ОБРАЗ МИКОЛАЯ-ЧУДОТВОРЦЯ В УКРАЇНСЬКІЙ ЖИТІЙНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Оригінальна література києво-руської доби (ХІ-ХІІІ ст.) відзначалася багатою образною системою, на тлі якої часто поставав образ Великого Святого. Цей образ був досить близьким до будь-якого біблійного персонажа чи й самого Христа. Агіографічний жанр вимагав від тодішнього письменника знання Святого Письма, догматів християнської віри і дотримання канонів у зображенні образу святого. У центрі нашого дослідження образ Миколая-Чудотворця в українській житійній літературі ХІ-ХІІ століть, у якій, за твердженням М.Сулими, „переважали християнські традиції" [11, с.7]. Цей образ не позбавлений алегорій, метафор, містичного розуміння. Беручи до уваги давні житійні тексти  «Чюдо о коврѣ, єго жъ купивъ и пакы возврати въспіать» і «Чюдо о чоловѣцѣ, єго ж избави изжєлѣ и истємници», ми буквально сприймаємо образ св.Миколая як одного із праведників, який належить до сонму святих завдяки своїм заслугам перед Богом. Та середньовічному світогляду було властиво сприймати і творити образи не тільки у їхньому буквальному значенні, але й у алегоричному, моральному і містичному.

Тож образ св. Миколая в давній українській літературі твориться, на думку Д. Чижевського, у „добу орнаментального стилю" [13, с.133-205]. У цю епоху, як слушно зазначає Ю.Пелешенко, „підвищується роль символічного тлумачення Святого Письма [...]. Своєрідна гра символами та стилістичними прикрасами часто існує незалежно від конкретного змісту й позбавлена наративної функції" [10, с.13]. Це дає підстави вважати, що в основі поетики образу святого лежить система алегорій, символів, метафор, за якими досить часто приховуються і високі моральні чесноти, і зловісне передчуття чогось смертовбивчого й лихого (як це, наприклад, відбувається у «Сказанні про батька і його трьох дочок», де св. Миколай виступає як прояв Божого милосердя, а в апокрифі „Про жінку, яка не шанувала неділі" Чудотворець серед контексту зловісних метафор є тим, хто здійснює Божий допуст і кару).

Питаннями аналізу агіографічних жанрів почав займатися ще в середині ХІХ ст. Ф. Буслаєв, потім продовжив І.Франко [4] та інші вчені. У нашому часі проблему художності „Житій" порушували такі літературознавці, як О.Александров, Віра Сулима, Ю.Пелешенко [1] та ін. Що ж до святомиколаївської теми, то вона здебільшого розглядалася на фольклорному матеріалі. Такі українські дослідники, як Митрофан Дикарєв, М.Сумцов, В.Ящун, у російському літературознавстві Б. Успенський, у німецькому - Яків Ґрімм, Карл Майзен [5], загалом вважали своїм завданням простежити шляхи трансформації язичницьких богів у християнських святих, зокрема показати риси обох вірувань, утілені в образі св. Миколая.

Натомість ми, узявши до уваги українське „Житіє и чудеса св. Николая Мірликійскаго и похвала ему", виданих архімандритом Леонідом, спробуємо означити посутні характеристики образу св. Миколая на тлі середньовічної символіки. На наш погляд, аналіз агіографічних текстів слушно було б здійснювати, застосовуючи методологію Умберто Еко, який зазначав: „У Середньовіччі розвинулася теорія алегоризму, яка передбачає можливість сприймати Святе Письмо (а надалі також поезію та образотворче мистецтво) не тільки у їхньому буквальному значенні, а й у трьох інших значеннях - алегоричному, моральному та містичному. Ця теорія відома за часів Данте, але своїми коренями сягає аж до св. Павла" [6, с.410].

Визначені нами „Житія..." про св. Миколая належать до суто українських пам'яток літератури. У передмові до видання житійних текстів згадуваний нами архімандрит Леонід зауважує, що „Чюдо о коврѣ ..." і „Чюдо о чоловѣцѣ, єго ж избави изжєлѣ и истємници" є суто руськими записами і „относятся къ 1050 - 1060 годамъ, так как объ одномъ чудѣ (объ отрокѣ Єпифанѣ) сказано, что оно случилось при императорѣ Константинѣ (по соображениямъ Константинѣ Мономахѣ, 1042-1059), а в другомъ, что это чудо (о коврѣ) совершилось, говоритъ списатель - „при моєй худости въ Цариградѣ патріарху тогда сущу Михаилу" (М. Керулларій, 1043-1058) [2, с.10-11].

„Чюдо о коврѣ ..." розповідає нам про самотнє подружжя, яке з великою пошаною ставилося до образу св. Миколая, а щоб гідно відзначити Його день, вирішило продати килим, що, ймовірно, був їхньою чи не найбільшою цінністю. Та святий, зустрівши на дорозі ремісника, купує у нього цю річ і таємно повертає назад у його оселю. Із цієї оповіді випливає, що „почитання  св. Миколая в Україні існувало найперше серед світських людей (купців, дружинників), поки не стало формальним почитанням, одобреним Церквою" [14, с.152]. Ця риса пошанування Великого Чудотворця, на думку В.Ящуна, властива лише Україні, на відміну від Греції й Італії, де спочатку культ цього святого поширювався на церкви і монастирі, звідки потім йшов до людей. В Україні-Русі відбувалося все навпаки [14, с.145-152]. Очевидно, така версія є слушною з огляду на події, що зображуються в аналізованому нами „Житіи...".

Образ Миколая-Чудотворця у цьому агіографічному жанрі постає в контексті символів і метафор. Ці символи становлять основу естетичного і філософського осягнення світу. Тож спробуємо означити і проаналізувати їх стосовно творення образу релігійного персонажа. До таких символів у „Чюдѣ о коврѣ..." належать символіка подружжя, килима, числа шість і чотири, алегорія світла і їжі, метафори проскури і вина, символіка патріарха, Софійського храму, з якого священик наказав годувати ремісника і його дружину до кінця земного життя. І над усіма визначеними образами окрему групу становить символіка святого і Його триєдність дій: „Святый же Николає прїидє ту абиє нося ковєръ къ жєнѣ преждє речєннаго старца... и нєвидимъ быстє" (прийшов, швидко приніс килим і непомітно зник) [перекл. і підкресл. наше - М.К.; 2, с.81].

Усі ці символи, алегорії, метафори, на перший погляд, у тексті начебто існують самі собою, а насправді вони синхронно й органічно залежать від магічних дій образу св. Миколая. Подружжя у цьому творі є втіленням благочестивої родини, яка „рукодѣлїємъ кормяся, вѣрєнъ къ Богоу, имѣїа завѣтъ свои къ святому Николѣ, нє провождаашє дни святого Николы никогда же беспамяти" [2, с.80]. У буквальному значенні це подружжя уособлює звичайну, але дуже моральну сім'ю, де свято дотримуються істин Божої науки і додержання усіх релігійних обрядів. У містичному значенні - подружжя відповідно до трактування Святого Письма становить одне з Божих таїнств, що належать до першопочатку створення людини. У Книзі Буття [ІІ, 18] про це сказано так: „Не добре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього". Те, що подружжя є таїнством, ми бачимо із послання св. ап. Павла до Ефесян [V, 31]: „Покине тому чоловік батька й матір, і пристане до дружини своєї - і будуть обоє вони одним тілом". У цьому „Житіи..." подружжя може вважатися образом, сповненим таїнства, позаяк постать св. Миколая, як Божого наставника й охоронця, постійно перебуває з ними у молитві і скріплює їхню і так непохитну віру. Агіограф, створюючи образ Великого Святого, не оминає увагою і ментальність віруючої людини, де важливим завжди є те, щоб повірити у здійсненність нездійсненного. Духовна сила образу св. Миколая теж є магічною стосовно цього подружжя. Містерія чуда стає частиною їхнього життя. Прийом антиципації (здогад, передчуття) у тексті є лише ознакою, що свідчить про деякі непорозуміння між подружжям, що виникають через велику ревність у пошануванні Дня св. Миколи. Цю ситуацію можна трактувати як один зі способів містичного єднання людської душі, розуму із Божим провидінням, бо ж у „Чюдѣ..." розмова ремісника зі св. Миколаєм по дорозі на торг викликає подивування у подорожніх: „Єда привидѣнїє видиши старчє, что сє глаголєши єдинъ? Старца бо видяху и гласъ єго сльшаху, святого же никакого же, ни гласа, ни самого видяху, но токмо єдинъ старєць" [2, с.81]. Отже, образ Миколая, з цього погляду, у сприйнятті людини сповнений Божим провидінням, через яке звершуються добрі справи і є зримим свідоцтвом його сакральної і нічим не обґрунтованої сили. Як бачимо, таїнства і подружжя, і глибокої віри в агіографічному творі є символами, через які проявляються ознаки чудотворності Святого.

В алегоричному розумінні - подружжя може складати спільноту, що наділена повноваженнями проповідувати Боже Слово. Бо ж пам'ятаємо біблійну істину, яка стверджує, що Бог перебуває там, де двоє або троє збираються в Ім'я Його. Як вияв великої вдячності св. Миколаю за добро (не тільки повернено килим, а й отримано плату за нього), набожні персонажі нашої оповіді вважають за необхідне поділитися свідоцтвом про чудо, здійснене стосовно них. Свідоцтво, виявлене у храмі св. Софії привселюдно, є одним із яскравих прикладів для зміцнення віри у Бога і Чудотворця Миколая усіх інших: „Ту абїє възописта єдинѣми оусты, благодарящє всємогущаго Бога, хваляшє великого архїєрѣа Христова Николу, скорого помощника всѣмъ призывающимъ єго съ вѣрою. Ту абїє радости наполнистася, и скоро тєкоста къ церкви святого Николы и всѣмъ приключьшимся ту въ церкви" [2, с.83]. Прийом алегорії, використаний автором задля охоплення дійсності дозволяє стверджувати, що сила віри у Бога і Святого зміцнюється в інших через свідоцтва звичайних людей у незвичайних випадках, а образ Чудотворця підсилюється знаннями про Божі істини, які у „Чюдѣ о коврѣ..." відкриваються подружжю, що є уособленням християнської спільноти, яка проповідує мудрість Божої науки.

З погляду моралі як одного із підходів у аналізі „Житія...", подружжя може інтерпретуватися як осередок християнської родини, що є прикладом для наслідування. Свідоцтва і ремісника, і його дружини розкривають внутрішню природу образу св. Миколая і Його чудодійної сили. Завдяки цим персонажам у інших людей виникає потреба бути милосердними й терпеливими до тих, хто їх оточує: „И вси людїє слышавшє бывшєє, и прославиша Бога и святого Николу, творяща милость съ рабы своими" [2, с.83]. Ознака того, що св. Миколай чинить Добро людям - чи то старшим і самотнім, чи то скривдженим, - надає цьому образові рис народного святого. Таке сприйняття є однією із важливих особливостей житій, сказань, легенд, де святий виконує роль особи, що втішає у найбезвихіднішому становищі (як-от у легенді „Св. Миколай і два хлопці", де Божий угодник урятував двох хлопчиків, що пливли по морю у якійсь скрині, і взявся їх виховувати, чи у „Житіи о чоловѣцѣ...", якого він визволив від несправедливого суду). Отже, символ подружжя, з погляду моралі, є художнім елементом у розкритті образу св. Миколая. Звичайно, все це здійснюється і через яскраві метафори та символи, і через вияв його чудодійних характеристик стосовно окремо взятих людей.

Образна організація „Житія..." побудована так, що кожен символ, метафора, алегорія чи навіть окрема дія персонажа доповнюють уже створений образ Святого, ще виразніше виявляють його посутні характеристики. Таким прийомом у розкритті цього образу в „Чюдѣ о коврѣ..." виступає метафора килима. Взагалі, природа цієї метафори містична і бере свій початок, як відомо, з арабського світу. Про це, зрештою, і зазначає англійський дослідник символіки Джек Тресиддер: „Тварини, птахи, дерева і геометричні візерунки, виткані на східних килимах, надавали їм містичності, а молитовний килимок аналогічно став священним предметом для віруючих" [12, с.148]. У нашому трактуванні метафора килима є образною деталлю, що поєднує два протилежні поняття світобудови - сакральне і світське. Сакральне у тексті представлено в образі Миколая-Чудотворця, а світське втілено в образі подружжя. Ця метафора виступає предикатом мовлення. Бо ж саме вона є тим магічним предметом, через який твориться чудо. Цей килим є атрибутом людської офіри на честь Великого Святого. Ознаку шани підкреслюють і слова жінки: „И сє рекши показа єму ковєръ свои глаголющи: прїими, и сє шедъ продай, и купи всє єжє на потребу памяти святому Николѣ..." [2, с.80]. Отож метафора килима, під якою розуміється шлях до віри й християнської любові, є характеристикою справ Милосердя Божого угодника.

На наш погляд, немаловажну роль у „Чюдѣ о коврѣ..." відіграє символіка числа шість. За твором, шість - це сума грошей, що їх святий дає ремісникові за куплений килим: „Той абїє ася за чпагъ [у давньому письменстві „кишеня" -М.К.] ризы своєя святый Николає, и выноу злато, и дасть шесть златникъ великихъ в руцѣ старцю, глагола єму: прїими, дружє, сє и дай ми ковєръ" [2, с.81]. У сюжеті цього „Житія..." шість означає згоду і гармонію, удачу, щастя і радість: „И прїимъ оубо старєць злато с радостїю" [2, с.81]. Щасливо проданий килим у буквальному значенні є ознакою звільнення людини від клопотів. В алегоричному - це набуття певних духовних цінностей, а в містичному -спасіння людської душі й осягнення нею небесного просвітлення. За сюжетом, ремісник, навіть не дійшовши до торгу, вже легко звільнився від зайвих клопотів: „Минувшю же церковъ святаго Платона, срѣтє идє и ижє всєгда на помощь с вѣрою Николає, въ образѣ старца нѣкоєго честна, глагола носящему ковєръ: дружє любимыи, гдѣ идєши? Отвѣща носяй ковєръ: потребу имамъ доити до торгу" [2, с.81]. Отже, проданий килим за шість золотих, що їх віддав св. Миколай чоловікові, символізує у творі щастя й удачу. Це магічні дари, бо отримані з рук самого святого. Такі приклади надають образу Чудотворця в українській літературній традиції ХІ-ХІІ ст. рис Божого наставника на землі, рятівника від усякої марноти і зміцнюють людину у вірі в Милосердя й Добро. Цей образ близький усім, хто чекає на втіху і звільнення від різних земних турбот і нещасть.

Зазначимо, що стани, дії, а також певні предмети у тексті дуже пов'язані з образом св. Миколая, що свідчить про їх важливість у характеристиці цього образу. Специфіка „Житій..." така, що у жодному з них агіограф не подає розгорнутої характеристики образу святого. Вона виявляється, на перший погляд, через начебто приховані інкрустації, які виникають у сюжеті несподівано у найбільш драматичних ситуаціях. Звідси ж випливає, що образ Чудотворця розкривається найчастіше через найвишуканішу організацію усіх символічних деталей, які складають поетику агіографічного твору, і, як зазначає Ю.Пелешенко, „кожна земна подія видається знаком вищого, трансцендентного, єдино істинного буття" [10, с.14]. Визначаючи певні символічні групи у „Житіи...", можемо побачити те літературне тло, на якому й постає образ святого. Здавалося б, символіка числа шість, уже проінтерпретована нами, а надалі символіка числа чотири (бо ж за те „шість" було придбано „чотири" найнеобхідніших предмети для пошанування образу Великого Святого) у буквальному значені виступають лише простими знаками, а насправді, з погляду містичного, вони становлять ознаки наявності Божої благодаті, втіленої в образі св. Миколая. Згідно з християнським вченням, ця благодать необхідна для спасіння людської душі і є однією з шести правд віри. Принагідно назвемо й інші: є один Бог, що все створив і всім управляє; Бог - справедливий суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає; є три Божі Особи: Бог Отець, Бог Син і Бог Святий Дух; друга Особа Божа, Син Божий, став людиною і вмер на хресті задля нашого спасіння; людська душа - безсмертна. Усі ці катехизмові поняття не будуть зайвими у характеристиці образу св. Миколая, бо ж він творився через призму християнської науки і пройнятий наскрізь рисами Доброти, Милосердя, Справедливості, яким у Святому Письмі надається немаловажне значення, а в житійних текстах духовна природа образу св. Миколая саме і сприймалася народом як уособлення таких моральних чеснот, як Мудрість, Справедливість, Мужність і Стриманість. Отже, ці християнські чесноти, яких, до речі, теж є чотири, як і наявність чотирьох Євангелій (Матвія, Марка, Луки, Івана), як і наявність чотирьох сторін світу (Півночі - Півдня, Заходу - Сходу), як і наявність чотирьох останніх речей у катехизмовому вченні, визначених Церквою, що має пам'ятати кожна віруюча людина (Смерть, Суд, Небо, Пекло), а також необхідність чотирьох атрибутів („брашно, вино, просфиры и свѣща") у „Чюдѣ о коврѣ..." для пошанування Дня Миколая-Чудотворця, становлять могутність й універсальність християнського віровчення. Кожен із цих атрибутів є важливою художньою деталлю, через яку подаються характеристики образу св. Миколая. Тож у „Житіи..." харчі, вино проскура і світло не просто предмети, які ремісник придбав для свята, а образи-алегорії, що широко використовуються у релігійних сюжетах на християнську тему.

„Брашно", що у перекладі з церковнослов'янської означає їжу, харчі, навіть Причастя, у творі інтерпретується і в буквальному значенні, і в алегоричному, під яким розуміється духовна пожива. Відомо, житійні тексти пройняті наскрізь почуттями святості і пошани до справ, здійснених в ім'я християнської любові і віри. Їжа, придбана ремісником для відзначення Дня св. Миколая, теж вважається незвичайною. З погляду містичного, вона є уособленням дарів Святого Духа, що проявляються у таких християнських поняттях, як Любов, Радість, Мир, Терпеливість, Доброта, Милосердя, Віра, Лагідність і Поміркованість. У „Чюдѣ о коврѣ..." це проявляється через дії і вчинки персонажів. Першою ознакою дару любові, яка випливає із алегорії „брашна", виступає саме подружжя, що проявляє це сакральне почуття й одне до одного, й до образу св. Миколая, а відтак - і до самого Бога: „Слава Тєбѣ Христє Боже, творящєму чудєса, єдинѣмъ святымъ Николою" [2, с.83]. Звідси ж стає зрозуміло, що цей образ у народному сприйнятті не прирівнюється до Бога, а виступає лише світлою особою, сповненою дарів Святого Духа.

Другою ж ознакою любові, пов'язаною з аналізованою алегорією, є те, що церква в особі священика проявила до цього подружжя також велику ласку: зобов'язалася довічно доглядати й утримувати їх: „Повєлѣ старцю тому дати кормлю от имѣніа святыа Софїа" [2, с.83].

Третій і найбільший дар любові втілений в алегорії духовного хліба („брашна") і проявлений, звичайно, через сам образ св. Миколая. Це образ, який, на переконання віруючих людей, випромінює і світло Божої ласки, і риси безкорисливості, і шляхетне почуття милосердя до беззахисних і скривджених. Отже, „брашно" є не тільки одним із чотирьох атрибутів, необхідних для святкування, а й глибоким алегоричним образом, під яким можуть розумітися різні дари Святого Духа.

Досить близькою до алегорії „брашна" у тексті виступає метафора проскури. Вона означає хліб, з якого священик вирізує Агнця до Літургії, що у процесі Божої Служби перетворюється на тіло Ісуса Христа, себто Причастя: „Як вони споживали, Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і давав Своїм учням, і сказав: „Прийміть, споживайте, це - тіло Моє" [Мт. ХХVІ, 26]. Невіддільним від образу проскури у „Житіи..." виступає метафора вина. Якщо „брашно" ми розглядали як алегорію, сповнену містичним змістом, то образи проскури й вина вважаємо метафорами, позаяк стосовно цих образів відбувається безпосереднє перенесення властивостей і ознак одного явища на інше на основі їх подібності. Якщо ж проскура символізує тіло Ісуса Христа, то вино є уособленням Його крові, що разом вони відображають стан очищення людської природи та звільнення її від гріховного тягаря: „А взявши чашу і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: „Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів" [Мт. XXVI, 27-28]. Таким чином, „проскура" і „вино" у „Чюдѣ о коврѣ..." виступають містичними образами, тісно пов'язаними з образом Миколая-Чудотворця. Це метафори, які підкреслюють вияв шляхетних моральних рис цього святого.

Четвертим атрибутом у „Житіи...", що пов'язаний із культом св. Миколая, є „свѣща", що означає „світильний", „світло", „свічка". У буквальному значенні світло - це фізичний елемент, за допомогою якого ми можемо бачити різні предмети, їх величину, колір і т.п. У Святому Письмі цей образ вживається алегорично й символізує самого Христа, Церкву, Благодать, Віру, про що й ідеться в Євангелії від Івана: „Світлом правдивим був Той, Хто просвічує кожну людину, що приходить на світ" [Ів. І, 9]. В аналізованому агіографічному творі „світло" виступає й одним із елементів урочистості обряду, й алегорією Божої Благодаті, що проявляється через образ св. Миколая. „Світло" у помешканні ремісника символізує радість серця і свята: „Въздохнувъ же изглубины сердца, и радости наполнився" [2, с.82]. Алегорія світла тут співвідноситься з образом Чудотворця і є зримим свідоцтвом Божого провидіння у творенні добра стосовно земної людини. Значення чудес, на наш погляд, і полягає в тому, щоб через чуттєві образи і дії спонукати людську природу до глибокої віри у перемогу Добра, покликати її до знань і просвітлення: „Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла та прославляли отця Вашого, що на небі" [Мт. V, 16]. Такі ознаки чистоти, світла, неземної Доброти і властиві образові св. Миколая.

У „Чюдѣ о коврѣ..." образ св. Миколая у буквальному значенні виступає святим, який допомагає тим, хто глибоко вірує в нього, і посланий Богом для полегшення людського тягаря; в алегоричному - це уособлення великих духовних знань, просвітлення: „Свѣтом сїяюща" [2, c.82], „свѣтєлъ, честєнъ, свѣтлы ризы нося" [2, с.83]; у моральному - це емблема чистоти життя, святості, християнської радості; у містичному - це образ Святого, через який з Божої волі сходять дари Святого Духа.

На наш погляд, вищевиявленні ознаки дають підстави вважати, що образ Миколая Мірлікійського в українській літературній традиції ХІ-ХІІ ст. постає як один із великих доброчинців серед сонму святих, який приходить на допомогу самотнім, старшим і невинно засудженим. Про історію такого невинно засудженого йдеться у „Житіи о чоловѣцѣ єго же избави изжєлѣ и истємници", про яке згадувалося вище і відзначалося те, що цей твір належить до суто українських давніх пам'яток. Без сумніву, пам'ятки, що їх писали і видавали на території Київської Русі із центром у Києві, є українськими. На цьому й наголошував Д. Наливайко у своїй монографії „Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХI-XVIII ст.": „...назва Русь ще в ІХ ст. закріпилася за землею в середньому Подніпров"ї з центром у Києві, яка є історичним ядром формування руського (українського) етносу" [8, с.30]. Тож образ св. Миколая поставав в аналізованому тексті на ґрунті сприйняття його саме нашими давніми предками.

У „Житіи о чоловѣцѣ, єго ж избави изжєлѣ и истємници" розповідається про багатого чоловіка, на ім'я Епіфаній, який через наведення Злого Духа звинуватив одного зі своїх рабів у крадіжці золота і, жорстоко повівшись з ним, кинув до в'язниці. Той же почав щиро молитися, звертаючись до Бога і до       св. Миколая, який спочатку явився уві сні невинно засудженому і звільнив його від тюремних оков, а надалі і його господарю прояснив ситуацію і закликав до покаяння, що той із радістю вчинив. Як бачимо, образ св. Миколая у цьому „Житіи..." постає на тлі таких алегоричних образів, як образ невинно засудженого, сну, церкви, а також таких містичних понять, як молитва, покаяння, триєдність дій багатого господаря. Зазначимо, що алегорія безневинно покараної людини дуже поширена серед релігійних сюжетів. Під нею можна розуміти і послане Богом випробування для зміцнення віри, і гартування духу, і страждання, через яке настає очищення. Набожний священик-чернець Чину св. Августина, на ім'я Тома Кемпійський, який жив у середині ХV ст., з цього приводу у роздумах про Господа і Віру зазначав: „Коли зішлю на тебе якийсь тягар або прикрість, не ремствуй і не падай духом; я можу швиденько пільгу дати і весь тягар перемінити в радість" [7, с.132]. Тож роль швидкого помічника і Чудотворця у „Чюдѣ..." виконує образ св. Миколая. Він безболісно й невидимо, без зайвої напруженості й метушні не тільки ощасливлює невинно засудженого, а й спонукає до покаяння багатого чоловіка.

Образ сну, що стосується і до скривдженого, і до кривдника, служить Божим знаком, який вказує, що на противагу стражданню може прийти радість, а на противагу невірству, злу - покаяння і добро. Алегорію церкви уособлює спільнота людей, які, вислухавши свідоцтва обох персонажів, ще більше сповнюються любов'ю до Сина Божого і св. Миколая. Відтак духовна сила скривдженого полягає у його терпеливості й щирому сповідуванні біблійних істин з вірою у те, що згодом прийде щастя і радість : „Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради Мене, радійте та веселіться, - нагорода бо ваша велика на небесах" [Мт.V, 11-12].

Молитва у „Чюдѣ о чоловѣцѣ..." виступає глибоким містичним поняттям. Вона служить у творі й ознакою живої розмови з Богом, через яку твориться чудо (персонаж позбавляється нелюдських страждань), і є проявом швидкої та безпосередньої дії Бога на прохання віруючої людини. І ремісник із „Чюда о коврѣ...", і невинно засуджений із „Чюда о чоловѣцѣ..." складають велику шану Дню св. Миколая, який і приходить їм на допомогу завдяки молитві: „О чєстный отчє святый Николає, избави мя отъ одръжащаа бѣды сєя; всѣм бо нєповинну ми сущу втомъ, єжє на мя глаголєтъ, наутріа бо празднику твоємоу приспѣвшю, азъ жє ввєлицѣ бѣдѣ сѣжю" [2, с.87]. Як бачимо, через молитву до цього образу відбувається і зміцнення віри, й отримання дарів Святого Духа, і таїнство покаяння. Тому є підстави вважати, що образ св. Миколая наділений роллю і небесного, і земного опікуна.

Художній прийом, який полягає у зверненні слуги до образу св. Миколая у молитві, сповнює цей образ ознаками Божої ласки, рисами безкорисливого бажання допомогти. Багатий чоловік під впливом з'яви Чудотворця уві сні вирішує розділити своє добро на три частини: „Раздєли злато на три части, и дасть: первую часть просвѣту церкви святого Николы, и часть вторую раздѣли нищимъ, третію часть дасть отроку, глагола: прїими сє чадо, и дабудєши нєповинєнъ никому жє отъ днїи сєго, токмо єдиному Николѣ" [2, с.89]. Така ознака триєдності дій може розглядатися як містичний символ Пресвятої Трійці. На думку М.Сулими, „сучасна медієвістика, досліджуючи літературні тексти ХІ-ХV ст. і наступних віків також, бере до уваги важливість метафізичного вчення про триіпостасного Бога - Святу Трійцю, - яке тримало всю літературу, не кажучи вже про літургійні відправи, у сфері християнського sacrum'y" [11, с.304].

Отже, аналізовані „Житія..." дозволяють стверджувати, що образ св. Миколая у ранньому середньовіччі, окрім буквального значення, наділений алегоричним, моральним та містичним значенням. З погляду алегорії, це образ Чудотворця, під яким розуміється звичайна людина, котра, завдяки титанічній духовній праці, є прикладом для усіх смертних у досягненні моральної досконалості, святості й здатності творити чуда. З погляду моралі, св. Миколай - це втілення таких чеснот, як відданість стражденним, відсутність погорди, вміння служити іншим; він наділений „доброчинністю" і покірністю „Божій волі" [9, с.18]. З погляду містичного, св. Миколай - ідеал, сповнений Божою силою і наділений Божою ласкою, через яку сходить на людину Небесна благодать.

Література

1. Александров О. Старокиївська агіографічна проза. - Одеса: АстроПринт, 1999. - 271с.; Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина ХІІІ-ХV ст.). - К.: Поліграфічний центр „Фоліант", 2004. - 422с.; Сулима Віра. Свята трійця в українській літературі ХІ-ХV ст.: аспекти інтерпретації та художнього втілення. // Автореф. дисертації канд. філол. наук 24.12.02. Київ. Націон. ун-т ім. Т. Шевченка. - К., 2002.- 20 с.

2. Архимандритъ Леонидъ. Жизнь и чудеса св. Святителя и Чудотворца Николы, ижє въ Мірѣхъ // Памятники древней письменности и искусства. Житіє и чудеса св. Николая Мірликійскаго и похвала єму. - Санкт-Петербург, 1881. - 108 с.

3. Біблія. Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. - Ukrainian Bible. United Bible Societies. - 1991. - Старий Заповіт. - С. 1-959; Новий Заповіт. - С.1-296.

4. Буслаев Ф. Исторические очерки русской народной словесности и искусства. Издание Д.Е.Кожанчикова. - Санкт-Петербург: Типография Товарищества „Общественная польза", 1861. - Т.І: Русская народная поэзия. -IV+ 643с.; Т.ІІ: Древнерусская литература и искусство.- 429с.; Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. - Львів, 1910. - 444с.

5. Дикарєв М. Великий Бог Микола // Посмертні писання Митрофана Дикарєва з поля фольклору й мітолльоґії. Збірник фільолоґічної секції НТШ. - Львів, 1903. - С.69-184.; Сумцов М. Очерки исторіи южно-русскихъ апокрифических сказаний и пѣсенъ // Кіевская старина, 1887 г. - №11(ноябръ). - С.401-405; Ящун В. До генези культу св. Миколая в Україні // Interpidio pastori. Науковий збірник на честь блаженнішого патріарха Йосифа в 40-ліття вступлення на галицький престіл 1.ХІ. 1944. - Рим, 1984 (Український Католицький університет св. Климента Папи. Науковий збірник. Т. LXII). - С.145-152.; Успенский Б. Филологические разыскания в области славянских древностей. - Изд-во Московского ун-та, 1982. - 244с.; Grimm J. Deutsche mytologie I Aufl. - Göttingen, 1835; Meisen K. Nikolauskult und Nikolausbrauch im Abendlande. Eine kultgeographisch - volkskundlich. Untersuchung. Düsseldorf, 1931 („Forschungen zur volkskunde" hrsg. G. Schreiber, Bd. 9-12).

6. Еко У. Поетика відкритого твору // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст.: Слово. Знак. Дискурс/Центр гуманітарних досліджень Львівського державного університету ім. І.Франка. Наукове Товариство ім.Т.Шевченка/ За ред. М. Зубрицької. - Львів: Літопис, 1996. - С.408-417.

7. Кемпійський Тома Гемеркен. Наслідування Христа. - Львів: Свічадо, 1994. - 230 с.

8. Наливайко Д. Очима Заходу: Рецепція України в Західній Європі ХІ - ХVІІІ ст. - К.: Основи, 1998. - 578 с.

9. Павленко Г. Становлення історичної белетристики в давній українській літературі. - К.: Наукова думка, 1984. - 325с.

10. Пелешенко Ю. Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина ХІІІ-ХV ст.). - К. : Поліграфічний центр „Фоліант", 2004. - 422с.

11. Сулима М. Українська драматургія ХVII-XVIII ст. - К.: Поліграфічний центр „Фоліант". Видавничий дім „Стилос", 2005. - 367с.

12. Тресиддер Дж. Словарь символов / Перев. с англ. Под ред. С Палько. - М., 1999. - 448 с.

13. Чижевський Д. Історія української літератури. - Тернопіль: Феміна, 1994. - С.133-205.

14. Ящун В. До генези культу свю Миколая в України // Interpidio pastori. Науковий збірник на честь блаженнішого патріарха Йосифа в 40-ліття вступлення на галицький престіл 1.ХІ. 1944. - Рим, 1984 (Український Католицький університет св. Климента Папи. Науковий збірник. - Т. LXII). - С.145-152.

МИХАЙЛО КУШЛАБА

викладач української мови

Політехнічного ліцею НТУУ „КПІ"