Діти репресованих народів

Історія Наталії Шухевич та її чоловіка Муталіфа Геграєва — це не лише трагедія постраждалих від комуністичного терору, а й тріумф тих, хто був поруч із ними у тяжку хвилину, тих, хто не зрадив і не відступився і так переміг гебешну систему. Це історія людей, котрих система позбавила всього, крім людської гідності. Людей, котрі встояли і зберегли любов і злагоду впродовж 62 років шлюбу.

Побрались Муталіф із Наталією у 1948 році на поселенні у казахському місті Мерке Джамбульської області. На спецпоселення у Казахстан вона приїхала після кількох років не лише сибірського лісоповалу — п’ять років життя забрали смертоносні алюмінієві копальні.

Муталіфа Геграєва депортували як представника балкарського народу. Комуністи виселили половину Кавказу в степи Казахстану й Киргизії — на збори НКВС давав годину. Тож депортували Муталіфа одразу по поверненні з фронту — він чесно відвоював, отримавши в «нагороду» арештантський етап. Більше він ніколи не вдягав радянських орденів та медалей.

Коли Наталю арештували, «гебісти» змушували її відписати братові Романові, аби той вийшов «на контакт». Вона категорично відмовлялася. Можна лише уявити, яких мук це їй коштувало. Енкаведист погрожував і величезними тюремними строками, на що дівчина відповіла — «за такого брата можна посидіти в тюрмі і десять років»...

На поселенні Наталя працювала медсестрою, не маючи закінченої медичної освіти, а Муталіф — санітарним лікарем. У 1956 році, вже по смерті Сталіна і закінченні терміну заслання, Наталія і Муталіф повернулись в Україну. Прописки у Львові їм не давали, а без неї — годі було отримати роботу. Тож прописалися вони у селі Глиняни на Львівщині. У цей період вона закінчила мед­училище. На директора училища одразу почався тиск по лінії НКВС. Влада залякувала жінку–директора, поставивши завдання — відрахувати Наталію. Директорка відмовилася від такого паскудства: «Вчиться Наталія нормально і я не буду її безпідставно виключати». Саме завдяки цій сміливій жінці та власній обдарованості Наталії вдалося здобути освіту. Але спокійного життя у них все одно не було: на молодих постійно тиснули, вимучували обшуками й погрозами. Адже спомини про Романа Шухевича були ще гострими — він загинув у березні 1950 року.

Тож подружжя вирішило пошукати щастя на батьківщині Муталіфа. У 1960 році вони переїхали у місто Нальчик.

Зречися дружини — і отримай рай від КДБ

Нальчик — місто невелике, такий собі кавказький Житомир. І не надто старе — усього близько 200 років. Колись це була застава терських козаків, що берегли південні кордони імперії. Основні будівлі — невеличкі двоповерхові будинки на шість–вісім квартир. Саме у такому мешкали й Геграєви, маючи близько 40 квадратних метрів.

— Вона майже нічого не розповідала про минуле і не тому, що боялася, — кажуть Ольга й Еркен, — у неї, як і в багатьох політв’язнів, був принцип — жити своїм життям. Водночас вона не хотіла повертатися до минулого, бо через це дуже багато вистраждала.

Коли ж подружжя оселилося в Нальчику, органи українського КДБ зразу сповістили своїх колег, що приїхала така–то, уроджена Шухевич, а зараз Геграєва. «Гебісти» почали обробляти її чоловіка, Муталіфа. Йому відверто запропонували: «Відмовишся від неї, знайдемо тобі хорошу роботу з хорошою зарплатою, підшукаємо нормальне житло. І підберемо, в разі чогось, кандидатку замість Наталії — вона ж «ворог народу». Але Муталіф категорично відмовився.

У Нальчик наприкінці 60–х нелегально приїздив і син командувача УПА, Юрій Шухевич. Його приїзд тоді «при чужих людях» ніхто не обговорював, але це не допомогло — у 1971–му його втретє арештували. Юрій Романович ніколи не приховував своїх поглядів на радянську дійсність і не боявся системи — тож саме за антирадянську агітацію та пропаганду його й посадили.

У Нальчику Наталія спочатку працювала фельдшером у медпункті Кабардино–Балкарського університету. Другим і останнім місцем роботи стала посада завідувачки здоровпункту будівельного технікуму Нальчика. «Органи» тиснули й на керівників університету, вимагаючи звільнення сестри командувача УПА. Але, на щастя, минулося.

Релігія — різна, мова — одна

— Наталія була ревною парафіянкою римо–католицької парафії святого Йосифа у Нальчику, а Муталіф — не менш відданим мусульманином, — розповідає Ольга Аймурзаєва. — І вуйко Міша (Муталіф Геграєв. — Авт.) неодноразово казав, «я дуже люблю католиків за те, що все життя живучи з католичкою і спілкуючись зі священиками, жоден із католицьких священиків не робив спроб мене загітувати». Муталіф — балкарець, міцно свідомий своєї національної приналежності. Тож як важко уявити Наталію Йосипівну буддисткою, так і йому було неможливо зректися власних національних і релігійних традицій.

Муталіф чудово розмовляв українською. Але мову він вивчив не через жінчин диктат. Після приїзду на Львівщину він за 3–4 місяці вільно заговорив українською з власної ініціативи.

— Українська мова йому ніби лягла на серце, — кажуть Аймурзаєви, — вони і вдома спілкувалися українською. До весни минулого року, впродовж багатьох років, вони регулярно передплачували й отримували дві українські газети. Отримували навіть татарську газету. Читали їх по черзі, обговорюючи все важливе.

— Муталіф дуже ерудована людина — він чимало часу присвятив вивченню історії тюркських народів, націогенезу слов’ян та українців. Його знання зі стародавньої історії — фундаментальні. Останні п’ять років Наталія та Муталіф у пошуках інформації навіть користувались інтернетом, — додає Еркен, — щоправда, за нашим посередництвом. Хоча комп’ютера в них і не було, але вони цілком добре зрозуміли систему електронної комунікації, замовляючи по інтернету навіть книжки. Останніми, з недавно придбаних, вони читали книжку на тему татарського сліду в царському престолі Росії, а друга книга була — «Володар двох материків». Вони ніколи не шкодували грошей на сучасні видання і жваво цікавилися життям в Україні та Росії.

Своїм поверненням вона об’єднала рідну країну

Натомість Україна подбала про свою легендарну доньку лише після її смерті. Про те, що рідна сестра командарма УПА Романа Шухевича всі ці роки жила в Наль­чику, мало хто знав. Нерозторопність українських істориків виглядає просто злочинною — зі смертю пані Наталі відійшли в небуття справді унікальні спомини про Романа Шухевича, до яких було просто рукою подати! Завдяки світлому і ясному розуму вона могла багато розповісти про брата як людину, а не як хрестоматійного героя. На жаль, за дисидентською традицією, вона не вела жодних записів і не мала архіву.

І хоча допомогти Наталії за життя не встигли, Україні вдалося своєчасно і гідно доправити її тіло додому. Про смерть Наталії Еркен повідомив сина Сакена, котрий і зв’язався з секретаріатом Президента Віктора Ющенка. Безпосередню і вкрай потрібну допомогу для подолання бюрократії одразу надала голова його секретаріату Віра Ульянченко. Секретаріат зреагував миттєво. Львівські родичі також підняли на ноги всіх, кого могли. У Нальчику Еркен Аймурзаєв і племінник Муталіфа Борис Геграєв взялися за оформлення документів, необхідних для повернення тіла в Україну. Допомогло швидко перетнути кордон й українське консульство в Ростові.

— Українська сторона підготувала мікроавтобус, у котрий помістили труну, покриту синьо–жовтим прапором. Й автівка провезла Наталію в останню подорож по всій Україні, — каже Еркен, — ми проїхали Луганську, Донецьку, Харківську, Полтавську, Хмельницьку, Житомирську та Рівненську області.

— Ми з Наталею Йосипівною проїхали всю країну. Вона містично об’єднала всю рідну країну своїм поверненням, — кажуть Аймурзаєви.

У Львів труна, за якимось містичним збігом обставин, прибула 25 лютого, якраз у день народження пані Наталії. У цей день, до якого вона не дожила всього пару діб, їй виповнилося б 88 років.

— Більше за все Наталія Йосипівна хотіла бути похованою в рідній землі. Повірте, ніхто не планував, що вона повернеться до Львова в день народження, — розповідає Еркен, — а останні слова, які вона промовила Борису, племіннику Муталіфа: «Не лишайте вуйка самого, бережіть його. І передзвоніть Еркену». Річ у тім, що кілька років тому вона взяла з мене слово, що я візьмуся перевезти її тіло додому. Коли вона звернулася з цим проханням, уважно подивилася мені в очі. Я відповів, що ми зробимо все. І з Божою ласкою так і сталося.

РОДИНА

Наперекір усім заборонам

Ситуація з їхнім шлюбом була непроста — консервативні родичі Наталі, насамперед її мати, були не в захваті, що вона виходить заміж за мусульманина. Подібне діялося і в родині молодого. «Я й сам маю подібний досвід, — розповідає Еркен Аймурзаєв. — Я теж із мусульманської сім’ї, але одружився з жінкою іншої віри. Серед родичів Муталіфа не було гарячих прихильників цього шлюбу. В нього було троє братів і дві сестри — вони всі були проти. Але Муталіф завжди був незалежною людиною — родичі не впливали на його власну думку. Сила ж їхньої любові була така, що вони пішли наперекір усім заборонам і одружилися. І 62 роки життя разом довели їхню цілковиту правоту. Вони ніколи не сварились і завжди поступались одне одному».

Антін БОРКОВСЬКИЙ
http://umoloda.kiev.ua/