Апостольський візит Папи Павла ІІ

ЧИ СКОРИСТАЛАСЯ УКРАЇНА З ВІЗИТУ ПАПИ?..

11.02.2002

Степан ВОВКАНИЧ, доктор економічних наук, професор

Вступ

Третє тисячоліття на самому своєму початку, здавалося б, не внесло суттєвих змін в традиційне розуміння того, що зло і добро існують в світі поруч. Очевидно, що перший рік ХХI сторіччя в пам'яті більшості людей світу асоціюватиметься з жахливим трагізмом подій і злом, вчиненим 11 вересня в США. В Україні ж пам'ятатимуть ще й державний і пастирський візит Папи Римського Івана Павла П як паломника миру та проповідника творення нової ери - ери глобалізації людського поступу, цивілізації любові і гуманізму.

Очевидно, що до аналізу візиту Понтифіка в Україну ще не раз повертатимуться різні фахівці. Проте я хочу торкнутись реальностей, яких не можна заперечити: ніхто і ніколи (а не лише на переломі тисячоліть) із наших високих гостей так багато, так привселюдно і з такою любов'ю до нашої Батьківщини не говорив з нами по-українськи. Ніхто з них не попросив у нас, українців (чи то православних, чи то греко-католиків), пробачення за скоєне в минулому зло, яке дається взнаки сьогодні і ще довго позначатиметься на нашому майбутньому, що його спільно маємо збудувати. Ніхто в Україні та поза нею сущих не зможе заперечити, що десь, комусь і колись у світі від любові та каяття за нелюбов було зле. І це стосується як окремої людини, так і цілої нації. Відвідавши Биківню, Папа дав нам чіткий знак, аби ми до традиції покладання квітів на могилу Невідомому воякові додали ще одну: вшанування памя'ті жертв голодомору та геноциду українського народу -біля підніжжя символічної могили жертв запалювали вічний огонь скорботи, каяття та відповідальності перед майбутнім.

Дозволю собі звернути увагу на ще один, як на мене, дуже важливий нюанс промов Папи. Йдеться про пріоритетне ставлення до людини як такої, споконвічне українське проникнення в її християнську філософію у недосконалому світі. Якщо Президент США Б.Клінтон нагадав нам заклик Шевченка боротися проти зла "Борітеся - поборете!", то Святий Отець умислився в глибінь філософії "серця" Сковороди, коли той "запрошував своїх сучасників на перше місце ставити завдання "зрозуміти людину". У зв'язку з цим було дано українцям таке Благословення: "Нехай цінності Євангелія, які становлять частину вашої національної ідентичності, допоможуть вам будувати сучасне й толерантне, відкрите і солідарне суспільство, в якому кожна людина зможе внести свій специфічний вклад в загальне добро, одночасно отримуючи від нього відповідну підтримку для того, щоб у найкращий спосіб розвинути власні дарування".

"Не дайте сильним загубити людину!" - ці слова нашого мудрого предка Володимира Мономаха, за висловом Папи, "до сьогодні зберігають всю їхню переконливу силу". І визнання цього соціогуманістичного імперативу не є кон'юнктурним і локальним; цей імператив - глобальний, і в часі простягається принаймні в третє тисячоліття. Папа його переносить і в ширшу соціальну площину - площину цілих націй і народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях національного та духовного відродження. Однак вони не можуть повною мірою скористатися здобутками глобалізації і заперечити соціальну несправедливість, за якою багаті багатіють, а бідні бідніють. Що більше: втрата мовно-культурної, релігійної, а відтак етнічної ідентичності - стає питанням національної безпеки і екзистенції. Проте, це питання - не тільки національне. Збереження національної різноманітності - це відповідальність перед майбутнім за збереження не нами створеного багатства світу.

1. Глобалізаційні процеси і регіональні детермінанти ренаціоналізацій як світові реалії

Розгляд на межі тисячоліть будь-яких нових реалій - чи то соціально-економічних, чи то політико-правових, чи інформаційно-мовних, чи культурно-релігійних або проектування відповідних суспільних інновацій не матимуть належного ефекту, якщо не будемо враховувати принаймні двох основних сучасниих тенденцій. З одного боку, глобалізацію (економіки, торгівлі, інформаційного простору тощо); з іншого - ренаціоналізацію світу, тобто духовне і національне відродження народів та народностей, творення їхніх нових держав.

У цих світових тенденціях - багатопланових і буцімто позитивних - вагомі реалії сьогодення, насамперед політичні. Проте їх вектори не лише не збігаються, а часто-густо є протилежними за дією, за національними інтересами держав, особливо колишніх метрополій і колоній. Відсутність рівнопартнерського діалогу не сприяє виникненню синергетичного (додаткового, спільнодіючого) ефекту співпраці світової спільноти.

Проблема катастрофічно загострюється. Темпи ренаціоналізації дедалі більше відстають від нарощення інформаційних потужностей країн постінформаційного розвитку. Процеси глобалізації інформаційного простору набувають щораз ширшого розмаху. Водночас не є конкурентоспроможними внутрішні пошуково-творчі спроби постколоніальних (посттоталітарних) держав скористатися досягненнями глобалізації та визволитися з-під негативного впливу такого її прояву, як імперіалізм слова, показ насильства, наркоманії на телеекранах ( і не тільки). Конвергенція знань, котру заповідав у свій час А.Сахаров як шлях вирівнювання (досягнення схожості) життя з огляду наближення його у різних кутках планети до кращих зразків добробуту, демократії, розвитку освіти, науки тощо, на жаль, чимраз більше уподібнюється до змагань важкоатлета з дитиною, яка вчиться ходити.

Глобалізаційні процеси - це виклик часу, закономірний прояв сучасної науково-технічної революції та намірів кращих умів планети. Інша річ, що реалізацією добрих намірів інтелектуалів не всі народи, насамперед найбідніші, не можуть скористатися через низку факторів соціальної несправедливості. Що більше. Вони не можуть стати активними творчими суб'єктами цих цивілізаційних процесів, бути рівноправними учасниками новітніх процесів розвитку, а залишаються лише об'єктами впливу не завжди позитивної інформації, яку генерують глобалізатори - часто інших культур, рівнів розвитку, релігій тощо.

За таких умов, далеких від стандартів гуманності і справедливості, країни, що стали (чи прагнуть стати) на шлях відродження своєї державної незалежності, без відповідної підтримки позбавлені можливості зробити випереджальний ривок у розвитку національної освіти, науки, культури як комплексних чинників формування власного духовно-інтелектуального потенціалу і важливих механізмів інноваційного розвитку; їм вкрай важко вийти на міжнародну арену з інформаційною науково-культуромісткою продукцією. Вони приречені працювати в наслідковому, навздогінному режимі, користуватися переважно екологічно брудними сировинними технологіями, бути постачальниками малокваліфікованої робочої сили і не брати участі в сучасному поділі праці, вдосконалені її змісту тощо. Врешті, і це найголовніше, вони не мають змоги захистити свою культурно-національну ідентичність, власний інформаційний простір, а тим самим зберегти самих себе і мовно-культурологічне розмаїття світу.

Закон розмаїття - універсальний фактор розвитку природи, людини і суспільства не нами, смертними, встановлений. Однак, що дуже шкода, він юридично і досі у світовому масштабі широко не соціалізований. Цей закон - глибоко моральний. За його виміром, чи то людина, чи то держава, примножуючи різноманітність світу, творять добро, а зодноріднюючи та знищуючи розмаїття - чинять зло. Він засвідчує, що народ, який прагне зберегти свою національну ідентичність, водночас розвиває багатокультурність світу.

Президент України Леонід Кучма в ООН на Саміті тисячоліття підписав Декларацію "Толерантність і Різноманіття". Вже тому, здавалося б, користуючись новими соціогуманістичними зрушеннями в світі, ми зобов'язані зайняти наступальну позицію в духовному відродженні України, у розбудові національної держави, зокрема в реабілітації мов корінного народу та національних меншин. Шкода, але щодо функціонування регіональних мов, то не завжди знаходимо розуміння Європейського Союзу. В Україні національні меншини (за винятком поляків) настільки русифіковані, тобто регіонально (імперськи) глобалізовані, що при розмові з ними українською, вони переходять на російську, тим самим ослаблюючи інформаційне поле мови титульного народу та її відродження на його землі. Реалії такі, що в Україні найбільш упослідженою меншиною є нація, яка дала назву державі.

Ми керуємося загальнолюдською мораллю: завжди справедливо чинить той, хто захищає свою мову, культуру, релігію, традиції і звичаї на своїй, не завойованій землі. І ніколи, і ніде не має рації і діє аморально той, хто посягає на чуже. Більше того: забороняє чужі культурні традиції, мови тощо. Цей закон вимагає забезпечення індивідуальних прав не лише окремій людині, а й колективних прав кожній нації. Новий соціогуманістичний імператив: "Права і людині, і нації" повинен стати ідеологічною стратегією державотворення в Україні. На його основі має бути легітимізована українська національна ідея та початися системна робота з формування єдиної української політичної нації навколо титульного народу - одного з найбільш миролюбних та толерантних, якому ці чесноти поки що тільки заважали побудувати власну історію і свою державу.

2. Захист прав людини і нації - глобальна відповідальність перед майбутнім

5 жовтня 1995 р. Папа Римський, виступаючи на ювілейній Генеральній Асамблеї ООН з нагоди 50-річчя її створення, закликав формувати нові взаємини у світовому співтоваристві як у великій світовій сім'ї. Йдеться про наближення в третьому тисячолітті зовнішніх стосунків у світовій спільноті до тих, які традиційно складаються у звичайній людській родині, де панують, сприяючи гармонії розвитку, взаємоповага, доброта і любов, а не лукавство, егоїзм та насильство. На нових гуманістичних засадах Папа вказав на потребу світовому співтовариству, окрім Декларації прав людини, опрацювати Декларацію прав народів. Розуміння людства як великої світової родини - новий соціогуманістичний імператив майбутнього, якому немає альтернативи, якщо Земля - наш спільний дім. Вочевидь, ця безальтернативність вимагає від усіх народів, в першу чергу від розвинених країн, на ділі, а не тільки на словах допомагати, чи принаймні не заважати піднятися з колін, ними ж приниженим або майже знищеним соціумам.

ООН прийняла документи, стосовно захисту прав малих автохтонних народів на господарську діяльність, на мову, на релігію. Але вони мають рекомендаційний характер і стосуються тих народів, яким уже сьогодні загрожує зникнення. Так, у Гренландії захищаються місцеві ескімоси, у Фінляндії, Швеції та Норвегії - саамі (лопарі)-оленярі. Захисту вимагають і багаточисельні нації - ірландці, каталонці, білоруси, курди, зрештою українці та багато інших народів, питомі мови і культури яких на їх землі є загроженими. На жаль, не від толерантності цих народів залежить збереження розмаїття світу, не їх країни - постійні члени Ради Безпеки ООН, ідея творення якої була започаткована на Ялтинській конференції країн-переможниць у ІІ Світовій війні. Проте ялтинська ідея влаштування світового порядку - це ідея сильного. На жаль, соціогуманістичного підходу до післявоєнного облаштування світу не було. Не керівники великих держав, навіть якщо вони переможці, мають визначати, що таке зло, а що добро. Наївно було сподіватися, що, перемігши за допомогою більшовизму фашизм, можна позбутися зла тоталітаризму, його імперських намагань підкорити і підпорядкувати собі інші народи, провести світову революцію, підготувати армію інтернаціональних терористів. Недобрі діла більшовиків розпочалися в світі задовго до подій 11 вересня 2001 року, бо як оцінити нині підступність убивств провідників українських визвольних змагань - С. Петлюри, Є. Коновальця чи С. Бандери.

Безперечно, наступні покоління шукатимуть місто Ялту на карті сучасної України як символ колишнього великодержавного поділу світу, коли сильні вирішують долю безсилих і поневолених народів, серед них і українського (адже пізніше з етнічних українських земель, які рукою сильних світу сього були віддані Польщі, почалася трагедія депортації українців Лемківщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини). Отже, маємо право на те, щоб незалежний Київ створив у пам'яті майбутніх поколінь новий символ Ялти, який би асоціювався не лише з відновленням прадавнього "шовкового шляху" зв'язку Азії й Європи, а і з впровадженням нової соціогуманістичної світової політики - тобто політики демократичного врахування волі і прав всіх народів, незалежно від їх сили та чисельності в ім'я збереження багатогранної мозаїки світової спільноти.

Актуалізація Україною міжнародних ініціатив у контексті глобального впровадження соціогуманістичної політики як парадигми третього тисячоліття, окрім світового резонансу, мала б велике внутрішнє державотворче значення. Реалізація на урядовому рівні цих ініціатив сконсолідувала б український народ, підвищила б його роль як суб'єкта будівництва власної держави на засадах національної ідеї етнодержавотворення з врахуванням історичних, мовних, етнокультурних та інших традицій і модерних тенденцій інноваційної моделі розвитку, а також базових загальнолюдських цінностей - свободи, добробуту, соціального захисту, збереження довкілля та дотримання прав людини загалом і титульної нації зокрема. Такі ініціативи водночас сприяли б поступовому зменшенню великодержавних амбіцій, що продовжують панувати в середовищі російської меншини.

Безумовно, Україна збудує правову, соціальну державу, громадянське інформаційне суспільство - до цього йдуть усі цивілізовані народи. Проте ця держава і таке суспільство стануть новою політичною та іншою реальністю в світовому розмаїтті лише за однієї умови: вони будуть українськими і акумулюватимуть самобутній історичний досвід від найдавнішої формули: "Князь - віче" через "Гетьман - козацька рада" до модерної державної конструкції "Президент - парламент". Наявність національних еліт, яким внутрішньо притаманні високоякісні (сутнісні) характеристики - патріотизм, професіоналізм, моральність і розуміння ренесансних процесів як форм буття нації та людини - ключовий елемент, який детермінує ренаціоналізацію в кожній країні. Тому вибираймо особистостей і під знаком розуму, любові до України та духовності, рекрутуймо еліту, яка з повагою ставитиметься до всіх народів - великих і малих, багатих і бідних, державних і бездержавних. Лише тоді допоможемо собі й світові позбутися подвійних моральних стандартів, за якими порушення прав людини не є лише внутрішньою справою тієї чи іншої країни, а порушення природних прав нації чомусь саме такою вважається. Так, геноцид чеченського народу - знову внутрішня справа Росії, а гуманітарна катастрофа на Балканах - справа світового співтовариства. Як не парадоксально, світова громадськість обмежується вивченням порушення прав людини в Чечні, в той час коли там порушуються права корінного етносу на власний розвиток. Чи допомога окремому татаринові в Криму можлива, якщо не допомогти кримськотатарському народові повернутися із депортації, не Україною заподіяної? Неможливо забезпечити індивідуальні права людини в безправній та назагал приниженій країні.

У справжній сім'ї сильні не домінують, а голос одного не веде до безголосся інших навіть тоді, коли вони лише вчаться говорити. Навпаки, навчання всіляко заохочується заради загального прогресу. Ідея "сім'ї" в стратегії національного державотворення може стати новою реальністю лише на фундаменті соціогуманістичної політики під гаслом: "Права і людині, і нації!". Україна, перетворюючи результати візиту Папи в реалії, має право і повинна зацікавлено підтримати ініціативу щодо прийняття "Декларації Прав Народів" і в такий спосіб розширити зацитований Його Святістю вислів нашого мудрого предка до світового рівня та морального імперативу третього тисячоліття: "Не дайте сильним загубити цілі нації та народності!". Право відстояти розмаїття світу ми здобули не лише відмовою від третього у світі за термоядерною потугою військового потенціалу, закриттям ЧАЕС, ми вистраждали його впродовж віків. Якщо світ вперше дізнався про злочинні "зачистки" з воєнних повідомлень під час операцій "обмеженого контингенту" в Афганістані та Чечні, то Україна відчула їх на собі під час знищення Запорізької Січі та кривавої масакри у Батурині. Це дає нам право творити новий соціогуманістичний символ української Ялти і підтримати ініціативи, запропоновані з високої трибуни ООН.

3. Пріоритет різноманіття перед зоднорідненням - перспектива гармонізації міжнародних відносин

Відродження на руїнах найбільшої імперії зла незалежних демократичних держав може стати в третьому тисячолітті потужним світовим чинником практичної реалізації як резолюції ООН "Толерантність і Різноманіття", так і Декларації прав народів. На їх основі можуть бути опрацьовані ефективні і більш гуманні механізми, за допомогою яких світова спільнота у процесах прийняття будь-яких рішень керуватиметься національними інтересами не лише сильних світу сього, а й чутиме голос нечисленних народів та народностей. Що більше: завдяки цьому активніше формуватиметься толерантна міжнародна атмосфера для розвитку культурологічної та мовної різноманітності світу, досягнення його єдності через різноманіття та у такий спосіб національної ідентичності. На особливій важливості цього, як і на нагальній потребі відійти від практики волюнтаристських рішень на кшталт ялтинських наголошував перед студентами Київського національного університету ще один чільний і владний (на жаль, рідкісне поєднання) представник духовно-інтелектуальної еліти Європи - Президент Чехії Вацлав Гавел.

Втілення Україною мудрих і гуманних пропозицій непересічних особистостей, що глибоко розуміли зло тоталітарних систем і спричинилися до розвалу комуністичної імперії зла не вимагатиме на відміну від будівництва нового саркофагу для Чорнобильської АЄС великих іноземних інвестицій. Тут потрібні наша політична воля і розуміння вимог часу, зокрема усунення принаймні трьох "домашніх" джерел антиукраїнської семіотики, які є псевдоінтелектуальними, бо зодноріднюють, а не збагачують культуру, мову, традиції, природне інформаційне середовище української нації і світової спільноти назагал.

Такими джерелами є: комуністи - імперський троянський кінь, вивести якого з України можна лише за допомогою вуздечки "Нюрнберга-2"; п'ята колона - "рускоязичниє украінофоби", котрі демонстративно, виклично ігноруючи українську мову, агресивно вимагають надання російській статусу державної, а по суті - збереження її панівного стану; нарешті, так звана українська, а насправді - російська православна церква Московського патріархату, яка завжди була по-імперськи одержавленою і асиміляційно налаштованою. Коли аналізувати антиукраїнські дії цих структур впродовж десятиріччя Незалежності України, то хочеться запитати в сильних світу цього: "Невже вас нічого не навчила совєтська пропаганда, що ви й далі дозволяєте себе дурити "ущємлєнієм" прав росіян в Україні?"

Творення нового, українського символу Ялти - це не лише національний, внутрішній і консолідуючий жест, який є дуже важливим на стадії націостановлення та етнодержавотворення в Україні. Впровадження під цим символом соціогуманістичної політики в статусі імперативу третього тисячоліття проектується як значно ширший захід у часі та просторі, а, найголовніше, в духовно-моральному вимірі. Він активізував би переорієнтацію світового співтовариства на гуманізацію міжнародних відносин, втілення у практику людства морального закону щодо розвитку множинності світу через єдність та гармонію його різноманітності, недопущення нових війн - економічних, культурних, релігійних, інформаційних тощо.

Саме на цій основі можливо віднайти реальну конфігурацію адекватних міжнародних механізмів забезпечення екзистенції кожного народу як носія світового різноманіття, збереження його етнічної, культурної, мовної, релігійної ідентичності за умов посилення зодноріднювальної дії глобалізації. Це, в свою чергу, привернуло б увагу світової думки до пошуку та використання більш справедливих і гуманних чинників творення загальнолюдських вартостей за допомогою активізації діалогічності системи "нація-світ" і навпаки. Тоді суб'єктами такого творення будуть не лише нації модерні, облаштовані, а й бездомні, бездержавні, яким без міжнародної допомоги важко скористатися досягненнями глобалізації, захистити свою самість, збудувати власний дім, мати національний інформаційний простір, розвинути освіту, розгорнути власні наукові дослідження тощо. Саме багатоаспектний підхід до гуманізації міжнародних відносин допоміг би привести в дію приховані резерви зменшення етнічних конфліктів, світових гуманітарних катастроф та злочинних терористичних акцій, які сьогодні, на жаль, відбуваються на всіх континентах.

Проте такі світові трагедії ригористично вимагають об'єднання світової спільноти не лише для проведення воєнних дій проти терористів Бен Ладена, але такого об'єктивного врахування на міжнародному рівні тенденцій глобалізації та пов'язаної з нею конвергенції (здебільшого негативною) інформації, що розмивають національну ідентичність, культурні традиції, пошуку на національному (регіональному) рівні механізмів забезпечення екзистенції кожній нації. Заразом потрібно навчитися розрізняти природу терактів і самопожертви, викликаної відчайдушністю та зневірою, скажімо, мусульманина - "захисника" національної гідності приниженого народу, що в самопожертві своїм життям бачить єдину змогу побороти всесильного поневолювача та шлях порятунку нації. Вочевидь, це неможливо зробити ні за допомогою бомб, ні шляхом прокльонів глобалізації. Глобалізацію як загальноцивілізаційний процес ніхто не заборонить. Ії ігнорування - це самоізоляція та інформаційна відсталість. Вихід один: гармонізація переходу до розбудови власних конкурентноздатних національних інформаційних суспільств, збереження імунних детермінант їх національної ідентичності та підвищення духовно-інтелектуальних можливостей використання прогресивних досягнень глобалізації, скажімо, системи Інтернет. Для цього потрібно бути рівнопартнерським учасником всесвітньої "павутини" - до цього кожній нації слід "дорости", не втративши своєї національної ідентичності. Таким механізмом, що забезпечує тяглість розвитку культурних традицій, систем освіти, науки, інформаційно-мовного простору та інших чинників формування духовно-інтелектуального потенціалу як в національному, так і в інтеграційному контекстах, нам уявляється підвищення духовної інформаційної мобільності (ДІМ) кожної нації.

4. Духовно-інформаційна мобільність - універсальний механізм збереження національної ідентичності

Форми такої мобільності є своєрідними медіаторами (посередниками) між процесами глобалізації та ренаціоналізації: вони стимулюють соціальний рух інформації в кожній країні в напрямі підняття "планки" знань, освіти, науки до світового рівня, їх позитивну конвергенцію, не знищуючи і не залишаючи на маргінесі традиційну культуру, звичаї, мову корінного народу тощо. Навпаки, ця мобільність допомагає виявленню тих внутрішніх чинників екзистенції кожної нації, які можна використати для піднесення такої планки всередині країни, аби певною мірою гармонізувати зовнішні інформаційні впливи, протистояти їм, активізувавши локальні детермінанти ренаціоналізації як пріоритетні для духовного і культурного забезпечення внутрішніх етноренесансних процесів. Якщо конвергенція інформації (знань) більше пов'язана із світовою тенденцією глобалізації, то ДІМ нації - з ренаціоналізацією світу, точніше вона є локальною системою її здійснення. Абревіатура ДІМ нації випадково, а може, і не випадково збігається з поняттям "ДІМ", оскільки підтверджує те, що для духовного і національного відродження кожному народові потрібно, насамперед, побудувати свій дім, тобто мати власну державу і альтернативи цьому немає.

Механізм (система) духовної інформаційної мобільності нації реалізується у вертикальній та горизонтальній формах, в яких на практиці конкретизуються відповідні напрями руху інформації (знань, досвіду) у суспільстві та її зміст, віддзеркалюються цінність, новизна переданої чи здобутої (запозиченої чи власної) інформації, знань, досвіду тощо, що забезпечують тяглість та відрубність розвитку.

За допомогою вертикальних форм репродукування (передавання) традиційних знань та набутого досвіду (суспільних інститутів навчання, різних структур поширення інформації від покоління до покоління) - сім'ї, національної освіти, культури, традицій, ЗМІ, громадської думки і виховного ідеалу, норм поведінки, цінностей, орієнтації, навколишнього середовища і т. ін. - формуються історична пам'ять, духовність, національна свідомість, гордість і менталітет народу, базовий (ресурсний) рівень культури, знань і досвіду. Передача інформації з покоління в покоління сприяє вертикальній ідентифікації людини, формує почуття її національної ідентичності на основі одержаних від навколишнього середовища знань, досвіду, традицій, звичаїв тощо.

За допомогою горизонтальних форм творення (продукування) нових знань і модерної практики (на рівні одного покоління чи особи) - систем вітчизняної науки, різних структур національних інноваційних центрів, творчих організацій, пошукових груп тощо - створюються інтелектуальна власність народу, нові проекти та товари, власні винаходи, наукомісткі технології, ноу-хау, всілякі нововведення, методики і методи з різних напрямів діяльності. У цих формах людина є не лише об'єктом навчання чи пасивного впливу інформації, а й її творцем, тобто активним творчим суб'єктом. Створюючи суспільно нову інформацію (знання, досвід), тобто прирощуючи існуючі знання та досвід на певну величину. Відтак людина не лише самоідентифікується з іншими членами спільноти, а й самоутверджується через створене як особистість, стає лідером завдяки інтелектуальному, духовному чи іншому творчому внеску в суспільний (науково-технічний, соціально-економічний, культурний тощо) розвиток своєї країни, і не лише своєї. Адже в залежності від потенціалу (новизни, масштабу застосування і т.д.) новоствореної інформації творча особистість допомагає не тільки національно-духовному відродженню своєї країни, а й визнанню її серед інших країн світу, інтеграції у світове співтовариство на засадах рівнопартнерства, а деколи і лідерства. У цьому разі діють горизонтальні пошуково-особистісно-національні механізми. Ще більш вагомі та виразні зміни відбуваються на рівні політичному, світоглядному, зокрема в національній свідомості, коли людина стає суб'єктом творення власної держави, її громадсько-політичних структур.

Таким чином, форми духовної інформаційної мобільності нації у регіональному (вузькому) аспекті охоплюють суспільні національні інституції (чинники) культурно-духовного відродження того чи іншого народу (освіту, науку, культуру, економіку тощо), розвиток та залучення яких є доленосним для його утвердження як самостійної одиниці світового співтовариства. Водночас у ширшому контексті вони виступають відповідними (науково-технічними, соціально-економічними, інформаційно-мовними, соціально-психологічними і т. д.) механізмами процесу ренаціоналізації світу, примноження багатства його різноманітності. У цьому процесі розвиток національних систем освіти, культури, науки, активізація пов'язаного з ними суспільного руху інформації, як і оптимізація використання інших чинників формування інтелектуального капіталу, інституціоналізують форми духовної інформаційної мобільності нації, сприяючи виходу кожної країни на міжнародну арену з інформаційною наукомісткою, а не лише сировинною продукцією. І позитивні імпульси тут ідуть (чи повинні йти) насамперед від національних еліт тієї чи іншої країни, від її лідерів; а найбільш позитивно заряджають соціум інтелектуали - відомі світовому співтовариству своїми творчими здобутками.

Проте, оскільки в системі освіти, якою вона досконалою та передовою не була б, людина, навчаючись у ній, переважно є об'єктом впливу інформації (знань) без достатньої її оцінки. Освіта - це система передавання знань (інформації), а у будь-якій системі передачі традиційної інформації не створюються нові знання. З цієї причини країни, які розвивають лише систему освіти і не дбають про високий власний рівень науки, не можуть освоїти інноваційну модель розвитку на базі національної інтелектуальної власності, самостійно вийти на передові науково-технічні і технологічні позиції, а відтак на високі соціально-економічні показники добробуту народу. Тому лише розвиваючи вітчизняну науку та інтегруючи з нею національну освіту, можна створити необхідну базу для рекрутування національних еліт у високому духовно-інтелектуальному розумінні цього слова. Сюди долучаються такі важливі фактори збереження національної ідентичності, як культура, релігія, мова, тобто вся система виховання та формування духовності людини з її традиціями, запровадженими новаціями, сучасною комунікацією тощо. Саме на весь цей системний комплекс чинників орієнтує кожну людину (сім'ю, громаду) концепція ДІМ нації, вказуючи, що для ренаціоналізації, а відтак для сталого розвитку кожної народу не лише в економічному, соціальному і екологічному, а й в духовно-інформаційному, культурно-мовному планах, слід комплексно розвивати всі складні перманентні процеси як передачі по вертикалі традиційних, так і творення по горизонталі нових знань. Без цього сьогодні немає модерного розвитку нації, повноцінного формування духовно-інтелектуального потенціалу, його основного продуцента - відповідної національної еліти.

5. Духовно-інтелектуальні еліти як посередник між процесами глобалізації та їх соціалізацією в системі національного відродження

Чинник еліти, її високоякісні духовно-інтелектуальні характеристики - дуже важливі регіональні (локальні) детермінанти ренаціоналізації та сучасного суспільного розвитку, які визначають можливість кожної країни стати на інноваційний шлях розбудови національної держави, зробити випереджальний ривок в життєво необхідних сферах діяльності зокрема та у прогресі світової цивілізації загалом. Формування національних еліт та налагодження між ними міжнародного діалогу - це чи не єдиний шлях уникнути протистояння між процесами глобалізації і ренаціоналізації, між різними релігіями та культурними цінностями, зрештою, між різними світовими цивілізаціями. В іншому випадку, тобто без належного розвитку вітчизняних систем освіти, науки, культури, без їх інтеграції в світовий інформаційний простір, без виховання національної еліти високого духовно-інтелектуального рівня, країнам, що відроджують (чи хочуть відродити) суверенність своїх держав, рівноправність своїх мов, традицій та звичаїв, вкрай важко уникнути практики державотворення (націостановлення), що була притаманною середньовіччю, а то й ще більш архаїчним часом. Без оновлення застарілих традицій, їх еволюціонування, тобто без врахування сучасних тенденцій та суспільних новацій, важко застерегтися від того, аби, приміром, жінкам дозволяли ходити лише в паранджі і строго заборонити відвідувати школу, кінотеатри чи дивитися телебачення. Навпаки, псевдоеліта, якій не притаманні високі духовно-інтелектуальні чесноти, більше адаптує негативні (патогенні) новації, пов'язані з поширенням глобалізації (корумпованість, насильство, наркобізнес, облудність реклами, проституцію та інші асоціальні явища), аніж позитивні, що могли б збагатити національні традиції, зберегти відрубність культур.

Витоки позитивного фактора виховання національних еліт, як і спротиву відновленню архаїчно застарілих традицій починаються там, де є інвестиції в людину, в її освіту, знання і культуру, де безперешкодно та інтенсивно відбуваються процеси духовної інформаційної мобільності нації, а інтернаціоналізація її інформаційного простору, національної семіотики не набула контрпродуктивного, якщо не асиміляційного впливу. В умовах глобалізації обсяг вкладень у людину, інтенсивність вертикальних і горизонтальних форм суспільного руху інформації, як і зменшення аж до усунення впливу патогенного тексту, що його генерують країни інформаційного розвитку, гуманізація міжнародних відносин - основа основ екзистенційної якості кожної нації з огляду набуття нею імунітету самозбереження та самоідентифікації. Зважаючи на це, на нашу думку, Декларація "Толерантність і Різноманіття" може стати новою реальністю ХХ1 сторіччя лише через прийняття світовою спільнотою Декларації прав народів, через гармонізацію інтернаціонального і національного, особливо в плані духовно-інтелектуальних здобутків, через врахування за допомогою діалогу інтересів усіх народів, а не тільки сильних світу сього. Іншими словами, через глобальне утвердження справедливості в міжнародному (транснаціональному) співробітництві, у русі робочої сили, знань, капіталу, інтелектуальної власності, різних товарів, а не лише в локальній прикордонній торгівлі чи разовій матеріальній допомозі.

Отже, гуманізація міжнародних відносин - це насамперед сприяння, а не спротив рівнопартнерській інтеграції постколоніальних (посттоталітарних) країн в світовий економічний простір, шлях залучення їх до світового прогресу не лише як джерел дешевої робочої сили і сировини, а й як активних суб'єктів творення інноваційної моделі розвитку, яка ґрунтується на їхній та запозиченій зі світової скарбниці інтелектуальній власності, виробництві наукомісткої продукції, збільшені її питомої ваги в експортному потенціалі частки ВВП економічного ефекту, одержаного від продажу та впровадження власних ноу-хау, науково-технічних, технологічних винаходів тощо. Проте, навіть у цих випадках без повернення цих країн до основ своєї культурної ідентичності, до національних духовних першоджерел, без створення справжніх національних еліт, без повнокровного відродження своєї мови, традицій, звичаїв, інформаційного простору тощо - тавро колоніалізму залишається. Тобто про деколонізацію без ренаціоналізації в духовно-інформаційному плані говорити не доводиться, як не можна реально на неї сподіватися без виховання національної еліти на засадах професіоналізму, патріотизму, духовності та інших сутнісних якостей. ХХI сторіччя може стати сторіччям творення національних держав зі всіма інститутами суверенності, ідентичності за наявності цих локальних домінант, які забезпечують функціонування цих соціальних інституцій.

Ретроспективний аналіз розвитку загальноцивілізаційних процесів у демократичних і тоталітарних країнах засвідчує, що пропуски в системі передачі етнокультурної інформації, особливо між поколіннями, негативно позначаються на духовності та національній свідомості етносу. Це призводить до денаціоналізації уярмлених народів, порушує тяглість їх розвитку, врешті-решт, становить загрозу збереженню національної ідентичності та подальшому існуванню і без того ослаблених мов, культур, традицій тощо. Сучасна глобалізація як загальноцивілізаціійний процес дедалі більше впливає на всі сфери людського буття, а країни з перехідною економікою змушує задуматись над тим, аби не втратити відрубності своєї культури, мови і т. ін., а, можливо, зникнути із земного обширу.

За матеріалами: http://www.universum.org.ua/

Апостольський візит Папи Павла ІІ
comments powered by Disqus

Катехизм

Молитва про прощення

Господи я стою перед Тобою без всякого притворства. Прошу Тебе пробачити мені всі мої гріхи, я щиро розкраююсь у своїх проступках. Будь ласка, прости мене. В славу ім’я Твого я прощаю всіх тих, хто причинив зло мені. Я відрікаюся від сaтaни і всіх діл його.

Я віддаю Тобі всього себе. Господи Ісусе Христе, приймаю Тебе як Господа Бога і Спасителя. Зціли мене, зміни мене, укріпи моє тiло, душу і  мій дух.

Господи, прийди і оточи мене своєю любов’ю, наповни Святим Духом. Я люблю Тебе, Ісусе. Я славлю Тебе, Господи. Я вдячний Тобі, мій Боже. Я буду слідувати за Тобою кожен день свого життя. Амінь.

служіння «Епіфанія»

«... був недужим і ви відвідали Мене...»

photo_2020-03-22_18-32-29«Бо голодував Я, і ви дали мені їсти... був недужим і ви відвідали Мене...» Мт 25: 35-36 20.03.20 Священик Храму Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі, капелан ради Лицарів Колумба - отець Анатолій (Тесля) разом із братом-лицарем Олександром Пастуховим та сестрою Орестою Редькою в лиху годину карантину, відвідали хворих парафіян Храму зі Святим Причастям та гостинцями.

Докладніше

Всесвітній день боротьби зі СНІДом

З року в рік, 1 грудня, у Всесвітній день боротьби зі СНІДом, у храмі св. Миколая Мирлікійського, що на Аскольдовій Могилі відслужили заупокійний молебень на спомин тих людей, які померли від цієї недуги.

За життя людьми, які страждають від цієї хвороби, опікується парафіяльна спільнота «Епіфанія», яку очолює о. Анатолій Тесля.

Докладніше

«Епіфанія»

18 років свого служіння, з 1998 року, спільнота «Епіфанія» посвятила відвідуванню літніх людей, тяжкохворих, а також віл-інфікованих, більшість з яких вже відійшла у вічність.

Спільнота від усього серця дякує жертводавцям, які дарують на потреби вірних – свої молитви, свій час, свою працю, кошти.

Якщо хтось із парафіян, або ваших рідних не має можливості бути присутнім на Святій Літургії, почути Боже слово, посповідатися, чи приступити до Пресвятої Євхаристії, сердечно просимо звертатися до о. Анатолія Теслі – т. +38 /050/ 284 77 31

Докладніше

Потребую допомоги

Потреба в молитві

Дієвість

Ікони церкви св. Миколая Чудотворця

Апостольський візит Папи Івана Павла ІІ

Папа

Візит Папи допоміг українцям довести всьому світові, що їх країна відділилася від Росії і прагне до інтеграції з Європою. Відомо, що приїзд Папи до України відкладався через розбіжності Ватикану з Московським Патріархатом. З точки зору греко-католиків той факт, що понтифік приїхав до України, незважаючи на протести Московського Патріархату, дає їм підстави сподіватися, що світова спільнота, нарешті, перестане сприймати Україну як сателіта Росії.

«Без легалізації української спільноти процес демократизації ніколи не буде повним». Папа Іван Павло ІІ до владик учасників VI звичайного Синоду 5 жовтня 1989 р.

«Приходжу до вас, дорогі жителі України, як друг вашого благородного народу. Приходжу, як брат у вірі, щоб обняти стількох християн, які серед найважчих страждань зберегли вірність Христові. Приходжу, спонуканий любов'ю, щоб усім дітям цієї Землі, українцям кожної культурної та релігійної приналежності, висловити свою пошану та щиру приязнь». З вітальної промови Папи Івана Павла ІІ на летовищі. Київ, Бориспіль, 23 червня 2001 р.

Знайдіть нас у Facebook

Герої Крут