Радіо
«Євангеліє» про... «не пущать и запрещать»
01.10.2010
Словаччина – Два тижні тому, напередодні чергової річниці страшного теракту у Всесвітньому торговельному центрі в Нью-Йорку, невідомий досі проповідник із американського штату Флоріда Террі Джонс тримав у напрузі практично весь світ. Він погрожував прилюдно спалити примірники священної книги мусульман – Коран, вважаючи, що ця релігія – від нечистого. А коли в світі полегшено зітхнули, що проповідник схаменувся і своєї обіцянки, яка призвела б до масових заворушень серед мусульман світу, не виконав, Радіо Свобода інформувало про вимогу єпископа Української православної церкви (МП) митрополита Одеського й Ізмаїльського Агафангела (Саввіна), щоб нашкодити Українській греко-католицькій церкві.
Піар Террі Джонса вдався. Хоча б на кілька днів він став відомим на весь світ. Завдяки своїй ненависті до інаковіруючих. Йому навіть начебто пощастило довести правдивість (американської) приповідки: «Неможливо стати банкрутом, якщо торгуєш Богом».
Повернімося на «грішну» землю України.
Митрополит Агафангел прилюдно спалювати «уніатські книги» напевно не збирається, але греко-католиків не терпить. Лише так можна зрозуміти його звернення до міської валди Одеси з проханням-вимогою заборонити будівництво храму для віруючих УГКЦ, яких у місті й в околиці біля 10 тисяч душ. Це громадяни України, платники податків, отже рівні в правах (і обов´язках) із співгромадянами інших конфесій.
В храмах греко-католиків не п´ють, не сквернословлять, а моляться Богу.
Хіба ж це не привід піти їм на зустріч?
Виглядає, однак, що в УПЦ (МП) ще діють ієрархи з дивною наукою щодо інших християнських конфесій: «Не пущать и запрещать».
Поганий приклад недавнього минулого
Колишній Львівсько-Тернопільський митрополит РПЦ Никодим (Руснак) 1989 року надіслав до місцевих органів КДБ донос на Українську греко-католицьку церкву, котра тоді почала відроджуватися. Мовляв, розберіться і вжийте необхідних заходів. Часи, однак, вже були не брежнєвські, текст листа-доносу передрукував журнал «Огонёк».
Никодима поспіхом перевели до Харкова. Оговтавшись «в связи с переходом на другую работу», наповнивши порохівницю новим порохом, митрополит у червні 2001 року звернувся з листом до тодішнього керівника Харківської області, нині покійного Євгена Кушнарьова, з проханням не дозволити будівництво греко-католицького храму на території Харкова.
Аргументація наводилась типово совєтська: зведення культової споруди єдиної в місті парафії Української греко-католицької церкви може призвести «до розпалювання міжрелігійної ворожнечі, а також принизить і образить православних» (УНІАН, 18.06. 2001).
Виникає запитання: що зробив від себе митрополит Харківсько-Богодухівської єпархії УПЦ (МП) Никодим, щоб серед своїх вірників виплекати толерантне ставлення до співгромадян іншого віросповідання?
Аргумент, що, мовляв, зведений для греко-католицьких християн храм у Харкові «принизить» православних віруючих є або проявом фундаменталізму (екзальтованої зарозумілості) владики, або наявністю мегакомплексу меншевартості.
Якщо кожна гілка християнської релігії матиме у містах і селах України свій храм, то невже ж це образа для православних? Чому російські православні церкви у містах різних країн Західної Європи не викликають обурення тамтешніх католиків чи протестантів? Навряд чи такі запитання релігійні фанатики-фундаменталісти здатні сприймати на рівні здорового глузду.
Подібних прикладів релігійної нетерпимості на пострадянський України 90-их років можна б навести чимало.
Релігійна нетерпимість далі димить
Вона проявилася, зокрема, напередодні візиту папи Івана Павла ІІ до України влітку 2001 року.
Дехто з віруючих «канонічої церкви» обзивав Понтифіка «антихристом», «злодієм православних душ». А один із ієрархів УПЦ (МП) на телевізійну камеру тоді публічно висловив бажання, аби Папі Римському не пощастило приземлитися в Києві, аби йому щось сталося ще поза межами повітряного простору України.
Додав до цього свого шеляга і митрополит Одеський й Ізмаїльський Агафангел. Він звернувся тоді до своїх овечок словами: «С тревогой ожидает православная Одесчина приезд Римского понтифика» і закликав «во всех храмах ежедневно совершать акафистное пение Святителю Николаю, архиепископу Мир Ликийских, Чудотворцу об отражении нашествия латинян...» («Независимая газета»-Религия, 14.06.2001).
«Молитовний» заклик Агафангела був воланням із середньовіччя – часів міжрелігійних воєн з гаслом: кого володіння, того й релігія. А відгомін такого волання було чути й на порозі третього тисячоліття!
Папа приїхав, помолився разом з греко- і римо-католиками України. «Нашествие латинян» скінчилося без «крадіжки» православних душ. До цього ніхто навіть і не додумався.
Автор цих міркуван уже згадував про постать одеського владики з нагоди останнього візиту до України Московського патріарха Кирила, який кілька днів гостював в Агафангела (Радіо Свобода, 30.07.2010). Росіяни - Гундяєв і Саввін – однодумці, зокрема, якщо мова про реалізацію концепції «Русский мир» в Україні.
Народний депутат України Ігор Гринів у своїх публіцистичних статтях наводить спогад колеги, народного депутата Ярослава Кендзьора, який свого часу зустрів нардепа і митрополита Агафангела в одній особі в ресторані Верховної ради України. Був Страсний четвер. Владика попивав коньяк і споживав вудженину. На зауваження Кендзьора про дотримання Великого посту, одеський святий отець цінічно відповів: «Для прохвоста нету поста!». Дуже оригінальна самохарактеристика...
«Ворог українського народу» – УГКЦ?
В листі до міської влади Одеси владика Агафангел аргументував, що «немає жодної необхідності» дозволяти греко-католикам мати свій власний храм і повчав чиновників, що «унія завжди була насильством над сумлінням українського та білоруського народів».
Не виключено, що декого з чиновників духовний отець, може, й переконав, зокрема тих, які знання про історію церкви в Україні почерпнули виключно з совєтських публікацій.
Варто також нагадати, що реакція керівництва РПЦ (МП) у Києві на звернення митрополита Агафангела була незвичною. Мовляв, він висловив свою особисту думку, як керуючий єпархією і вона не відображає офіційну позицію церкви.
Цікаво, відколи це в керівництві (Російської) УПЦ (МП) панує такий лібералізм?
Мабуть, лише тоді, коли її єпископи з погордою, навіть із ненавистю висловлюються про інші конфесії, насамперед про Українську греко-католицьку церкву? Вона, як відомо, плекає серед своїх віруючих український патріотизм, богослужіння відбуваються українською мовою.
Натомість УПЦ (МП) і далі є, на жаль, знаряддям русифікації України.
Щодо активності митрополита Агафангела, то вона, схоже, кормиться минулим і сучасним. Це традиційне московсько-російське недовір´я до інших християнських конфесій, зокрема на постсовєтському просторі, який Російська церква вважає своєю «канонічною територією». Згадаймо: під час окупації Галичини у Першій світовій війні брати-слов´яни з Півночі подбали, насамперед, про обезголовлення греко-католицької церкви на Галичині. Митрополита Андрея Шептицького запроторили в тюрму вглиб Росії.
Аналогічно поступили органи НКВС 1945-1946 роках, заарештувавши всіх єпископів УГКЦ. Російська православна церква потирала руки і, як могла, допомагала в цьому.
Сучасне джерело сміливості для таких, як одеський владика, виступати проти співгромадян греко-католиків – публічні одкровення таких політиків, як міністр освіти й науки України Дмитро Табачник. Він теревенить (враження, що навіть цього бажає) про протистояння в Україні між «римсько-уніатсько-галіцийським» та «російсько-православним» етносами (і цивілізаціями). В цих розумуваннях стільки «правди» «також історика» Табачника, як, скажімо, у спробах протиставити «римсько-баварсько-католицький» етнос на півдні Німеччини «прусько-протестантському» етносу на півночі ФРН.
Наспрвді, це підступна цілеспрямована антиукраїнська пропаганда, що відгонить сучасним маніхейством, замішаним на російських неоімперсько-націоналістичних дріжджах. Її мета – сприяти реалізації концепції московського патріарха Кирила про «Русский мир», складовою якого є, крім росіян, також українці та білорусі, навіть і молдаван до цього причепили, мовляв «мы – единый народ». Це спроба повернути Україну в стан малоросійства, звичайного придатка Росії.
В такому контексті співгромадяни греко-католицького віросповідання в Україні є для табачників та агафангелів ворогами малоросійства, тому їм треба принаймні заборонити мати свої храми, щоб молитвою на рідній мови не «принижували» російське православ´я. А далі побачимо...
Так міркують деяки світила УПЦ(МП), насамперед, митрополит Одеський й Ізмаїльський.
Врешті-решт, запитуєш себе: чи живим є серед православних владик Харкова, Одеси та в інших містах України таке поняття, як милосердя – наріжний камін євангельського вчення, яке проповідував Ісус Христос? Чи є взагалі вирозумлення до потреб співгромадян – християн іншого віросповідання? Чи далі панує наука: «не пущать и запрещать»?
До речі, в Харкові храм для віруючих Української греко-католицької церкви, бодай з труднощами, проте будують. Міські чиновники збагнули, що краще сприяти міжконфесійному миру, ніж мати протистояння. Сподіваймося, що не забракне здорового глузду й чиновникам Одеси.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Повернімося на «грішну» землю України.
Митрополит Агафангел прилюдно спалювати «уніатські книги» напевно не збирається, але греко-католиків не терпить. Лише так можна зрозуміти його звернення до міської валди Одеси з проханням-вимогою заборонити будівництво храму для віруючих УГКЦ, яких у місті й в околиці біля 10 тисяч душ. Це громадяни України, платники податків, отже рівні в правах (і обов´язках) із співгромадянами інших конфесій.
В храмах греко-католиків не п´ють, не сквернословлять, а моляться Богу.
Хіба ж це не привід піти їм на зустріч?
Виглядає, однак, що в УПЦ (МП) ще діють ієрархи з дивною наукою щодо інших християнських конфесій: «Не пущать и запрещать».
Поганий приклад недавнього минулого
Колишній Львівсько-Тернопільський митрополит РПЦ Никодим (Руснак) 1989 року надіслав до місцевих органів КДБ донос на Українську греко-католицьку церкву, котра тоді почала відроджуватися. Мовляв, розберіться і вжийте необхідних заходів. Часи, однак, вже були не брежнєвські, текст листа-доносу передрукував журнал «Огонёк».
Никодима поспіхом перевели до Харкова. Оговтавшись «в связи с переходом на другую работу», наповнивши порохівницю новим порохом, митрополит у червні 2001 року звернувся з листом до тодішнього керівника Харківської області, нині покійного Євгена Кушнарьова, з проханням не дозволити будівництво греко-католицького храму на території Харкова.
Аргументація наводилась типово совєтська: зведення культової споруди єдиної в місті парафії Української греко-католицької церкви може призвести «до розпалювання міжрелігійної ворожнечі, а також принизить і образить православних» (УНІАН, 18.06. 2001).
Виникає запитання: що зробив від себе митрополит Харківсько-Богодухівської єпархії УПЦ (МП) Никодим, щоб серед своїх вірників виплекати толерантне ставлення до співгромадян іншого віросповідання?
Аргумент, що, мовляв, зведений для греко-католицьких християн храм у Харкові «принизить» православних віруючих є або проявом фундаменталізму (екзальтованої зарозумілості) владики, або наявністю мегакомплексу меншевартості.
Якщо кожна гілка християнської релігії матиме у містах і селах України свій храм, то невже ж це образа для православних? Чому російські православні церкви у містах різних країн Західної Європи не викликають обурення тамтешніх католиків чи протестантів? Навряд чи такі запитання релігійні фанатики-фундаменталісти здатні сприймати на рівні здорового глузду.
Подібних прикладів релігійної нетерпимості на пострадянський України 90-их років можна б навести чимало.
Релігійна нетерпимість далі димить
Вона проявилася, зокрема, напередодні візиту папи Івана Павла ІІ до України влітку 2001 року.
Дехто з віруючих «канонічої церкви» обзивав Понтифіка «антихристом», «злодієм православних душ». А один із ієрархів УПЦ (МП) на телевізійну камеру тоді публічно висловив бажання, аби Папі Римському не пощастило приземлитися в Києві, аби йому щось сталося ще поза межами повітряного простору України.
Додав до цього свого шеляга і митрополит Одеський й Ізмаїльський Агафангел. Він звернувся тоді до своїх овечок словами: «С тревогой ожидает православная Одесчина приезд Римского понтифика» і закликав «во всех храмах ежедневно совершать акафистное пение Святителю Николаю, архиепископу Мир Ликийских, Чудотворцу об отражении нашествия латинян...» («Независимая газета»-Религия, 14.06.2001).
«Молитовний» заклик Агафангела був воланням із середньовіччя – часів міжрелігійних воєн з гаслом: кого володіння, того й релігія. А відгомін такого волання було чути й на порозі третього тисячоліття!
Папа приїхав, помолився разом з греко- і римо-католиками України. «Нашествие латинян» скінчилося без «крадіжки» православних душ. До цього ніхто навіть і не додумався.
Автор цих міркуван уже згадував про постать одеського владики з нагоди останнього візиту до України Московського патріарха Кирила, який кілька днів гостював в Агафангела (Радіо Свобода, 30.07.2010). Росіяни - Гундяєв і Саввін – однодумці, зокрема, якщо мова про реалізацію концепції «Русский мир» в Україні.
Народний депутат України Ігор Гринів у своїх публіцистичних статтях наводить спогад колеги, народного депутата Ярослава Кендзьора, який свого часу зустрів нардепа і митрополита Агафангела в одній особі в ресторані Верховної ради України. Був Страсний четвер. Владика попивав коньяк і споживав вудженину. На зауваження Кендзьора про дотримання Великого посту, одеський святий отець цінічно відповів: «Для прохвоста нету поста!». Дуже оригінальна самохарактеристика...
«Ворог українського народу» – УГКЦ?
В листі до міської влади Одеси владика Агафангел аргументував, що «немає жодної необхідності» дозволяти греко-католикам мати свій власний храм і повчав чиновників, що «унія завжди була насильством над сумлінням українського та білоруського народів».
Не виключено, що декого з чиновників духовний отець, може, й переконав, зокрема тих, які знання про історію церкви в Україні почерпнули виключно з совєтських публікацій.
Варто також нагадати, що реакція керівництва РПЦ (МП) у Києві на звернення митрополита Агафангела була незвичною. Мовляв, він висловив свою особисту думку, як керуючий єпархією і вона не відображає офіційну позицію церкви.
Цікаво, відколи це в керівництві (Російської) УПЦ (МП) панує такий лібералізм?
Мабуть, лише тоді, коли її єпископи з погордою, навіть із ненавистю висловлюються про інші конфесії, насамперед про Українську греко-католицьку церкву? Вона, як відомо, плекає серед своїх віруючих український патріотизм, богослужіння відбуваються українською мовою.
Натомість УПЦ (МП) і далі є, на жаль, знаряддям русифікації України.
Щодо активності митрополита Агафангела, то вона, схоже, кормиться минулим і сучасним. Це традиційне московсько-російське недовір´я до інших християнських конфесій, зокрема на постсовєтському просторі, який Російська церква вважає своєю «канонічною територією». Згадаймо: під час окупації Галичини у Першій світовій війні брати-слов´яни з Півночі подбали, насамперед, про обезголовлення греко-католицької церкви на Галичині. Митрополита Андрея Шептицького запроторили в тюрму вглиб Росії.
Аналогічно поступили органи НКВС 1945-1946 роках, заарештувавши всіх єпископів УГКЦ. Російська православна церква потирала руки і, як могла, допомагала в цьому.
Сучасне джерело сміливості для таких, як одеський владика, виступати проти співгромадян греко-католиків – публічні одкровення таких політиків, як міністр освіти й науки України Дмитро Табачник. Він теревенить (враження, що навіть цього бажає) про протистояння в Україні між «римсько-уніатсько-галіцийським» та «російсько-православним» етносами (і цивілізаціями). В цих розумуваннях стільки «правди» «також історика» Табачника, як, скажімо, у спробах протиставити «римсько-баварсько-католицький» етнос на півдні Німеччини «прусько-протестантському» етносу на півночі ФРН.
Наспрвді, це підступна цілеспрямована антиукраїнська пропаганда, що відгонить сучасним маніхейством, замішаним на російських неоімперсько-націоналістичних дріжджах. Її мета – сприяти реалізації концепції московського патріарха Кирила про «Русский мир», складовою якого є, крім росіян, також українці та білорусі, навіть і молдаван до цього причепили, мовляв «мы – единый народ». Це спроба повернути Україну в стан малоросійства, звичайного придатка Росії.
В такому контексті співгромадяни греко-католицького віросповідання в Україні є для табачників та агафангелів ворогами малоросійства, тому їм треба принаймні заборонити мати свої храми, щоб молитвою на рідній мови не «принижували» російське православ´я. А далі побачимо...
Так міркують деяки світила УПЦ(МП), насамперед, митрополит Одеський й Ізмаїльський.
Врешті-решт, запитуєш себе: чи живим є серед православних владик Харкова, Одеси та в інших містах України таке поняття, як милосердя – наріжний камін євангельського вчення, яке проповідував Ісус Христос? Чи є взагалі вирозумлення до потреб співгромадян – християн іншого віросповідання? Чи далі панує наука: «не пущать и запрещать»?
До речі, в Харкові храм для віруючих Української греко-католицької церкви, бодай з труднощами, проте будують. Міські чиновники збагнули, що краще сприяти міжконфесійному миру, ніж мати протистояння. Сподіваймося, що не забракне здорового глузду й чиновникам Одеси.
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода.
Наприкінці року разом із капеланом ради Лицарів Колумба на Аскольдовій Могилі отцем Анатолієм Теслею, із благословення пароха церкви святого Миколая Мирлікійських чудотворця о. Ігоря Онишкевича, ми відвідали недужих парафіян нашого храму.
«Бо голодував Я, і ви дали мені їсти... був недужим і ви відвідали Мене...» Мт 25: 35-36 20.03.20 Священик Храму Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі, капелан ради Лицарів Колумба - отець Анатолій (Тесля) разом із братом-лицарем Олександром Пастуховим та сестрою Орестою Редькою в лиху годину карантину, відвідали хворих парафіян Храму зі Святим Причастям та гостинцями.
