Останній Новий рік та Різдво у житті Тараса Шевченка

НА ГРАВЮРІ МИКОЛИ СТРАТІЛАТА ІЗ СЕРІЇ «ВИДАТНІ ДІЯЧІ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ»

...Йому було важко. Настільки, що він дозволив собі поскаржитись у листі до родича Варфоломія: «Погано я зустрів оцей Новий рік! Другий тиждень не виходжу з хати, чхаю та кашляю, аж обсіло». І це писав Шевченко, який всім своїм життям довів здатність з безприкладною мужністю переносити удари долі. Це писала людина, яка і в мить останньої безнадійної хвороби не втрачала присутності духу, надії на краще (навіть в останніх листах до друзів та рідних в Україну, датованих січнем 1861 р., дуже виразно відчувається один лейтмотив: весною треба бути на рідній землі, одужати, набратися нових сил).

Ще 23 листопада у друга Михайла Лазаревського Тарас Григорович зустрівся з доктором Барі, який уважно оглянув поета, що нарікав на сильний біль у грудях. Фактично це і був початок останньої хвороби Кобзаря. Лікар не сказав Шевченку справжнього діагнозу, але дав зрозуміти, що ситуація вельми серйозна, хоч і не катастрофічна; хворому треба берегти себе та сидіти вдома (а чи була ця невелика казенна квартира в будинку Академії художеств справжньою домівкою для нього?) Самотність, відірваність від рідної України краяли серце Тараса Григоровича і, без сумніву, прискорили його смерть. І ось — треба зустрічати і Новий рік, і Різдво на самоті, долаючи важку хворобу... Настрій поета відчувається у віршах, перейнятих усвідомленням жорстокості лихої долі, примарності ще так недавно свіжих надій:

Холодним вітром від надії

Уже повіяло... Зима...

Сиди один в холодній хаті...

Не жди весни, святої долі,

Вона не прийде вже ніколи

Садочок твій позеленить,

Твою надію оновить... ...Сиди

І нічогісінько не жди.

АКАДЕМІЯ МИСТЕЦТВ У САНКТ-ПЕТЕРБУРЗІ — ОСТАННІЙ ПРИТУЛОК КОБЗАРЯ. Фото Романа РОСЛЯКА

Про що згадував він, сидячи «один в холодній хаті» під новий 1861 рік? Може, про зустріч нового, 1859 року, коли він якраз 30 грудня познайомився — і тут же відчув спорідненість цієї душі — з видатним американським актором-трагіком, негром Айрой Олдріджем? Добрий друг Шевченка, К.Ф. Юнге, писала про цих двох людей: «Їм не можна було не подружитися. В обох них було занадто багато спільного, в обох душі були чисті, чесні; обидва вони дійсно сущі художники, обох тяжіли гіркі спомини молодого віку і утисків» («Вісник Європи», 1883 р.). Можливо, Тарас Григорович запитував себе: де зараз Олдрідж, що з ним? І хоч американець не міг як слід вимовити прізвище Шевченка, а називав його просто — «The artist» (поет) — це зовсім не шкодило щирості та теплоті їхньої дружби. Коли Кобзар бачив гру Олдріджа (особливо в трагедіях Шекспіра), він не зміг стримати сліз...

А може, поет, страждаючи від самотності (так, є справжні друзі: Лазаревський, Федір Черненко, Костомаров... Але ж немає вірної подруги життя...), згадував тих двох молодих жінок, Харитину Довгополенко і Лікеру Полусмак, з якими він ще так недавно пов’язував свої скромні надії на сімейний затишок, спокій, свій «маленький рай». Але життя розпорядилося інакше... Марно він рік тому, хвилюючись, чи вірно його зрозуміє Харитина Довгополенко, писав Варфоломію Шевченку: «Може, Харитина скаже, що вона вбога, сирота, наймичка, а я багатий та гордий, то ти скажи їй, що в мене багато дечого нема, а часом і чистої сорочки, а гордощів та пихи я ще у моєї матері позичив, у мужички, у безталанної крепачки. Чи так, чи сяк, а я повинен женитися, а то проклята нудьга зжене мене з світа» (і ще через тиждень-другий, в іншому листі: «В Петербурзі я не всиджу, бо він мне задушить...»). Харитина відмовила. Марно він ще якихось три місяці тому так вірив, що знайде кохану дружину і — головне — друга, а стане нею Лікера Полусмак. Ось і зараз, у свято, болить серце від цієї рани (подробиці Шевченко так нікому до смерті і не розповів).

Щоб збагнути почуття поета, не слід тільки забувати, що перед нами аж ніяк не сльозливий «співець» відчаю, нудьги та смерті. Ні, навіть важко хворий Кобзар залишається людиною вулканічного характеру, трибуном, який спроможний кинути рабам власного народу в обличчя такі рядки:

О люди! Люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!

Написані ці рядки 3 листопада 1860 р., уже під час хвороби, за три місяці до смерті... Ось коли відчуваєш, що Шевченко — не тільки ніжний та тужливий лірик, це — безсмертний співець свободи; і розуміння цього відразу змиває глянець з його парадних портретів і робить iз ікони — живу людину. Ось живого, складного Шевченка ніяк не збагнуть новітні «р-р-революціонери», що «звитяжно» вживають слово «вурдалак».

Останні два місяці життя Тарас Григорович лічені рази виходив з квартири. Він їде до петербурзького митрополита Сидора і просить у нього дозволу на друкування свого «Южно-русского Букваря» (ось на що поет не шкодував останніх сил навіть на порозі вічності: освіта українського народу, українських дітей рідною мовою!). А на різдвяні свята 1861 р. Шевченко був у свого друга Миколи Івановича Костомарова. Хто знав характер Тараса, не здивувався цьому. Федір Черненко згадував, як Кобзар 2 січня казав йому: «Щоб б і на Різдво б то не виходити? А кутя? Ні, не всиджу: обов’язково вилізу колядовати». У Костомарова залишилося в пам’яті, що Тарас Григорович тримався бадьоро, кріпився, навіть більше, ніж раніше, спілкувався з чаркою. (Може, давалися взнаки і хвороба, і нудьга, і сердечні рани...) Більше Шевченко вже своєї домівки практично не полишав, аж до смерті в ніч з 25 на 26 лютого (за старим стилем) 1861 року.

Здоров’я його було вже в такому стані, що поет не зміг відгукнутися на запрошення редактора першого українського журналу «Основи» В. Білозерського: «Зайдіть і не позбавте нас радощів вас бачити». Закінчуючи 29 січня 1861 р. останнього листа до Варфоломія Шевченка, Тарас Григорович пише: «Прощай! Утомився! Неначе копу жита за одним заходом змолотив!». Але Шевченко до кінця залишився Шевченком. У лютому до нього завітав російський письменник-класик М.С. Лєсков. Ледве стоячи на ногах, iз сумом і коротко мовивши про себе: «Пропаду», поет відразу запитав гостя: «Та годі про мене; кажіть, що доброго на Україні?».

Думки про Вітчизну перемагали в його свідомості передчуття близької смерті. Ось чому саме ця людина, яка бачила так мало щастя за життя, є і завжди буде символом України у будь-якому куточку світу, від Канади, Бразилії і до Австралії, її образом перед судом Вічності.

Ігор СЮНДЮКОВ

№241, п'ятниця, 29 грудня 2000

http://www.day.kiev.ua/