Ажіотаж по смерті

Навколо її смерті у засобах масової інформації Кабардино–Балкарської республіки вчинився чималий ажіотаж, якого я не очікував. Проста, але великої душі людина, вона як справжня християнка знаходила кожній людині виправдання, навіть відверто негативній особі. Я дивувався її високоморальності та людяності. Коли ми живемо, ходимо серед таких людей, ми їх рідко помічаємо. Мені незручно казати так, але вона певно була святою.

Вона все своє велике життя страждала через те, що була сестрою свого брата, великого політика, борця за визволення своєї Батьківщини, головнокомандувача Української повстанської армії. Вона не була простою людиною. Володіла якоюсь магічною силою. Близько неї людина робилася спокійною, врівноваженою, впевненішою в собі. Вона була своєрідним бар’єром від неприємностей і загроз. Із Наталею ми прожили 63 роки — для мене вона була дружиною і матір’ю, братом і сестрою.

Добровільна висилка

Я — колишній депортований офіцер. Після демобілізації з Радянської армії у 1946 роцi в МВС Кабардинської АРСР мені запропонували: депортувати етапом у місця нового місцепроживання балкарців або ж дати згоду на кабардинське підданство і залишитися в Кабардинській АРСР. Я погодився з другим варіантом. Дали мені роботу, житло, але за цей час, за три місяці, я встиг зв’язатися з висланими родичами в Казахстані і тут же заявив: їду до них. Здав паспорт, отримав відповідні документи і поїхав сам у місце заслання мого народу.

Наше знайомство з Наталею вiдбулося в 1947 роцi в Казахстані. Тоді нам обом було по 24 роки. До неї в мене було багато знайомих дівчат: і багаті, і гарні, але ні до кого з них душа так близько не лежала.

Не хотіли плодити дітей — вічних каторжників

Люди часто казали: «Ви ж така гарна пара, чому у вас немає нащадків?». Цьому є вагоме пояснення. У комендатурі, куди я приїхав, мені дали на підпис анкету для прибулих військовослужбовців. Вона спиралась на постанову уряду, підписану прем’єр–міністром СРСР Молотовим, й містила пункт, що стосується геноциду народу: спеціальний переселенець зобов’язаний при народженні дитини реєструвати її через три доби, як нового спеціального переселенця! Найбільше мене вразив цей дикий законопроект, який ООН констатує як геноцидний акт. Я вирішив, нам не можна мати дітей — вічних каторжників! Багато сімей саме тому залишилися самотніми. Цей пункт постанови був відкритим викликом проти національної політики, проти тюркського світу, проти незгодних народів. Нема народу — нема проблеми.

Її не прописували по всій Україні

Ми з Наталією Йосипівною звільнилися від комендантського нагляду в 1956 роцi й приїхали до міста Нальчик, де нас так само зустріли «у штики». Відмовили у прописці, і довелося шукати нам «щастя» у Львові, де ми наштовхнулися на ще гостріші «багнети». Наталію Йосипівну як сестру Романа Шухевича не прописували по всій Україні. Мене насилу прописали і вмовляли розлучитися з нею. Умови для нас були створені нелюдські, постійно примушували залишити Львів. Ми ледве протрималися до 1960 року. Але потім змушені були поїхати назад до Нальчика. Місцеві органи КДБ не випускали нас із поля зору: постійні виклики, допити, котрі, повірте, сильно позначалися на стані здоров’я і на психіці.

Менi б хотiлося померти в церквi

Наталія Йосипівна як справжня християнка зраділа, коли за допомогою священиків з Ірландії постала католицька парафія Святого Йосипа в Нальчику. Тоді вона ще не мала власного приміщення, парафіяни тулилися у приватних будинках, у порожніх санаторіях у Долинську (районі Нальчика). Пізніше було придбано приміщення, яке після ремонту й перепланування стало церквою.

Наталія Йосипівна дуже любила її, відвідувала щонеділі та поверталася завжди радісно оновленою. Коли хвороба почала прогресувати, їй було важко ходити до церкви. Я боявся відпускати її саму. Тож іноді з церкви приходили по неї.

При церкві є монастир. Дивовижний куточок, де бідні, хворі, нужденні люди знаходять турботу і затишок. Невеликий дворик і двоповерховий будинок, у дворі квіти, дерева фруктові, зелень навкруги. Гуртожитки — чоловічий і жіночий — так добре обставлені, що будь–який санаторій може позаздрити. Бідні люди тут проходять реабілітаційний догляд. Нагодовані, одягнені, приємно на них дивитися. Це результат постійної турботи черниць. Бували випадки, коли в республіканську лікарню приходили безпритульні, брудні люди, й адміністрація державної лікарні викликала цих самих черниць… Таке ставлення до свого ближнього можуть дати лише католицькі монашки.

Мене вражає те, що цей католицький прихід єднає безліч народів: росіян, українців, поляків, німців, французів, ірландців, індійців, румунів, балкарців, кабардинців тощо. Людей об’єднує одна iз заповідей Божих — «любов до ближнього свого». Виходять із храму вони з радісними обличчями. Повторюю ще раз: моя дружина любила свій прихід і навіть говорила: «Мені б хотілося померти в церкві».

Кожен із нас хотів першим піти з цього світу

Вона часто згадувала про смерть. Ми з нею сперечалися: кожен із нас хотів першим піти з цього світу. Вона була мобільнішою і бадьорішою за мене. Встигала робити по будинку майже все. Ми знали, що у неї небезпечна хвороба — склероз черевної аорти. Єдиний порятунок — операція, яка їй була протипоказаною. Так що ми обмежувалися лише рекомендаціями безпорадних лікарів. Кінець стався 21 лютого 2010 року, напередодні дня народження Наталії — 25 лютого. Ми хотіли поїхати на базар по продукти. Вранці вона встала бадьора і сказала: «Я так спала сьогодні, як ніколи». І раптом каже, що в неї нога сильно заболіла. Вона її натерла якоюсь маззю. Наші процедури нічим не допомагали. Ми викликали «швидку». Але медики теж не могли нічого вдiяти. Її повезли в республіканську лікарню, де буквально впродовж двох годин закінчила свій життєвий шлях багатостраждальна, легендарна жінка.

Як ти можеш мені таке пропонувати? Нікуди від тебе я не поїду

Вона постійно і невпинно молилася, щоб не побачити моєї смерті. І пішла першою. Для себе вона просила дві речі: нележачої смерті і щоб її поховали в родинному склепі у Львові.

Вражаюче! Все вийшло як на замовлення. Вона просила цього у Небесного Отця. Як цьому не вірити!? Я все це бачив своїми очима і чув на власні вуха. Це не простий збіг.

Вона була не проста смертна; в ній було щось згори. Життя разом упродовж 63 років, її присутність на кожному кроці мене підбадьорювали, давали силу, впевненість у собі. Її відсутність стала нестерпною. Не можу знайти собі місця. «Що це значить?» — запитував я себе. Відповіді не знаходив. Тепер, коли її немає, я ясно зрозумів, що вона володіла святістю від Бога.

Колись давно у нас із нею була така розмова. Знаючи, що вона мучиться, доглядаючи мене хворого, я їй кажу: «Наталочко, я бачу, як тобі важко. Ти мучишся зі мною. Давай візьмемо провідника, і ти їдь до Львова до племінниці. Хоч відпочинеш місяць, а за цей час зі мною хто–небудь побуде». Вона так розридалася, що я ледве її заспокоїв. Вона сказала: «Як ти можеш мені таке пропонувати? Якщо б ти жив ще 20 років у такому стані, я б повзала і доглядала за тобою. Нікуди від тебе я не поїду».

Антін БОРКОВСЬКИЙ
http://umoloda.kiev.ua/number/171/0/60874/