Ранок на 15 поверсі

06.02.2009

«Коли у вранішнє вікно зазирають перші промені сонця, я бачу твої вічно усміхнені очі. Ніяк їх не сховати за суворим виразом обличчя, навіть коли ти кричиш на мене, що я знову без дозволу брав твої книжки в шафі.Я дуже старався, щоб це було непомітно, запам»ятовував, що і де стоїть, але клятий « Искатель» був такий цікавущий, ні на що не схожий, і так кепсько зшитий. І розсипався, коли падав на підлогу, і набирав фатальних масних плям на жовтавих обгорткового паперу сторінках. Перший ананас, перший арахіс - від тебе, мандрівника з чарівними валізами.

До сваріння завжди були подарунки, неймовірної краси - справжній космічний лазер !- пістолет на батарейках, сусідські хлопці і навіть однокласники шаленіли від заздрощів, жвачки з самісінької Індонезії, малинові шорти, які я соромився вдягати, бо таких кольорів в природі ще не існувало. А сорочка з папугами!

Я погано подавав тобі у волейбол на Стиру, коли той був ще річкою, і незумисно, але дуже бридко човгав дитячими сандалями по асфальту, коли гуляв з тобою, і тягав твої вічно важкезні сумки з новими і неновими книжками, бо знав, як щойно ти поїдеш, я знову полізу до книжкової шафи.

Я сховався на задньому сидінні автобуса від студентки -практикантки, яка мала допровадити мене додому і поговорити з батьками про мою негідну поведінку,і радів, спостерігаючи крізь сидіння, як вона вийшла не на тій зупинці. Але через годину ви зустрілися, і ти вже намилився, щоб голитися, бо було таке саме нестерпне вранішнє сонце, як зараз, і треба було не гаяти часу, а танцювати твіст замість зарядки під неймовірно крутий приймач «Соні» з побитою ручкою. Ти прийняв студентку на себе, і черговий раз врятував батьків від моєї дитячої ганьби. Ти завжди так робив.

Це було на тій самій кухні у Ярослава, де я дошкільням ловив мишу, змайструвавши довкола її нірки Пізанську вежу з кубиків, і миші це дуже подобалося.З підвіконня тієї кухні я звалився босими п»ятами на сапку, і ти прибіг на мій несамовитий рев.Ти завжди так робив. «Раз добром налите серце...». Скажи, де таке наливають? я теж хочу.Ритм твоїх приїздів і від»їздів, замирання серця в очікуванні подарунків і гарячковий перелік подумки дитячих смертних гріхів - батьки складуть їх грізному старшому братові, і він ховаючи вічну усмішку, розкаже про славне наше прізвище, про безвідповідальність, і щоб я більше так не робив.О, ти говорив як містик, йог і дисидент водночас.О, славність прізвища! О, мій вусатий вічний відміннику-медалісте-взірець і мудрий докір!
Я так боявся твого гніву і так хотів твоєї любові, що коли зашпортався в телефонному дроті у режисера Колі Рашеєва, і розбив його високотехнологічний ебонітовий корпус, то викинув скалки з високого-високого вікна, думаючи, що телефон сам загоїться якось - я завжди так робив.

Є речі, яким ніколи не дано загоїтися, але це не означає, що вони не потрібні. Все має своє призначення і мету, дарма що ми цього не гідні збагнути. Я був гордий, коли вперше переплив Дніпро, як ти. Я був щасливий, коли вперше тебе називали моїм братом, а не, як завжди : мене - твоїм.Ти ходив зі мною під стіни тюрем, слідчих ізоляторів і воєнкоматів, і чекав, доки мене випустять. Ти приїхав, коли я, придурок, викинувся з вікна в Москві. Я не проліз в віконну раму тому, що на мені все життя висів ти, як парашут, який страхує дух і плоть. Обох нас.

Химерний вічнокудлатий волоцюго, як ти примудрився зберегти, швендяючи по усіх світах, обрираючись об життя до крові, зберегти мамин незглибний ідеалізм і татову впертість? Скажи таїну? Бо світ, який я бачу з вікон - це світло твого серця, любий мій брате. Кожне вікно мого життя - завжди твоє. Тягни за кільце парашута. До землі нам ще є час.»

 Він прожив після цього більше року.

Олег Покальчук

За матеріалами: http://www.telekritika.ua/