370 річниця з дня народження Українського гетьмана - Івана Мазепи

20.03.2009

20 березня, у 370 річницю з дня народження Українського гетьмана Івана Мазепи, парафія церкви св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі вшанувала його пам'ять молитвою та поминальною панахидою.

Іван Мазепа був не тільки блискучим політиком і найтрагічнішим гетьманом України, для української культури він також був творцем сучасної української літературної мови, меценатом, знавцем церковної архітектури, знаної нами, як "мазепинське барокко". Ця історична постать 300 літ тому формувала нас, українців, як націю.

Іван Мазепа

Автор цієї публікації за фахом не історик, не літератор і не мистецтвознавець. Але він належить до тих, хто цікавиться історією, літературою та мистецтвом, особливо історією України.

Аналізуючи, вивчаючи один із історичних відрізків, названий мазепинщиною або українським сепаратизмом, автор пропонує ті історичні паралелі цього дослідження, які, можливо, не у всьому збігаються з традиційною, притаманною багатьом маститим історикам, літераторам, мистецтвознавцям точкою зору.

На думку автора, якраз розуміння цього історичного періоду української історії, відомого майже всій Європі, надто важливе для кожного українця.

Розбудова держави неможлива без національного самоусвідомлення. Таке самоусвідомлення властиве усім націям, які створили свою державу. І Україна не може бути в цьому сенсі винятком.

Із легенди
до історичного символу

Іван Степанович Мазепа - один із найвидатніших українських гетьманів, який найдовше (понад 20 років) був при владі - народився 20 березня 1640 року (за деякими джерелами 1639 або 1644) на хуторі Каменці (згодом Мазепинці) біля Білої Церкви, що на Київщині, в родині української шляхти.

Мати - Марія Магдалина - була освіченою, сміливою і великою патріоткою України. Вона до кінця днів своїх (1707 р.) була найпершою порадницею сина-гетьмана, що свідчить про її глибокий інтелект. Останні 13 років життя вона була ігуменею Києво-Печерського жіночого монастиря.

Тому Іван ще змалку, окрім їзди верхи та володіння шаблею, пізнавав європейські науки, а згодом за настановою матері поїхав навчатися до Києво-Могилянської колегії, яку за часи свого гетьманування він перетворить в академію. Улюбленими авторами Мазепи були Цицерон, Тит Лівій, Тацит.

По закінченні колегії батько Івана Мазепи Степан-Адам (досить ділова постать серед почту гетьмана Виговського) відсилає сина до двору польського короля пажем, звідкіля його як талановитого шляхтича направляють в Західну Європу для завершення навчання. Голландія, Франція, Німеччина, Італія розширили світогляд молодої людини, збагатили духовно і політично. Він досконало вивчив основи фортифікації, гарматну справу та інші науки.

Стрункий, неймовірно привабливий зовні, Іван був досить освіченою людиною для свого часу: володів, окрім української, російською, польською, латинською та французькою мовами, добре знався на філософії та історії, музиці і поезії, писав вірші. Від самої молодості аж до пізньої старості Мазепа володів даром зачаровувати людей: королі і царі, вояки і козаки, навіть духовенство корилися його привабливості, не кажучи вже про жіноцтво. Через його життя проходить ряд любовних пригод.

Головний герой поеми Байрона «Мазепа», згадуючи свою молодість, говорить:

 

Ще в дні юнацтва золоті,

Бувало, кожного вельможу,

З мужів чи хлопців, переможу

У всій привабній марноті.

Заклятий ворог Мазепи при дворі польського короля, один із багатьох, хто заздрив успіхам українця, все зробив, щоб Іван Степанович втратив королівську прихильність. У своїх «Споминах» (мемуарах) цей майстер пера описав легенду про одну з любовних пригод Мазепи, яка, на думку автора, повинна була навіки знеславити колишнього королівського улюбленця. Але вийшло навпаки...

Легенда ця розповідала про те, що Мазепа, маючи коханку - жінку визначного польського магната, був впійманий «на гарячому», прив'язаний голим до дикого коня, який помчав молодого парубка степом із Польщі аж до України. І хоч ця вигадка була малоймовірна, вона стала своєрідним символом. Красива, приваблива історія була підхоплена поетами, художниками і композиторами, коли настав час звеличення одного з видатних гетьманів України, державного діяча, будівничого, покровителя культури, знавця і майстра літературної ниви.

Європейці Вольтер (1731 р.), Францішак Госецький (1732 р.), Анрі Констана д'Орвіль (1764 р.), Генріх Бертуха (1812 р.), американець Джон Говард Пейн (1852 р.) - ось тільки декілька авторів, які започаткували світову мазепіану. А далі в XIX столітті - опери, музичні симфонії, етюди, романи, повісті, поеми, художні полотна буквально заполонили літературно-мистецький простір Європи.

У Києві музика і композитор Селецький, знайомий з Лістом, Мендельсоном і Мейєрбером, у своїх спогадах пише, що на пропозицію Варвари Рєпніної він хотів створити оперу «Мазепа», лібрето до якої мав написати Шевченко. Але при зустрічі з поетом Селецький наполіг, щоб лібрето було російською мовою. Шевченко не погодився на це.

У західноєвропейській літературі Мазепа, завдяки романтичній поезії, залишився легендарним героєм. Англійський поет Байрон, французи - письменник і поет Гюго та живописець Верне, угорський композитор Ліст, користуючись цією легендою, створили невмирущі твори, які піднесли героя легенди до рівня історичного символу.

 

Безумний, що в гніві палкому

Помстивсь так люто на мені

І в'язня голого із дому

В пустиню вигнав на коні,

Він путь проклав мені в трону.

(Байрон. Поема «Мазепа»)

 

«Може, колись він стане в пригоді батьківщині»

Мир між Україною та Польщею, як завжди, не був довгим. Опального Мазепу відсилають з польським військом, яке вкотре пішло війною на Україну. Та коли Мазепа опинився поблизу Білої Церкви, він залишив королівське оточення і поїхав на свою батьківщину - в Мазепинці.

В цей час на Україну зазіхали три могутні суперники - Польща, Росія і Туреччина. Кожна з цих держав мала в Україні свого гетьмана, але найславетнішим був Петро Дорошенко, який хотів об'єднати розтерзану Україну в одну державу при сприянні султана. До нього й прилучився Мазепа. Освічений, з дипломатичними здібностями, він швидко здобуває собі кар'єру коменданта гетьманської гвардії, а невдовзі стає почесним генеральним писарем, тобто главою дипломатичного відомства козацької держави.

Козацький «міністр закордонних справ» Правобережної України Іван Степанович Мазепа веде переговори з Лівобережним гетьманом Самойловичем, з турецьким султаном та кримським ханом, з польським королем та московським царем, навіть з французьким Людовіком XIV. Сучасниками Мазепи були Корнель, Лафонтен, Буало, Паскаль, Ларошфуко - всі вони не могли не накласти відбиток на світогляд майбутнього гетьмана.

Ларошфуко в одній із своїх сентенцій казав: «Далекоглядна людина повинна визначити місце для кожного із своїх бажань, а потім здійснювати їх по черзі». Керуючись цим принципом, молодий Іван Мазепа одружується з багатою вдовою, яка незабаром помирає, лишаючи йому велику спадщину. Мазепа стає одним з найбагатших дідичів (поміщиків) України. В його маєтках налічувалося понад 100 тисяч селян.

Україна в другій половині XVII століття переживала страшні часи: турки, татари, поляки і московити чинили напади на її землі. Літописець тих часів Величко так змальовує цей край: «Багато міст і замків опустілих, зруйнованих... Поля спустошені, ліси, озера та очерети вкриває мох... На всіх дорогах біліють купи висушених людських черепів...». Багаті і родючі землі України стали пусткою. До того ж одна українська верхівка тягнеться до Москви, інша - до Туреччини, третя - до Польщі.

Мазепа так змальовує ті часи:

 

Всі покою щиро прагнуть,

Та не в єдин гуж всі тягнуть.

Той направо, той наліво,

А все браття - тото диво!

(Що, на жаль, залишається актуальним в Україні і сьогодні...).

Під час однієї з подорожей до Туреччини (1674 р.), яку Мазепа здійснював за дорученням гетьмана Дорошенка, він мав невеликий загін охорони із татар і 15 невільників як дарунок для хана. В Криму на цей «дипломатичний корпус» напав славнозвісний запорізький отаман Іван Сірко. Запорожці татар перерізали, а невільників визволили. За козацьким кодексом честі вважалося найбільшим злочином видавати християн в руки бусурман, тому Мазепу засудили до смертної кари. І тільки красномовність врятувала його від смерті. Відомо, що під впливом його промови, яку, на жаль, не донесла до нас історія, Сірко після довгих роздумів сказав запорожцям пророчі слова: «Не вбивайте його... Може, колись він стане в пригоді батьківщині». І Сірко передав Мазепу до рук свого союзника, Лівобережного проросійського гетьмана Самойловича. Не без московського впливу у Самойловича забирають гетьманську булаву, а його відправляють до Москви, а потім висилають до Сибіру з родиною у Тобольськ, звинувативши у зраді за доносом Кочубея, Гамалія й інших.

І в 1687 році гетьманом України козацька верхівка вибирає Мазепу, коли йому вже повернуло на п'ятий десяток.

Обрання гетьмана Лівобережної України відбулося 25 липня (4 серпня за новим стилем) на козацькій Раді в полковому селищі Коломак (нині селище в Валківському районі Харківської області). При цьому були укладені історично відомі Коломацькі статті, за якими обмежували права гетьмана, а посилювалась влада російського царизму в Україні. І хоча за цими статтями заборонялось вибирати гетьмана і призначати козацьких старшин без дозволу царя, проте старшини одержували ряд привілеїв - непорушність володіння маєтками, надання сану дворянства та широких повноважень для боротьби проти антифеодальних рухів, проти повстань «сіроми» тощо.

Під час виборів гетьмана Мазепи за традицією був зачитаний договір, підписаний свого часу Богданом Хмельницьким і ратифікований Москвою, де було викладено основні положення взаємин між Україною і Московщиною. Щоправда, цей договір був дещо перекручений і відрізнявся від оригіналу, який зберігався тільки в Москві, бо київський екземпляр згорів в Києво-Печерській лаврі за досить загадкових обставин. Як відомо, російсько-український договір 1654 року насамперед проголошував військовий союз автономії України і Росії проти Польщі. А через два роки (1656 р.) після укладання цієї угоди росіяни з поляками підписують у Вільно сепаратне перемир'я без участі України, що означало фактично скасування російсько-українського договору. Кажуть, ніби Богдан Хмельницький незадовго до своєї смерті говорив про необхідність офіційного скасування договору. Та смерть гетьмана в 1657 році не дала цього зробити. А його правонаступникові, синові Юрію (недалекому і безвільному), підсунули фальшивку, яка згодом стала єдиним офіційним текстом договору, на якому підписувалися усі гетьмани.

Доповнені і перероблені в Москві статті російсько-української угоди передбачали вже не військовий союз, а повне підкорення України Москві, без права вести самостійні переговори, військові дії, майже до узгодження з царем кандидатур на посаду гетьмана, козацьких полковників і таке інше. А митрополит Київський повинен був визнати владу Московського патріархату. Останнє взагалі було алогічним і суперечило всім тогочасним міжнародним нормам і церковним канонам, бо українська церква була підпорядкована Константинополю.

Однак повернімося до початку Мазепиного гетьманування. Мазепа докладає багато зусиль і коштів на відродження гетьманської України.

Резиденція гетьмана - місто Батурин - стає культурно-освітнім центром України і Європи. Мазепа листується з багатьма європейськими вченими та політичними діячами, бере під свою опіку Києво-Могилянську колегію, перетворивши її в академію, піднімає її до рівня європейського університету, будує для академії нове триповерхове приміщення. Він перетворює Чернігівський колегіум на вищу школу-ліцей, в багатьох містах і селах будує власним коштом школи, друкарні, церкви. Мазепа відбудовує монастир Києво-Печерської лаври, обвівши його монументальним муром з чудово прикрашеними воротами у вигляді церкви.

За часів Мазепи будується багато кам'яних церков, у тому числі і коштом гетьмана.

«Собор Мазепин сяє, біліє» - з гордістю писав Тарас Шевченко.

На початку XVIII століття, в кінці Мазепинської доби, в Україні була одна школа на 1000 мешканців (через століття в 1875 році - вже одна школа на майже 7000 мешканців).

За часів Мазепи (1708 р.) Києво-Могилянська академія налічувала 2000 спудеїв (студентів), та вже в 1709 році їх стає 161, а майже через століття ця кількість збільшується, але всього до 800-1000 чоловік. Сьогодні відроджена академія має понад 2000 студентів.

В часи Мазепи серед слухачів університетів Сорбонни і Праги було багато українців. Взагалі, майже вся козацька старшина в Україні мала вищу освіту.

Мазепа як глава держави не відзначався лагідністю, він жорстоко розправлявся з ворогами і з тими, хто зазіхав на його владу, владу аристократичної верхівки. Мазепа хотів незалежної України, але його не дуже турбувала доля бідноти і селянства. Тому «сірома», яка повставала проти московського ярма, проти польської шляхти й українських панів, нищівно придушувалася. І це схвалював Петро I.

Було придушено повстання на чолі з Петриком, ватажком бідноти. До Сибіру заслано фастівського полковника Семена Палія, який боровся проти польського гноблення в Україні.

 

«Она в объятиях злодея!»

Всім добре відомо з поеми Пушкіна «Полтава», як розправився Мазепа з батьком своєї коханої Мотрі (названої в поемі Марією) - найвищим суддею гетьманщини Василем Кочубеєм, а також зі своїм давнім товаришем полковником Іскрою. Щоправда, не все в геніального поета відповідає дійсності.

Відомо, що до написання «Полтави» Пушкіна спонукали рядки поеми Кіндрата Рилєєва «Войнаровський» про «жену страдальца Кочубея и обольщенную их дочь».

Андрій Войнаровський, син сестри Мазепи, був улюбленцем бездітного гетьмана і розділив з ним долю поразки під Полтавою. Войнаровський до 1716 року знаходив притулок у Західній Європі, а потім був схоплений у Гамбурзі за вимогою російського резидента і засланий до Сибіру.

У поемі поета-декабриста образ українського гетьмана постає як взірець борця за свободу своєї батьківщини:

 

Уж близок час, близка борьба,

Борьба свободы с самовластьем!

І устами Войнаровського поет каже про себе і про своїх однодумців по боротьбі:

 

Так мы, свои разрушив цепи,

На глас свободы и вождей,

Ниспровергая все препоны,

Помчались защищать законы

Среди отеческих степей.

Незважаючи на невдачу, Мазепа в поемі проголошує:

 

Спокоен я в душе своей;

И Петр, и я - мы оба правы:

Как он, и я живу для славы,

Для пользы Родины моей.

Отже, К. Рилєєв не тільки не зневажає Мазепу, а й ставить його поряд з Петром.

Зовсім інша точка зору на Мазепу у Пушкіна. В цій темі двох російських поетів єднає тільки те, що ні Рилєєв, ні Пушкін не назвали свою поему іменем головного героя. Така назва була б обов'язково заблокована царською цензурою. Але два поети, живучи в один і той же час, по-різному сприйняли вчинки гетьмана України. Для одного з них Мазепа був майже однодумцем, для іншого - зрадником, ворогом і злочинцем.

В передмові до першого видання «Полтави» Пушкін, недвозначно натякаючи на Рилєєва, пише про образ Мазепи: «Некоторые писатели хотели сделать из него героя свободы, нового Богдана Хмельницкого».

Автор «Полтави» пише про гетьмана досить зневажливо. Майже десять разів він називає Мазепу «злодей» і «враг», або навіть «мощный злодей» і «мощный враг». Але характерно, що у перекладах поеми українською мовою А.Малишку і М. Рильському вдалося уникнути майже всіх пушкінських, м'яко кажучи, несхвальних епітетів на адресу гетьмана.

Ось кілька прикладів:

О.Пушкін, А.Малишко і М.Рильський

 

- Она в объятиях злодея! - Іван Мазепа - він із нею!

- Донос на мощного злодея... - Донос на владаря лихого...

- ... Не дремлет - Не має

Его коварная душа... Спокою гетьмана душа...

- В груди кипучий яд нося, - У чорній тузі сам один

В светлице гетьман заперся... Замкнувся у світлиці він...

- Теперь он мощный враг Петра... - І ополчився на Петра...

- И где ж Мазепа? Где злодей? - І де ж Мазепа? Як з очей...

- Забыт Мазепа с давних пор... - Мазепа ніби зник у тьму...

Ось так - «зник у тьму», а не забутий.

І тепер для мене стає зрозумілим, чому Рилєєв та інші декабристи навіть і не думали залучати Пушкіна у своє товариство. Як би тепер сказали, у них були великі ідейні розбіжності. Якщо для Рилєєва боротьба за свободу розумілася широко, як необхідність не тільки для російського народу, для Пушкіна на першому місці була Російська імперія, а потім уже - свобода. У «Полтаві» поет каже:

 

В гражданстве северной державы,

В ее воинственной судьбе

Лишь ты воздвиг, герой Полтавы,

Огромный памятник себе.

Та, як бачимо, пророцтво поета про те, що будуть пам'ятати тільки Петра, а Мазепу забудуть, не збулося. У 1994 році на Київщині в Мазепинцях було відкрито пам'ятник гетьманові. Отож Пушкін тут не став провидцем. І благородний Рилєєв, хоч і не був настільки ж геніальним поетом, видався більш пророчим, коли писав про Україну:

 

Еще, быть может, друг народа,

Спасет несчастных земляков,

И, достояние отцов,

Воскреснет прежняя свобода!

В «Отрывках и заметках» Кіндрат Федорович так характеризує гетьмана (як на мене, досить об'єктивно): «Для Мазепы, кажется, ничего не было священным, кроме цели, к которой стремился: ни уважение, оказываемое ему Петром, ни самые благодеяния, излитые на него сим великим монархом, ничто не могло отвратить его от измены. Хитрость в высочайшей степени, даже самое коварство почитал он средствами, дозволенными на пути к оной...»

А ця мета, як відомо, була - вільна держава Україна.

 

Мазепина зрада

Віктор Гюго в поемі «Мазепа» писав:

Коли Мазепа з ревом і у сльозах лютих

Відчув, що тіло все, від рук до ніг, у путах,

І з шаблі бік горить...

Неждано знявся крик: - і ось нараз без стриму

Людина й кінь летять у далечінь незриму.

Тоді, в молоді роки, доля до нього була доброзичливою... А як тепер?

На третьому десятку літ свого гетьманування Мазепа переконався, що ні завзята служба цареві, ні виконання договірних зобов'язань не забезпечують Україні вільне існування. Міцніюча імперія так чи інакше все більше і більше затягує свої пута, втручається в українську державність як політично, так і економічно, дивлячись на Україну тільки як на джерело збагачення імперії, перекачування її природних багатств, робочої сили, умів і талантів.

В 1708 році російська армія, зміцнена кількісно і якісно, розташовується на українських землях, грабуючи селян, мають місце випадки насильства, гвалтування, що викликає невдоволення всього українського народу, козацької старшини. Звернення Мазепи до царя з цього приводу лишаються без відповіді, або ж наштовхуються на безвідповідальні обіцянки.

Меншиков, цей неписьменний царський прибічник, талановитий невіглас, перебуваючи на території України, в Києві, зверхньо ставиться до освіченої козацької верхівки, включаючи гетьмана, щораз підкреслюючи верховенство сили, а не розуму. Він віддає накази козацьким полковникам, оминаючи гетьмана.

Торкаючись моральної сторони відповідної поведінки Мазепи, треба відмітити, що порушення угод можновладними особами в ті часи було такою ж нормою, як і укладання тих угод. Не раз зраджували українців поляки і росіяни, турки і татари, та й українці часто вимушені були іти на таку зраду. Серед багатьох авторів Заходу улюбленцем Мазепи був Макіавеллі - італійський політик і письменник кінця XV і початку XVI століття, який вважав, що заради зміцнення держави допустимі будь-які засоби, навіть аморальні.

Зрозумівши, що перемога Петра I тільки прискорить процес знищення української державності, але ніяк його не зупинить, - Мазепа приймає історичне рішення перейти на бік шведів. Останні обіцяють Україні повну самостійність.

Таємні переговори, які вів Мазепа з поляками і шведами ще в 1705-1706 рр., закінчилися угодою між Україною і Швецією. Ось одна із статей цієї угоди: «Все те, що було завойоване на давніх московських володіннях, належатиме згідно з правом воєнним тому, хто займе це як переможець. Та все те, що буде признане як колишня власність українського народу, буде передане або збережене для українського князівства».

Тому шведське військо, ввійшовши на територію України, поводилося дружньо, шанувало мешканців, платило за їжу, фураж. І в листопаді 1708 року Мазепа з 4-тисячним військом з'єднався з шведським королем. До них прилучилася і частина запорожців (8 тисяч козаків) на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком.

Петро з Меншиковим розгорнули на Україні великий терор проти прибічників Мазепи. Цар Петро змушував українське духовенство виголошувати анафему (прокляття) Мазепі.

Почалась сувора холодна зима 1708-1709 рр. Почалися страшні часи для України. А літом 1709 року фортуна повернулася до Мазепи спиною. І як писав Байрон:

 

В жахливий день біля Полтави

Від шведів щастя утекло,

Навкруг, порубане, криваве,

Все військо Карлове лягло.

Військова міць, воєнна слава,

Така ж, як ми, її раби, -

Майнула до царя, лукава,

І врятувався мур Москви.

Молодість 27-річного Карла XII та досвід 70-річного Мазепи були переможені зрілістю і настирністю 37-річного царя Петра I. Про талановитість цих постатей я не кажу, бо ця риса була характерною для всіх трьох історичних осіб. Причин поразки Карла і Мазепи було кілька - це і поранення короля, і ослабленість шведського війська (30 тисяч шведів і козаків проти майже 60 тисяч російських вояків), недооцінка високої міри підготовки противника, непідтримка Мазепи більшістю козацьких полковників, для яких була несподіванкою зміна гетьманом проросійської орієнтації і, нарешті, нерозуміння українським народом стратегії аристократичної гетьманської верхівки. Не останню роль відіграли і церковники. Адже вважалося, що московити - браття по духу, православні, а поляки і шведи - католики і протестанти, особливо закляті вороги православ'я.

Подальші події підтвердили правильність висновків, зроблених Мазепою напередодні полтавської баталії.

Після Мазепи в Україні занепадають наука і культура, більшість українців стає неписьменними. Ідеологією Московської держави стає створення огнем і мечем міцної абсолютної держави як спадкоємиці Києва - тому Київ повинен їй підкоритися. Москва розглядала Україну тільки як місток до Західної Європи.

Визнаючи вищість української культури, Московське царство, перетворюючись в Російську імперію, всебічними заборонами і утисками цілеспрямовано підкоряє Київ політично і економічно. Найактивніше це почав робити Петро I, а завершила Катерина II.

Тому можна сказати, що останній вчинок гетьмана Мазепи історія виправдала.

 

Відродження любові

Майже триста років замовчувались часи гетьманщини на Україні. Майже невідомим було життя одного з найзнаменитіших гетьманів, невідомим на батьківщині. Бо, як вже відмічалось, Європа знала про Мазепу з творів Вольтера, Словацького, з однойменних поем Віктора Гюго і Байрона, з музичної поеми Ліста, з історії Петра Першого, що вийшла німецькою мовою, де Мазепі було присвячено цілий розділ. Твори про Мазепу в Росії називалися то «Полтава», то «Войнаровський». Тільки Чайковський відважився назвати свою оперу «Мазепа», але український гетьман постав у ній більш в образі старого лукавого коханця, ніж державного діяча.

Отож, Європі Мазепа був відомий. Та було в Європі відомо і про те,

 

Як Батурин славний -

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Валялись трупи «у самих палатах Мазепиних... зарізані», бо «нікому в Батурині було поховати», - так описав Шевченко розправу князя Меншикова з захисниками європейського міста Батурина, де восени 1708 року все було стерте з лиця землі, а 12 тисяч мешканців, від старого до малого - вирізано. Так наказав Петро I відплатити українському народові за його волелюбність та прагнення самостійності.

Також була зруйнована кілька разів Запорізька Січ - ця одна з найдемократичніших республік в Європі, цей осередок українських вольностей упродовж століть, заборонена українська мова. Цю мелодійну, красиву мову стали називати «мужицькою, мовою пастухів і свинопасів». На жаль, створене імперією «кліше» щодо української мови і нині живе.

Та дякувати Котляревському, Квітці-Основ'яненку, Шевченку «вона знову оживає і сміється знову». Вірші і оповідання, думи та пісні зберегли українську мову.

На сьогодні завершує поетичну мазепіану харківський поет Іван Перепеляк. В 1994 році в Харкові видана його поема «Остання любов гетьмана», в якій, нарешті, розкрита правда про взаємну любов Мазепи і Мотрі Кочубеївни. Як свідчать листи Мазепи - це була взаємна любов двох душ високих помислів. Не зважаючи на велику різницю у віці, Мотря і Мазепа були однодумцями. Мотря, будучи освіченою, з широким світоглядом, як і Мазепа, мріяла про вільну Україну.

Разом зі своїм доносом на Мазепу Кочубей, як доказ аморальності гетьмана, переслав цареві його листи до доньки Кочубея, яка була хрещеницею Мазепи. Тому ці листи і збереглися в московських архівах. Ось один з них:

«Моя сердечна кохана Мотронько!

Поклін мій віддаю Ваша Милість, моє серденько, а при поклоні посилаю Вашій Милості гостинця - книжечку і обручик діямантовий... За тим цілую уста коралевії, ручки біленькії і всі члонки тільця біленького, моя любенько кохана!».

Відповідь 16-річної Мотрі, закоханої в 60-річного гетьмана, ми можемо тільки передбачити, що і робить поет. Ось закінчення одного із її листів:

 

Я не втоплюся у журбі.

На кращі буду ждати переміни.

Дай, Боже, сили!

Любий, а тобі -

Любить мене, як любиш Україну!

Отже, якщо запорізьке козацтво сформувало душу українського народу, а Хмельниччина надихнула його на державність, то Мазепа підняв на високий рівень інтелект, духовність і національну самосвідомість України, поставивши її поряд з високорозвинутими європейськими країнами.

За матеріалами: http://www.dt.ua/

Валерій Смолій

ІВАН МАЗЕПА

Іван Мазепа...

В історії України важко знайти особу, навколо якої вже стільки віків точились би такі гострі суперечки, схрещувалися різні, часто полярні думки. Захоплення, різке несприйняття, замовчування - такий, щонайменше, діапазон суджень дослідників про великого гетьмана.

Справді, ряд обставин зумовив, м'яко кажучи, неоднозначність існуючих оцінок і характеристик. Що спонукало Івана Мазепу виступити проти Росії? Яке його місце серед українських гетьманів та генераторів ідеї незалежності України? Чому улюбленець Петра І, на кого сипалися царські щедроти, став його заклятим ворогом і підданий анафемі? Це лише незначне коло питань, що вимагають відповіді - правдивої, об'єктивної, зваженої, побудованої на фактах, а не на домислах чи емоціях.

Справедливості ради слід зазначити, що постать Івана Мазепи, його життя та діяльність вже з XVII століття знаходилися в полі зору не лише його найближчого оточення, але й широкої громадськості - простих людей, літописців, політичних діячів та дипломатів, кореспондентів газет - вітчизняних і зарубіжних. Існує величезна історіографічна традиція, причому з найширшим спектром думок, поглядів та оцінок цієї непересічної особистості.

Встановлено, що майбутній гетьман народився близько 1640 року (називаються й інші дати - 1629, 1634 роки) в с. Мазепинцях поблизу Білої Церкви в сім'ї українського шляхтича. Нам мало відомо про родину Мазеп. Досі не з'ясовано, хто був батько Івана, який його родовід та службова кар'єра. Значно більше знаємо про матір Марину, яка відіграла досить помітну роль у громадському та релігійному житті України того часу. Відомо також, що, крім сина, в сім'ї росла дочка Олександра. Повагу та любов до сестри, а також своїх племінників Івана Обідовського та Андрія Войнаровського Іван Мазепа проніс до станку днів. Його дитячі роки промайнули на витоках Визвольної війни українського народу XVII століття проти панування Речі Посполитої. Юнак був свідком багатьох подій, які розгорталися в 40 - 50-х роках на багатостраждальній землі України - походів військ Богдана Хмельницького, гучних перемог та гірких поразок, відновлення влади шляхетської Польщі на Правобережжі, поступової реставрації тут довоєнних порядків.

Природний розум і тяга до знань привели юнака в аудиторії Київського колегіуму, де він здобував освіту. Пізніше життєві дороги Мазепи змінилися. Він переїхав до Варшави, там навчався в єзуїтській школі, а через деякий час вирушив до Нідерландів, Італії, Німеччини, Франції (бував у Парижі). Своє навчання продовжував до кінця 50-х років. Саме в цей час сформувалися основні моральні принципи цієї людини, засвоїлися етичні норми та викристалізувалися ціннісні орієнтири. Всі без винятку джерела відзначають глибокий розум Мазепи, здатність глибоко розпізнавати характери, знаходити зі своїм візаві спільну мову на будь-яку тему й одночасно залишатися нерозгаданим, розсудливим, хитрим. Він був яскравим оратором і приємним співбесідником.

Послухаймо свідчення людей, які добре знали Івана Мазепу.

Генеральний писар Війська Запорозького Пилип Орлик: "Ніхто бо не міг краще обробити людину, притягти її до себе. Не осягнувши з першого разу своєї мети, він не складав зброї, не кидав обробляти людину, аж доки не зробив її своєю. Небіжчик Мазепа, - писав далі Орлик, - вельми гарно провадив розмову й любо було його слухати, все одно, з ким і про що говорив".

Французький дипломат Жан Балюз: "Загалом він дуже любить оздоблювати свою розмову латинськими цитатами й щодо перфектного й досконалого знання цієї мови може ривалізувати з найкращими нашими отцями єзуїтами. Мова його взагалі добірна й чепурна, правда, як розмовляє, бо більше любить мовчати та слухати інших".

Освіта, здобута в Київському колегіумі та в університетських центрах західноєвропейських країн, дала йому можливість розмовляти російською, польською, латинською, італійською, французькою й татарською мовами. Жага знань не залишала гетьмана протягом усього життя. В листі Жана Балюза до свого родича (1704) французький дипломат, наприклад, писав про "добірну бібліотеку" Мазепи в Батурині, "де на кожному кроці видко латинські книжки". Підбором найрізноманітніших фоліантів у бібліотеці гетьмана захоплювався Пилип Орлик. "Незабутня для мене й досі, - писав він, - величезна бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані стародавні рукописи. Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі ці книжкові багатства, рівних яким не було на Україні". Не довіряти свідченням цих людей ми не маємо підстав. Кожен з них добре знав ціну книгам, любив і розумівся на них.

Якої ж зовнішності був Іван Мазепа? На жаль, численні портрети й гравюри, які збереглися до наших днів, не вповні передають риси обличчя та внутрішній світ цівї людини (це переконливо показав у своїй розвідці Ілько Борщак). Тому знову звернемося до письмових свідчень сучасників. Жан Балюз нотував, що "володар Мазепа вже поважного віку, на якісь десять літ старший за мене. Вигляд у нього суворий, очі блискучі, руки тонкі та білі, як у жінки, хоч тіло його міцніше, ніж тіло німецького рейтара, й їздець із нього знаменитий". Інший сучасник-анонім зауважував, що "Мазепа був вельми негарний з обличчя й виглядав приблизно так, як малюють у римській історії великого Манлія. Але ваші очі полоняли його білі руки, тонкі, повні грації, та його горда голова з білими буклями, довгі обвислі вуси, а понад усім цим величність, почуття гідності й суворість, яку злагіднювала елеганція". Незважаючи на різні обставини та хронологічну віддаленість у чотири роки (1704 і 1708 рр.), незалежні один від одного джерела сходяться в одному - Іван Мазепа мав вигляд суворої й воднораз інтелігентної людини, в якої міцна будова тіла дисонувала з тонкими, білими, далеко не козацькими руками.

Мазепі не були чужими житейські радощі й насолоди. За ним з юнацьких літ повелася слава зваблювача жіночих сердець. Численні любовні історії супроводжували його упродовж багатьох років. Окремі з них явно вигадані (як, наприклад, з конем, до якого місцевий шляхтич прив'язав роздягненого Івана й випустив у степ за начебто залицяння того до дружини), інші - справді мали місце (згадаймо історію кохання сімдесятирічного гетьмана з юною Мотрею Кочубеївною).

Безперечно й те, що Іван Мазепа був справді людиною емоційної, пристрасної вдачі. Він мав ряд талантів та достоїнств: грав на бандурі, захоплювався мистецтвом, колекціонував зброю. Широко відомі поетичні спроби гетьмана, зокрема його "Дума", пісня про чайку-небогу, псалм і ряд інших поезій. Перо Івана Мазепи було відточене, душа й серце добре відчували нюанси слова. Справжнім шедевром інтимної епістолярії є листи гетьмана до Мотрі - дочки Генерального судді Василя Кочубея. Наведемо окремі з них (за Богданом Лепким):

"Моє серце кохане!

Сама знаєш, як сердечна, шалено люблю В. М., і ще нікого на світі не любив так. Моє б теє щастя і радість (було), щоб нехай їхала та жила у мене; тільки ж я уважав, який копець з того може бути, а головно при такій злості і заїлості твоїх родичів. Прошу, моя любко, не відміняйся ні в чім, як уже непоєднократ слово своє і рученьку далаєсь; а я взаємно, поки жив буду, тебе не забуду".

"Моя сердечна кохана, наймильша, найлюбезніша Мотренько!

Вперед смерті на себе сподівався, ніж такої в серцю Вашому відміни. Спомни тільки на свої слова, спомни на свою присягу, спомни на свої рученьки, котрі мені не раз давала: що мене - хоч будеш за мною, хоч не будеш - до смерті любити обіцяла. Спомни, на останок, любезну нашу бесіду, коли ти бувала у мене на покою. Нехай Бог несправедливого карає, а я, - хоч любиш, хоч не любиш мене, - до смерті кохати не перестану на злість моїм ворогам. Прошу і дуже, моє серденько, яким-небудь способом побачся зо мною: що маю з В. М. далі чинити. Бо вже не буду ворогам своїм терпіти, оконечну помсту учиню, а яку, сама побачиш.

Щасливіші мої письма, що в рученьках твоїх бувають, ніж мої бідні очі, що тебе не оглядають".

Іван Мазепа дбав про розвиток освіти та культури на Україні. Саме за його правління Київський колегіум одержав високий статус академії (1701), чимало молодих людей вирушило за кордон здобувати знання в західноєвропейських університетах. Добре відоме покровительство гетьмана православній церкві. На її потреби він жертвував великі матеріальні цінності та споруджував нові храми. На кошти Мазепи зведено ряд будов у Києво-Печерській лаврі, поставлена церква Вознесення у Переяславі та інших містах. На замовлення гетьмана мистецьки зроблена срібна плита до церкви Гробу Господнього в Єрусалимі.

Проте, безперечно, не лише завдяки цим людським якостям ім'я Івана Мазепи закріпилося на чільних сторінках вітчизняної історії. Він відомий насамперед як політичний діяч, що протягом багатьох років обіймав найвищу в козацькій державі посаду. Тому знову повернемося до його політичної біографії.

1659 рік застає його у Варшаві в ролі покоєвого польського короля Яна-Казимира. Блискуча освіта, розум, особиста привабливість відкрили йому двері багатьох аристократичних родин Польщі. Як королівський придворний, він неодноразово виконує важливі політичні доручення Яна-Казимира, підтримує зв'язки з українськими гетьманами, польськими магнатами та впливовою шляхтою.

Нова сторінка відкривалася 1663 року. Мазепа залишив Яна-Казимира. Деякий час жив на Правобережжі (очевидно в батьківському маєтку). Згодом часто навідувався до резиденції правобережного гетьмана Петра Дорошенка (деякий час був навіть Генеральним писарем), а коли той почав втрачати свої позиції, перейшов до гетьмана Лівобережної України Івана Самойловича. Відтоді почалося його стрімке сходження на вершину влади. Звання військового товариша, пізніше посада Генерального осавула й, нарешті, після перевороту 1687 року, гетьманська булава - основні віхи політичної кар'єри цієї людини. Про можливість альтернативних кандидатур на Коломацькій раді, хабар князю Василю Голіцину, симпатію московського двору мовити не будемо. Факт залишається фактом: Іван Мазепа став гетьманом, що задовольняло, очевидно, й козацьку старшину, і російські урядові кола (документи свідчать, що він у Москві всіх "зачарував" своєю щедрістю, вмінням владнати найделікатнішу справу).

Гетьманування Іван Мазепа почав традиційно: підписав на березі Коломака документи, що визначали місце Лівобережної України в складі Російської держави. Незабаром заклопотався розподілом майна Самойловича і розправою над своїми противниками, роздачею універсалів на нові маєтності та організацією банкетів у Батурині. Не обминув і українське поспільство. Гетьманські постанови, розпорядження страхали жорстокими карами непокірних і водночас скасовувалися найобтяжливіші податки. Новий гетьман керувався старим випробуваним принципом "батога і пряника".

Його житейське і політичне кредо, висловлене у формулі "вміти зміняти шкіру лиса, що робить засідку, на шкіру лева, що змушує тремтіти вовків", як правило, обіцяло перемоги. Але все ж були в гетьмана і помилки, причому, помилки фундаментального характеру, які відігравали рокову роль у зриві його планів та задумів. Такою помилкою була соціальна політика.

Найвища в козацькій державі посада відкрила йому якнайширші можливості для збагачення. Дрібний український шляхтич невдовзі став одним з найбільших феодалів-землевласників. У маєтностях, розкиданих по різних районах України, йому належало близько сотні тисяч селян, а в ряді повітів Росії - двадцять тисяч кріпаків. Про казкові гетьманські багатства ширилися легенди. Вони захоплювали уяву сучасників, шукачі скарбів і сьогодні не втратили надію знайти їх залишки.

Звичайно, слід пам'ятати, що гетьман, як далекоглядний політик та адміністратор, уміло проводив свою соціальну лінію. Він прагнув регламентувати роздачу рангових маєтностей, виступав противником переходу козаків у селянський стан (універсал від 1691 р.), намагався внести деякі зміни в систему оренд і т. п. Тим самим гетьман прагнув послабити наслідки надмірного феодального визиску, що приховував дальше загострення соціальних суперечностей у суспільстві.

Однак логіка суспільного розвитку була сильнішою за благородні наміри Івана Мазепи. Не випадково вперше після Визвольної війни він видав універсал (1701), що узаконював дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Над селянством Лівобережжя нависла реальна загроза закріпачення. Крім того, гетьман ніколи не співчував "заколотникам" та "злочинцям". З його наказу наймані полки жорстоко розправлялися з найменшими проявами невдоволення, придушували народні виступи та повстання.

Ідеалом суспільно-політичного устрою держави для Івана Мазепи, безперечно, була Річ Посполита: там він виріс, здобув відповідне виховання, засвоїв звичаї польської аристократії. Не випадково гетьманський двір у Батурині дуже нагадував варшавську резиденцію польських королів. Запроваджено відповідний ритуал, з'явилися молоді польські шляхтичі, яких називали "гетьманськими дворянами". У роки правління Мазепи утвердились і привілейовані групи з верхівки заможного козацтва, так звані "бунчукові товариші", "значкові товариші", "знатні військові товариші". Та чи інша особа оцінювалася не за розумовими здібностями чи військовим талантом, а за належністю до оточення гетьмана (бунчукові товариші носили за ним бунчук чи виконували ад'ютантські доручення). У небуття віддалялися демократичні козацькі традиції виборності старшини всіх рівнів і рангів. По суті, на Україні відбувалося зародження дворянства - із спадковою владою, титулами, землями і залежними селянами.

Егоїстична соціальна політика привела до того, що в найвирішальніший момент широкі маси козаків і селян не підтримали планів Мазепи. В пам'яті народній залишалися ще надзвичайно свіжими спомини про панування Польщі з її шляхетською анархією, жорстоким феодальним та національно-релігійним визиском.

Новий гетьман з'явився перед Петром І, коли становище його благодійника, князя Василя Голіцина різко змінилося: за підтримку царівни Софії того заслали, конфіскували майно. Іван Мазепа сподобався молодому царю. Замість погроз і "доган" гетьман і старшина одержали грамоти на нові маєтки, багаті подарунки. З часом взаємини цих різних за становищем, віком, характером, моральними засадами людей переросли у відносини, сповнені гармонії та взаємопідтримки. Петро І мав усі підстави довіряти українському гетьману. Після багатьох років "крамол" і "зрад" з'явився підданий, який вірою і правдою служив його інтересам: доповідав про "витівки" запорожців, придушував народні рухи, посилав козацькі полки то в далекі північні райони, то в Польщу, то на південь. Цар не залишався в боргу: на Івана Степановича "сипалися маєтки". тисячі залежних селян, коштовності, найвищі нагороди і титули. Численні листи і доноси на гетьмана, що надходили до Москви, губилися в нетрях бюрократичного апарату чи повертались у Батурин. Їх авторів чекала жорстока кара (не уникли її, як відомо, навіть генеральний суддя Василь Кочубей і полтавський полковник Іван Іскра).

Здавалося, ніщо не могло затьмарити ідилічних взаємин правителів Росії та України. Приязнь і повне довір'я звучать у листах Петра І до Івана Мазепи, вірнопідданство - у посиланнях гетьмана до царя. Жодного натяку на напруженість чи суперечності! Тому "громом серед ясного неба" став перехід Івана Мазепи на бік шведського короля Карла XII. Для Петра І це було справжнє потрясіння: людина, яка протягом багатьох років входила до його оточення і яку він, здавалося, добре знав, опинилася в таборі противника! Це стало несподіванкою і для частини старшин, не кажучи вже про рядове козацтво, міщан, православне духовенство та селянські маси.

Питання про мотиви цього кроку Івана Мазепи здавна були в центрі уваги істориків. Сам гетьман, за словами генерального писаря Пилипа Орлика, пояснював свої дії так: "...Не для приватной моей ползы, не для вышших гоноров, не для болшаго обогащенія, а ни для инных яковых-нибудь прихотей, но для вас всех, под властію и региментом моим зостаючих, для жон и детей ваших, для общаго добра магки моей отчизны бедной Украины, всего войска Запорожскаго и народу Малороссийского, й для подвышшеня и разширеня прав и волностей войсковых, хочу тое при помощи Божей чинити, чтоб вы з жонами и детми, и отчизна с войском Запорожским так от Московской, як и от Шведской стороны не погибли". Сумніватись у правдивості свідчення особи, втаємниченої в плани Івана Мазепи, не доводиться.

Звичайно, гетьман добре знав становище у Гетьманщині, бачив поступовий, але неухильний наступ на її автономний устрій, розумів централізаторські прагнення царизму, стикався із зарозумілістю і пихатістю російських воєвод, придворних чинів, їхньою зверхністю у ставленні до старшини. Був глибоко обізнаний із злиденним становищем рядового козацтва, яке тисячами гинуло далеко від рідної землі у військових походах, на будівництві каналів, зведенні фортець. Величезний податок, що часто перевищував господарські можливості, ліг на плечі селян. За словами Михайла Грушевського, "в народних масах Мазепа ніколи не був популярний, як гетьман панський, старшинський і вірний прислужник московського правительства, пильний виконавець царських велінь, що так важко упадали на Україну".

Не збільшив любові народу і тривалий конфлікт гетьмана із Семеном Палієм - одним із організаторів визвольного руху на Правобережній Україні. Тут йшлося не лише про їхні особисті симпатії чи антипатії, не лише про заздрість Івана Мазепи до популярності фастівського полковника. Тут зіткнулися, на думку Володимира Антоновича, два полярні погляди на суспільно-політичний лад України - демократичний, козацький Палія і аристократичний, панський Мазепи Гетьман домігся свого: Петро І прислухався до доносів улюбленця й дозволив заарештувати Палія, згодом заславши його до Сибіру.

Про причини переходу Івана Мазепи на бік шведського короля навряд чи можна мовити однозначно. Очевидно, далися взнаки певні суспільні та моральні позиції гетьмана, його особисті образи. Повороту в політичній кар'єрі сприяла і міжнародна ситуація, що склалася на початку XVIII століття в Європі. Молодий енергійний шведський король Карл XII завдав поразки росіянам у Прибалтиці, поставив на коліна Данію, вступив на територію України та Білорусії. У Польщі був детронований Август II, королем обрали шведського ставленика Станіслава Лєщінського. Здавалося, що доля відвернулася від не менш енергійного, ніж Карл, одержимого реформаторськими ідеями Петра І. І тут перші сумніви закралися в душу гетьмана. Щоправда, у здійсненні своїх політичних задумів Мазепа не був оригінальним. Плани союзу з шведами, започатковані ще запорожцями, згодом були розвинуті Богданом Хмельницьким. Але гетьман наповнив їх новим змістом. Він уже опирався на досить стійку історичну традицію, яку репрезентувала частина козацької старшини. Адже в українському суспільстві, незважаючи на економічний, політичний, моральний тиск Москви, завжди залишалися поширеними автономістичні настрої. Вони і були тим живильним середовищем, яке дало гетьману поштовх до роздумів над дальшою долею України і перспективами її розвитку у складі Російської держави. Документи засвідчують, що перші контакти між Мазепою і польським королем Лєщінським були започатковані в 1705 році. Перебуваючи в Дубно, він зійшовся з княгинею Анною Дольською, з якою вів "денні й нічні конференції". Розмови з цією "прелестницей" (вислів гетьмана) ще більше посилили сумніви, а також зміцнили впевненість Івана Мазепи в необхідності докорінної зміни політичної орієнтації. Зв'язки гетьмана із Станіславом Лєщінським стали відтоді регулярними. Але Мазепа все ще не зважувався прийняти остаточне рішення.

Протягом наступного часу контакти між обома сторонами не припинялися. На їх форму та інтенсивність впливали різні фактори: боротьба між прихильниками Августа II і Лещінського, подальше загострення стосунків козацької старшини з царськими воєначальниками і т. п. Особливе збентеження, що межувало зі справжнім шоком, викликали слова, сказані князем Олександром Меншиковим на званому обіді в гетьмана (липень 1706 р.), де був присутній цар і ряд придворних сановників. Тоді в напідпитку Олександр Данилович порадив Івану Степановичу негайно взятися за реформи внутрішнього устрою Гетьманщини, з тим, щоб остаточно ліквідувати її автономію. Реакцію старшини на ці слова князя найбільш повно висловив прилуцький полковник Дмитро Горленко, який заявив: "Як ми за душу Хмельницкого всегда Бога молим и имя его блажим, что Украйну от ига ляцкого освободил, так противним способом и мы и дети наши во вечные годы душу и кости твои будем проклинать, если нас за гетьманства своего по смерти своей в такой неволи зоставишь".

Так минуло два роки. Очевидно, гетьман, як і раніше, перебував у полоні суперечливих думок, накреслював різні політичні комбінації. Він то підтримує листування з княгинею Дольською (воно становило один із каналів зв'язку зі Станіславом Лєщінським), то перериває його, то зашифровує листи, то розкриває їх зміст Петру І. Переломним у болісних роздумах гетьмана над формуванням своєї політичної лінії стала, очевидно, нарада, скликана Петром І у Жовкві (квітень 1707 р.). Деталі розмов гетьмана з царем та іншими воєначальниками невідомі. Але ми добре знаємо про настрій Мазепи, з яким він залишив стіни ставки царя. Тоді він заявив старшині: "Если бы я Богу так верне й радительне служил, получил бых наибольшое мздовозданіє, а здесь хотя б в ангела пременился, не мог бмх службою й верностію моєю жадного получить благодарствіа". Важко сказати, що мав на увазі гетьман. Але зрозуміло одне - що фраза, кинута ним, була не випадковою і приховувала потаємний зміст.

До Мазепи та старшини доходили чутки, одна тривожніша за іншу. Ремствували запорожці на надзвичайно важкі умови царської служби, підняли голос городові козаки, послані на кріпосні роботи в Київ. Їм заборонялося відлучатися додому, переслідували голод і холод, насильство царських офіцерів, які били козаків палицями, знущалися, ґвалтували їхніх дружин та дочок. Незабаром надійшов указ Петра І про майбутні реформи в козацькому війську, що передбачали перетворення традиційних полків у драгунські.

Атмосферу невизначеності, ба навіть страху посилювало невблаганне просування шведських військ по литовських землях, паніка серед його польських союзників, відступ царських полків. Іван Мазепа все більше й більше почав утверджуватися в думці про необхідність зміни політичної орієнтації. У жовтні 1707 року гетьман знову звернувся до Станіслава Лещінського з пропозицією перейти на його сторону, знищивши на Україні царські залоги і зробивши з них "міст для шведів".

Однак Карл XII, якому була передана ця пропозиція, відмовився її прийняти. Натомість не шкодував обіцянок польський король. У листопаді 1707 року він звернувся з універсалом до населення України, в якому закликав повернутися "до давніх свобод і вольностей під батьківське і дідичне панування польського королівства". Звичайно, це звернення не було обнародоване. Саме тоді Петру І поступив відомий донос Василя Кочубея, в якому мовилося про антимосковські настрої Івана Мазепи. Гетьман змушений був ще більше утаємничити свої плани. Більше того, десь на початку 1708 року його уповноважений уклав союз з Карлом XII і Станіславом Лєщінським. М. Андрусяк, проаналізувавши умови угод, дійшов висновку, що та частина, яка торкалася українсько-шведських взаємин, обмежувалася виключно військовою стороною. Натомість договір з Річчю Посполитою мав політичний характер - він передбачав перехід України під владу польського короля на правах, аналогічних Великому королівству Литовському. Мазепа одержував Полоцьке й Вітебське воєводства і титул князя. Цей аспект українсько-польської угоди підтверджують також інші джерела.

У контексті цих подій стає зрозумілим свідчення Пилипа Орлика про те, що особи з найближчого оточення Мазепи "пакта Гадяцкие читали" - тобто, відому угоду, що її 1658 року підписав Іван Виговський із польським королем.

Наступний розвиток подій показав, що Іван Мазепа продовжував усе ж сумніватися. Одержавши наказ царя вирушати з військом на Стародубщину, він зволікав, обдумував ситуацію, вдавав із себе вірного слугу Петра І. Відомі його наказ про забезпечення провіантом російської армії, розпорядження про зміцнення укріплень Стародуба, Чернігова, Ромен, Гадяча, припис публічно молитися в церквах, щоб Бог дарував царю перемогу над єретиками-шведами. Зрозуміло, що така двозначність поведінки та млявість дій гетьмана не могли не позначитися на успіху задуманої акції. Як засвідчує Пилип Орлик, політику зволікань Іван Мазепа продовжував і в наступні тижні. Це викликало відповідну реакцію близької йому частини старшини, яка вимагала діяти швидше та енергійніше.

Лише звістка про прибуття Олександра Меншикова змусила лівобережного правителя змінити лінію поведінки. Він повертається із Борзни в свою резиденцію Батурин, дає останні розпорядження і зважується на останній крок...

Залишивши в місті досить сильну військову залогу в складі чотирьох полків сердюків і ряду сотень городових козаків, гетьман прибуває у місто Короп, а 25 жовтня 1708 року, переправившись з чотирма-шістьма тисячами козаків через Десну, попрямував на з'єднання з армією Карла XII. Військо гетьмана насторожено зустріло новину про перехід на бік шведського короля. Очевидно, не до кінця переконала його в доцільності задуманої акції і яскрава промова, виголошена Мазепою після переправи. "Братья, - мовив гетьман, - пришла наша пора; воспользуемся представившимся случаем: отомстим москалям за их долговременное насилие над нами, за все совершенния йми жестокости й несправедливости, охраним на будущия времена нашу свободу і права козацкия от их посягательств! Вот когда пришло время свергнуть с себя ненавистное ярмо й сделать нашу Украйну страною свободною й ни от кого независимою. Вот к какой будущности я вас призиваю. Вы, братья, верно достигнете зтой цели при вашем мужестве й при содействии шведского короля, который предлагает вам воевать против москалей вместе со шведами". Про неоднозначну реакцію на промову Мазепи свідчить той факт, що ще до прибуття в ставку Карла XII частина козаків залишила гетьмана і повернулася за Десну.

Увечері 28 жовтня 1708 року Мазепа був уже в таборі шведів. Наступного дня відбулася аудієнція в короля. Гетьман виголосив латинською мовою коротку промову, в якій дякував шведам за допомогу в боротьбі проти московського царя. З перших же хвилин зустрічі він сподобався Карлу XII та його сановним придворним. Тим часом по-іншому розгорталися події в таборі московських військ. Почали надходити перші звістки про перехід гетьмана на бік шведів. Насамперед, про це довідався Меншиков, який відправив гінця з новиною у ставку Петра І. Сьогодні важко сказати, якою була перша реакція царя на повідомлення князя. Зрозуміло одне - російський самодержець був на грані нервового потрясіння. Проте незабаром цей стан минув, і Петро І один за одним видав ряд маніфестів, де сповіщав український народ про перехід лівобережного правителя на бік шведів, демагогічне декларував тезу про вольності і свободи "малоросіян" та закликав старшину з'їхатися для виборів нового гетьмана. Протягом листопада місяця 1708 року відбувся ряд військово-політичних акцій, які надовго закарбувалися в народній пам'яті. 2 листопада війська Олександра Меншикова взяли штурмом Батурин: місто було зруйноване, а всі мешканці знищені.

Надалі репресії не припинялися. Вони торкнулися не лише противників Мазепи, але й людей, далеких від політики - тортур, знущань, а нерідко і шибениці зазнали тисячі козаків. Зрозуміло, що політика репресій деморалізувала не лише старшину, а й широкі козацькі кола. 6 листопада в Глухові відбулися вибори "вільними" голосами нового гетьмана. Ним став стародубський полковник Іван Скоропадський. Ще напередодні з наказу царя була влаштована церемонія заочного суду над Мазепою. З опудала, яке символізувало гетьмана, була знята та розірвана стрічка Андріївського кавалера, а кат повісив його на спеціально спорудженій шибениці.

12 листопада відбулася церемонія проголошення церковної анафеми. В Глухів зібралися представники українського та російського духовенства. Далі, як повідомляє урядове джерело, після молебня в Троїцькій Соборній церкві "митрополит, архиєпископ й єпископи с духовними особу вора й изменника Мазепу предали вечному проклятию. Потом Новгорода протопоп Афанасий Заруцкий ска-зывал козанье, напоминая о прежде бывших изменниках пространно й о проклятий вора Мазепи". Тоді ж у присутності численних православних ієрархів, бояр і царевича Олексія Петровича в Успенському соборі Москви також було оголошено прокляття Івану Мазепі. Але Петро І діяв не тільки батогом, але й пряником. З його наказу величезні маєтки, матеріальні цінності Івана Мазепи та його прибічників переходили в руки осіб, що залишалися вірними скіпетру російського монарха. Грамоти обіцяли прощення всім тим з рядових козаків, хто знову повернувся під протекторат московського царя.

Документи надзвичайно слабо відбивають деталі перебування Мазепи в ставці Карла XII. Добре лише відомо, що його продовжували терзати сумніви. Маніфести, які розсилалися в різні полки України, не мали того успіху, на який розраховував гетьман. Козаки й селяни насторожено, а то й вороже зустрічали його посланців. Байдуже були сприйняті також універсали шведського короля. Натомість спроби реквізиції з козацьких і селянських господарств продовольства наштовхувались на рішучу протидію народу. Факти справжньої партизанської війни, яка розгорнулася тоді на Лівобережній та Слобідській Україні, відзначають найрізноманітніші джерела, сучасники та учасники цих подій. Особливо похитнув впевненість гетьмана перехід на сторону Петра І ряду полковників та представників генеральної старшини, що з кінця жовтня перебували разом з Іваном Мазепою в шведському таборі. Тоді правитель Гетьманщини затіяв нову політичну гру з Петром І. До царя почали надходити повідомлення про те, що Мазепа прагне до замирення. Як важливий аргумент у серйозності цього наміру, він надіслав пропозицію (через миргородського полковника Данила Апостола), яка передбачала захоплення й передачу в руки російського самодержця шведського короля та його генералів. Сьогодні важко стверджувати, наскільки серйозним у цих намірах був Мазепа. Але нам добре відомо, що замирення на цій основі не відбулося.

Єдиним успіхом у ці тривожні для Мазепи дні став перехід на його бік частини запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком. Доля повернулася так, що колишні вороги на спільній антиросійській платформі об'єдналися. Наприкінці 1709 року у Великих Будищах відбулася зустріч запорожців з Мазепою і Карлом XII. 8 квітня, очевидно, в результаті переговорів обох сторін (за участю запорожців) укладено нову шведсько-українську угоду. На жаль, її тексту дослідники не мають. Реконструювати зміст цього важливого документа дозволяють праця придворного проповідника шведського короля Г. Нордберга, а також відомий "Вивід прав України" Пилипа Орлика. Процитуємо повністю цей договір у переказі генерального писаря:

"1. Й. К. В. зобов'язується обороняти Україну і прилучені до країни козаків землі й негайно вислати туди задля цього помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь і Стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під командою шведських генералів, але під час операції на Україні Й. В. довірить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме доти, доки Україна потребуватиме того війська, котрому Й. К. В. видаватиме платню, а козаки достачатимуть хліб і харчі.

2. Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що - як виявиться, належало колись народові українському, передається й задержиться при українськім князівстві.

3. Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частини прилучених до нього.

4. Іван Мазепа, законний князь України, жадним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством; до його смерті, яка - треба сподіватися - не наступить ще довго, Стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами.

5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено, що до герба й титулу князя України, Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб.

6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть Й. К. В. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме Стародуб, Малин, Батурин, Полтаву, Гадяч.

Уповноважені його Величества Царя зазначають:

1. Що Україна ніколи не була незалежною, що з-під ярма невірних визволила її побідна зброя Його Царського Величества.

2. Що коли б змінити щось, то цим би порушилися умови Карловицького договору".

Михайло Грушевський на підставі документів, датованих уже 1710 - 1711 роками, приводить дещо інше формулювання цього договору: "Україна обох сторон Дніпра з військом Запорозьким і народом Малоросійським має бути вічними часами свобідною від всякого чужого володіння".

Реалії продовжували складатися не на користь Мазепи. У травні 1709 року царські війська полковника Яковлева зруйнували Запорозьку Січ і знищили багато козаків. 27 червня відбулася битва під Полтавою, в результаті якої шведи зазнали поразки і змушені були втікати у турецькі володіння. Разом з своїм союзником через Переволочну з рештками козаків переправився також Іван Мазепа. Розпочався тривалий та складний перехід степами Північного Причорномор'я. Важко відновити думи колишнього володаря величезних багатств Гетьманщини. Загроза захоплення в полон та неминучої розправи з боку Петра І змушувала його невпинно гнати стомлених коней, шукати найкоротших шляхів до Бугу, на правому березі якого був порятунок. Лише 8 липня Іван Мазепа, Карл XII, козацька старшина та шведські генерали зійшли на турецький берег. Знову розпочався важкий перехід в пекучих акерманських степах. Нарешті в серпні втікачі дісталися Бендер. Проте бажаний спокій не настав. Стало відомо про те, що Петро І неодноразово просив турецькі власті видати Мазепу. Щоправда, Туреччина відмовилася це зробити. Але хто-хто, а гетьман добре знав звичаї Отаманської Порти. Прохання царя, помножене на золоті червінці, повинно було зробити свою справу.

Нервове напруження останніх місяців, жорстокі невдачі, провал планів та задумів, безперечно, підірвали здоров'я старого гетьмана. Іван Мазепа занеміг. Відчуваючи наближення смерті, він наказав спалити документи, що належали йому, висповідався перед священиком, якого спеціально доставили із Ясс. 2 жовтня 1709 року гетьман тихо помер у селі Варниці неподалік від Бендер.

Похорони Мазепи були обставлені надзвичайно пишно та урочисто. Багато споряджену домовину везло шестеро білих коней. В останню путь покійника супроводжували рядові козаки, старшина, Карл XII. Грали сурми, віддаючи останні почесті небіжчику, гриміли мушкетні залпи. Іван Мазепа був похований у кафедральній церкві св. Юрія у місті Галаці.

Сьогодні вчені можуть сперечатися, шукати недоліки у діях гетьмана, погоджуватися чи критикувати його окремі вчинки. Незаперечним лишається тільки той факт, що політичний крок Івана Мазепи у 1708 р. відбивав потаємні настрої частини козацького суспільства, яка прагнула бачити Україну незалежною державою. Акція, здійснена гетьманом, залишила глибокий карб на всьому суспільно-політичному організмі України не лише вісімнадцятого, але й наступних століть.

За матеріалами: http://pravyteli.us.org.ua/lib/mazepa_2.html

У Росії видали вірші Івана Мазепи

Дата: 07-05-2008
The Epoch Times Україна ( Велика Епоха ) - міжнародний інформаційний проект: А зараз поставимо собі запитання: чи зрадив узагалі когось Іван Мазепа, як це читали всі у шкільних підручниках совєтського часу та й досі про це розказують учням у частині шкіл на сході і півдні України? Фото: artvertep.dp.ua У Росії видали вірші Івана Мазепи - під таким заголовком "Газета по-українськи" розповідає про ініціативу тамтешніх науковців. Вони підготували видання історичних документів, які стосуються українського гетьмана, до якого з-поміж документів увійшло також дві поезії Мазепи. За словами завідувача відділом Міжнародної школи україністики НАН України Володимира Свербигуза, до першого видання також увійшли облікові книги, документи російських воєвод, царські грамоти з гетьманської канцелярії столиці Івана Мазепи Батурина. Вченого дивує, чому така непересічна подія не викликала рецензій, або відгуків провідних українських істориків та літературознавців. Іван Мазепа. Про нього звикли говорити здебільшого як про політика, одного з найблискучіших і найтрагічніших гетьманів України. Але Іван Мазепа є ще й одним із творців сучасної української літературної мови, бо ж його небезпідставно вважають автором пісні "Ой, горе тій чайці, чайці-небозі" та патріотичного вірша "Всі покою щиро прагнуть, та не в оден гуж все тягнуть". А ще Мазепа був, говорячи сучасною мовою, визначним спонсором та меценатом. Його прізвищем зветься цілий період української культури, насамперед церковної архітектури - "мазепинське барокко". Знаний фахівець з історії українського барокко, професор Дмитро Горбачов зауважує: "В Україні так багато було його церков, що навіть після анафемування все одно портрети Мазепи висіли на стінах тих церков... Його величезний внесок в культуру православ'я незаперечний. Цей внесок тим більший, що Мазепа був європеїзатор. І він прищеплював, сказати б, західні духовні технології, комплекси до православ'я, і в Україні витворився отакий симбіоз, своєрідна культурна унія кращих здобутків західної культури і кращих здобутків візантійсько-православної культури". Доба Мазепи, яка пролягла між 1687 і 1708 роками, була добою філософських диспутів у Києво-Могилянській академії, яка саме тоді підтвердила свій академічний статус і нерідко звалася Мазепинською академією. Це була доба блискучої драматургії та прекрасної поезії. Проте за Мазепи розвитку набула не тільки українська культура. Стабілізувалася соціально-економічна ситуація; звісно, не було нічого схожого на всезагальну рівність, на втілення плебейського ідеалу часів Хмельниччини - "без хлопа і пана". Іншими словами, йшлося про пізньофеодальне суспільство, проте з республіканськими вольностями для "політичної нації", представників вищих суспільних станів. При цьому українські селяни почувалися значно вільнішими за своїх московських і польських "колег" - хоча б тому, що в Україні практично не було панщини. Селяни і козаки справляли повинності - грошові, збройні, тяглові тощо. А панщина як така універсалом гетьмана Мазепи від 1701 року була обмежена двома днями на тиждень - інші дні селяни працювали на себе. Хто із шляхти переступав цю норму, того гетьман суворо карав. Крім того, в Україні діяли, на відміну від самодержавної Московщини, де всі були "государевими холопами", норми писаного права, які не міг переступити навіть сам гетьман. За цих обставин швидко розвивалося мануфактурне виробництво. Гетьманщина виробляла чимало товарного хліба й іншої сільськогосподарської продукції. І головне, на відміну від Московщини, де мануфактурна праця і сільське господарство базувалися на праці кріпаків, українська економіка впевнено розвивала ринкові стосунки, входячи у систему європейського ринку (тому не треба було рубати якесь "вікно до Європи"). За Мазепи українці ходили до Європи через широко відчинені двері.   А зараз поставимо собі запитання: чи зрадив узагалі когось Іван Мазепа, як це читали всі у шкільних підручниках совєтського часу та й досі про це розказують учням у частині шкіл на сході і півдні України? Відповідь однозначна: ні. Згадаємо: Переяславські статті Богдана Хмельницького визначали договірний характер України і Московщини, себто особисту унію двох держав під зверхністю одного володаря за умов, коли одна з цих держав, а саме Україна, повністю зберігала свій внутрішній устрій, включно з правовими нормами, судочинством, організацією війська та фінансів, церковного життя, освіти тощо. Гетьманщина зберігала навіть право зовнішніх стосунків. Але далі Москва почала силою урізати ці повноваження України. Втім, російські царі використовували і підкуп, і щедрі подарунки козацькій старшині. Врешті-решт у добу Петра І, з його несамовитим потягом до самовладдя, договірний характер стосунків України та Росії був зруйнований. У цій ситуації Мазепа постав перед вибором - або упокоритися і стати вірним клевретом Петра, одержуючи особисто для себе все нові й нові привілеї, або спробувати відновити колишню незалежність України, навіть зробити її повною. На початку XVIIІ століття, коли Україна виявилася втягненою Петром у низку нескінченних війн, коли козацьке військо вже поклало тисячі і тисячі життів в авантюрах царя, коли українські землі самі перетворились на театр бойових дій, настрої у суспільстві та серед старшини стали критичними. З самого воцаріння Петра, коли стали зрозумілі його авантюрницькі нахили, оточення Мазепи обговорювало два варіанти відновлення незалежності України: реанімації Гадяцької угоди 1658 року з Річчю Посполитою і створення своєрідної українсько-кримськотатарської конфедерації. Проте обидва варіанти виглядали не дуже реалістичними: надто знесиленою була тодішня Польща і надто вже залежним від Оттоманської Порти стало Кримське ханство. Тому Мазепа довго вагався, перш ніж зробити ставку на створення потрійного союзу Польщі, України та Швеції. Він-бо добре бачив, що шведський король Карл ХІІ є своєрідною копією Петра І, таким же авантюристом, для котрого немає нічого святого. Сам же Мазепа, як засвідчують його листи до Мотрони Кочубеївни, був щирим і ревним християнином, а відтак не схильним до кривавих авантюр. Утім, події розгорнулися так, що Мазепа змушений був виступити проти Петра у найбільш несприятливий момент. Досить сказати, що з десяти козацьких полків під рукою Мазепи на той час було тільки чотири, інші перебували поза межами Гетьманщини, а на додачу на територію України увійшли основні частини московського війська. До того ж різка зміна політичного курсу й унезалежнення України не мали, кажучи сучасною мовою, належної ідеологічної підготовки; вони спіткали не тільки простих козаків, а й значну частину старшини зненацька. І все ж за тих обставин більшість реєстрових козаків та запорожців стали під прапор гетьмана. Незалежницькі настрої були настільки потужними, що навіть Пушкін у поемі "Полтава" змушений був у монолозі від імені Мазепи написати правду: "Без милой вольности и славы Склоняли долго мы главы Под покровительством Варшавы, Под самовластием Москвы. Но независимой державой Украйне быть уже пора: И знамя вольности кровавой Я подымаю на Петра." Так, мазепинська вольність була справді кривавою. Відплатою російського царя став геноцид українського народу. У гетьманській столиці Батурині російське військо вирізало близько 15 тисяч люду: і жінок, і старих, і немовлят. Після захоплення Січі були вбиті не тільки козаки, а й місцеві ченці. З 1000 українських старшинських родин жертвами репресій стали 900. Одночасно з царської скарбниці видавалися великі гроші тим, хто зраджував гетьмана, хто йшов служити самодержавному государеві.А на додачу російська пропагандистська машина працювала на повну силу. Не було нісенітниці, яку не приписували б Мазепі. Він і "лях", і "католик", і "перевертень". Тим часом саме в церемонії відлучення Івана Мазепи від церкви, яка відбулася 25 листопада 1708 року у Глухові, були використані елементи "чорної меси", що не є чимось дивним для оточення Петра Романова. Згадаймо молодість Петра, талановито відображену в романі Алєксєя Толстого, всі ці "всєп'янєйшіє собори", всю цю постійну пародію на християнство, зняття дзвонів із церков та забирання ченців у солдати. Згадаймо зрештою, що майбутній перший імператор Росії ніколи не крився зі своєю бісексуальною орієнтацією, що також суперечило традиційним нормам християнства. А на додачу якраз на початку ХVІІІ століття Петро І повністю підпорядковував собі російську церкву через інституцію Синоду, яку він запровадив трохи пізніше, але до того не дозволяв обрати нового патріарха. Власне, у ті часи церква в Росії перетворилася на щось на кшталт значно пізніше створеного ідеологічного відділу ЦК КПРС. І ця машина на повну силу спрацювала проти гетьмана Мазепи та прихильників свободи України, включно із Мазепиним наступником Пилипом Орликом - автором першої української Конституції. Самодержавство, кріпацтво, духовна неволя на тривалий час здолали ідеї свободи, права, прогресу. Джерело: ББС Сергій Грабовський, журнал "Сучасність" www.epochtimes.com.ua

За матеріалами: http://www.epochtimes.com.ua/

comments powered by Disqus