Літопис Аскольда

23.11.2009

Дослідження М.Ю. Брайчевським витоків слов’янської писемності.

Упродовж своєї багатовікової історії український народ сягнув значних вершин на терені культурного розвитку, створивши багато неповторних духовних цінностей. Час нинішній викликав небувалу увагу до проблем вітчизняної історії та філософії, витоків національної культури, непересічних досягнень минулого. Знання свого родоводу, історичних, культурних надбань предків необхідні не лише для піднесення національної гідності, а й для використання кращих традицій у практиці сьогодення.

Українські філософська та історична науки, що були представлені у першій третині ХХ ст. такими видатними вченими, як М.С. Грушевський з його численними учнями, О.Я. Єфименко, Д.І. Баглій, Д.І.Дорошенко та інші у середині цього століття, внаслідок як сталінських репресій та ідеологічних утисків в УРСР, так і кривавих подій Другої світової війни, понесли страшні втрати. З масштабних науковців старої школи у післявоєнні роки активними діячами залишалися хіба що І.Крип’якевич на батьківщині та Н.Полонська-Василенко на Заході. Відроджувати науку треба було новому поколінню, до якого і належав М.Брайчевський, що обрав справою свого життя системний розгляд соціокультурного розвитку давнього та ранньосередньовічного слов’янства.

Зрозуміло, що на цьому шляху перед ученим стояли не лише ідеологічні та цензурні перепони. Українські науковці старої школи з цілком об’єктивних причин не мали можливості створити обґрунтовану концепцію вітчизняної історії долітописних часів: писемні джерела були досить обмежені й фрагментарні, тоді як археологічний матеріал у ХІХ – 1-й половині ХХ ст. лише накопичувався, систематизувався та піддавався первинному, переважно спрощеному та надзвичайно схематичному (у 20-х – 30-х роках із соціологізаторським ухилом), осмисленню. Таким чином, в колі актуальних проблем у сучасному іторико-філософському дослідженні першорядної ваги набуває обґрунтування культурологічного аспекту, що передбачає осмислення феноменів філософії минулого за виміром й у контексті культури.

Коли йдеться про джерелознавчу базу вивчення вітчизняної культури найдавніших часів, треба врахувати її специфіку, оскільки до нашого часу збереглась незначна частина джерел. Також не потрібно забувати про герменевтичну ситуацію, в якій мимоволі опиняється вчений, досліджуючи середньовічні тексти.

Отже, на порядку денному розробки концепції вітчизняної історії І тис. ставала проблема формування слов’янської писемності, яка мала існувати у більш-менш сталому вигляді ще до початку просвітницької діяльності першовчителів Кирила та Мефодія. Цій проблемі, яка постала ще на початку славістики як науки, дискусії навколо якої не вщухають і до сьогоднішнього дня, була присвячена книга М. Брайчевського «Походження слов’янської писемності» (1998). Власне, вона була написана ще у 70-і роки, а доопрацьована й видана двома десятиліттями пізніше.

На сьогоднішній день науковці оперують багатьма фактами. Зокрема В.Горський зауважує, що власне авторські оригінальні твори складають приблизно 1% літературних пам’яток Київської Русі, які збереглися [16, 51], та порівняно з творами-перекладами вони поступалися чисельністю. Російський історик І. Данилевський вказує на ще меншу частку творів. Він вважає: від домонгольської Русі до нас дійшло не більше кількох долей одного відсотка всіх написаних тоді книг. Науковець висвітлює стан справи з актовими джерелами, коли «за перші два століття, від яких збереглись давньоруські документальні джерела (ХІІ – ХІІІ ст.), ми маємо всього 23 акти» [16, 51]. Для порівняння вчений наводить обсяг виданої друком частини архіву італійського міста Лукки за період з середини ХІІІ – до середини ХІV ст., котрий нараховував близько 30 тисяч документів. І. Данилевський підкреслює різницю в обсязі матеріалів, але, на думку дослідника, це не може звужувати можливості вивчення ціннісних структур, несвідомих ментальних настанов, стереотипів мислення та поведінки людини Давньої Русі.

Щодо другого аспекту проблеми, І. Данилевський зупиняється на тому факті, що «більшість понять, що ховаються за термінами й фразеологізмами руських джерел, залишились неверболізованими сучасниками» [16, 51]. До того ж, переважна більшість джерел києво-руської історії збереглась лише у порівняно пізніх списках ХV – ХVІІ ст. «Названі обставини змушують вітчизняних істориків, котрі вивчають ранні етапи історії нашої батьківщини, значно більше, ніж їхнім західним колегам, приділяти увагу розробці методології та методики роботи з історичними джерелами», – пише І.Данилевський [16, 51].

Герменевтика – один із впливових філософських напрямів сучасної філософії. Вона має історію розвитку в західній думці та певні традиції у російсько-українській філософії. До розгляду герменевтичної ситуації вдаються А. Я. Гуревич та П. С. Гуревич. «Коли ми вивчаємо особистості конкретної епохи, то водночас занурюємося у безодню ментальності, – пише П.С. Гуревич. – Середньовічна ментальність є такою, що людина тієї епохи обов’язково буде ототожнювати себе з якою-небудь моделлю чи взірцем, які взяті із стародавніх текстів – біблійних, створених першими християнами чи отцями церкви. Мова йде зовсім не про просте благоговіння перед авторитетами минулого. Точніше кажучи, середньовічна особистість може впізнати себе тільки у тому випадку, коли вона використовує «фрагменти» інших особистостей, що беруться у тимчасове користування з літературних текстів» [15, 34 – 35].

У такому контексті стає зрозумілим, що дослідження літературних джерел без звернення до підвалин християнського світобачення просто неможливе. В цьому відношенні етапним науковим доробком М.Брайчевського стала книга «Утвердження християнства на Русі». Відмовляючись від спрощеного розуміння цієї складної проблеми, за яким справа полягала у виборі князем Володимиром нової віри, за умов об’єктивної кризи язичництва на певній стадії розвитку Давньоруської держави, вчений поставив її у значно ширшій теоретичній площині. Утвердження християнства на Русі було осмислене у майже тисячолітньому хронологічному діапазоні на тлі загальної авторської концепції соціально-економічного та організаційно-політичного поступу лісостепового слов’янства ще з пізньоантичних часів. У вступі до названої монографії автор писав: «Реальне утвердження християнства в нашій країні – складний процес, що розтягнувся на багато віків і перейшов через кілька стадій. Спонтанне проникнення християнських ідей в середовище східноєвропейських племен (у тому числі й слов’янських); порадичне запровадження нової віри окремими східнослов’янськими володарями; перше офіційне хрещення Русі за Аскольда; втрата новим віровченням функцій державної релігії в результаті перевороту 882 року; вперта боротьба християнства з язичництвом протягом Х ст., в ході якої три спалахи антихристиянського терору чергувалися з періодами релігійної толерантності; нарешті, друге офіційне хрещення за Володимира і остаточне проголошення православ’я державною релігією Русі – становить єдиний і послідовний ланцюг…» [2, 96].

Тож не дивно, що увагу М. Брайчевського привернули проблеми утвердження Київської Русі як потужного ранньодержавного об’єднання, а також перше офіційне хрещення, оскільки воно відбувалося в контексті складних політичних і конфесійних колізій ІХ ст. На даному етапі важливим залишається той факт, що середньодніпровські слов’яни добре володіли писемністю вже у середині ІХ ст. Науковець, використовуючи власні спостереження та дослідження інших учених, навіть спробував реконструювати «Літопис Аскольда» з метою розв’язання основної проблеми славістики як науки, суперечки навколо якої ще не вщухають і до сьогоднішнього дня.

Т.Целік у своїй монографії «Особистісне начало у філософській культурі Київської Русі» зазначає: «Означивши можливе поле джерельної бази, ми б хотіли повернутися до джерел вербальних, що їх втілювали самі автори давньоруських текстів – любомудри-книжники, агіографи та літописці. Нам відомо хоч і небагато імен осіб, що залишилися в історії Київської Русі та стали нашими сучасниками в культурному діалозі, бо саме їхнє слово розповідає нам про далеку княжу добу. Зусиллями Никона, Нестора, Сільвестра, Моїсея та інших літописців, попри ідеологічні вимоги княжих кланів, збережено безцінні відомості. І вже від сучасних науковців залежить, що і внаслідок якої інтерпретації перетвориться на факт реальної історії, а що залишиться за її межею. Те ж саме і з історико-філософським дослідженням: слід з’ясувати, які ментальні особливості втілює той чи інший текст, яке світоглядно-філософське підґрунтя керувало думкою і рукою літописця, котрий створював текст, компілюючи його та перемежаючи власне слово з цитатою із Святого Письма» [16, 51].

Зрозуміло: починати пошук слід із документів та угод, що дійшли до нас, теоретичних надбань та загальнокультурного спадку Східної Церкви, оскільки власне потужний цивілізаційний вплив Візантії зумовив долю східного слов’янства й великою мірою переорієнтував світоглядні настанови києво-руського середовища здебільшого після офіційного хрещення, запропонувавши вже готові «моделі» та «взірці» для визначення цінностей давнього русича.

«Проблема виникнення слов’янської і зокрема – давньоруської писемності є одним з найскладніших сюжетів вітчизняної історії, що породив низку химерних уявлень і настанов», – так розпочинає свої дослідження М. Брайчевський у монографії «Походження слов’янської писемності». Ще, на жаль, до сьогоднішнього дня більшість посібників з історії України (не говорячи вже про шкільні підручники) та велика кількість наукової літератури твердять:
а) слов’янська писемність виникла у 862 р. внаслідок діяльності великих слов’янських просвітників Костянтина (Кирила) і Мефодія;
б) писемність з’явилася після релігійної реформи Святого Володимира 988 р. з Болгарії в уже сформованому й сталому вигляді.

Вважаємо, що ці дві тези не є істинними, оскільки в багатьох наукових працях та творчих доробках історика, археолога, філософа М. Брайчевського є тому докази й обґрунтування у незаперечних свідченнях джерел. Пропонуємо деякі з них.

Найціннішим з доказів є русько-візантійські договори, які були укладені у 860, 874, 944, 971 роках. З Несторової «Повісті минулих літ» (автентичність цього документа є незаперечною) маємо інформацію щодо укладення першого договору в 860 – 863 рр., другого – 874 р. Це відбувалося за часів Аскольда. Адже у візантійській дипломатичній практиці угоди між двома країнами укладалися двома мовами: один варіант, що зберігався у варварської сторони (у Константинополі), оформлювався грецькою мовою, а інший – мовою контрагента, зокрема давньоруською. Отже, як зазначає вчений, «…Нестор мав до рук грецькі оригінали візантійсько-руських договорів, але добре знання тої мови дозволяло йому досконально розуміти юридичні тексти» [4, 55].

Визначними пам’ятками давньоруської писемності ІХ – Х ст. є самі угоди, які, як вище вже зазначалося, оформлювалися двома мовами. У «Повісті временних літ» (у договорі від 874 р.) записано: «Аще ли сотворит обряжание таковыи ( русин ), возьметь уряженое, кому будеть писал ( заповів ) наследити имінье его, да наследит є…». Далі, вже в документі 944 р. згадується про грамоти, які київський князь готував для послів та купців, що направлялися до Царгорода: «Нині увіділ есть князь ваш (русський) посилати грамоти ко царству нашему (грецькому); иже посилаєм бывають от них посли и гостье (купці), да прингосят грамоту, пишучи си це: « як послах корабль селико, и от тіх да увім и мы, еже с миром приходять… Аще ли убіжавше в Русь придуть, мы напишем князю вашему…». Саме в даному договорі підтверджується факт щодо укладання двосторонніх угод.

Таким чином, у ІХ – Х ст. Київська Русь мала розвинену ділову писемність: офіційні юридичні акти, писані заповіти, дипломатичне листування тощо. Це остаточно переконує в тому, що писемність не тільки не зароджувалася, а на той час вже існувало добре усталене діловодство на базі високорозвиненої грамотності. Про це у багатьох своїх наукових працях постійно наголошував М. Брайчевський.

Про наявність письма, зокрема написів у слов’янських храмах, твердять також іноземні джерела. Наприклад, про це згадує у своїх творах арабський письменник Ібн-Фадлан, що на початку Х ст. відвідав Волзьку Булгарію та відзначив, що « … вони (русини) поставили в середину велике дерево харанги, написали на ньому ім’я руського царя і відійшли» [9, 33].

Арабський письменник Ібн-Якуб ал-Недім, якого зацікавило питання щодо походження слов’янського письма, згадував: «Мені розповідав дехто, на правдивість якого я покладаюся, що один із царів гори Каби (Кавказ) послав його до царя русів; він твердив, що вони мають письмена, які вирізують на дереві. Він же показав мені шматок білого дерева, на якому були зображення; не знаю чи були то слова, чи окремі літери, подібно цьому…» [7, 445].

Також деяку інформацію знаходимо і в західних джерелах. Один із «тогочасних свідків», який помер у 1018 р., Тітмар Мерзебурзький,стверджував, що слов’яни за допомогою особливих знаків зображують імена божеств на присвячених їм ідолах. Зрозуміло, що мова йде про давнє письмо, яке було у вжитку слов’янських народів у дохристиянські часи, до реформи Володимира Святого, не говорячи вже про діяльність Кирила та Мефодія.

Наголошуємо на великих перспективах (для дослідників давньоруської писемності) археології, яка швидко й ретельно збільшує свій джерелознавчий тезаурус. Відомі археологи, серед яких не останнє місце займав і М.Брайчевський, на перше місце серед важливих на сьогодні знахідок ставлять знамениту амфору з написом, знайдену під час розкопок Гніздовського могильника.

«Гніздово – місто у верхній Наддніпрянщині, попередник сучасного Смоленська, визначний опорний пункт на шляху з Києва до Новгорода і Ладоги. Величезне кладовище ІХ – Х ст., зв’язане з городищем, є видатною пам’яткою давньоруської культури на стадії завершення складного й тривалого процесу її формування. Амфора була виявлена в похованні, досить точно датованому першою чвертю Х століття» [4, 56]. Багато суперечок виникло внаслідок тлумачення напису на знайденій амфорі. Та, як вважає археолог (і ми з цим абсолютно згодні), точне лексичне значення напису має лише другорядну роль, оскільки найважливішим є неспростований факт наявності давньоруського графіто, датованого початком Х ст.

Вчені давно вже звертали увагу на загадкові знаки, що час від часу виявляються на окремих речах, каменях, будівельних рештках тощо. Деяка частина з них відноситься до часів ранньої Русі (ІХ – Х ст.), як і глиняний посуд, знайдений вченим В.Городцовим під час розкопок слов’янських курганів поблизу Рязані.

Увагу М. Брайчевського привертає діяльність дослідника Д. Самоквасова, який у своїх публікаціях згадує про цікаву знахідку кістки тварини з графічним зображенням, у складі якого маємо знаки, тотожні кириличним (А, В, Д, Е, И, Л, Ю). Автор розкопок припускає, що зображені знаки є руським алфавітом Х ст., про який маємо згадки у деяких джерелах [4, 55]. Д.Ліхачов у своєму науковому доробку «Возникновение русской литературы» висуває думку про багатоалфавітність давньоруського письменства: «Цілком можливо, що єдиного початку писемності на Русі й не існувало, що різні алфавіти вживалися в різних місцях східнослов’янської території» [8, 15].

М.Брайчевський вважає більшість пам’яток, що їх перелічили, досить пізніми, він переконаний, що воїнські речі (знайдені) виготовлені в ІХ – Х ст., а то й пізніше. «В цей час у слов’янських народів, у тому числі й на Русі, існував уже специфічний слов’янський алфавіт, винайдений Кирилом та Методієм. Тим часом знаки, про які мова, не належать ані до кирилиці, ані до глаголиці, хоча синхронні і тій, і другій» [2, 67]. Отже, стає очевидним, процес формування давньоруської грамоти не був в жодному разі прямолінійним.

В.Петров у науковій розробці «Слов’янська писемність за археологічними пам’ятками», продовжуючи попередню думку, переконливим доказом вважає графіті на шиферних пряслах, переважна більшість яких припадає на цей і пізніший час: « В основному вони виконані за допомогою кириличного алфавіту – офіційно ствердженої абетки розвиненої Русі. Але поряд з тим трапляються й загадкові знаки того типу, що згадані вище. Характерні зразки виявлено на Жовнинському городищі в пониззі Сули (недалеко від Воїня) та ін." [11, 45].

Відповідно помічає археолог Брайчевський подібні аналогії, зокрема написи на амфорах, у пам’ятках, знайдених у Болгарії, Румунії, Польщі, щодо яких виникає багато суперечок та дискусій. Датовані різним часом, речі свідчать, що явище, репрезентоване ними, має глибоке коріння, а джерела його слід шукати набагато глибше за ІХ – Х ст.

Звісно, культура Київської Русі (ІХ – ХІІІ ст.) відзначалась постійним безперервним розвитком. Багато її галузей – прикладне мистецтво, дерев’яна архітектура, народна творчість – мали глибокі вікові традиції. Мистецтво русичів являло собою не лише органічну потребу побуту, бажання оздобити багатоманітний світ речей, які оточували людину, але й відображало її світосприйняття, систему поглядів і смаків. Тож досліджуючи писемні пам’ятки, а серед них і велику кількість літописних матеріалів, стає зрозумілий феномен незвичайного злету культури Київської Русі, що пояснюється тісними її зв’язками з Візантією, Хозарією, країнами Центральної та Західної Європи. Їх вплив на культурний поступ Русі був справді значним, але не вирішальним. Щоб зерна інших культур, насамперед візантійської, могли дати рясний посів у новому середовищі, вони мали лягти в добре підготовлений ґрунт. Саме таким був «духовний ґрунт» східних слов’ян, який увібрав місцеві багатовікові традиції, збагачені культурою сусідніх народів.

Антропоморфні й зооморфні фібули Середнього Подніпров’я (V – VII ст.), танцюючі чоловіки у вишитому одязі на срібних бляшках Мартинівського скарбу (VII – VIII ст.), різьба як оздоба ідола Святовита (VIII – ІХ ст.) із Збруча, зображення фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура (Х ст.) із Чорної Могили у Чернігові мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань. Зокрема, різні сцени на збруцькому ідолі відображають уявлення східних слов’ян не лише про земний світ, а й про небесний та потойбічний. Як засвідчили археологічні дослідження І.П. Русанової і Б.О. Тимощука, збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам’яному п’єдесталі, який мав близько 8 метрів у діаметрі. Подібні «храми ідольські» виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого збруцького ідола, відомі триликі та одноликі, кам’яні й дерев’яні боги. Усі вони мають людську подобу, в багатьох модельовані голова, обличчя, кінцівки.

На керамічних вазах (ІV ст.) черняхівської культури із сіл Лепесівки та Ромашки відображена календарна символіка. Пласкі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожний з яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Ці посудини, зокрема, призначалися для новорічних ворожінь та заклинань. У процесі дослідження виробів слов’янського та давньоруського художнього ремесла виявлено багато таких мистецьких традицій, які сягають корінням ще у скіфську епоху.

Вивчення слов’янських культур на межі 1-ї половини І тис. н. е. (зарубинецької та черняхівської), дослідженням яких і займався М.Брайчевський, формування яких відбувалося у тісній взаємодії з римською цивілізацією, свідчить, що ряд їхніх елементів відродився і набув подальшого розвитку в період Київської Русі. Це висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве виробництво, традиції житлобудування, а також і насамперед – мистецтво слова.

Глибинна закоріненість традицій помітна, зокрема, і в народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі танці й пісні, фольклор, весільні та поховальні обряди, епічні легенди та перекази справляли величезний вплив на розвиток давньоруської духовної культури, становили її невід’ємну складову частину. Відгомін язичницьких вірувань яскраво проступає в «Літописі Аскольда», «Слові о полку Ігоревім» та інших літературних пам’ятках далекого минулого.

Отже, в давньоруській культурі, на нашу думку, немає галузі, розвиток якої не спирався б на багатовікові, іноді тисячолітні, традиції. Тож на етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами, найважливішим серед яких, на думку багатьох, а також і М.Брайчевського, стала писемність, поширення якої в східнослов’янському світі значно передувало офіційному введенню християнства.

Якщо зробити огляд наукової літератури, що вийшла за останні два десятиліття в Україні, у якій висвітлюються питання давньої історії слов’ян, то слід визнати, що дослідницька ініціатива, за деяким винятком, перейшла до археологів, у складі яких перебував і науковець М.Брайчевський. Це наклало відбиток не лише на зміст досліджень (етнокультурний контекст останніх), а й на теоретико-методологічне осмислення проблеми в категоріях і поняттях етногенезології, яка при домінуванні археологічних джерел найчастіше ототожнюється з ретроспективним методом (цей метод був вперше застосований О.Монтеліусом у дослідженні культур Скандинавії від неоліту до епохи вікінгів, на підставі подібності яких носіями останніх вважалися германські племена).

Археологічні джерела дають можливість визначати час опанування неупорядкованим письмом ІХ ст. На думку М. Брайчевського, особливий інтерес становить так звана «софійська» абетка, виявлена С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві. Вона складалася з 27 літер: 23 грецьких і 4 слов’янських (Б, Ж, Ш, Щ). Найпростіше пояснення цієї знахідки – невдала спроба відтворити кириличний алфавіт (до такої думки схиляються деякі вчені) – не може вважатися коректним. Хоча графічно букви аналогічні кириличним, та це не кириличний алфавіт, який складався із 43 літер. Не може він вважатися і азбукою із 38 букв, про яку згадує Чорноризець Храбр. На думку С. Висоцького, «софійська» азбука відображає один із перехідних етапів східнослов’янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов’янської мови [5, 74]. В. Русанівський та Г. Вервес не виключають, що знайдений алфавіт – той, яким користувалися на Русі ще в часи Аскольда і Діра.

Храбр був людиною освіченою і написав невеликий трактат «Про письмена», або «Сказаніє, яко состави святыи Кирил словінам письмена противу языку». Той трактат дійшов до нас у кількох списках, серед яких найдавніший належить ХІV ст. У своєму творі автор подає періодизацію розвитку слов’янської писемності. Найдавніший етап її характеризується «чертами» та «різами»: «Прежде убо словіни не иміаху книг, чрьтами і різами чьтеаху і гатааху, погани суще» [5, 75]. Скоріш за все, йдеться не про алфавітне письмо (невідомо достеменно, що ми розуміємо під назвами «різи» та «черти»), а про якісь умовні позначки з певним семантичним змістом.

На думку Чорноризця Храбра, другий етап в історії генезису слов’янської писемності характерний тим, що використовувався грецький та латинський алфавіт. Це, на нашу думку, – перехід до фонетичного письма, який відбувався під впливом тогочасних графічних систем, але на практиці в той час виникали серйозні труднощі. Храбр з приводу вищесказаного відзначав наступне: «Но како может он словіньскы писати добре гречьскыми письмены «Бог» или «живот», или «зело», или «церковь», или «чаяние», или «яду», или «юность», или «язык», и иная, подобная сим?» [5, 74]. Реєстр наведених лексем дуже цікавий: всі вони, за єдиним винятком, починаються звуками, для яких грецька абетка не приготувала спеціальних позначень: «Б» (грецька бета в середні віки вимовлялася як сучасна «Б» (буки), «Ж» (живете), «З» (зело або земля), «Ч» (черв), «Ш» (ша) ; йотовані голосні, юси (назалізовані голосні) тощо. Виняток являє собою слово «яду», де фіксований знак «У» стоїть у кінці.

Відповідно – не виникає сумніву щодо необхідності перебудови, тобто слов’янська писемність, базована на грецькому алфавіті, вимагала реформування. Кирило та Методій остаточно сприяли завершенню цього процесу, і, таким чином, їх просвітницька діяльність, за Чорноризцем Храбром, становить третій етап у розвитку слов’янської грамотності.

Тож зрозуміло, що суть слов’янського джерелознавства – також і в простеженні витоків основних елементів археологічних культур від культур «вірогідно слов’янських», які відносяться до раннього середньовіччя – часу, коли у візантійських хроніках вперше був зафіксований етнонім «слов’яни» – «склавени» («склавіни»), – послідовно до більш давніх культур, на підставі чого встановлюються генетичні зв’язки перших і других, а етнокультурний процес слугує для етноісторичних реконструкцій.

У центрі уваги – побудова хронологічної схеми археологічних культур, порівняння діахронних археологічних культур за «етнічними ознаками», подібними елементами в кожній з них. Отримана загальна картина, що доповнюється етнічною інтерпретацією археологічних культур, трактується як етнокультурний розвиток.

http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=495

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

comments powered by Disqus