Поминальна неділя

26.04.2009

Сьогодні у Томину неділю поминання спочилих. Цей день є пам'ятним для греко-католиків. За благословенням владики Софрона Дмитерка (світла і вічна йому пам'ять) стало традицією, на місцевому цвинтарі села Чапаївка, у цю неділю, на місці першого поховання поминати Блаженного Йосафата Коциловського єпископа Перемиcького та Блаженного Григорія Хомишина єпископа Станіславського (місце поховання якого досі невідоме, але можливо тут у Чапаївці у спільній зеківській могилі спочивають його нетлінні мощі. Оскільки в'язнів Лук'янівки хоронили також і на цьому цвинтарі, або в Биківні, чи інших невідомих нам місцях).

Парафія церкви св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі опікується цим першим похованням єпископа Йосафата, парафіяни часто відвідують цю могилку. Моляться, через заступництво Блаженних єпископів випрошують для себе спасіння. Парафіяни відновили та упорядкували поховання, а також встановили хрест. Саме у цю, поминальну, неділю і 17 листопада парафіяни нашої церкви з молитвою  відвідують могилку. Сьогодні просимо Блаженних Григорія та Йосафата про милосердя Боже і спасіння для новонародженого Богданка, який перебуває у лікарні. Господь мій і Бог мій, надія наша і спасіння наше.

Матеріал: Іллі. Фото: Віталіни Онишкевич

Пошануймо пам'ять владики

Він належав до когорти чільних подвижників Української Греко-Католицької Церкви, які в надзвичайно складній і драматичній першій половині XX століття на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким не тільки визначали стратегічний курс Церкви, а й впливали на суспільно-політичне життя західноукраїнського краю.

Перемиcький єпископ Йосафат Коциловський розділив трагічну долю автохтонних українців Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, яких у 1944-1951 роках брутально вигнали з прабатьківських земель.

Владику, який рішуче відмовився співпрацювати з новим режимом, тобто агітувати парафіян переселятися на територію радянської імперії, зрештою, самому туди податися, спецслужбісти винесли в кріслі з єпископської палати й кинули на вантажівку. Про життя Йосафата Коциловського, його посмертні митарства, автор цих рядків писав у книзі "Наш владика" (вид. 2-ге, Львів, 2002). Скажу лише про суть "митарств". Отець забороненої тоді УГКЦ Й. Каваців 30 років тому переніс останки владики зі села Чапаєвки під Києвом і поховав їх на Янівському цвинтарі у Львові, потім на цвинтарі села Яблунівка Стрийського району, а від 1998 року їх зберігають у Благовіщенській церкві (вул. Б. Хмельницького) міста Стрия.

Була навіть ситуація, коли ніхто не знав, де мають упокоїтися мощі Владики. Найбільше потерпав о. Й. Каваців, який навіть жалкував, що затіяв цю справу, якої не схвалював Святоюрський клір. Із приїздом в Україну Папи Івана Павла ІІ в червні 2001 року й беатифікацією 29 мучеників за Христову віру, серед яких був і єпископ Йосафат Коциловський, поклали, здається, край непорозумінням. Тоді преосвященний Кардинал Любомир Ґузар сказав про побудову в митрополичому саду собору святого Юра у Львові Пантеону отців-мучеників, де мали б спочити й останки перемиського Владики. Ідея чудова, але з огляду на перенесення резиденції УГКЦ у столицю України, її реалізацію, як нам здається, відкладуть на невизначений термін.

Водночас зберігання мощів блаженного Йосафата Коциловського у стрийській церкві вважаємо тимчасовим явищем. Передусім тому, що споруда церкви не є пам'яткою, тобто не підпадає під Закон України "Про охорону культурної спадщини", а з нею й мощі, чого не повинно бути, коли мовиться про таку постать. По-друге, на сторінках часопису "Місіонар" за 1933 рік виявлено факт - владика Йосафат волів, щоб його поховали у Крехівському Василіянському монастирі святого Миколая, до якого в нього нуртувала особлива любов, бо тут він постригся в ченці й запропонував збудувати поряд на Побійній горі Хресну дорогу.

Ці неоднозначні питання, а також питання вшанування сумної річниці порушило суспільно-культурне товариство "Надсяння". Було вирішено, що в неділю, 18 листопада, вирушити у Стрий, де в Благовіщенській церкві о 1:00 годині пополудні отці Й. Каваців і В. Процик відправлять Літургію за упокій душі Раба Божого Йосафата, настоятелів інших храмів, насамперед Василіянського чину. А київська філія надсянців, яка опікується першим похованням Владики, організовує богослужіння за участю отців греко-католицької та православної (київської) конфесій.

Добрим словом також хочеться згадати осередок із Калуша на Івано-Франківщині, який часто навідується на свою малу батьківщину, що на заході Сянока, звідки пішов у безсмертя Йосафат Коциловський. Члени осередку, які мають добрі стосунки з місцевим населенням, подбали, щоб пам'ять про Владику увічнили меморіальними таблицями, знаками в селах Ялин (в церкві якого його охрестили) й Пакошівка, де єпископ народився. Існують чутки, що місцеву школу хочуть назвати іменем Коциловського.

У Львові, де Йосафат Коциловський студіював на правничому факультеті університету, його теж пам'ятають - ще 1992 року одну з вулиць міста назвали його іменем. Відтак на будинку № 30 з'явилася таблиця, але, як не прикро, з огріхами - "М. Коціловського". Зауваживши їх, в одній із газетних публікацій я натякнув, сподіваючись, що хтось із місцевих урядовців виправить помилку. Свята наївність!

Володимир Бадяк, професор Львівської національної академії мистецтв, заступник голови товариства "Надсяння"

За матеріалами: http://www.chasipodii.net/

Життя і діяльність єпископа Станіславського Григорія Хомишина (1867-1945)

Григорій Хомишин - видатний громадський, політичний діяч Галичини першої половини ХХ століття. Його життя і діяльність досі малодосліджені, навколо його імені поширюється чимало недостовірних фактів і домислів.

Григорій Хомишин народився 25 березня 1867 року, у родині селянина-середняка в с. Гадинківці, Гусятинського району, Тернопільської області. Навчання Григорій розпочав у сільській початковій школі. Провчившись там чотири роки, у дванадцятирічному віці вступив до Тернопільської гімназії, яку закінчив 1888 року на відмінно.

З дитинства Григорій відзначався побожністю і вже як учень гімназії належав до одного з релігійних товариств. Завжди був одним з кращих учнів не лише у класі, а й цілій гімназії, взірцем для інших. 1888 року, побожний юнак вступив до Львівського Університету на богословський факультет, після закінчення якого 1893 року отримав ієрейські свячення. Згодом навчався у Віденській Вищій Духовній Академії, де одержав звання доктора богослов'я.

Пропрацювавши деякий час вчителем богослов'я у школах м. Коломиї, став ректором Львівської семінарії. А 1904 року Андрей Шептицький призначив о. Григорія Станіславським єпископом. До 1945 року він був на цій посаді - в період, коли західна Україна перебувала під владою, спочатку, Австро-Угорщини, а потім - Польської держави. Додалися ще й лихоліття двох найжахливіших світових війн. Та, наперекір канві історичних подій, Г. Хомишин робив все можливе для порятунку віруючих і покращення їх становища.

Будучи Станіславським єпископом, він дбав не лише про розвиток і добробут церков та монастирів, а й виділяв чималі кошти на розвиток шкіл, дитячих захоронок і сільських читалень. Своїми проповідями і видавничою діяльністю сприяв не тільки духовному збагаченню віруючих, а й піднесенню їх національної свідомості.

В бурхливі роки національно-визвольної революції допоміг Українській Національній Раді ЗУНР, надавши приміщення для неї в Станіславі, брав участь у її засіданнях і нарадах. Активно закликав населення до вступу в Українську Галицьку Армію. Направляв до УГА священиків у якості капеланів для ідеологічного зміцнення військ.

Створив Українську католицьку народну партію, яка з 1931 року діяла під назвою Українська народна обнова. Відстоював здобуття власними силами народу української територіальної автономії в межах Польської держави. Протестував проти „пацифікації", але водночас засуджував екстремістську діяльність націоналістів, яка призводила до ще більших утисків зі сторони польської адміністрації.

В міжвоєнний період вів активну пропаганду проти більшовиків, за що пізніше і був покараний ними. Відкрито виступав проти масового винищення євреїв в роки Другої світової війни, закликав громадян Станіслава допомагати їм і захищати від фашистів. За це Преосвященний Владика був заарештований і жорстоко побитий німцями. Влітку 1941 року першим на міському мітингу урочисто привітав Акт відновлення Української Держави.

1945 року заарештований і закатований більшовиками.

Григорій Хомишин був видатною особистістю, патріотом, прихильником відродження української державності, борцем за Віру Христову та мир на землі.

Олександр РУСНАК

За матеріалами: http://homyshyn.te.ua/

Владика кир Софрон Дмитерко

Родове коріння владики походить з Печеніжина. Дід Василь Дмитерко народився, жив і помер у Печеніжині і похований біля долішньої церкви - св. Дмитрія Солунського. Батько Михайло Дмитерко народився у Печеніжині, навчався у місцевій школі, духовній семінарії, по закінченню якої виїхав у с.Бичківці Чортківського р-ну Тернопільської області, де 1 червня 1917 року народився владика Софрон. Їм'я хлопчику дали Степан.

Пізніше батько владики став парохом у сусідньому для нас, печеніжинців, с.Сопів, де і упокоївся у 1950 році. В цьому ж селі поховані мати і брат владики.

Майбутній владика закінчив вселюдну школу у с.Мишкові Заліщицького р-ну, потім 4 роки навчався у Тернопільській ґімназії, поки її не закрив польський уряд. Навчання владика продовжив у Станіславівській ґімназії.

У 1932 році став монахом в монастирі о. Василіян. Вчився у Кристинополі, Лаврові, духовній семінарії вОломовцях (Чехія), Карловім ун-ті у Празі.

У 1942 році висвячений єпископом Миколою Дудашем у Празі, в Карловім університеті.

Дальше молодого слугу Божого чекало гестапо у Чехії і каторжні роботи в Моравській Остраві на шахті "Кароліна", повернення з іншими ієромонахами у Львів у 1943 році.

Невдовзі став префектом чоловічої ґімназії у Бучачі при Василіанському монастирі.

З приходом "червоним" розділив зі всіма священослужителями і парафіянами Української греко - католицької церкви тяжкі роки підпілля, переслідувань і поневірянь. Проводив душпасторську діяльність у Коломиї, Станіславові (нині Івано - Франківськ), Львові, Долині, Ланчині, Яремчі, Чорткові, Заліщиках.

З 1965 року працював головою профспілки в Коломиї на яйцебазарі, редактором стінної газети, кочегаром у Коломийській поліклініці, відтак - кладовщиком у сокоекстрактному підприємстві. В той же час виконував душпастирську службу.

Софрон Дмитерко став священиком 30 листопада 1968 року. Наприкінці 60-х років єпископ - ординарій підпільної УГКЦ Кир Іван Слезюк, будучи вже хворим, вибрав його на наступника - коад'ютором з правом наслідства на Івано - Франківську єпархію.

4 грудня 1973 р. владику Софрона Дмитерка заарештували. Слідство велося в Коломиї. 7 січня 1974 р. за звинуваченням по ст. 173 КК УРСР: "Організація підпільних реліґійних груп" суд в Івано - Франківську засудив о. Софрона на 2 роки позбавлення волі.

У березні 1974 року він був етапований у 38-у зону в присілок Лєнінскоє Свердловського р-ну на Луганщині до побутовиків (злодіїв, хуліганів, блатних).

Після звільнення з ув'язнення у 1975 р. поряд з цивільною працею владика Дмитерко виконував свої єпископські обов'язки: вирішував спірні питання разом з іншими єпископами, готував до висвяти підпільних семінаристів. Всього за часи підпілля рукоположив понад 65 священиків.

Наприкінці 1980 - х років преосвященний Софрон Дмитерко неодноразово очолював делегації до Москви з вимогою легалізації УГКЦ, повернення майна та храмів.

Від 1989 р. до 1997 р. преосвященний владика Кир Софрон Дмитерко на легальному рівні ревно виконував свої архипастерські обов'язки ординарія Івано - Франківської Єпархії УГКЦ. Викладав у Івано - Франківському теологічно - катехитичному духовному інституті.

22 грудня 1997 року було задоволено святішим отцем Папою Римським Іваном Павлом ІІ прохання Кир Софрона Дмитерка про його емеритуру - складання архипастерських обов'язків.

21 серпня 1999 р. указом Президента України владику Кир Софрона Дмитерка нагороджено орденом "За заслуги" ІІІ ступеня.

5 листопада 2008 року о 5.15, на 92-му році життя перестало битися серце преосвященного владики Софрона Дмитерка, ЧСВВ, єпископа - емерита Івано-Франківської єпархії УГКЦ.

За матеріалами: http://pechenizhyn.at.ua/