Патріархат для нації
30.01.2009
Богдан ЧЕРВАК, парафіянин церкви св. Миколая Чудотворця на Аскольдовій могилі
|
|||||||||
|
|||||||||
У цьому році Українська греко-католицька церква (УГКЦ) відзначатиме двадцятиріччя легалізації своєї діяльності на українських землях. Нагадаю, що 1946 року за вказівкою Сталіна у Львові було проведено так званий «об'єднавчий» собор, який ухвалив рішення про приєднання УГКЦ до Московського патріархату. Одразу ж було заарештовано й репресовано 10 єпископів, 1400 священників, 800 монахів і монахинь, що належали до цієї церкви. Відтак одна із традиційних українських християнських церков стала «катакомбною». Свою місійну діяльність УГКЦ здійснювала нелегально, перебуваючи у підпіллі. Лише в час національного відродження, тобто в середині 80-х років минулого століття УКГЦ легалізувалася й упродовж останніх двадцяти років діє в Україні відкрито й публічно.
Без сумніву, що з нагоди цієї сумної ювілейної дати УГКЦ в Україні й світі проведе чимало заходів, які розкажуть про одну із страшних трагедій, що пережила Церква і український народ, перебуваючи під владою Москви і окупаційного комуністичного режиму.
Не стоятиме осторонь цієї дати влада і громадськість. Ще минулого року Львівська, Тернопільська та Івано-Франківська обласні ради звернулися до Президента України, Верховної Ради з проханням ініціювати на загальнодержавному рівні процес встановлення історичної справедливості щодо УГКЦ та визнати за нею статус репресованої церкви.
У світлі цих подій видається за важливе вкотре повернутися до однієї із пекучих тем релігійного життя в Україні, а саме надання УКГЦ статусу патріаршої церкви. На мій погляд, це важливо з кількох причин: по-перше, дане питання широко дискутується не лише в середовищі вірних УКГЦ, а й у світських колах; по-друге, в контексті активізації взаємин між традиційними українськими християнськими церквами з метою створення в Україні єдиної помісної церкви оминути зазначене питання неможливо. Врешті, по-третє, було б неправильно, відзначаючи 20-річчя легалізації УГКЦ в Україні оминути питання, яке впродовж багатьох століть було актуальне саме для цієї церкви.
Але насамперед кілька слів про «патріарха» і «патріархат». У церковному розумінні патріарх - це найвищий сан і титул отця, голови і носія верховної юрисдикції в помісній та автономній церкві. У «Декреті про східні католицькі церкви», схваленому на Другому Ватиканському вселенському соборі, зазначається: «Назву східного патріарха носить той єпископ, що має судовласть над всіма єпископами, включно з митрополитами, над кліром і мирянами своєї території чи свого обряду, згідно з приписами права і без нарушення первоверховної влади Римського Первосвященика». Сан патріарха і статус патріархату будь-яка християнська церква здобуває, щоб зберегти свою єдність та історичну ідентичність.
Мало хто знає, що українці домагалися надання патріархату своїй церкві ще до проведення Берестейського Собору 1596 року, коли ієрархи Київської митрополії підписали унію із Римським престолом і коли фактично постала Українська греко-католицька церква. Однак у документах самого Собору ідею патріархату так і не було зафіксовано, що, безумовно, сильно послабило позиції церкви на перспективу.
Не зважаючи на це, вже 1624 року українськими католицькими владиками було опрацьовано та передано до Риму новий проект документу, яким передбачалося надання церкві статусу патріаршої. Але то був уже інший, несприятливий для цього час. 1622 року Папа Григорій ХV створив Конгрегацію для поширення віри та підпорядкував їй нашу церкву. Оскільки Конгрегація створювалася для опіки над нехристиянськими народами та тими, які не мають глибоких християнських традицій, це сильно понизило статус УКГЦ, а про патріархат можна було забути.
Тим не менше, 1636 року під час правління польського короля Володислава IV православний Київський митрополит Петро Могила опрацював проект Київського патріархату та надіслав його до Риму. Водночас було зроблено спробу скликати у справі Київського патріархату окремий синод цілої Руської церкви, тобто католиків і православних з метою об'єднання їх у єдиному патріархаті. Але апостольська столиця в особі Конгрегації зробила все можливе, щоб синод не відбувся, а надісланий П. Могилою проект ліг під сукно.
Нові серйозні спроби щодо надання УКГЦ патріархату відновилися лише у ХХ столітті, коли Папа Римський Пій Х наділив митрополита Андрея Шептицького патріаршими правами над Україною і Російською імперією, але без патріаршого титулу. Відтоді УГКЦ з новою силою включилася у боротьбу за патріархат для своєї церкви.
Революційний крок у цьому напрямі зробив наступник А. Шептицького блаженніший Кир Йосиф Сліпий. Під час Священного Другого Ватиканського Собору 1963 року він від імені українського католицького єпископату виступив із пропозицією невідкладно піднести Києво-Галицький митрополичий престол до патріаршої гідності. Ватикан більше не міг ігнорувати «українське питання». Авторитет УКГЦ, не зважаючи на переслідування греко-католиків в Україні, був настільки значним, що під час роботи Другого Ватиканського Собору було підготовлено проект ухвали, в якій пропонувалося створення трьох нових східно-католицьких патріархатів, а саме для українців, етіопів і малябарців. На жаль, проект цього документу так і не було розглянуто, натомість Собор ухвалив рішення, які стосуються самої ідеї патріархату. Зокрема, Собор вказав, що помісним східним католицьким церквам належить надавати патріархати, а верховні архієпископи одержали патріарші права. Водночас було ухвалено, що нові патріархати для церков східної традиції встановлює Вселенський Собор, або Папа Римський. Відповідно до «Декрету про східні католицькі церкви», зміни до устрою цих церков можна вносити «лише заради їхнього власного й органічного розвитку». Іншими словами, Другий Ватиканський Собор, хоч і не надав УГКЦ статусу патріаршої церкви, але визнав за нею право такий статус мати.
На підставі цього Йосиф Сліпий одразу зробив низку практичних кроків, які б мали наблизити УГКЦ до отримання патріархату. Так, він почав видавати закони, обов'язкові для виконання греко-католиками в усьому світі та оприлюднювати їх у відповідному офіціозі. Невідкладно було скликано синод УКГЦ, який ухвалив важливі рішення, спрямовані на утвердження патріаршого статусу церкви. Більше того, у жовтні 1969 року Йосиф Сліпий взяв участь у Надзвичайному Папському синоді, де у своєму виступі засудив латинізацію і нищення культурних та духовних надбань східних церков та пригадав присутнім про ті великі жертви, які понесла і приносить УГКЦ, зберігаючи вірність апостольській столиці.
Саме на цей час припадає особлива активність Московського патріархату, який розпочав тиск на Ватикан, щоб той призупинив рух українців до заснування свого патріархату. Цей тиск не припиняється й сьогодні.
Ідея патріархату для УКГЦ отримала новий імпульс уже в незалежній Україні. 1989 року церкву було легалізовано, а вже 1991 року в Україну повернувся тодішній глава УГКЦ Мирослав-Іван кардинал Любачівський.
На сьогодні Українська греко-католицька церква є найбільшою східною католицькою церквою в світі. Вона налічує понад 5,5 мільйона вірних. Юрисдикції верховного архієпископа та Синоду єпископів підлягає вся Україна.
До складу УГКЦ також входять: у Польщі Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія, у Західній Європі три апостольські екзархати для українських греко-католиків у Німеччині, Франції та Великій Британії, у Північній Америці дві греко-католицькі митрополії: в США - Філадельфійська, яка складається з чотирьох єпархій, та в Канаді - Вінніпегська митрополія, яка складається з п'яти єпархій.
Крім того, існують єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі (Аргентина), Куритибі (Бразилія) і Мельбурні (Австралія). Українські греко-католики мають також вікаріат у Румунії, громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига, Даугавпілс та Резекне), Естонії (Таллінн), Молдові (Кишинів), Австрії, Парагваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії.
Важливим етапом у житті церкви став візит в Україну в червні 2001 року його святості Папи Римського Івана Павла II та його зустрічі із духовенством УГКЦ та керівниками Української держави. Папа Іван Павло ІІ мав можливість на власні очі побачити й відчути, наскільки УГКЦ «дозріла», щоб отримати статус патріаршої церкви.
2004 року 150 народних депутатів України звернулися до Папи Римського Івана Павла ІІ з проханням надати патріарший статус Українській греко-католицькій церкві. Серед них, до речі, були нинішній Президент України Віктор Ющенко та прем'єр-міністр Юлія Тимошенко. Ідея надання УГКЦ патріархату відтепер стає не лише справою церкви, а й широких кіл громадськості, в тому числі політиків, державних і громадських діячів.
У червні 2004 року Постійний синод єпископів Української греко-католицької церкви у супроводі митрополитів і під проводом голови церкви відвідав святішого отця Івана Павла ІІ. Головною темою розмови було створення патріархату УГКЦ. Святіший отець так висловив своє ставлення до цього питання: «Я поділяю ваше прагнення, яке закорінене також у канонічних і соборових приписах, щоб мати повний юридично-церковний устрій. Поділяю це як у молитві, так і в терпінні, очікуючи визначеного Господом дня, в якому я як наступник святого апостола Петра, зможу підтвердити дозрілий плід вашого церковного розвитку».
У вересні цього ж року з пастирським посланням «Про утвердження патріаршого устрою Української греко-католицької церкви» виступив нинішній її голова блаженніший Любомир. У посланні підтверджується намір здобути патріарший статус церкви: «Саме від доброї волі, розсудливої активності і водночас належного смирення мирян і буде остаточно залежати утвердження патріаршого устрою», - наголосив глава УКГЦ.
Черговим кроком на шляху до власного патріархату можна вважати перенесення зі Львова до Києва проводу УГКЦ та будівництво у столиці Патріаршого собору Воскресіння Христового, яке планується завершити до 2010 року.
Нещодавно в Україні побував префект Конгрегації для східних церков кардинал Леонардо Сандрі, якого називають «очима Папи Римського». Гість не приховував, що вивчає питання можливості надання УГКЦ статусу патріархату та беатифікації митрополита Андрея Шептицького.
Викладена тут коротенька хроніка змагань за власний патріархат засвідчує, що, з одного боку, українці впродовж століть проявляли неабияку наполегливість для позитивного вирішення цього питання, а з другого - весь час наражалися на глуху стіну ігнорування, або ж прямого чи опосередкованого заперечення самої ідеї патріархату для УГКЦ.
У цьому зв'язку виникає логічне запитання: а чи правильний шлях обрала УГКЦ, сподіваючись, що рано чи пізно апостольська столиця піде на поступки й встановить патріархат для української церкви?
Це запитання виникає ще й тому, що вже довший час у середовищі греко-католицького духовенства як в Україні так і за її межами визріває думка, що настав час припинити практику «випрошування» патріархату, натомість необхідно приступити до його створення шляхом самопроголошення.
Зважаючи на це, цікаво розглянути питання постання інших східних католицьких церков, зокрема, тих, що уже мають статус патріарших. Таких на сьогодні є шість: Вірменський, Коптський, Сирійський, Мелхітський, Халдейський та Маронітський. З-поміж них Рим встановив лише Олександрійський патріархат коптів. Решта п'ять постали внаслідок об'єднання існуючих східних помісних і патріархальних церков з Римською церквою як з рівноправним партнером. Таким чином Ватикан лише визнав патріаршу гідність нових церков, а не встановлював нові патріархати.
Шляхом самопроголошення поставали й некатолицькі патріархати, зокрема, Болгарський, Московський, Румунський, Сербський та Етіопський.
Загалом історія патріархатів, їхнього постання та розвитку засвідчує, що вони виникали як результат природного розвитку помісних церков, на підставі звичаєвого права, а тому формально їх ніхто не встановлював, а лише визнавали такими Вселенські й Помісні собори.
Іншими словами, ідея самопроголошення патріархату Української греко-католицької церкви - це не якась авантюра, а один із реальних шляхів вирішення проблеми, яку рано чи пізно доведеться вирішувати.
У контексті викладеного також постає питання взаємин УГКЦ з іншими, зокрема, українськими православними церквами. У даному випадку не бачу сенсу опонувати Московському патріархату, який послідовно здійснює тиск на Ватикан стосовно ненадання УКГЦ власного патріархату, оскільки основним аргументом такої позиції виступає не християнський обов'язок, а страх втратити свій вплив на значну територію України. А тому УГКЦ має добиватися статусу патріаршої церкви, незважаючи на позицію та «аргументи» Москви.
Власного патріаршого статусу також домагається Українська православна церква Київського патріархату. Але вона не може бути конкурентом для УГКЦ. Якщо припустити, що і греко-католики, і православні здобудуть кожен свій патріархат, то це лише наблизить Україну до створення своєї єдиної помісної церкви, на яку вже давно дозріла українська нація.
За матеріалами: http://www.day.kiev.ua/
Наприкінці року разом із капеланом ради Лицарів Колумба на Аскольдовій Могилі отцем Анатолієм Теслею, із благословення пароха церкви святого Миколая Мирлікійських чудотворця о. Ігоря Онишкевича, ми відвідали недужих парафіян нашого храму.
«Бо голодував Я, і ви дали мені їсти... був недужим і ви відвідали Мене...» Мт 25: 35-36 20.03.20 Священик Храму Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі, капелан ради Лицарів Колумба - отець Анатолій (Тесля) разом із братом-лицарем Олександром Пастуховим та сестрою Орестою Редькою в лиху годину карантину, відвідали хворих парафіян Храму зі Святим Причастям та гостинцями.
