Па'яті героїв

24.12.2012

23 грудня на Аскольдовій Могилі на прохання вірних помянули рабів Божих Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Парох о. Ігор Онишкевич наголосив, що цей трагічний вчинок молодих хлопців був вчинком любові за свій поневоленй народ. Я вдячний парафіянам, що нагадують про такі дати і просять про молитву. Не забуваймо про них, що жертвували найдорожче, своє життя!

Резонансна подія, яка сталася у грудні 1932 року на окупованій Польщею Галичині, в центрі уваги якої опинилися молоді хлопці Василь Білас і Дмитро Данилишин. На жаль, ці імена поки що маловідомі широкому загалові, хоч у свій час вони символізували героїзм покоління, були зразком служіння своєму народові й Україні.

В.Білас і Д.Данилишин - молоді галичани, активні учасники українського націоналістичного підпілля на окупованих Польщею західноукраїнських землях. Обоє члени Української Військової Організації (УВО). У 30-ті роки минулого сторіччя УВО як підпільна революційна організація планувала і здійснювала так звані «екси» - збройні напади на польські державні установи з метою вилучення коштів для потреб національно-визвольної боротьби. В.Білас і Д.Данилишин брали участь в одному з таких нападів неподалік Львова у містечку Городок. Акція була невдалою, і в короткому часі молоді націоналісти були затримані польськими жандармами. При цьому сталася трагедія, яка буквально потрясла усю Галичину. Хлопців спіймали і віддали в руки польській поліції прості селяни, які сприйняли їх за звичайних грабіжників. І коли виявилася вся правда, люди були заскочені непоправністю лиха, якого вони завдали юнакам, зрештою усьому національно-визвольному рухові. Невдовзі В.Біласа і Д.Данилишина було страчено.

Найдраматичнішим моментом під час судового процесу над хлопцями було зізнання свідка отця Киндія, пароха села Розвадів, який, зокрема сказав таке: „Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтригований цим, я пішов за ними й почув крики: «Розбійники! Лапайте!» Зразу я думав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: «Бий, забий!» На гостинці я почув постріл. Після того рознеслися голоси: «Він уже не має набоїв, приступай безпечно!»

«Зі зворушення я не міг бігти й пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, щоб люди  не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнитьі вони потім спалять село, тому треба їх убити. Я, як священик, не хотів до того допустити. Пробував відбирати від людей дрючки, але люди були такі роз'юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один із лежачих очуняв і встав. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів текла їм кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я в житті ще не бачив; один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: «Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви так будете воювати, то України ніколи не будете мати!»...

«Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: «Тепер поцілуймося на прощання!» Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли люди стояли з дрючками, а вони на горбку, пригадала мені, що так мусіло бути тоді, як на Голгофі розпинали Христа. Люди похилили голови й не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала».

Уся Галичина пережила великий траур: в українських школах було відмінено навчання, в церквах відправлялися молебні за упокій душі героїв України. Ця подія мала значний вплив на активізацію боротьби українського народу за своє національне і соціальне визволення. Вона також віддзеркалена в українській літературі. Зокрема відомий український поет О. Ольжич присвятив В. Біласу і Д. Данилишину поему «Городок», а Олена Теліга вірш «Засудженим».

Богдан Червак, парафіянин Церкви Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі.

Олена Теліга 

   Біласові й Данилишинові

Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в'язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п'ять.

І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.

А тепер в кожнім серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.

Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.

Дмитро́ Данили́шин (*1907 — †24 грудня1932) — діяч ОУН.

Закінчивши три класи народної школи, йде працювати шевцем. Василю Біласу доводиться дядьком. Належав до пластового куреня ім. Івана Богуна у Дрогобичі (пластовий курінь Івана Богуна у Львові).

 Могили Василя Біласа і Дмитра Данилишина на Янівському кладовищі 12грудня 2007 року. На могилах лежать курінні хустки пластового куреня ім. Івана Богуна

В той час надійшов священик Киндій і намагався заспокоїти натовп, хоч це йому давалося нелегко. За його словами, коли незнайомі йому люди прийшли до тями, вони зблизились і взялись за руки. Потім вищий промовив: „ Ми є члени української організації. Ми боремось за Україну. Як ви будете так воювати, то України ніколи не будете мати!". Потім вони поцілувались на прощання. Люди похилили голови і не знали що робити, а тим часом надійшла поліція.

Коли отець свідчив на суді, після того, як він процитував одного з вояків, він помовчав, опановуючи себе, тоді коли Данилишин вибухнув плачем. Білас, який був племінником Данилишина (рідного брата матері Василя Біласа), обняв його і поцілував. В останньому слові Данилишин сказав: „Я знаю, що мене жде. Я був і є на все підготований. Тільки шкодую, що не зможу дальше працювати для нашої неньки України!"

Василь Білас у наданому йому слові заявив: „Я свідомий своєї вини і кари. Я український націоналіст і революціонер. Але в своєму житті я поповнив один злочин, а саме: під час слідства, бажаючи проволікти свою справу, я кинув підозріння на свого товариша Коссака. Я є свідомий того злочину й тому ще раз на цьому місці стверджую, що товариш Коссак є рішуче невинен і ще раз невинен".

Д. Данилишина, В. Біласа, М. Жураківського було засуджено до смертної кари. Потім Жураківського було помилувано: його засудили до 15 років ув'язнення.

Покарання

Страта відбулася 24 грудня1932 року, на саме латинське Різдво на подвір'ї колишнього монастиря Бригідок. У момент страти Біласа і Данилишина по всьому краї дзвонили дзвони, які почули хлопці перед стратою. В Городку дзвони не вмовкали три дні, і поліція побоялась втручатись із своїми забобонами. Василю Біласу було 21, Дмитру Данилишину - 25.

Васи́ль Бі́лас (*17 вересня1911, Трускавець — †24 грудня1932) — діяч ОУН, член дрогобицької бойової групи ОУН. Брав участь у експропріаційних акціях з метою отримання коштів для діяльності ОУН. У листопаді 1932 року разом з іншими бойовиками здійснив напад на пошту у місті Городок, але був заарештований разом із Данилишиним і страчений у грудні того ж року.

Життєпис

Народився 17 вересня1911 року в Трускавці. Після закінчення семирічної школи працював продавцем. Кілька разів його судили за участь у Пласті в Дрогобичі. Належав до пластового куреня ім. Івана Богуна у Дрогобичі (пластовий курінь Івана Богуна у Львові).

.

Покарання

Страта відбулася 24 грудня1932 року, на саме латинське Різдво на подвір'ї колишнього монастиря Бригідок. У момент страти Біласа і Данилишина по всьому краї дзвонили дзвони, які почули хлопці перед стратою. В Городку дзвони не вмовкали три дні, і поліція побоялась втручатись із своїми забобонами. Василю Біласу було 21, Дмитру Данилишину — 25.

http://uk.wikipedia.org/