Простягнулася дорога з Бачева в широкий світ …

    Простягнулася дорога з Бачева в широкий світ …

 о. Миколай-Василь Прийма народився 1 травня 1914 року у багатодітній родині Івана Цапа та Теодозії Гадуп»як в селі Бачів Перемишлянського району, Львівської області.

 Про своє священиче покликання сказав наступне: «У моєму житті було кілька випадків, коли я знаходився на грані життя і смерті. Перший – коли мені було 9 років я помер, смерть засвідчили двоє лікарів. Оскільки в нас не було своєї хати, то похорон мав відбуватись у вуйка Івана. Вже все було приготовлено, паламар приніс Псалтир, Хрест. Мене переносили до вуйкової хати. Було слизько, падав дощ. На перелазі вуйко посковзнувся, та й кинув мене на лісковий кіл, що стирчав у штахетах. Я здригнувся і ожив. Але цілий тиждень був сліпий та страшно боліла голова.Другий раз я помер, коли «за німців» сидів у львівській тюрмі на вулиці Лоницького. Там я мав червінку і тиф. Вночі мене винесли до трупарні, щоб рано вивезти і викинути у великий рів за Львовом, де лежали тіла тисяч наших братів та сестер. Коли ж ранком зайшли поліцаї, а я вже ходив по трупарні.Третій випадок був у 1944 році , коли мене спіймали більшовики і так били, що я був чорний, як та ряса. Тоді сказали: «Вибирай: або копаєш собі яму, або ідеш у червону армію…» . Я вибрав червону армію і опинився на фронті, на передовій лінії вогню. Багато разів був продірявлений кулями мій одяг, шапка, але жодна куля мене не поранила. Тоді я зрозумів, що Бог мене береже. Я вже знав, що жовнір стріляє, а Бог кулі носить. У тих окопах, де мок по пояс у воді, я сказав: «Як вийду з того пекла, то піду вчитися на священника, а Тобі, Матінко Божа збудую церкву…»   

Миколай-Василь подався в далеку чужину, шукаючи рятунку і захисту від руки окупанта. Там у чужині, відкривається тайна Божого покликання. Богусловську освіту здобуває в семінаріях Голландії і Німеччини. Сан диякона і священника отримує з рук українського єпископа-скитальця Кир Івана Бучка в 1950 році.

Нововисвячений ієрей Василій отримує  парохію без певного місця осідку, без конкретних числа вірних, без храму на теренах південно-західної Франції. Про труднощі і жертовність у перші часи священичого служіння о.Василій пише у вірші «Найкращий титул – «Отець».

      ….Не раз без сотика в кишені ,

           В чужому місті чи селі:

           Самітний Ти, немов в пустині,

           Годинами глядиш в святині -

           Чи прийдуть земляки Твої.

Богослужіння священник-скиталець проводив у римо-католицьких храмах або в домах своїх вірних.

Скитаючись  селами та містами тільки Боже Провидіння привело о. Василія в Люрд – центр міжнародних Марійських прощ. На початку о. Василій отримав дозвіл від місцевого єпископа на сталий притулок в головному кафедральному храмі Вервиці (Розер).Цей собор розташований над Гротою Божої Матері. При вході у храм зліва отець декорував престіл іконами Пречистої Богородиці, вишитими рушниками та обрусами і назвав його – «вівтар – України». Тільки Пресвята Богородиця у Люрді могла об’єднати нашу діаспору та підштовхнути на такий надзвичайний крок – побудову храму.

Завдячуючи о. Василію в 1970 році у місті Тулузі відкривають пам’ятник Тарасу Шевченку а, вулицю називають «Вулиця України» .

Церква збудована у 1981 році, у візантійсько-українському стилі. Наша церква в Люрді унікальна, бо єдина не французька. Для о. Прийми будівництво церкви сповнило його бажання служити Матері Божій, як він собі постановив з вдячності після звільнення з концентраційного табору під час другої світової війни. У час коли на Україні діяв тоталітарний режим Радянського Союзу, у церкві Пресвятої Богородиці м. Тулузи була державна символіка  –  синьо-жовтий прапор і герб України – тризуб.

У рідному селі Бачів о. Василій побудував церкву святого Івана Хрестителя та гроту Божої Матері, де з під стіп витікає природне джерело, обрамлене куском граніту, привезеним із Люрду, а саме із скелі, де 18 разів освятила його Матінка Божа.

17 грудня 2004 року у далекій Франції серце о. Василія Прийми перестало битися . За його заповітом тіло перевезено на Україну в родинне село і 9 січня 2005 року в третій день Різдвяних свят передано землі.

   «…Пишу Вам, друзі і другині,        

Любі сестри і брати:                      

Тіло моє в Україні –

В церкві, в Бачівській святині –

Після смерті зберегти.

Хай спочину на горбочку,

На білесенькій горі,

У вишневому садочку,

Під церквою в холодочку

У родинному селі!

У Бачів люди приїжджають             Зійди над Бачевом зорею

Паломники з усіх сторін,                  Пречиста Діво Пресвята,

Пречисту Діву величають,               Світи, як сонце, над землею

Співаючи Марійський гімн.             Провадь народи до Христа!

Над Бачевом сонце сходить –

З-поза Білої гори:

Мати Божа там приходить,

Людей до Христа приводить,

Щоб щасливими були.

У зеленому віночку

Стоїть церква на горбочку –

Хвала Бачева-села.

Тут святий Іван Хреститель –

Всіх мешканців покровитель –

Захищає їх від зла.

Бачів має скелю з гроти массабієль

Бачів має скелю з гроти Массабієль –

Там пісня лунає про марійський край:

У стіп Діви Марії душа променіє –

І на Україні Мати Божа діє.

Сотні, тисячі народу                    

Прийшли пити живу воду

З бачівських чистих джерел,

Які пречиста дівиця –

Неба і землі Цариця –

Як скарб, відкрила нам.

Над Бачевом сонце гріє,

Людська грота там зоріє

Як джерело ласк й потіх:

Дух Господній там витає,

Божий люд благословляє –

Хто скарби віри зберіг,

Покинув смертельний гріх,

Злого Духа переміг.