — я ще була зовсім мала, — той вогонь, сила–силенна людей — мені дуже сподобалося. Ми символічно підіймали на будинку, де був убитий Бандера, радянський прапор, палили й вивішували на його місце жовто–блакитний.

Це зараз я розумію, в якому колі я росла, серед яких людей. А тоді все здавалося мені звичним... Ось у церкву приходимо: ми, діти, у першому ряду сидимо. А біля тата — Слава та Ярослав Стецько. У церкві сидять родина Ребетів (Лева Ребета, одного з лідерів ОУН. — Авт.), голова Служби безпеки ОУН Іван Кашуба та його дружина Маруся, Степан Мудрик (заступник Кашуби), командир Легіону дружин українських націоналістів Євген Побігущий–Рен, Олександр Пулюй (син знаменитого Івана Пулюя), Степан Ленкавський (заступник Бандери), професор Янів — потужна постать! — він мені, до речі, першим руку поцілував. Пам’ятаю, як я тоді знітилася (сміється). Хрестив мене, наприклад, отець Іван Гриньох — колега мого батька, дипломат, член ОУН, греко–католицький священик і професор богослов’я Українського католицького університету в Римі. Він був блискучий оратор і проповідник. Але для мене це було настільки природно, що я серед цих людей, що вони друзі та знайомі мого батька. Я навіть не замислювалася над тим, що це історичні постаті. Тільки потім, уже через Юрка Шухевича, я зрозуміла, що то були за люди. Хто був мій учитель історії, хто — української мови.

— Ваш батько добре знався з патріархом Йосипом Сліпим, чи не так?

— Так і є. Як відомо, Йосип Сліпий відстоював патріархат Української греко–католицької церкви. І мій тато був одним із тих, хто ревно відстоював патріархат. А мюнхенський єпископ був проти — на цьому ґрунті постали великі протистояння! Мій батько очолив у Німеччині патріархальний рух і зі Сліпим мав постійні контакти. Сам Сліпий на мене справив неабияке враження: він був високий, могутній. Із одного боку дуже суворий, але благородний. Боялася його, але дуже любила. Він як приїжджав, завжди цукерки привозив — витягав зі своїх широких рукавів. Може, через те він мені так подобався (сміється). Він завжди був дуже уважний до дітей. Але як треба було вирішувати справи, то був украй суворий. Мій тато також контактував із Любомиром Гузарем, владикою Музичкою.

«Батько зустрівся з братом та сестрою через 40 років»

— А батько зі своєю родиною підтримував зв’язок?

— Батьків брат, як я вже казала, пішов служити під час війни в девізію СС «Галичина» — його потім закинуло в Італію. І звідти пішла звістка, що він загинув. Батько вважав його покійним, панахиду наймав за нього. Аж раптом одного дня (десь у році 80–му) — телефонний дзвінок із Канади: брат Святослав — живий! Я пам’ятаю ту картину — це вдруге бачила тата у сльозах (уперше, коли прийшла телеграма, що його батько помер в Україні, у Мозолівці, а поїхати за радянської влади на похорон було неможливо). А вдруге тато заплакав, коли йому подзвонив брат.

Їхня сестра лишилася у Мозолівці, тато листувався з нею. Відправляли їм туди пакунки (а приймали для пересилання лише певний товар — в окремих радянських магазинах у системі «внєшторгу», зі страшними націнками). Окрім листів, не було жодного іншого зв’язку. Коли трохи відкрилися кордони, ми організували зустріч у Мюнхені: стрийко приїхав із Канади й сестра — з України. Це було так зворушливо — вони зустрілися через 40 років!

— Пан Юрій був знайомий із вашим батьком?

— Так. Вони познайомилися у Мюнхені під час першої закордонної поїздки пана Юрка. І коли вже тато був важкохворий, Юрко приїздив до Мюнхена і сидів разом зі мною тижнями біля нього у шпиталі.

Говорить Юрій Шухевич:

— Володимир Кальваровський був дуже активний в українській громаді, у церковних справах, активно співпрацював із журналом «Патріархат». Причому тато Лесі був дуже жертовною людиною. Коли почав розвалюватися Союз, він часто приїздив до України, на багато що жертвував гроші. І в нього в хаті завжди було багато народу. До речі, якщо ви подивитеся фільм режисера Олеся Янчука «Атентат — Осіннє вбивство у Мюнхені» про убивство Степана Бандери, то в титрах висловлено подяку й Володимиру Кальваровському.

Л.Ш.: — Ми так і запізнали Янчука. Він приїхав у Мюнхен iз першим своїм фільмом «Голод–33». У нього якраз визрівав проект щодо Бандери. А грошей немає. То він жив у мого тата, наші бандерівці водили його Мюнхеном, показували всі місця. Це все знімалося по суті в домашніх умовах. Цікаво було потім дивитися.

«Я назвала сина на честь Юрія Шухевича»

— Пані Лесю, а як ви познайомилися з Юрієм Шухевичем?

— У 90–му році — коли я вперше приїхала в Україну. Хоча заочно я знала його давно — ще з юності. У ті часи, коли у Радянському Союзі загострилися проблеми з політв’язнями, через самвидав уся та інформація потрапила за кордон. Ми ставали на захист політв’язнів. Я тоді була у «Пласті», у нас різні працювали групи. А я записалася у групу Юрія Шухевича. Чому? Ну, по–перше, ми народилися в один день (усміхається). По–друге, мені імпонували його погляди. І я почала все читати про Юрка, що тільки можна було дістати. А інформації — дуже мало, і її складно було дістати. Ми відправляли пакунки на заслання, багато що поверталося. Але Юрій каже, що він одержав різдвяну листівку від мене з вітаннями. Я там писала, що в мене народилася дитина (від першого шлюбу. — Авт.), і я свідомо назвала сина Юрком — на честь Шухевича. А коли вже приїхала в Україну, то, звісно ж, хотіла побачити, який він — той Юрій Шухевич (сміється). Але зустрілися ми випадково: у той самий день, як я приїхала, в церкві.

Ю.Ш.: — Це було 12 серпня 1990 року. «Демократична» влада дуже довго тягнула з передачею церкви Святого Юрія греко–католикам. Ми вирішили силоміць забрати храм у російського патріархату. У ці дні у Львові відбувався світовий з’їзд українських лікарів. І ми використали цю нагоду, щоб було багато свідків iз–за кордону.

У той день Леся вперше приїхала до Львова. І вона якраз прийшла з кінокамерою до церкви, почала знімати, як люди вриваються на подвір’я. А на другий день ми особисто познайомилися у церкві. Відтоді коли Леся приїздила в Україну з «гуманітаркою», вона заходила до мене. А в 91–му році, коли я вперше їхав за кордон, Леся автом відвезла мене до Мюнхена. Тоді ми познайомилися ближче. Так почалася наша приватна історія.

— Пані Лесю, а які були ваші враження від України?

— Я приїхала з такою ейфорією. А то якраз був час гіркої біди: усюди злидні, дефіцит... Я такого не сподівалася побачити. На третій тиждень я здалася і почала плакати. Я була в шоці від нелюдської радянської системи й того, як тут поводяться з людьми, як працює державна машина. Ми собі уявляли зовсім інше. Тато до України також незабаром приїхав. І від побаченого дуже переболів. Казав: «Коли мене забирали, то була ще Україна, а тепер то суцільний «колгосп».

— А коли та як ви зважилися переїхати до Львова? Тим більше після побаченого контрасту між Німеччиною та Україною...

— Якби не Юрко, мене б тут не було. Я би не відважилася! Але через шість років після нашого першого знайомства, у 1996 році, я переїхала до України. Усі ці роки ми їздили одне до одного. Хоча виїжджати було проблематично: по–перше, мій син якраз пішов до школи, а по–друге, не так–то вже легко впускали. Дуже важко було отримати візу до Радянського Союзу. Я всюди вписувалася, як перекладач. І завжди із сином до України їздила. З Юрком ми весь час листувалися (а він тоді вже жив у Львові), у нас були страшні телефонні рахунки. Кiлька разів він приїздив до мене в Мюнхен.

Рішення ж переїхати назрівало кілька років. Я вагалася... І зірватися справді було важко — навіть прощальні вечори в нашій хаті в Мюнхені, скільки ми їх із колежанками влаштовували! (сміється)

— Пане Юрію, ви стали ініціатором переїзду?

Ю.Ш.: — Та ні, це вона сама вирішила. З одного боку, Леся хотіла. Але вагалася. Я її до цього підштовхнув.

Л.Ш.: — Він мені надав відваги.

— А не розглядався варіант переїзду пана Юрія до Німеччини?

Л.Ш.: — Про це не могло й бути мови! Юрко не погодився би ніколи жити деінде, окрім України. Ось, пригадую, у 91–му році він прилетів у Мюнхен. По дорозі з Америки. А якраз у Москві — ГКЧП. Украй непевна ситуація. Ми ж не знали, чи його не кинуть за ґрати. А Юрко, як тільки почув, що там таке відбувається, — їде, рветься. І нічого знати не хотів! Він би не витримав за кордоном. Тиждень — нормально, другий — нормально, а на третій він уже збирається додому. Йому вже пора!

Ю.Ш.: — Ну то я ж почувався там, не як удома. Чужа країна!

«Рідні були проти нашого одруження»

— Пані Лесю, як сприйняли близькі ваше друге одруження і переїзд до України?

— Вони були проти! Все запитували мене, чи знаю я, що роблю. І казали, що я звар’ювала. По–перше, у мене була маленька дитина, по–друге, я мала проблеми зі здоров’ям.

Навіть батько спершу був проти — попри те, що дуже поважав Шухевича. Це не в образу Юркові, але тепер я свого тата як батька розумію — уже зараз, через роки. Він хотів як краще для своєї дочки: мало того, що міняю країну, так виходжу заміж за значно старшу людину, незрячу, не забезпечену — все те, що кожен би батько не хотів для своєї дитини. Але я сказала: «Волію прожити нехай і десять років, але щасливих, ніж 50 ніякого подружнього життя». Це був такий емоційний порив! Юрко мені дуже імпонував... Ми одразу знайшли з ним спільну мову. Я не можу пояснити, чому так склалося. Видно, нам із ним було просто по дорозі...

— А як сприйняв ваш син Юрія Шухевича?

— Навдивовижу легко з ним зійшовся. Спочатку «пан Юрко» називав його, а тепер — «вуйко». Так сподобав собі. Йому, малому, спершу було не зрозуміло, як то бути сліпим. Усе до Юрка на коліна залазив, зазирав. Спершу малий (йому тоді було три роки) думав, що сенс сліпоти полягає у паличці — він брав її і з нею собі ходив. Кажу: «Давай зав’яжу очі». А він: «То я ж нічого не побачу!». А я йому: «Ото, Юрчику, і є незрячість»... Довго не міг того зрозуміти.

А взагалі з Юрком вони швидко знайшли спільну мову — Шухевич дуже гарно оповідає казки. Він цим, певно, і підкупив малого (усміхається). Яка дитина не любить казки — він йому щовечора їх розказував.

— А син ніколи не дорікав вам, що ви його вивезли з цивілізованої країни, де він народився?

— Знаєте, були такі дискусії. Перші роки було надзвичайно важко! Ми ж не жили спокійно — постійно були якісь цькування, переслідування. По–перше, на рахунок пана Юрка. А по–друге, ми ж із Німеччини приїхали. Почалися обкрадання квартири, потім — погрози. До нашої квартири вривався сусід із сокирою, другий погрожував рушницею, пробували труїти чадним газом. І все це безкарно!

Малий до школи пішов і наштовхнувся (я такого не сподівалася!) на відверте цькування. Бувало і «фашистом» називали. А сину було дев’ять років — хіба він то розумів? У Німеччині зовсім інша система шкільного навчання, зовсім інше ставлення. Там такого немає! У Львові ж мій син почув перші матюки й зустрівся зі шкільною корупцією. Ігнорували незнання ним російської мови й змушували вчити вірші по–російськи. А за німецьку, яку він знає досконало, йому взагалі поставили трійку у шкільному атестаті.

— Зараз він чим займається?

— Моєму синові зараз 24 роки — він чудовий хлопець! Не одружений, але вже шість років має дівчину Катрусю. У Львові він закінчив школу, університет, є магістром економіки. І тепер пішов у бізнес — відкрив свій комп’ютерний магазин, крамницю одягу — продає «афро–українські шаровари», як він каже. А ще він мріяв про бістро — відкрив нещодавно.

— До Німеччини його не тягне?

— Знаєте, нещодавно він мені сказав: «Пора вже знову з’їздити до цивілізації». Себто до Німеччини. Бо з тією ментальністю все ж важко жити в Україні. Я бачу колосальну різницю. Коли кажуть: «Ой, там, за кордоном, так само!» Ні, не так! Повірте, там немає такої корупції на кожному кроці, хабарів, цькування, стільки брехні й фальшу. Ви там почуваєтеся нормальною людиною. Тут мене, в Україні, намагаються зробити «совком» i змусити забути, що існує цивілізоване життя. Кажуть: «Тут вам не Німеччина!» Але при цьому ж декларують, що йдуть у Європу.

— Тобто адаптуватися вам в Україні було складно?

— Я дуже довго після переїзду намагалася зрозуміти, як функціонує наша держава. Найважче було психологічно. Не матеріально. Але я зрозуміла одну річ: тут зовсім інакше життя! Неможливо приїхати з Америки чи Канади і навчити українців в Україні жити. За кордоном діаспорi не дано зрозуміти тутешніх українців. Це ж два різні світи й дві різні епохи — і їх неможливо пояснити словами, потрібно жити тут, це потрібно «скуштувати». Я, до речі, вважаю, що ту сітку діаспорну варто використовувати, щоб наші діти по максимуму їхали за кордон — у школи, табори, на стажування, щоби просто вчилися, дивилися і бачили, що можна жити інакше.

— А ви часто їздите до Німеччини?

— Зараз я буваю там раз на рік — їду на могили до батьків, вони у Мюнхені поховані. У Німеччині живуть мої родичі: брат працює на німецькому підприємстві на досить високій посаді. Сестра працювала у дитячому садочку, чоловік у неї — священик, греко–католик. І брат, і сестра мають по четверо дітей.

Марина ТКАЧУК

http://umoloda.kiev.ua/number/169/0/65374/