Леся Українка

04.11.2009

Леся Українка на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко. Фото. 1903

Леся Українка (25.02.1871—1.08.1913

Вкраїна бачила не раз,

Як тії закоханці

Надвечір забували все,

Про що співали вранці.

Леся Українка, з вірша
на роковини Т.Г.Шевченка

Україні, попри всі негаразди, які випадали на її долю, добре велося, здається, тільки на пісні, кобзарів та поетів. Пісень маємо стільки й таких, що чи й знайдеш по інших краях. Коли в 20-х роках минулого століття визначний диригент, композитор і етнограф О.Кошиць зі своєю мандрівною капелою зачарував увесь світ, одна з газет писала: «Українська пісня — то спів небесний». Кобзарі, бандуристи та лірники, ці «степові Гомери», «малоросійські рапсоди» творили унікальні народні думи — неперевершені зразки історичного епосу. Прошкуючи від села до села, від міста до містечка, вони виконували також комунікативну місію, були своєрідною «усною поштою». Їхній нахил до «політінформації» дуже швидко помітили хижі сталінські конкістадори. Розповідають, що майже весь склад з’їзду кобзарів у Харкові було схоплено і розстріляно... Саме кобзарство опинилося під фактичною забороною.

Що ж до поетів, красного письменства взагалі, то лише постатей Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки досить, аби вести мову про найвищий — світовий рівень українського письменства. І хто, яка така авторитетна міжнародна інстанція чи інституція визначили, що українська література — вторинна, «хуторянська», етнографічна? Цілком вірогідно, що якимсь варварам затонула згодом Атлантида теж могла здаватися «хутором» — «тут усе не так, як у нас». Хто по світах до ладу знає нашу літературу, наше народне мистецтво, коли ми самі переважно невігласи й дилетанти — черезгубуплюйченки! А як розуміти оці докори за етнографізм? Маючи такий розкішний фольклор, такі звичаї та обряди, як нам не купатися в цьому живлющому морі, що, на жаль, на наших очах міліє і висихає, залишаючи по собі більма солончаків та закам’янілі товтри? На тривалий час народ наш опинився на велетенській, різномовній і різношерстій невільничій галері, що пливла проти історичної течії. Втрати наші — і духовні, і матеріальні — незчисленні. Тим-то так важко випростуємося, приходимо до тями, усвідомлюючи, що ми єсьм народ! Тим-то й дано нам верховним Провидінням терплячих проводирів і мудрих пророків, аби спала з очей наших полуда темних рабів, а в серці спалахнув незгасний вогонь Прометея.

До таких проводирів і пророків, будителів нації і належить Лариса Петрівна Косач, названа так символічно — Леся Українка. Національна ідеологема, закладена вже в самому свідомо прибраному прізвищі (зауважимо принагідно, що тут не обійшлося, мабуть, без впливу Лесиного дядька — відомого громадського і літературного діяча Михайла Драгоманова, який підписувався псевдонімом Українець, Ukraino, Ukraine).

Рік 1871-й виявився «урожайним» на літераторів. Однолітками Лесі Українки були Генріх Манн, Марсель Пруст, Теодор Драйзер, Леонід Андрєєв, Василь Стефаник, Агатангел Кримський, Лесь Мартович, Микола Вороний та фольклорист, літературознавець і композитор Філарет Колесса. Лесині батьки поєднували два відомих і стародавніх роди: по матері — Драгоманових (при козацькому війську перекладачів називали драгоманами, слово бере свій початок аж в ассирійській мові), по батькові — Косачів (родина відома в Боснії ще з ХІV сторіччя).

Як зазначив академік О.Білецький, Лесина мати, відома українська письменниця Олена Пчілка, робила все, аби зосередити увагу дітей (а було їх у родині шестеро) на українській національній культурі, різниці між «своїм» — природженим і «несвоїм» — великоросійським. Батько говорив лише російською (цікаво, що його вчителем словесності в Чернігівській гімназії був Леонід Глібов). Це, звичайно, не означає, що в родині, де лідером була мати (бо вже давно у нашому народі побутує прислів’я: «Як батько скаже, так по-материному й буде»), точилися сумнозвісні національні «розбірки».

Сама Олена Пчілка перекладала Гоголя, в домі часто гостювали російські літератори, читалися російські книжки і журнали. Леся чудово знала російську класичну літературу. Пізніше вона пропонувала до видавничого проекту брата Михайла переклади окремих творів Гончарова, Достоєвського, Мачтета, Пушкіна, Толстого, Тургенєва, Салтикова-Щедріна (якого особливо любила), Лермонтова, Надсона, Некрасова («Короленка треба б цілого видати.., Гаршина теж треба цілого, я наперед беру «Красный цветок»). Перекладала російською І.Франка для ростовського видавництва. Писала статті до петербурзького журналу «Жизнь». Коли Григорій Мачтет одного разу поцікавився, чи може вона писати російською, Леся написала чудовий ліричний вірш «Когда цветет никотиана».

Чужого не цураючись, першу школу національного самоусвідомлення Леся Українка пройшла саме в сім’ї, під впливом матері. Тому для нас так важливо затямити, що лише в родині закладаються підвалини національної самосвідомості і діти тоді заговорять українською, коли нею заговорять матері... Має спрацювати закон душі і серця, закон же про мови — для безнадійно байдужих і національно індиферентних (був би той закон Законом, а не брязкотельцем...)

Отримавши лише домашню освіту — в чотири роки «вже зовсім справно читала» — та постійно займаючись самоосвітою, Леся Українка мала енциклопедичні знання. Вільно володіла французькою, німецькою, англійською, російською, польською мовами. Добре знала грецьку, латинську, болгарську, італійську, іспанську, грузинську та інші мови. Сучасники згадують, як в одному з публічних виступів («позаздрив би усякий професор») Леся цитувала, в тому числі і в оригіналі, Бодлера і Кардуччі, Леопарді і Шекспіра, Бернса і Барб’є, посилалася на Льва Толстого і Верлена, не забуваючи й рідного Шевченка. Її перу належать високопрофесійні статті про французьку, польську, італійську літератури.

Для Лесі Українки характерна органічність, природність мовного мислення. Пушкін, кажуть, думав французькою, Гоголь — українською, перелицьовуючи російські слова на український лад, Тютчев, проживши майже все життя за кордоном, заледве добирав російські слова. Лексика українська, увібравши в себе лексичні багатства Волині і Наддніпрянщини, Галичини й Поділля, Буковини та Карпат, лилася повноводо й потужно, як весняна повінь. Як нам потрібен «Словник Лесі Українки»!

Блискуче володіючи словом, маючи феноменальну пам’ять і непересічний філологічний хист, Леся Українка часто писала свої твори швидко й іскрометно, особливо в періоди душевних збурень. Так, драматична поема «Одержима» була написана протягом однієї ночі біля ліжка вмираючого Сергія Мержинського, знаменита «Лісова пісня» — протягом 12 днів, хоч задум виношувався роками. І підкреслювала: «Не віршую з заміром».

Кохалася в музиці, особливо органній, часто грала свої власні імпровізації-композиції, була першорядною піаністкою, створила справжню музичну ораторію «Лісова пісня». «Мені часом здається, — писала в листі до М.Драгоманова, — що з мене вийшов би далеко кращий музика, ніж поет, та тільки біда, що «натура утяла мені кепський жарт». Добре розумілася на малярстві, скульптурі, архітектурі, театральному мистецтві. Почала було учитись малювання у петербурзького академіка, навіть намалювала олійними фарбами кілька дуже гарних картин.

Та все потоптала безжальна хвороба. Життєвий шлях Лесі Українки проліг через Голгофу нестерпних фізичних страждань. Ще в дитинстві почалася, як вона сумно жартувала, «тридцятилітня війна» з туберкульозом, який спочатку вразив кістки руки й ноги, а потім прокинувся в нирках та легенях. Тридцять років безугавного болю, безнастанної боротьби з «кепським жартом натури»! Як могла витримати це її тендітна, худенька плоть? Грішно послуговуватися заяложеними словами: «непереборний дух», «незламна воля»... Вклонитися треба мужності цієї незвичайної жінки, яка нерідко сама собі дивувалася, кажучи, що парадокс творчості полягає і в тому, що «в теплі та добрі, хоч мене на кілочок повісьте, нічого не хочеться робити, і якщо й роблю, то тільки з «патріотичного обов’язку». Хтіла б знати, чи більше є таких людей, як я?» Мабуть, таки немає...

Вона була позбавлена звичного для всіх спілкування з ровесниками, ніжно любила батьків, сестер і братів, особливо Михайла —були вони нерозлийвода і навіть мали спільне прізвисько «Мишолесіє».

Її душа прагнула кохання. Людині з мисленням «репортера скандальної хроніки», нюхом, налаштованим на запах чужої брудної білизни, тільки й залишається, що витворити у власній хворобливій уяві образ «нетрадиційно зорієнтованої збоченки».

Все, все покинуть,

до тебе полинуть,

Мій ти єдиний,

мій зламаний квіте!

Все, все покинуть,

з тобою загинуть,

То було б щастя,

мій згублений світе!

Ці пристрасні рядки присвячені любому другові Лесі Українки — білорусові Сергію Мержинському, політичному однодумцю, активному діячеві соціал-демократичного руху, людині рідкісної духовної і фізичної краси, омріяному ще з дитинства лицареві серця. Як і Леся, він хворів на туберкульоз. Кілька разів відвідувала його в Мінську, доглядала, розраджувала. Він помирав у неї на руках, помирав тяжко, задихаючись без ковтка повітря, і просив записати його прощальні слова... своєму першому коханню — не Лесі, на жаль... Як їй, бідній, було витримати це?..

Минав час, і сталася ще одна зустріч. А 25 липня 1907 року Лариса Петрівна Косач повінчалася «без оглашенія» у Вознесенській церкві на київській Деміївці (храм і нині сущий!) з Климентом Квіткою, юристом за фахом і фольклористом-музикознавцем за покликанням. Як на міщанське око, то був «дивний шлюб» — наречена на дев’ять років старша від нареченого. Але це було унікальне українське подружжя, поєднане глибоким взаємним почуттям, духовністю найвищої проби. Спільні фольклорні експедиції, записи кобзарських дум, у тому числі й на фонографі, музикознавчі статті, сімейні «наукові ради», взаємна підтримка наснажували до творчості, плідної роботи. Климент Квітка та ще Ольга Кобилянська зі своїм коханим — Осипом Маковеєм не раз ставали для Лесі Українки своєрідним «знеболювачем», рятівним поплавком у бурхливому житейському морі.

Окидаючи зором життєвий і творчий шлях Лесі Українки, подивуєшся не тільки феноменом людської стійкості, а й високістю та незглибимістю її творчості, розмаїттям і багатогранністю зацікавлень — поезія, проза, літературна критика, публіцистика, історія, етнографія і фольклор, музикознавство й драматургія. Дмитро Донцов називав Лесю Українку «поеткою українського рисорджименто». Так, українське відродження багато в чому зобов’язане Лесі Українці, у чиїх творах постали монументальні образи самовідданих борців, звитяжців, що стають на оборону всіх упосліджених, Прометеїв духу, здатних в ім’я високої мети жертвувати собою. «Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте, кайдани порвіте» Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабосилої, хворої дівчини», — ці хрестоматійно-осяжні слова Івана Франка — лише ключ до розуміння всього огрому творчої спадщини одного з найвидатніших митців в історії людської цивілізації. Спадщини, що не надається до легкого читання. Якщо поезії Лесі Українки, особливо юних літ, сприймаються без зусиль, то її пізніші твори, насамперед драматичні, потребують особливо напруженої роботи душі й розуму. Вона відважно взялася за власне, оригінальне потрактування «мандрівного сюжету» про Дон Жуана («Боже, прости мене і помилуй! я написала «Дон Жуана»! Отого-таки самого, «всесвітнього і світового», не давши йому навіть ніякого псевдоніма»). А які ж блискучі взірці мала перед собою — Мольєра і Байрона, Тірсо де Моліну і Гольдоні, Меріме і Пушкіна! Трагедія «лицаря волі» заграла новими могутніми акордами, і «Камінний господар», поруч з «Оргією» та «Лісовою піснею», стали, за словами М.Рильського, «діамантовим вінцем» Лесі Українки. Її «Лісова пісня» вивищується навіть над Шекспіровим «Сном літньої ночі», «Синім птахом» Метерлінка, «Снігуронькою» Островського, символістськими п’єсами-казками Гауптмана, творами гейдельберзьких романтиків — завдяки неповторній національній стихії, філософській глибині, довершеній драматургії. «А історію Мавки може тільки жінка написати», — полемічно наголошувала Леся в листі до матері, зізнаючись, що «я таки сама «неравнодушна» до сеї речі, бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка інша... Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то я ще здавна тую мавку «в умі держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок розказувала... Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділась мавка. І над Нечимним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш — у дядька Лева Скулинського... Зачарував мене сей образ на весь вік». У цьому шедеврі все — зі щирого золота. Скажімо, ремарки для більшості драматургів — це просто «елемент конструкції». А в Лесі Українки? Вчитаймося:

«Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям...

Починається хворе світання пізньої осені...»

Багато віддав би будь-який прозаїк за оце ніби спроквола зронене — «хворе світання пізньої осені».

Світ визнав, що драматичні твори Лесі Українки становлять вершину театру XX століття.

Все в ній і її творчості було згармонізоване. Але й налаштоване на гостру хвилю живого життя. Вона не була поза політикою, не боялася «червоних необачних слів». Про соціал-демократичний рух казала: «Се занадто універсальний рух для того, щоб могла українська нація обійтися без нього». Як відомо, читала «Ерфуртську програму», «Капітал», «Маніфест комуністичної партії», навіть перекладала дещо з Маркса та інших ідеологів соціал-демократії. Але її насторожували якобінство і жирондизм, насамперед у російських соціал-демократах, їхнє посутнє ігнорування національних інтересів, прагнення загнати всіх до «організованої кошари». У марксизмі залишалося для неї багато «темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Ні, се novum evangelium все-таки потребує більше безпосередньої віри, ніж її у мене єсть». Її духовна незалежність не терпіла пут догматизму та доктринерства, а природний критичний розум дозволяв відрізняти демагога від святого.

Наскрізною темою творчості Лесі Українки є тема національної неволі, національного визволення. У взаєминах підневільного українства з імперськими структурами чітко визначала суть — «раби рабів». В одному з листів зауважувала: «Пора стати на точку, що «братні народи» — просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але, в грунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів, і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської «внутрішньої політики». Чим не актуальна на сьогодні заувага? Істинно: разом, але окремо!

У 1890—1891 рр. Леся Українка написала для своєї молодшої сестри підручник (!) з історії східних народів, на яких «ярмо накладали не раптом, а дуже помалу, обережно, от хоч би як у нас на Україні». Їй боліли понурість і покора, з якими тягла рабське ярмо українська людність: «...зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги...» — писала Леся Українка в драмі «Бояриня», яка лише недавно визволилася зі спецхранів. Але її боляче вражала пустопорожня балаканина, лжепатріотичне вовтузіння у стані «національно свідомої еліти», яка, не знаючи до пуття ні історії народу, ні його мрій та почувань, намагалася вести «маси» «манівцем без дороги». Дратували «безпардонний» патріотизм та національні фіглярі. В листі до М.Драгоманова обурювалася: «...можна почути у нас таку фразу: «Як се? От ви казали, що NN дурень і тупиця, а він же так чудово говорить по-нашому!» «Говорить по-нашому» — се вже ценз! А послухати часом, що тільки він говорить по-нашому, то, може б, краще, якби він говорив по-китайськи».

...Леся Українка належить до тієї добірної когорти історичних постатей, які залишаються сучасниками для всіх наступних поколінь. Духовним заповітом для них звучать її щемливо-болісні слова:

...Чи довго ще, о Господи, чи довго

Ми будемо блукати і шукати

Рідного краю на своїй землі?

Який ми гріх вчинили проти Духа,

Що він зламав свій

заповіт великий,

Той, взятий з бою волі, заповіт?

Так доверши ж докраю

тую зраду,

Розбий, розсій нас геть

по цілім світі,

Тоді, либонь, журба

по ріднім краю

Навчить нас — де і як його

шукать.

Тоді покаже батько свому сину

На срібне мариво удалині

І скаже: «Он земля

твого народу!

Борись і добувайся Батьківщини,

Бо прийдеться загинуть

у вигнанні

Чужою-чуженицею в неславі».

І, може, дасться заповіт новий,

І Дух нові напише нам скрижалі.

Але тепер? Як маємо шукати

Свого народу землю?

Хто розбив нам

Скрижалі серця, духа заповіт?

Коли скінчиться той

полон великий,

Що нас зайняв

в землі обітованій?

І доки рідний край Єгиптом буде?

Коли новий загине Вавилон?

МОЛОДА ЛЕСЯ УКРАЇНКА. ФОТО 80-х років XIX ст.

ЛЕСЯ УКРАЇНКА. МАЛЮНОК ФРАНЦУЗЬКОГО ХУДОЖНИКА МІШЕЛЯ СЮРВІЛЯ

ЛЕСЯ УКРАЇНКА. ОСТАННЄ ПРИЖИТТЄВЕ ФОТО. 1913 р.

АВТОГРАФ «ЛІСОВОЇ ПІСНІ» ЛЕСІ УКРАЇНКИ

«Чи нині помремо, чи завтра — це зовсім неважливо; чи добре помремо, чи погано — ось що важливо. А добре померти — це уникнути небезпеки прожити погано».

Цьогоріч 1 серпня минає 96 років відтоді, як у далекому грузинському містечку Сурамі на руках у матері померла Леся Українка. Їй було усього 42... Для людей інтелектуальної, мистецької праці — це ще навіть не екватор життєвого й творчого шляху. Для більшості найвищий злет іще попереду. Але хіба генії підвладні земному часу й земному тяжінню?

Історія вітчизняної літератури переконує, що письменник в Україні — це не лише талант і покликання, а найперше — обов’язок, на служіння якому людина добровільно перетворює своє життя. А нерідко навіть самe завершення земного шляху митця стає певним стимулом для його оцінки чи, сказати б, канонізації сучасниками, а за традицією — і наступними поколіннями. І, зазвичай, у цьому суперечливому процесі перевагу має біографія, а не творчість. Як іронізувала Леся Українка: «У нас писатель, коли хоче, аби про нього більше говорили, то мусить вмерти, тоді його з великим гуком поховають і почнуть писати по всіх усюдах, що вся Україна плаче за своєю славною дитиною і т. ін». (Без жодної іронії можемо твердити, що все сказане стосуватиметься й самої авторки цих слів.) Смерть українського письменника стає останнім і, вочевидь, необхідним «компонентом» його майбутнього канонічного образу.

Ще сучасники Лесі Українки усвідомлювали, наскільки трагічне, непевно-крихке її існування, якою тонкою є та межа, що відділяє буття від небуття. Та й сама вона щодо свого здоров’я не мала жодних ілюзій. Але кожен наближається до межі, усвідомлює свою минущість лише через втрату когось із найрідніших. Адже людина до певного часу не вірить, що вона може померти.

Саме нагла смерть у червні 1895 року Михайла Драгоманова — улюбленого дядька й Учителя — стала першою у низці смертей рідних і близьких поетеси, досвід переживання яких мав особливий вплив на неї. «Визначальною», під цим кутом, була і смерть Коханого — Сергія Мержинського, що сталась у березневому Мінську 1901 року. Обставини завершення земного шляху цих людей, хоча й розділені в часі шестиліттям, разюче схожі: обоє пішли зі світу передчасно, чому передувала затяжна хвороба й кількамісячна агонія; Леся Українка заздалегідь знала, що слід готуватися до найгіршого, а ще, й це теж дуже важливо, й Драгоманов, і Мержинський померли буквально в неї на руках. Про небезпечний стан зі здоров’ям дядька вона довідалася ще 1891 року. І ось реакція двадцятилітньої дівчини на цю важку новину: «Тепер же я не знаю, як я ще на світі живу, бо в тяжчому стані душі я, здається, не була ще ніколи... Як був у мене тиф, то я була в десять раз спокійніша при думці о смерті, ніж тепер. Тепер в мені живуть дві людини, одна живе і займається різними дрібницями, а друга тоне в якомусь хаосі жалю... Якби я мала право перестати жити, то б перестала». І це не пафос, не «потрібні слова», мовлені в стані афекту чи екзальтації. Це світоглядна позиція, згодом неодноразово підтверджена вчинком.

Усе пережите біля приреченого Драгоманова, а згодом — Мержинського — відкривало Лесі Українці інший бік людського існування, давало унікальні, не усвідомлені до того знання й досвід світовідчуття, світорозуміння. Те, що відкрилося поетесі як посутня складова великої істини буття, важливе найперше силою впливу на особистість, аніж своїм на позір тривіальним змістом. Що ж усвідомила Леся Українка? Усі люди, навіть найближчі, найрідніші, — смертні й можуть померти у будь-який момент часу. Більше того, смертна вона сама й, зважаючи на стан здоров’я, мусить почуватися особливо загроженою. Але про себе поетеса завжди думала найменше.

Розпач, шок, моральне й фізичне виснаження, навіть спустошеність у поєднанні зі справді нелюдським збуренням волі та інтелекту в намаганні пережити втрату Іншого, вимагають особливих умов для осмислення та психологічної адаптації свідомості в нововідкритих координатах буття. В одному з листів Леся Українка так означує цю потребу: «Забратися так на місяць на два у яку-небудь трущобу, де б ні душі знайомої не було, де не пишуть і не отримують листів, та там би засісти, або краще залягти та й закам’яніти, а потім вже вернутись на світ та й за роботу». Але ні часу, ні, тим більше, нагоди для усамітнення й «закам’яніння» в неї не було. Необхідність підтримати й усіма силами допомогти близькій людині в останні місяці життя, а після найстрашнішого ще й утішити рідних змушувала залишатися діяльною та спокійною. І можна лише здогадуватися, чого їй вартував такий «спокій». Тому, по суті, єдиною приступною можливістю вивільнити психіку від неймовірно важкого тягаря залишалась інтелектуальна праця. Як наголошує Леся Українка в листі з Мінська 1901 року: «Що ж, коли не впиватися, не вприскувати морфію, не курити опіюму, то треба хоч роботою задурити себе». І саме творча напруженість, якої, хоч як це дивно, найбільше остерігалася поетеса в цей час, стала основним каталізатором її страждань. У щойно цитованому листі вона зізнавалася: «Белетристика, однак, щось не йде мені тепер, навіть боюся до неї братися, певне, якесь божевілля вийшло б». Але через дві доби, біля смертного ложа С. Мержинського, пишеться «Одержима» — один із шедеврів європейської драматургії ХХ століття. До цього твору рівно через два роки було зроблено і чи не найвідоміший автокоментар: «Я її («Одержиму») в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я б теж могла відповісти: я з того створила драму».

Поезія Лесі Українки, написана до фатального 1895 року, теж виразно нюансована песимістичними, темними мотивами. Але образ, тема смерті в ранній ліриці задекларовані суто риторично і навіть поверхово. Однак уже після втрати Учителя для поетеси саме феномен смерті стане одним із головних «об’єктів» творчих і філософських (у художній формі) роздумів. Найвідвертішого, конкретно-особистісного виміру вони сягнуть у т.зв. циклі С. Мержинського — поезіях, написаних у передчутті неминучої втрати Коханого, а також через кілька місяців після цієї страшної події. Вражає довіра авторки слову і, особливо, ніби якась перевірка його можливостей. Також у вірші, написаному перед останньою поїздкою до Мінська, оприявнюється намір боротися за Коханого до загину, і в разі поразки готовність розділити його долю. Саме словом Леся Українка ніби хоче зупинити/відвернути неминуче:

«Кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою
Чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає».

А після поразки в цьому заздалегідь приреченому бою Леся Українка також у слові шукатиме розради, звільнення від побаченого. Саме гостро пережита втрата близьких людей і спонукатиме її до роздумів над власною долею. Попри двічі підкреслене Климентом Квіткою — чоловіком поетеси, — що дружина «не тільки розпоряджень щодо похорону, але взагалі ніяких розпоряджень на випадок смерті ні давніше, ні під час останнього гострого періоду хвороби не робила... і взагалі ніколи не говорила про смерть і так до останньої хвилини», можна переконатися, що все ж вона поверталася до цієї теми. Промовистою з цього погляду є ще одна поезія з циклу Мержинського — «Чи пам’ятаєте, коли я говорила...». Ймовірно, що саме до цього тексту в Квітчаних спогадах (у тій частині, де йшлося про відсутність у дружини особливих «посмертних побажань») було зроблено, а згодом закреслено такий коментар: «Коли не вважати на один ненадрукований вірш, який друкувать ще рано. Цей вірш і не буде надрукований. Розпорядження». Але вірш усе ж було опубліковано (аж 1947 р.). Цікаво, що у «заповіті» слово звучить у самому тексті — закцентовано не так на індивідуальному сприйнятті явища смерті, як на справді незвичайних розпорядженнях щодо майбутнього похоронного ритуалу.

«Моя душа не буде со святими,
Не буде «вічна пам’ять» по мені,
Чужі мені пісні з словами тими?
І дзвони сі, потвори мідяні.
А та юрба, що посумує вранці,
Увечері нехай іде в танець.
Се дивно вам — після погребу танці?
Звичайний то смутним пісням кінець!
Коли вже треба голосить по трупі,
Нехай музика плаче, та без слів,
І жаль, і сміх, і плач, і пісня вкупі —
То буде так мов лебединий спів,
Та що ж, нехай не зрушу я нічого,
Зірвавшися в безодню забуття,
Аби не ранила так смерть моя нікого,
Як ранило мене моє життя».

Зрозуміло, що «заповіт» Лесі Українки не в усьому надавався до виконання. Та усе ж рідні врахували її вимогу громадянської панахиди, яку провели без майже обов’язкового на той час церковного обряду відспівування. А от про дотримання, по суті, основного побажання (чи самонастанови), висловленого прикінцевою строфою вірша, поетеса, у певному розумінні, подбала сама. Йдеться про ту, за словами К. Квітки, «дивну, виключну видержку», з якою вона зустріла останні стражденні дні та водночас її справді неймовірні намагання «не ранити» близьких своєю смертю. Олена Пчілка, на руках якої й померла донька, залишила два дивовижні свідчення, одне зроблене до страшної події, а інше — після. Зокрема, інформуючи рідних про надзвичайно важкий стан здоров’я хворої, прикрі симптоми й нестерпний біль, мати все ж з подивом констатує: «Лесин організм обманює всіх тим (навіть лікарів), що через повну свіжість голови Леся при найменшій спосібності може бути бадьорою навіть, наскільки можливо, веселою». У другому ж листі, вже описуючи обставини смерті доньки, Олена Пчілка мимоволі, а чи свідомо, знову зупиняється на схожих нюансах поведінки. «В грудях її (Лесі Українки) горів нічим не вгасимий вогонь, палив її жорстоко. Однак вона знаходила для всіх добре слово і бажання сказати щось веселіше, бадьоріше. О близькім кінці своїм — не думала. Дивна річ — все розважала себе, що той вогонь, від котрого згасала щодень, щогодини, більше приходить від припадкового катару». Виокремлений пасаж, як видається, слід прочитувати в тому сенсі, що заспокоювала, «розважала» Леся Українка, мабуть-таки, не себе, а найперше — рідних.

Стоїчні спокій і мужність, з якими Леся Українка прийняла свою смерть, мають джерелом походження, окрім індивідуальних духовно-світоглядних особливостей, ще й пережитий досвід смерті Іншого. Те, як умирав М. Драгоманов, а ще більше — С. Мержинський, назавжди закарбувалося в її свідомості, усталюючи думку, що за певних обставин вихід із життя є єдиним порятунком від його нестерпності. Звідси й подвійне сприйняття смерті: як жаху і насилля над людською природою й водночас можливості звільнення від особистих страждань і тиску жорстокого світу. Важливим тут бачиться і т.зв. поріг випробування смертю, свідком якого у випадку Мержинського стала Леся Українка. Саме поруч агонізуючого Коханого вона усвідомила, що ослаблена фізично й морально людина в очікуванні неминучого може зламатися, втратити себе, а це в системі етичних координат поетеси — неприпустимо.

У світлі сказаного виникає закономірне запитання: чи боялася сама Леся Українка смерті? Якщо зважити на те, як вона перейшла свій «поріг випробування» нею і, ширше, випробування життям, то доведеться ствердити, що — ні. Але тут, мабуть, можна говорити про внутрішній природний страх чи осторогу кожної живої істоти перед неминучим і незвіданим. Вперше згадуючи про спокійне чи навіть, швидше, «байдуже» ставлення дружини до смерті, К. Квітка post factum намагається пояснити це тим, що: «Може, вона вважала за малодушшя говорити про перемогу одвічного ворога, поки він іще не прийшов, а може, з своєї безкрайньої лагідності не хтіла такими розмовами завдавати жалю близьким». А от вдруге повернувшись до цієї теми, Квітка уже значно відвертіший і категоричніший: «Ніколи не боялася смерті, але боялася маразму і найбільше боялася, що як почнеться упадок мозкової діяльності, то вона того не завважить і не покине писати. Боялася теж, що не сповнить літературних замірів, які носила в душі».

Як уже мовилося, зв’язок Лесі Українки зі смертю, набуття знання про неї базувався на гостро пережитому і засвоєному досвіді Іншого. І саме з утратами М. Драгоманова та С. Мержинського пов’язане якісно нове сприйняття, усвідомлення себе як митця з певними обов’язками або ж «заповітами». Зокрема, в написаному після похорону дядька листі згадано й той, вочевидь останній, «урок», що він його дав улюбленій учениці: «Ми повинні тепер мати владу над собою. Він научив мене, як люди терплять лихо і борються з долею». Водночас покликання справжнього учня — усіма силами долучитися до справи учителя, продовжити її. Саме з такими почуттями й намірами, як свідчить віршована посвята кузині Аріадні, поверталася з Болгарії (де поховано Драгоманова) Леся Українка:

«Для мене, сестро, щастя не бажай
(Ми з ним чогось не можемо ужитись!),
Ти побажай мені одваги й сили більше
Сповняти той великий заповіт,
Що я несу з собою на Вкраїну...»

Та коли «заповіт» Драгоманова можна трактувати як настанову громадянської, просвітницької, а в певному розумінні й політичної діяльності, то зобов’язання перед Мержинським мали суто естетичну природу. Так, ще за життя він намагався обумовити деякі, можливо й дивні сторонній людині нюанси власного похорону. Ось як про це згадувала Леся Українка: «Он все время, не раз по ночам, просил меня заботиться, насколько в моих силах, о том, чтобы он не имел отталкивающего вида после смерти, просил покрыть его вуалью, украсить цветами, — он говорил, что это мой долг как друга и поэта (может быть, это предрассудки, но они и мне свойственны). Пусть же будет так! Пусть никто не видит его таким, каким я видела». І, як підтверджують описи похорону, розпорядження було виконано. Водночас, окрім формального, поетеса усвідомила собі ще й інший обов’язок — мистецький:

«...Я повинна стоять на сторожі,
Бо мені заповідано в спадок
Жалобу й красу,
Білий мармур і плющ,
і криваві осіннії рожі...»

Саме в мистецтві й мистецтвом вона сподівалася зберегти своє почуття до Коханого, залишити його у вічності:

«І ти знов оживеш в вінку живому
Живих квіток; ілюзії серпанок,
Серпанок мрій моїх тебе скрасить...
Нехай собі минає рік за роком,
Нехай мій вік уплине за водою,
Ти житимеш красою серед квітів,
Я житиму сльозою серед співів!»

Почуття влади слова над часом і пам’яттю визначало й, так би мовити, загальний, метафізичний обов’язок Лесі Українки перед рано втраченими рідними. Учитель, Коханий, Брат (М. Косач помер 1903 р.), Батько (П. Косач помер 1909 р.) — усі вони були цим і непомірно більшим для поетеси. Тому вона змушена й буде жити, працювати, творити і за них, а отже, й від їхнього імені говоритиме зі світом.

Але прагнення встигнути якомога більше наштовхувалося на об’єктивну неспроможність фізичної оболонки відповідати потребам духу, витримувати неймовірне внутрішнє горіння. Ця непереборна колізія, постійне невдоволення собою і своїми творами, мабуть, і вирізняє генія. Хоч як це парадоксально, саме загрожений стан, постійне балансування на межі живили Лесю Українку особливою життєвою енергією, розкривали несподівані ракурси та обшири сприйняття і розуміння світу. «Мені здається, — писала вона до матері, — що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Коли у мене є талант, то він не загине, — то не талант, що погибає від туберкульозу чи істерії. Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей». Цей нереальний для пересічної свідомості психологічний стан, це відчуття чи навіть «зв’язок» зі смертю, її грізною прихованою силою у якомусь сенсі вивільняли й скеровували саму творчу потугу.

Але чи можна у цьому контексті говорити про шлях через смерть до мистецтва? Мабуть, доречніше буде визнати подвійний характер цього психологічного механізму, в якому смерть — це стимул до мистецтва, але й мистецтво — то боротьба й водночас гра зі смертю. Як відомо, за можливість творити Леся Українка мусила платити власним життям. Але, здається, це не дуже турбувало поетесу, а навпаки, навіть знімало внутрішню напруженість, надавало її відчуттю реальності розкутого, ігрового відтінку. Як засвідчує листування Лесі Українки (особливо промовисто — останніх п’яти-шести років), кожен її новий твір здобувався неймовірними зусиллями волі й духу з одночасною та безповоротною втратою фізичного здоров’я. «Теми приходили до неї і захоплювали її занадто часто, — згадував К. Квітка, — і якби часом вона не розхолоджувалася до них, то не було б тих рятівничих пауз у її творчості, які все-таки давали їй відпочинок, і вона згоріла б у пломені свого натхнення іще раніше, ніж се сталося».

Непогамовна, справді якась фатальна «жага творчості» спонукала Лесю Українку до праці, зобов’язувала постійно триматися у формі, залишаючись письменницею (а значить, собою) за будь-яких обставин. «Scribo ergo sum», — любила вона повторювати перефразовуючи Декарта: «пишу — значить, існую».

Присутність генія в земному світі нетривала. Та ж сама «таємнича сила», що блискавично веде його до розквіту, водночас і обмежує його людський вік. Власне, такою «таємничою силою» Лесі Українки стало мистецтво: за право творити вона платила правом існувати, але життя без творчості — то було б уже не життя для Лесі Українки й не життя Лесі Українки. Усе відповідно до тієї ж максими, на яку через півстоліття вийшов інший геніальний український поет — Василь Стус:

«І зважитись боротись, щоби жити,
І зважитись померти, аби жить».

А за таких умов — лише смерть, готовність померти за свій ідеал єдина по-справжньому і визначає цінність людського буття, надає йому істинного сенсу. Як видається, схоже усвідомлення було в Лесі Українки, коли вона, повідомляючи матері про смерть Драгоманова, написала: «Він поліг на полі честі, в останній день читав свою останню лекцію». У свої останні дні Леся Українка надиктовувала рідним план чергової драми... Так умирали мудреці та поети давнини — Сократ, що спокійно продовжував навчати учнів, прийнявши цикуту, або ж Сенека, який і на смертному ложі — із розітнутими судинами — диктував секретареві сторінки незакінченого трактату.

Навесні 1890 року дев’ятнадцятирічна, мало ще кому відома тоді поетеса Леся Українка написала пророчу, як сьогодні видається, поезію «Мій шлях». Закінчувався цей вірш рядками, винесеними у заголовок пропонованої шановному читачеві статті.