Храми св. Миколая в Києві

21.01.2008

Передмова  
З-поміж великих святих угодників Божих святитель Миколай Чудотворець користується особливою любов'ю нашого народу. Чудотворця знають і шанують Схід і Захід, усі християни і навіть магометани.
Усе життя св. Миколая - це нескінченні благодіяння і чудеса, подані стражденному людству. Свята Церква прославляє Миколая Чудотворця як мудрого правителя, вгамівника спраглих, швидкого помічника усім, хто опинився в біді та скорботах. Він рятував потопаючих, визволяв полонених, відводив смертну кару від невинних, зціляв багатьох людей: повернув зір, виправив кульгавість, дав мову німим. Вивів багатьох з убозтва й злиднів, подав їжу голодним, був помічником нужденним і теплим заступником. Він швидко з'являється скрізь, де потрібна його допомога. І нині він приходить до тих, хто кличе його допомогти і заступити від біди. Чудес його не злічити. Усе життя Чудотворця було позначено любов'ю до ближнього. Навіть смерть не перервала його благодатних справ, його чудеса звершаються повсякчас.
Народився св. Миколай у 257 році по Різдву Христовому в Малій Азії, у мірлікійському місті Патарі, у родині Феофана і Нонни, людей благородних і заможних, які вирізнялися добропорядністю й милосердям до бідних. Довго його батьки не мали дітей, та як нагороду за їхнє благочестя Господь подарував їм сина. Народився святий Миколай у важкий час, коли в усій Римській імперії переслідували і вбивали християн.
Від самого народження св. Миколай був навчений з неба постництва, яке зберігав до смерті. Досягши юнацького віку, він береться за книжне навчання, вивчає Святе Письмо. Маючи природні здібності, він, сповнений благодаттю Святого Духу, вивчив Святе Письмо, як і потрібно було доброму пастиреві Христового стада. Юнак був стриманим, схильним до самотнього життя, не віддавався марнотам, любив відвідувати храми Божі.
Спостерігаючи його богоугодне життя, рідний дядько єпископ татарський Микола посвятив свого племінника в сан пресвітера. Під час паломництва по святих місцях за дорученням єпископа-дядька св. Миколай дбайливо управляє єпархією. У цей час він втрачає своїх батьків. Одержавши після них великий спадок, він віддає його на справи благодійні і милосердні, звершивши при цьому багато подвигів.
Якось св. Миколай вирішив поклонитися місцям, освяченим і позначеним чудесами Ісуса Христа. Відвідавши Єрусалим, Чудотворець вирішив не повертатися додому, а піти у пустелю і присвятити себе служінню Божому постом, неспанням і молитвою. Та Бог таємним одкровенням утримав св. Миколая від такого наміру і звелів повернутися на батьківщину до людей, аби в ньому прославилося ім'я Господнє. Зрозумівши свою місію, св. Миколай прибуває до Мір, головного міста Лікії, де його ніхто не знав. Після смерті мірського архієпископа по волі Божій св. Миколая возвели в сан єпископа. Але перед цією подією Миколай мав чудесне видіння: в ночі йому явився Спаситель і вручив святе Євангеліє, оздоблене золотом і коштовним камінням, а Божа Мати поклала на нього єпископський омофор. Св. Миколай для пастви був прикладом християнського життя, двері його дому були відчинені для всіх.
У час гоніння на християн св. Миколай сміливо силою слова зміцнював у Лікії віру Христову, за що разом з іншими християнами був кинутий до в'язниці, де за віру терпів голод, спрагу, образи, знущання і страх смерті. Та Миколай словом і власним прикладом підбадьорював і зміцнював віру тих, хто був поруч із ним.
Св. Миколай був учасником Першого Вселенського собору в травні 325 року. На запрошення імператора Костянтина у віфінському місті Нікеї зібралися 318 єпископів, аби полагодити церковні справи.
У роботі собору св. Миколай показав себе полум'яним ревнителем чистоти віри, виступивши проти єресі - аріанства.
У подвигах любові до Бога і ближніх проходило усе життя,архієпископа мірлікійського, який перейшов у вічність 6 грудня 342 року. Його святе тіло з честю поховали в соборній мірлікійській церкві, від нього йшли пахощі й цілюще мирр.
Свята Церква згадує у дев'ятий день травня перенесення мощей святителя з Мір Лікійських у місто Барі (Італія). Спочатку чесні мощі св. Миколая були покладені в церкві св. Іоана Предтечі. Відчувши чудодійну цілющу силу святих мощей, вдячні жителі міста Барі спорудили в ім'я святителя Миколая розкішний мурований храм, в якому поставили срібну, позолочену раку.
На третій рік після перенесення мощей до Барі собором архієреїв і священиків їх урочисто поклали під престолом у вівтарі новозбудованого храму, де вони почивають і досі. В'ячеслав Михайлишин
  Храми св. Миколая в монастирях
Вознесенський Флорівський жіночий монастир.
На Подолі, в болотистій і непридатній для проживання місцевості, біля підніжжя Замкової гори (Киселівки) ще в Х\/-Х\/І століттях існували дві дерев'яні церкви в ім'я св. мученика Флора і св. мученика Лавра. При них у давні часи виник жіночий монастир під назвою Флорівський.
Певною віхою в насиченій багатьма подіями історії Флорів-ської обителі став проміжок часу між 1710 і 1712 роками, коли до нього із Печорська було переведено, за повелінням імператора Петра І, дівочий Вознесенський монастир із усіма його багатствами і маєтками, черниці якого походили із шляхетних родин, а посаду ігумені обіймала до 1707 року мати гетьмана Івана Мазепи Марія Магдалина. В об'єднаному монастирі упродовж ХХ/ІІІ-ХІХ століть черницями ставали представниці найари-стократичніших родин України та Росії, а з колишнього печер-ського монастиря сюди перейшла й висока майстерність шитва й гаптування, окремі зразки яких збереглися до наших днів.
Радянська влада 1929 (чи 1931) року монастир закрила і заснувала в його приміщеннях робітниче селище металістів. Відновилась його діяльність при німецькій владі і більше не припинялась.
Сьогодні обитель, що міститься на .вулиці Флорівський, 6/8 (Притисько-Микільській, 5) перебуває у підпорядкуванні УПЦ МП. На її території збереглися повністю чи частково усі муровані монастирські будівлі, споруджені у різний час. Найдавнішою із них вважається однобанний, видовжений із заходу на схід храм на честь Тихвинської ікони Божої Матері, який міститься навпроти входу до головної монастирської Вознесенської церкви і який іноді називають Миколаївським. Він існував ще в 1682 році (інші джерела називають 1695-й рік) і мав 2 теплі бічні вівтарі: внизу - в ім'я св. Євангеліста Іоана Богослова і вище благовірного князя Олександра Невського. До нього прилягало з півночі муроване приміщення монастирської Трапезної палати, звідки походить більш поширена його назва - Трапезна церква, її архітектура є характерною для мазепинської доби, а наличники вікон належать до московського типу.
1718 року будівля зазнала значних пошкоджень від сильної пожежі. Коштів у обителі вистачило лише на відновлення Іоано-Богословського вівтаря, у якому богослужіння здійснювалося упродовж наступних 15 років. Вівтар на верхньому поверсі відновили лише 1759 року, і його престол в ім'я святих мучеників Флора і Лавра (замість Олександро-Невського) було освячено у жовтні місяці. З плином часу у стінах Трапезної церкви з'явилися щілини, що змусило ігуменю Пульхерію Шаховську здійснити 1808 року її ремонт. При цьому .додатково було перекладено чавунну підлогу, замінено вікно між храмом і трапезною залою на двері, пофарбовані стіни і на них виконано живопис, а наступного року в Іоано-Богословському вівтарі поновлено листовим золотом іконостас.
Пожежа 1811 року завдала теплій Трапезній церкві великої шкоди, Згадуванна вище ігуменя Пульхерія здійснила її ремонт, в результаті якого перший поверх зайняв освячений у серпні 1812 року теплий вівтар в ім'я святих Флора і Лавра, новий іконостас для якого на власні гроші придбала 1819 року послушниця обителі Є.І Раєвська Вона ж облаштувала в ньому по новому також і горне місце.
На надбудованому другому поверсі з'явився багато прикрашений розкішними іконами холодний вівтар на честь Тихвинської ікони Божої Матері, влаштований на кошти інокині Смарагди Набокової і освячений 1819 року. Він і дав пізнішу назву всій церкві. Притвором для нього слугував другий поверх колишньої трапезної палати, а її перший поверх було пристосовано під монастирську ризницю. 1844 року вівтар в ім'я святих Флора і Лавра із Тихвинської церви перенесли до щойно спорудженої тоді теплої Казанської церкви, а замість нього помістили ризницю. Останню 1857 року перемістили до великого приміщення (сусіднього), де раніше містилася трапезна, а її місце зайняв новий, влаштований за проектом єпархіального архітектора П.І Спарро (у співавторстві із інженером Духоніним) вівтар в ім'я св. Миколая, від якого церкву називають, як зазначалося вище, ще й Миколаївською.
1960 року приміщення церкви об'єднання "Укррес-таврація" використовувало з виробничою метою для ре ставрації ікон, а від 1989 року вона знову перебуває у складі монастиря.
Микільський Больничний монастир Києво-Печерської лаври.
Києво-Печерський монастир існує у нашому місті з 1051 року. Його заснували християнські подвижники, преподобні Антоній і Феодосій Печерські. 1106 року лави ченців обителі поповнилися ще одним братчиком, яким став Святослав (Святоша) Давидович, онук Чернігівського князя Святослава Ярославича (наприкінці свого життя - великий князь Київський). 17 лютого він прийняв постриг під іменем Миколи і упродовж певного часу виконував послух - вартував біля головного входу до монастиря. Невдовзі чернець Микола Святоша спорудив тут муровану браму на 3 пройоми, над якою височіє сьогодні Троїцька церква, а ліворуч від неї, на вільній території обителі, заснував для бідних лікарню. Остання і поклала початок існуванню Микільського Больничного монастиря при Святій брамі.
Для задоволення духовних потреб пацієнтів Больничного монастиря Микола Святоша упродовж 1106-1108 років спорудив на брамі невелику муровану церкву в ім'я св. Живоначальної Трійці, яку іноді називали ще церквою св. Миколи Святоші на Святих воротах і від якої походить ще одна назва цього монастиря - Троїцький. У другій половині XVII століття на його території було споруджено у стилі українського бароко теплий трапезний мурований Микільський храм. Він постав на місці дерев'яної церкви, яка згадується у джерелі під 1462 роком.
Одноярусну, видовжену зі сходу на захід прямокутну споруду із низькими склепінням замість стелі увінчує двоярусна грушоґюдібна баня із золотими зірками на синьому фоні і хрестом. Старовинний 3-ярусний різьблений іконостас для церкви виконав 1780 року київський сніцар А.С. Здорил-ковський (чи Здариковський), а царські врата для нього виготовив 1802 року відомий київський золотар С.І Стрельбиць-кий. На її стінах - багато картин на євангельські сюжети, розміщені в чудових рамах, їх малювали у стилі бароко лаврські художники під керівництвом З.П. Голубовського, а поновили на початку другої половини XIX століття.
Після великої пожежі, що сталася в лаврі 1718 року, до північного боку храму було прибудовано окремі приміщення для ризниці, пономарні й диякониці, а до західного боку - трапезну. У 1859-1861 роках за проектом київського архітектора П.І. Спарро надбудували другий поверх, що докорінно змінило первісний вигляд цієї культової спору-
ди. Під час тимчасової німецько-фашистської окупації Києва у 1941-1943 роках вона зазнала значних пошкоджень. У 1953-1958 роках церкву, за проектом архітекторів Є.М. Пломеницької та В.Б. Петичинського, відреставрува-ли, повернувши їй первіс-ний вигляд, і помістили в ній лекторій Києво-Печерського Національного Історико-Культурного заповідника.
Микільський Йорданський жіночий монастир.
1832 року київський археолог-любитель К.А. Лохви-цький у садибі купця І.Г. Марра на вулиці Кирилівській (нині Фрунзе), 51, що на Пріорці, виявив залишки цегляних фундаментів якогось храму із кладкою, як на Золотих воротах у Києві, та земляних укріплень. Це могла бути парафіяльна Мжільська церква, пов'язана своєю історією із стародавнім переказом "Чудо св. Миколая стосовно половчанина, яке сталося у місті Києві". Окремі ж дослідники ототожнили знахідку із відомою церквою св. пророка Іллі, у якій руські воїни-християни присягалися 945 року на вірність договорові із греками. А професор місцевої духовної Академії М.І. Петров переконував громадськість у тому, що саме в цьому районі започатковувався Київ і далі розвивався уздовж гори в південному напрямку. Пізніше, в часи князя Ігоря, центром укріплень стала територія, що прилягала до Андріївського пагорба. За іншими джерелами, при тому храмові з давніх часів існував Микільський Йорданський жіночий монастир, серед черниць якого перебувала мати преподобного Феодосія Печерського. Припинила його існування, вочевидь, та-таро-монгольська навала 1240 року.
Походження назви монастиря, церкви, струмка, ставка та й цілої місцевості, в основі якої лежить слово "Йордан", навів у своєму "Описаний Києва" відомий дослідник історії міста М.В. Закревський. Один із київських паломників, перебуваючи на березі річки Йордан у Палестині, випустив із рук срібний коряк, яким збирався напитися води. Повернувшись до Києва і завітавши до зазначеного вище монастиря, він виявив цей коряк у його колодязі. Ця подія сталася десь у XI чи XII столітті.
Одне із джерел засвідчує, що 1544 року на цьому самому місці вже існувала дерев'яна церква в ім'я св. великомученика Димитрія Мироточивого. Інше джерело вказує на
1520-й рік і на церкву в ім'я св. Миколая. 1616 (чи 1650) року тут з'явився жіночий Микільський Йорданський монастир (існує думка, що його заснували пізніше і почергово очолювали сестри святителя Димитрія Ростовського), який перебував під опікою ігумена Кирилівського монастиря і територія якого на початку XVIII століття значно розширилася за рахунок монастиря, переведеного сюди 1712 року імператором Петром І із жіночого відділення Михайлівського Золотоверхого монастиря, який продовжив своє функціонування під назвою "Богословський Йорданський монастир". Вінценос-ниця Катерина II обидва ці монастирі 1786 року ліквідувала. Богословський Йорданський монастир було переведено до Золотоноші, а Микільська Йорданська обитель, через,велику кількість її черниць, існувала тут до 1803 (чи 1808) року. Після них залишилися 2 дерев'яні церкви, одна із яких - триповерхова Димитріївська, згоріла 1821 (чи 1830) року. Церква ж Микільська (її стали називати ще Димитріївською) або Йорданська, що збереглася, стала парафіяльною і невдовзі зовсім ветхою. За твердження іншого джерела, саме тоді згоріла Микільська парафіяльна церква, і її функції стала виконувати Димитріївська церква, що збереглася при колишній монастирській трапезній.
Церковно-парафіяльне Опікунство упродовж тривалого часу добивалося від місцевих єпархіальних властей дозволу на заміну церкви мурованим храмом. Ще 1-865 року парафіяни погодилися жертвувати з цією метою щорічно упродовж 5 років посильні суми грошей, а архіпастир - по 25 рублів сріблом. Клопотання було задоволене 1883 року. А 7 січня 1885 року надійшов дозвіл на продаж дерев'яної церкви і від самого імператора.
Сподівання керівництва Опікунства на добровільні приватні пожертвування справдилися. Урочисте освячення Микільської церкви, спорудженої у класичному стилі, відбулося 1885 (чи 1886) року. Добудовану пізніше 3-ярусну дзвіницю вінчала шатрова, у псевдоросійському стилі баня.
На події Першої світової війни відгукнулися також і парафіяни Микільської церкви. 1914 року вони заснували Опікунську раду для надання допомоги родинам, чоловіки яких перебували на фронті. Одночасно завершувалися реставраційні роботи в храмі. 4 жовтня 1915 року митрополит Київський Флавіан відправив у ньому літургію з нагоди оновлення іконостаса та настінного живопису.
Існували народні перекази про церкву. Відвідати її чомусь вирішив сам імператор Микола II. Але карета, у якій
він перебував, загрузла, і її ледве витягнули із багнюки. Звідси, начебто, походила назва Царського (пізніше Чорний, сьогодні не існує) провулку в районі храму. У його бані існувала якась дира, на стіні церкви, на яку через неї по-трапляло денне світло, раптом сам по собі почав оновлюватися живопис. На це диво приходили подивитися навіть мешканці багатьох навколишніх сіл і містечок. Із весни 1927 року Микільським храмом короткий час володіла УАПЦ. Своє існування він припинив 1935 року. Сьогодні приблизно на його місці височать корпуси Київської нотної фабрики.
Микільський Межигірський (у Петровцях) монастир.
Дивися "Спасо-Преображенський Межигірський монастир" у цьому ж розділі.
Микільський Пустинно-Слупський монастир
Єдиної думки про час і місце заснування цієї найста-родавнішої київської обителі, схоже, не існує. За літописом, в одному із київських урочищ новгородський князь Олег позбавив життя місцевих князів Аскольда і Діра. Це сталося 882 року. Аскольда поховали на місці трагедії, і від-тодї урочище отримало назву "Аскольдова могила", а пізніше - "Угорське", позаяк 898 року тут зупинялися угри на своєму шляху до Європи.
Ще за язичницьких часів якийсь заможний вельможа Ольма поставив на могилі Аскольда (у св. хрещенні Мико-лай) чи, може, на власному обійсті, яке існувало до 1096 року (напад половців); невелику дерев'яну церкву в ім'я святителя Миколая, За іншою версією, її спорудила на тій же могилі велика княгиня Київська Ольга, прах якої, доставлений 969 року із Вишгорода, й було у цьому храмі поховано, а потім великим князем Київським Володимиром перенесено до щойно побудованої тоді Десятинної церкви. Миколаївську церкву зруйнував 971 року син княгині Ольги, великий князь Київський язичник Святослав, а 990 року відновив її, ймовірно, все той же князь Володимир.
1036 року при Миколаївській церкві вже існував жіночий монастир, у якому доживала свого віку мати одного із засновників Києво-Печерської обителі преподобного Феодосія. Він містився чи то на самій Аскольдовій могилі, чи то на узвишші над нею, чи то поруч із Йордан-
ським жіночим монастирем на Пріорці. Якщо монастир функціонував на Аскольдовій могилі, то залишається, схоже, нез'ясованим питання, хто і коли припинив його існування, позаяк у джерелах пізнішого часу (1518 року, наприклад) фігурує вже чоловіча обитель.
Існує переказ, пов'язаний із подією, яка сталася 1113 року в житті великого князя Київського Мстислава Володимировича, сина Мономаха. Повертаючись пізньої пори із полювання, він заблукав у дрімучому лісі, який покривав собою місцевість сучасного Печерська. Шукаючи дорогу з нього, князь несподівано побачив яскраве світло, що його випромінював образ св. Миколая, який містився на високому пеньку, якраз біля тієї самої дороги. На згадку про таке чудесне явлення він 1115 року заснував при Миколаївській церкві на Аскольдовій могилі (чи перетворив із зазначеного вище жіночого) чоловічий монастир (чи відновив після зруйнування його 1096 року половцями).
Через якийсь час на місці пригоди, що сталася із Мстиславом, з'явилася стовпоподібна каплиця (слуп) із образом св. Миколая, яка вказувала напрямок руху до обителі на Аскольдовій могилі. Вона, що стояла посеред Поля, згадується вперше у документі за 1655 рік, а затим у датованому 1682 роком джерелі під назвою "Розпис Києву".
А до самого Микільського монастиря, оточеного густим пустинним лісом, додалися назви Пустинний, Слупський або Стовповий. 1147 року князь Андрій Боголюбський приписав його до Києво-Печерської обителі. Відновлений після руйнації, заподіяної 1240 року татаро-монголами хана Батия, монастир у XV столітті знову грабувався татарами.
Перше достовірне свідчення про Микільський Пустин-но-Слупський монастир, датоване 1411 роком, міститься у післямові до переписаної його ченцем о. Макарієм Євангелії. Обитель не могла скаржитися на неувагу до неї можновладців. Зокрема, київський воєвода князь Юрій Ра-дзивілл передав у власність монастирю нагірну місцевість над ним під назвою "Довга нива", де росли виноградники. А ще володів він із 1508 року поселенням на лівому березі Дніпра, яке через це отримало назву "Микільська слобідка", і Долобським озером.
Наприкінці XVI століття обитель захопили уніати, які вивезли з неї майно, книги та інше церковне начиння. Повернувшись, завдяки зусиллям митрополита Київського Петра Могили, у лоно православ'я, вона отримала від українських гетьманів цілий ряд універсалів і грамот на
володіння маєтностями. Один із них, а саме І.С. Мазепа упродовж 1690-1696 років власним коштом спорудив на Довгій ниві за проектом архітектора Й.Д. Старцева велику муровану 5-банну Микільську церкву, яка стала соборним храмом монастиря, про який іде мова. У келії довкола нього переселилася більша частина братії із території на Аскольдовій могилі, яка стала виконувати роль дворища із кладовищем і старою дерев'яною церквою на ньому.
А згадана вище каплиця (слуп) тим часом стала від ве-тхості руйнуватися. Отож київський генерал-губернатор князь Д.М. Голіцин 1713 (чи 1715) року спорудив замість неї муровану, у вигляді стовпа тридільну однобанну і теж Микільську церкву, до якої із каплиці було перенесено стародавній, візантійського письма образ св. Миколая, який став однією із її святинь. Західний фасад нового храму прикрашав високий бароковий фронтон. Відтоді у мазепинської монастирської церкви з'явилася неофіційна народна назва "Великий Микола", а у голіцинської монастирської церкви - "Малий Микола". Ці назви поширювалися, звісна річ, і на обидва монастирі, що існували при цих храмах. Але подальша доля обох монастирів виявилася неоднаковою. Якщо Великий Микола внаслідок упорядку-вання духовних штатів, здійсненого в Україні 1786 року, отримав статус першокласного монастиря (1842 року став другокласним) і почав інтенсивно розвиватися, наближаючись за рівнем благоустрою до лаври, то Малий Микола, офіційно майже ліквідований, продовжував перебувати у жалюгідному стані.
Існування Малого Миколи на грані виживання тривало до 1831 року, коли через розширення Києво-Печерської фортеці Великий Микола відійшов до військового відомства (яке роз-містило у його приміщеннях військово-робочі роти) і став на-зиватися Микільським Військовим собором (дивися про нього у розділі "Храми св. Миколая парафіяльні"). Його братія перейшла до Малого Миколи, церква якого відтоді стала виконувати роль соборного храму Микільського Пустинно-Слупського монастиря. Пожежа 1827 року та події 1830 року, пов'язані із польським повстанням проти російського самодержавства, ледве не припинили його існування. Клопотання архимандрита о. Варлаама Криницького про надання коштів для розширення обителі вища адміністрація країни залишила без наслідків, позаяк вважала її ліквідованою. Цього вдалося добитися київському генерал-губернатору графові В.В.
Лєвашову як для найдавнішого у Києві монастиря. На початку 1830-х років з'явилися у Малого Миколи два муровані бічні вівтарі, які порушили його первісний вигляд. В одному із них згаданий вище архімандрит о. Варлаам влаштував теплу церкву в ім'я св. Димитрія Ростовського. Саме тоді до цього монастиря було приписано й Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі. Починаючи з 1844 року його настоятелями ставали ректори Київської духовної семінарії, а митрополит Київський Платон став наділяти їх саном єпископа. Першим таким був єпископ Полікарп, за ним - єпископ Іриней.
Дзвіниця триярусна в неоросійському стилі при Малому Миколі з'явилася лише в середині XIX століття, хоча інше джерело вказує на XVIII століття. Сама церква наприкінці XIX століття зазнала значного ремонту, виконаного на кошти жертводавців та згаданого вище преосвященного єпископа Іринея. Останній 29 квітня 1890 року освятив оновлений храм, який, збагатившись двома додатковими банями, набув досить красивого вигляду. Невдовзі до ньо-го додався ще один, північний бічний вівтар, споруджений за проектом київського академіка архітектури В.М. Ніколаєва монастирським коштом. Його освятив 20 серпня 1895 року митрополит Київський Іоанікій. Від монастиря до Миколаївської церкви на Аскольдовій могилі щорічно в храмовий день, який випадав на 9 травня, здійснювався хресний хід. У звичайні дні його ченці харчувалися виключно рибою і мали право вільного виходу за межі обителі.
Радянська влада функціонування Микільського Пус-тинно-Слупського монастиря припинила, архімандрита (в миру Л.Т. Бойченко) репресувала (реабілітований 1989 року), церкву Малого Миколи й дзвіницю у 1930-х роках розібрала і на їх місці на вулиці Січневого повстання. З спочатку встановила паркові кіоски, а пізніше вибудувала для командирів РСЧА за проектом київського архітектора Й.Ю. Каракіса великий жилий будинок.
Микільська пустинь
Вона з часів великого князя Київського Ярослава Мудрого містилася на острові, утвореному Дніпром і Десною, на відстані 20 верст від Києва. Із давніх часів у її церкві в ім"я св. Миколи Пустинного зберігався старовинний образ Святителя Миколая, привезений із Греції ще за часів кня-
гині Ольги. Багато хто з киян у свій вільний час відправлялися до пустині на відпочинок. Вечірньої пори 9 травня 1870 року церкву знищила пожежа, проте дорогоцінну ікону пощастило врятувати.
1875 року Микільсько-Пустинний храм, схоже, відновили. Іконостас для нього замовили у жителів села Бого-любово Володимирської губернії батька й сина С.І. та С.С. Шорохових. Особливо полюбляли їздити до цієї, оточеної невеликим лісом, церкви на паломницькі прогулянки вихованці київських духовних навчальних закладів. Так, 20 травня 1903 року, наприклад, їх кількість на одному пароплаві перевищувала 600 осіб. Подальшу долю храму з'ясувати поки що не вдалося. Найвірогідніше, його зруйнувала у перші ж роки свого існування радянська влада.
Михайлівський Золотоверхий монастир
Михайлівський Золотоверхий собор спорудив упродовж 1108-1113 років великий князь Київський Святополк Ізяславич. Він же, за однією із версій, заснував при цьому соборі і чоловічий монастир, який отримав назву Михайлівського Золотоверхого. У нього велика, насичена яскравими подіями історія.
Управлялася обитель настоятелем, який мешкав в окремому приміщенні. Хрестову, або "Малу" церкву в одноповерховому дерев'яному настоятельському (архієрейському) корпусі, що існував із 1785 року і містився північно-східніше Михайлівського собору, було влаштовано на межі XVIII і XIX століть. Після надбудови над храмом другого поверху його 1832 року освятили в честь святителя Миколая.
Інше джерело зазначає, що дерев'яний одноповерховий будинок настоятельських покоїв із домовою Миколаївською церквою при них заклав 1800 року настоятель монастиря преосвященний Феофан (Шиянов), єпископ Чигиринський.
1856 року настоятель обителі єпископ Аполлінарій замінив дерев'яний корпус одноповерховим мурованим, зведеним за проектом єпархіального архітектора П.І. Спарро. Двоповерхову Миколаївську церкву у ньому настоятель монастиря єпископ Віталій розширив за проектом київського міського архітектора В.М. Ніколаєва шляхом прибудови до її північної стіни бічного вівтаря в ім'я св. Преображення Господнього і добудови до неї бані і дзвіниці. Освячення оновленого храму відбулося 25 жовтня
1886 року. У ньому на тимчасовому зберіганні перебували мощі св. великомучениці Варвари, перенесені сюди із Михайлівського собору, коли у ньому упродовж 1887-1888 років виконувалися ремонтні роботи.
Чергового оновлення, пов'язаного із покращанням природнього освітлення та позолоченням бані Миколаївська церква зазнала наприкінці XIX століття, її в черговий раз освятили 2 серпня 1898 року.
Радянська влада 1927 року храм закрила, а келії настоятеля пристосувала під клуб для пролетарського студентства.
А у 1930-х роках цей храм разом із архієрейським корпусом було розібрано. На їх місці, на території відновленого Михайлівського Золотоверхого монастиря, останнім часом споруджено за проектом архітектора Ю.Г. Лосиць-кого красивий, у формах українського бароко Миколаївський ківорій, освячений 19 грудня 2000 року преосвященним Димитрієм, єпископом Переяслав-Хмельницьким. Усередині ківорія міститься джерело, вода до якого надходить із артезіанської свердловини глибиною 380 метрів.
Покровський жіночий монастир
Заснована 1889 року великою княгинею Олександрою Петрівною Романовою Покровська жіноча обитель в Діонисіївсь-кому (нині Бехтеревський) провулку, 15 являла собою яскравий зразок втілення у життя ідеалів стародавньо-християнських монастирів, пов'язаних із безплатним наданням широким верствам населення як освітянських послуг, так і медичної допомоги.
Наприкінці XIX століття кількість черниць і послушниць монастиря вже перевищувала цифру 400, і діючої Покров-ської церкви стало не вистачати. Отож Олександру Петрівну, яка прийняла у ньому чернецтво під іменем Анаста-сія, не полишала думка про спорудження тут великого мурованого храму на честь святителя і чудотворця Миколая Мирлікійського. Вона особисто визначила місце для нього в центрі тієї частини монастирської садиби між Покровською церквою та келіями черниць, яка на 6 сажнів вивершувалася над рештою її території. Виконуючи волю матері, великий князь Петро Миколайович, палкий шанувальник і знавець архітектурного мистецтва, виконав ескізні проекти як самого фасаду, так і іконостаса головного вівтаря майбутнього храму, а також малюнки усіх хрестів на його банях, а вже за ними київський академік архітектури В.М. Ніколаєв склав відповідні робочі креслення.
21 серпня 1896 року відбулася урочиста церемонія закладення Миколаївського собору в присутності царського подружжя, яке перебувало тоді у нашому місті. Перший камінь у його фундамент власноручно поклав Микола II. За будівельними роботами наглядав особливий Комітет, а обов'язки виконавця робіт було покладено на все того ж В.М. Ніколаєва. По завершенні будівництва храм із його багаточисленними архітектурними прикрасами, різноманітністю фарб і привабливими обрисами мав стати однією з найвизначніших споруд на теренах всієї імперії.
А відбувалося це будівництво аж занадто вже повільно через постійний брак необхідних коштів. Олександра Петрівна виділила для нього в різний час всього 150 тисяч рублів (по 3 тисячі рублів щомісяця) власних грошей, проте їх ледве вистачило на зведення стін, які при товщині від 2 до 3 аршин потребували для себе більше 5 мільйонів штук цегли. Після її смерті спорудження собору продовжувалося виключно за рахунок добровільних надходжень від окремих заможних людей.
Не залишився байдужим до долі храму й відомий київський благодійник цукропромисловець М.А. Терещенко, який надіслав у розпорядження Комітету більше 50 тисяч рублів за умови використання їх для позолоти всіх 15 бань собору та придбання 15 хрестів для них, а також виготовлення срібного престолу для його головного вівтаря.
Урочистості, пов'язані з першочерговим освяченням головного вівтаря в ім'я св. Миколи Мирлікійського нового соборного храму, відбулися 9 травня 1911 року. Споруджений за 400 тисяч рублів у нетиповому для Києва стилі московсько-ярославських храмів ХУ-ХУІ століть, собор мав своєю присутністю сприяти утвердженню тут великодержавницької ідеї єдиної і неподільної Росії.
Через труднощі з грошима стіни Миколаївського собору залишилися поки-що позбавленими будь-якого живопису, а ікони для розміщення на них і на тимчасовому дерев'яному іконостасі освяченого вівтаря написали тутешні черниці у відповідній майстерні свого монастиря. Відсутність посередині опорних стовпів дозволила цьому собору стати найбільшим храмом Києва, у верхній частині якого, розрахованої на 3 вівтаря, могли вільно перебувати одночасно більше двох тисяч молільників. Місце для ще трьох вівтарів та калориферів опалення було передбачено в його нижній частині, що нагадувала собою печеру з вікнами під самою стелею.
Завершували собор велика кількість розміщених по його периметру кокошників та, як вже було зазначено вище, 15 позолочених бань цибулевидної форми, характерної саме для російської архітектури. Маючи 29 сажнів (близько 62 метрів) висоти і поступаючись за цим показником лише дзвіницям Києво-Печерської лаври та Софійського собору і баштам Миколаївського костьолу, що міститься на нинішній Великій Васильківській вулиці, він займав тоді панівне становище над навколишньою місцевістю і добре бачився навіть із району залізничного вокзалу.
1922 року при Миколаївському соборі існувала релігійна громада вірних Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Після закриття 1929 року монастиря і заснування в його корпусах так званого Містечка металістів позбавлений усіх бань собор було пристосовано для потреб друкарні. 1941 року німецькі окупаційні власті дозволили відновити діяльність обителі (яка продовжується у складі УПЦ МП і по сьогодні), і за її стінами знаходили прихисток для себе не один радянський патріот. Доводилося чути, що ігуменя монастиря, сестра патріарха Никона, пожертвувала радянському урядові гроші на танкову бригаду, за що цю обитель було нагороджено грамотою Верховної Ради УРСР. Після визволення Києва від німецько-фашистських зайд Миколаївський собор було частково відбудовано за кошти, що їх пожертвував Московський Патріарх Алексій, а роботами керувала його сестра - черниця Єфросинія. Тоді ж зайняв належне йому місце і привезений із Ізмаїла дерев'яний триярусний іконостас. Розпис храмових стін, який виконувався упродовж 1984-1986 років артіллю художників із Рівненської області під керівництвом О. Корецького, співпав у часі із вико-нанням заходів по ліквідації наслідків великої пожежі, викликаної влученням у червні 1981 року блискавки в одну із ділянок його даху. Вочевидь, ця подія і створила серйозні в технічному плані перешкоди для відновлення первісних бань собору, чого вже давно вимагало саме життя. Але сьогодні реконструкція за міські кошти величного Миколаївського собору вже розпочалася без переривання у ньому богослужінь.
Пречистенський Гнилецький (у Церковщині) монастир
По Обухівському шосе, за Китаєвим, між селами Пирогів, Лісники й Чапаєвка (Віта Литовська) знаходиться малознана киянами мальовнича місцевість Гнилеччина або Гнилець, де існує мережа підземних печер, подібних лаврським. За писемними джерелами тут, у монастирському селі іноді, під час Великого посту, усамітнювався для щирої молитви преподобний Феодосій Печерський.
На межі XI і XII століть у цій місцевості виникає чоловічий Пречистенський або Гнилецький (з варіантами Глущенський і Глинецький), як його прозвали місцеві жителі, монастир, заснований, ймовірно, тими ченцями Києво-Печерської обителі, які полюбляли усамітнене життя. Вони спочатку влаштували підземні церву та келії, а в XII столітті спорудили наземний мурований храм в ім'я Пресвятої Богородиці.
Батиєва навала 1240 року завдала обителі великої шкоди, але її було відновлено. Проте після сплюндрування нападниками чи то хана Адигея (1416 рік), чи то хана Менглі-Прея (1482 рік) вона припинила своє існування, а місцевість вкрилася густим лісом. Перша офіційна згадка про неї міститься в датованій початком XVI століття грамоті митрополита Київського Йосифа II Солтана, якою право тимчасового володіння цією місцевістю, що перебувала у власності київського митрополітанського дому, надавалося Видубицькому монастиреві. Право постійного володіння нею цей монастир отримав від українських гетьманів Богдана Хмельницького, Юрка Хмельницького та Петра Дорошенка. Увесь цей час залишки Богоро-дицької церкви поступово розбирали місцеві жителі для господарських потреб. Ділянка землі, де ці залишки зберігалися, іменувалася в народі Церковищем, від якого і походить більш пізня назва місцевості - Церковщина.
Після упорядкування в Україні духовних штатів Гнилеччина (Церковщина) 1786 року відійшла до казни. Відродження тут обителі ознаменувалося спорудженням у 1900-1902 роках за проектом єпархіального архітектора Є.Ф. Єрмакова дерев'яного (з наступним обкладенням його цеглою) храму в ім'я Різдва Пресвятої Богородиці. Поруч постали невдовзі братський корпус, поварня й пекарня. Так розпочав своє життя у Церковщині підпорядкований Богоявленському Братському монастирю Різдво-Богородицький монастир під назвою "Скит Пречистої". Його ченці частково розчистили печери й поновили стародавній печерний Феодосіївський храм, освячений 21 серпня 1905 року. А 17 липня 1907 року відбулося закладення біля печер ще одного храму в ім'я св. Миколая з
бічними вівтарями на честь святих Антонія Печерського й Серафима Саровського.
Радянська влада існування скиту припинила десь після 1928 року. А до цього часу він "успішно" співіснував із влаштованою тут 1922 року колонією для малолітніх злочинців. За німецької окупації Києва обитель знову стала діючою, але так продовжувалося лише до кінця 1940-х років, коли у її приміщеннях розмістили спочатку лікарню, а з 1969 року - санаторій МВС УРСР "Вільний хутір", який функціонує тут і сьогодні.
Богослужіння у печерному Феодосіївському храмі відновилися 27 серпня 1999 року, в день вшанування пам'яті преподобного Феодосія. Його почали здійснювати по недільних і святкових днях ченці сусідньої Голосіївської пустині УПЦ МП, під церковним опікунством якої і перебуває нині колишня обитель. З метою заснування у Церковщині власного скиту вони домоглися 2001 року отримання у своє розпорядження незавершену на початку XX століття будівлю Миколаївської церкви.
Спасо-Преображенський Межигірський монастир
За переказом, ще грецькі іноки, які наприкінці X століття прибули до нашого міста разом із Михаїлом, який став першим митрополитом Київським заснували в ущелині, оточеній із 3-х сторін горами, приблизно за 20 кілометрів від Києва уверх за течією Дніпра, обитель і спорудили у ній дерев'яну Спаську церкву, від якої ця надзвичайно мальовнича, покрита лісом місцевість і отримала назву Спащина. Інше джерело зазначає, що Спась-кий чоловічий монастир спочатку існував у Вишгороді, а вже потім його було переведено до Межигір'я. Володи-миро-Суздальський князь Андрій Боголюбський на місці церкви, що з часом стала ветхою (можливо, саме про неї згадується у датованому 1161 роком джерелі), поставив на початку 1160-х років мурований храм в ім'я св. Преображення Господнього. Отинькований і побілений, він бачився здалеку і став відомим під назвою "Білий Спас". 1240 року обитель сплюндрували татаро-монголи хана Батия, але вона від-новилася і за часів великого князя Литовського Вітовта її становище стабілізувалося.
За іншим переказом, київські ченці, уникаючи переслідувань з боку татар, обрали ущелину, розташовану за 2
версти від Вишгорода, місцем свого перебування і, викопавши в одному із її пагорбів печери, подібні києво-лаврським, заснували у них на початку XV століття монастир і збудували у ньому невелику дерев'яну церкву в ім'я св. Миколая, від якої обитель тривалий час звалася Микільською. Окремі дослідники вважають, що її заснував князь Михайло Всеволодович, який у березні 1238 року короткий час займав київський престол.
1482 року нападники кримського хана Менглі-Прея монастир геть зруйнували, проте вже 1521 року його відно-вили запорозькі козаки. Інші джерела зазначають, що король польський Сигізмунд І Старий своєю грамотою від 12 березня 1523 (чи 1529) року на ім'я київського воєводи А.Я. Немеровського надав ігумену о. Мисаїлу (чи Михаїлу) Щербині право відбудувати Межигірську Спаську обитель і стати її ігуменом. Упродовж 1545-1552 років вона називалася Микільсько-Межигірською у Петровцях, а 1555 року, за ігумена о. Онуфрія, збагатилася остаточно завершеними Спасо-Преображенським, Миколаївським та Петро-Павлів-ським храмами. У подальшому обитель, отримавши різні привілеї спочатку від короля польського Стефана Баторія, а затим, після спустошення її повстанцями Криштофа Косинського, від князів К.І. і К.К. Острозьких, а 1609 (чи 1610) року - ще й ставропігію від Патріарха Константинопольського, досягла у своєму розвиткові справжнього розквіту, її населення складало 150 ченців і послушників.
Відомі імена ще кількох ігуменів монастиря: Герман (1072 р.), Сава (1117 р.), Антоній (1499 р.), Йосиф Копта (1599 р.).
Добру пам'ять по собі залишив москвич за місцем народження ігумен о. Афанасій, який відгукнувся на запрошення київського воєводи К. Острозького і у сані ієромонаха переселився 1599 року з Острога до цього монастиря. У ньому він на власні гроші оновив дерев'яні церкви, остаточно влаштовані: 1604 (чи 1608) року - в ім'я святих апостолів Петра і Павла біля Святих воріт (над дзвіницею), 1609 року - в ім'я св. Миколая (яка існувала при трапезній) і 1611 року - соборну в ім'я св. Преображення Господнього. Усіх їх освятив у квітні 1612 року архиєпископ Болгарський Неофіт. Через неповні 2 тижні, а саме 7 травня помер їхній будівничий, якого було поховано у притворі Преображенського храму.
Вояки литовсько-шляхетського війська, очолюваного коронним гетьманом Янушем Радзивіллом, 1615 року завдали монастирю великих руйнувань. Тоді ж його змалював
голландський художник Абрагам ван Вестерфельд. Відновлювали обитель гетьман Богдан Хмельницький та його наступники. Вона стала багатіти. 6 травня 1655 року у ній прийняв чернечий постриг московський дворянин І.П. Саве-лов (чи Савелін), який 1674 року під іменем Іоакима обійняв посаду Московського Патріарха. Він не забував про Межип'рський монастир (останній 1665 року зазнав чергової нищівної руйнації від пожежі) і регулярно надсилав на його адресу щедрі подарунки у вигляді прав на маєтки і великих сум грошей. Упродовж 1676-1690 років на кошти владики тут було вибудувано мурований соборний Спасо-Преображен-ський храм, у якому знаходився його ктиторський портрет, і дерев'яні Петро-Павлівську (на воротах огорожі), Миколаївську (при трапезній) та Георгіївську (на сусідньому Валковому хуторі) церкви. Остання згадується у датованому 1687 роком джерелі. З цього самого року в обителі існувала, схоже, ще й якась Благовіщенська церква. Своєю грамотою від 12 (чи 28) лютого того самого 1687 року владика підтвердив для обителі патріаршу ставропігію. Щоправда, з волі імператора Петра І вона з 1700 (чи 1703) року перебувала у тимчасовому підпорядкуванні митрополитові Київському Варлааму Ясинському і управлялася архімандритом (до цього -ігуменом), проте своїм указом від 11 березня 1710 року він повернув монастирю статус ставропігіального. Але ненадовго, позаяк вже 1722 року, після пожежі, що сталася 1717 року, підпорядкував його Св. Синодові.
Слава про обитель швидко поширювалася за межі Російської імперії. Подивитися на життя її насельників приїжджали ченці із Єрусалима та Афонської Гори. Від 1672 року, коли через політичну ситуацію, що тоді склалася, зв'язок із козацьким Трахтемирівським монастирем значно ускладнився, і до червня 1775 року, коли імператриця Катерина II зруйнувала Запорізьку Січ, вона відігравала роль військового монастиря, задовольняючи духовні потреби запорізьких козаків, які вважалися його парафіянами. Останні, що досягали похилого віку, доживали у його шпиталі (лікарні) свого віку. Тут, за переказом, було поховано ватажків визвольного руху на правобережній Україні проти польсько-шляхетських поневолювачів С.П. Палія та С.І. Самуся, а у послушниках ходив легендарний ватажок Максим Залізняк.
Монастир, зі свого боку, надсилав до Запоріжжя своїх ієромонахів з метою здійснення там богослужінь та виконання усіляких духовних треб. Маючи від козаків щедрі
подарунки, зокрема, виключно срібне церковне начиння, він за своїми багатствами мало не перевершував саму Києво-Печерську лавру, але після 1775 року став занепадати. У зв'язку із упорядкуванням в Україні духовних штатів, здійсненим царським урядом у 1786 році, обитель підлягала ліквідації, а її ченці - переселенню до одного із чоловічих монастирів Таврійської губернії з тим, щоб у вивільнених приміщеннях розмістити благодійний заклад для інвалідів. Але цього не сталося. 23 квітня 1787 року, напередодні відвідання обителі Катериною II, яка перебувала тоді в Києві, сталася величезна пожежа, від якої в сильно пошкодженому вигляді уціліли лише муровані церкви Преображенська та тепла Петро-Павлівська.
На території колишнього монастиря упродовж кількох десятиліть діяла відома за межами Російської імперії Киє-во-Межигірська фаянсова фабрика. 1886 року тут відродився чоловічий Спасо-Преображенський гуртожит-ковий монастир, який 1893 року було перетворену на приписану до Покровського жіночого монастиря у Києві жіночу обитель. Радянська влада 1919 року припинила її існування, а 1930 року зруйнувала усі монастирські споруди. На їх місці з'явилися будівлі, призначені для особистих потреб керівників партії й уряду України, які 1934 року перебралися із Харкова до Києва, що знову став столицею республіки. До 1986 року у Межигір'ї існувала літня дача колишнього Першого секретаря ЦК КП України В.В. Щербицького, отож лише 1990 було дозволено здійснити тут в обмеженому обсязі розкопки з метою виявлення знаменитої бібліотеки Ярослава Мудрого, які закінчилися безрезультатно. Існує припущення, що стародавня книгозбірня переховувалася на території Києво-Печерської лаври і згоріла 1718 року. А територія колишнього Спасо-Преображенського Межигірського монастиря ще й по сьогодні продовжує залишатися закритою зоною.
Домініканський римсько-католицький монастир
На кошти, що їх заповів київський земський суддя Стефан Аксак, домініканські католицькі ченці для свого монастиря вибудували (із цегли розібраного ними Борисо-Глібського храму у Вишгороді) у центрі Подолу, майже навпроти головного входу до Флорівської жіночої обителі,
Миколаївський костьол. Він являв собою типову для пізньої готики тринавову муровану споруду із хрещатими склепіннями, видовженим гранчастим вівтарним виступом та чисто готичними стрілчастими вікнами. Це сталося 1610 року (називається ще 1640-й рік). А вже 1648 року козаки Богдана Хмельницького припинили існування монастиря. Згідно із гетьманським указом від 11 січня 1651 року колишня католицька обитель стала власністю сусіднього Братського монастиря. Того самого 1651 року литовські солдати врятували костьол від вогненної стихії, після чого він тривалий час перебував у занедбаному стані. 1660 року цар Олексій Михайлович передав його, одночасно із забороною полякам, євреям та вірменам проживання у Києві, ректорові бідної на той час Києво-Могилянської колегії ігумену о. Іоаникію. Але від цього стан костьолу не поліпшився, і козаки та міщани з певного часу пристосували його під шинок.
Лише 1691 року царі Іван та-Петро Олексійовичі своєю грамотою від 28 вересня передали напівзруйновану культову споруду, з певною сумою грошей на додачу, у підпорядкування митрополита Київського Варлаама Ясинсько-го, який 1693 року відновив її та заснував при ній підпорядкований Софійському кафедральному монастирю православний чоловічий Петро-Павлівський монастир, існування якого виявилося короткотривалим. У зв'язку з упорядкуванням в Україні духовних штатів його 1786 року мали ліквідувати з наміром влаштувати у вивільнених приміщеннях народне училище. Проте митрополит Київський Самуїл Милославський домігся його збереження і передачі у підпорядкування ченців сусіднього Катерининського Греко-Синайського монастиря, які перебралися до нього наступного року і перебували тут лише до 1826 року, поза як виявилися не в змозі ліквідувати наслідки великої пожежі, яка сталася в монастирі 1817 року. Саме після повернення грецьких ченців до власної обителі на Контрактовому майдані Петро-Павлівська церква набула статусу домового храму Київської духовної семінарії, навчальний корпус якої на 3 поверхи постав 1830 року на придбаній за 5610 рублів земельній ділянці на вулиці Костянтинівській, 5, яка межувала з монастирським подвір'ям.
1900 року Київська духовна семінарія перебралася до власного прекрасного приміщення на Вознесенському (нині Смирнова-Ласточкіна) узвозі, 20, захопивши із собою кращу частину церковного начиння для свого
нового домового Трьохсвятительського храму. Вивільнений на вулиці Костянтинівській, 5 будинок зайняли Київське духовне училище, яке до цього базувалося у так званій "бурсі" на вулиці Набережно-Хрещатицькій і мало там домову Введенську церкву, та переведене до Києва Богуславське духовне училище.
  Храми св. Миколая парафіяльні  
Свято-Миколаївська церква на Замковій горі
Назва гори походить від дерев'яного замку литовських воєвод, який існував на ній із кінця XIV століття, виконуючи функції адміністративного центра Київського князівства. У межах замку містилися римсько-католицький костьол та 3 (за деякими джерелами - 4) православні церкви, серед яких Миколаївська вважалася головною, а також подвір'я Микільського Пустинно-Слупського монастиря і Києво-Печерської лаври. Православні храми поступово знищувалися київськими воєводами польського походження. А 1651 року замком, у якому зосереджувався тоді польський гарнізон, оволоділи українські козаки і геть спалили його. Більше він, звісна річ, не відновлювався.
Свято-Миколаївська церква в Липках
Дивися "Свято-Миколаївська церква в будинку київського генерал-губернатора" у розділі "Храми св. Миколая домові".
Свято-Миколаївська церква на Лісовому масиві
Служби Божі в храмі в ім'я святителя Миколая, влаштованому в пристосованому приміщенні на вулиці Мілютенка, 34 і підпорядкованому УПЦМП, розпочалися 3 червня 1999 року. У найближчих планах парафіян - спорудження у цій місцевості для їхньої церкви окремої мурованої будівлі.
Свято-Миколаївська церква в Микільській слобідці
Відома з XV століття, як земля "напівкнязівська", слобідка 1508 року стала власністю Микільського Пустинного (на Аскольдовій могилі) монастиря, звідки і походить її назва. Наприкінці XIX століття її заселяли переважно ро-бітники київського заводу "Арсенал", а 1903 року вона стала адміністративним центром Микільсько-Слобідської волості Остерського повіту Чернігівської губернії. 1923 року слобідку було включено у межі Києва, а 1943 року вона, спалена німецько-фашистськими окупантами, припинила своє існування. Сьогодні на її місці - новий житловий Лівобережний масив.
В архіві тамтешньої Миколаївської церкви свого часу було виявлено листок кольорової Тріоді з написом: "... подана від Микільського монастиря в новоспоруджену слобідську церкву 1685 р." Але цей новий храм, як вважають дослідники, не був у слобідці першим.
Наприкінці XIX століття (не пізніше 1890 року) в селищі, кількість мешканців якого перевищувала 10 тисяч осіб, було споруджено дерев'яну Миколаївську церкву, її дуже шанували слобідчани. Вони масово відвідували свій храм, особливо у святкові дні. При цьому чоловіки вбиралися козаками, а жінки - в кольорові корсети і сап'янові чобітки.
У церкві схиляли свої голови в молитві також і окремі представники вищої місцевої влади. Мається на увазі чернігівський губернатор М.М. Родіонов, який навідався до неї 1907 року. А 1910 року у ній вінчалися Анна Ахматова і Микола Гумільов.
Церква, про яку йшла мова, зникла з лиця землі згідно з рішенням виконкому Київської міської ради № 1255 від 4 липня 1961 року "Про зняття з реєстрації церковної общини руської православної церкви, закриття і знос молитовного будинку в селищі Микільська слобідка Дарницького району м. Києва". Це рішення стосувалося питання прокладення на Лівобережжі лінії метрополітену.
Свято-Микільський Військовий собор на Печерську.
Український гетьман І.С. Мазепа упродовж 1690-1696 років на свій кошт спорудив посеред поселення "Микіль-ський посад" у місцевості "Довга нива" церкву в ім'я св. Миколи, яка стала соборним храмом Микільського Пустинного монастиря, що існував тоді при Миколаївській церкві на Аскольдовій могилі, її креслення склав запрошений із Петербургу відомий зодчий Й.Д. Старцев, якому надавав допомогу місцевий майстер І.П. Зарудний.
Невдовзі храм отримав назву "Великий Микола" після того, як київський генерал-губернатор Д.М. Голіцин 1713 (чи 1715) року вибудував на власні гроші для того ж таки Микільського Пустинного монастиря нову і теж Микільську церкву, яка стала називатися "Малий Микола" (дивися сюжет "Микільський Пустинно-Слупський монастир" у попередньому розділі).
"Великий Микола" являв собою одну із найвизначніших в Україні споруд у стилі українського або, як його ще називають, "мазепинського" бароко. Великий тринавовий 6-стовпний 3-апсидний, із незвично високими стінами, які надавали йому особливої стрункості й урочистості, п'ятьма банями, що їх завершували, і з горішнім західним фронтоном, прикрашеним розкішним ліпленням (квіти, овочі, постаті ангелів тощо), собор вражав усіх тих, хто його споглядав, своєю монументальністю і красою. Його міцні стіни нагадували фортецю. Про внутрішнє оздоблення храму залишила свої спогади за 1912-й рік історик і мистецтвознавець 3. Шамуріна. Увагу присутніх привер-тав до себе чудовий різьблений 7-ярусний 15,5-метровий іконостас, що своїми горішніми скульптурними постатями ангелів заходив у саму баню. На палітрах і хартіях, що їх тримали ангели, значилася дата виготовлення іконостаса: "1660 року за благословеніємь Алексія Тура" з підписом "С.Б.М.К.", що означав: "Созонт Балика міщанин київський." А ще кіоти з іконами і раки з мощами св. апостола Филипа, св. Іоана Золотоустого, святих мучеників печерських Євстратія, Никона та Мойсея. Окрім головного Ми-колаївського вівтаря храм мав ще й бічні вівтарі: внизу - в ім'я св. Іоана Предтечі (небесний опікун І.С. Мазепи) та на хорах- в ім'я преподобних Антонія і Феодосія Печерських та святих мучеників Варлаама і Іосифа Царевича. Поруч із собором знаходилася і одночасно з ним побудована монастирська одноповерхова мурована трапезна, до східного боку якої прилягало невелике церковне приміщення із вівтарем, а на лінії нинішньої вулиці Січневого повстання - споруджена коштом преосвященного Гедеона, єпископа Смоленського барокова 3-ярусна дзвіниця, у якій 1750 року було влаштовано церкву в ім'я Благовіщення Пресвятої Богородиці. У 1890-х роках дзвіниця зазнала реконструкції і прикрасилася московськими кокошниками, 1918 року її пошкодили бомбардуванням, 1922 року відновили, а 1936 року розібрали.
У ролі головного храму монастиря собор, про який іде мова, перебував до 1831 року, коли імператор Микола І у зв'язку з початком будівництва Нової Печерської фортеці
перевів усю його братію до сусідньої обителі "Малий Микола", а сам монастир (горішню частину) передав військовому відомству для розміщення в його приміщеннях військово-робочих рот. Сам же собор було визначено як військовий, спільний для всіх частин київського гарнізону, з невеликим штатом при ньому, що складався із протоєрея, двох ієреїв, диякона, двох псаломщиків та двох пономарів із інвалідів. Звідси ще одна його назва "Військовий Микола". На утримання собору державна скарбниця виділяла щорічно по 3 тисячі рублів, в той час як вся парафія, яка 1862 року, наприклад, налічувала всього 6110 чоловіків та 1600 жінок із родин військових, забезпечувала йому щорічний прибуток у розмірі лише 400 рублів за рахунок, в основному, купівлі свічок.
Свого часу у місті часто згадували про один із епізодів, пов'язаних із відвіданням собору імператором Миколою І. Після завершення належної церемонії по його зустрічі само-держець запитав у настоятеля: "Кем построен храм?" "Гетманом Йваном Мазепой" - була відповідь. "Молитесь же вьі о создателе храма? - продовжував цікавитися іменитий гість. Дещо збентежений цим запитанням, настоятель все ж відповів: "Молимся". "Как же молитесь?" "Как установлено церковью: о блаженньїх й приснопоминаемьіх создателях святого й всечестного храма сего". Цар залишився задоволеним такою аргументацією і закінчив: "Да... разумеется... молитесь, молитесь". Слід нагадати, що ця розмова відбу-валася у ті часи, коли з амвонів усіх інших православних храмів імперії в означені дні виголошувалася анафема "презренному изменнику российского отечества".
26 листопада кожного року в соборі урочистим молебнем відзначалося кавалерійське свято, приурочене до дня пам'яті св. Георгія Побідоносця. А в 1896 році з нагоди 200-річчя першого богослужіння, проведеного в ньому, було здійснено його капітальний ремонт з перепозолоченням усіх бань на кошти, пожертвувані військовими чинами. Після цього у коменданта Київської фортеці О.В. Аносова виник задум створити при соборі військово-народний музей із народною читальнею та аудиторією для проведення у ній публічних лекцій. Всі зусилля було направлено на те, щоб зробити новостворюваний музей немовби доповненням до Києво-Печерської лаври та інших київських святинь. При цьому виходили з того, що серед богомольців, які прибували до Києва з усіх кінців імперії і відвідували, в
числі інших, і Микільський Військовий собор, більше 20 відсотків складали колишні військовослужбовці - рядові запасу, ополченці тощо. Отож окрім задоволення своїх духовних потреб вони мали можливість пройнятися тут ще й почуттям патріотизму та національної гідності.
Розпочали створювати новий музей досить енергійно. Вже було написано відповідного змісту картини та встановлено навколо собору чотири квадратні гранітні колони зі змонтованими на них гарматами, але раптовий від'їзд 1899 року генерала О.В. Аносова із Києва до.Петербургу перешкодив завершенню намічених ним робіт у повному обсязі.
Із діяльністю собору пов"язані імена відомих тоді у Києві людей. Так, у 1858-1875 роках, наприклад, священнослужителем тут працював М.Д. Проценко, батько голови Київської міської думи В.М. Проценка. Якийсь час посаду регента соборного хору обіймав рідний дядько славетної співачки Марії Литвиненко-Вольгемут, через що й вона сама у юні роки нерідко співала у цьому хорі. А цей факт із ряду тих, що викликають смуток: 31 серпня 1914 року перед похованням на Аскольдовій могилі собор став останнім місцем перебування на грішній землі тіла героїчно загиблого у бою відважного військового льотчика П.М. Нестерова.
Після так званої Жовтневої революції в соборі на храмовий празник літнього Миколая 22 травня (за новим стилем) 1919 року відбулося, за участю протоєрея о. В. Липківського, перше урочисте богослужіння першої в Києві української громади. Для цієї події композитор М.Д. Леонтович написав св. Літургію і особисто керував виконанням її церковним хором. Проте процес відновлення національної церкви виявився короткотривалим. Після здійсненого у 1922-1923 роках поверхневого ремонту в самому соборі та на його території почала діяти міська лісопильня. На початку 1930-х років власником храму став Військвідціп і тоді ж було зроблено спробу розібрати його заради цегли, незважаючи на попередження фахівців про непридатність для будь-якого будівництва матеріалів XVII століття, а невдовзі собор було остаточно знищено. Останню будівлю колишнього монастирського комплексу - трапезну було зруйновано • дещо пізніше - на початку 1960-х років при будівництві на його місці по вулиці Січневого повстання, 13 Київського палацу дітей та юнацтва.
Указом № 1138/95 від 9 грудня 1995 року Президента України Микільський Військовий собор разом із дзвіницею включено до програми відтворення на території Києва визначних пам'яток історії та культури.
Свято-Миколаївська церква у Пирогові
Дерев'яний (із смереки) тридільний з опасанням храм в ім'я св. Миколая Чудотворця, прикрашений невисоким дерев'яним іконостасом, споруджено 1821 року у формах Подільської дерев'яної архітектури в селі Зелене нинішньої Тернопільської області, перевезено до музею народної архітектури й побуту України і 21 травня 1996 року священиками УПЦКП відправлено першу службу Божу. У ньому здійснюються обряди хрестин і вінчання, а богослужіння для парафіян місцевої Михайлівської церкви - лише в день святкування літнього Миколая.
Свято-Миколаївська церква на Плоському
Дивися сюжет "Микільський Йорданський жіночий монастир" у попередньому розділі.
Святого Миколи Доброго церква на Подолі
Окремі дослідники історії Києва .вважають, що церква в ім'я святителя Миколая існувала у цій місцевості ще до татаро-монгольського нашестя в 1240 році. Але відомо достовірно, як це випливає із універсалу київського полковника Василя Дворецького, що наприкінці XVI століття гетьман війська запорозького Матвій Кушка (Самійло Кішка) із вдячності св. Миколаю за своє визволення із турецького полону, про що оспівується у відомій думі, спорудив власним коштом на його честь дерев'яну церкву на місці колишнього дерев'яного (можливо, Афанасіїв-ського) храму, який згорів і згадки про який після 1555 року не зустрічаються. Він же подарував їй і необхідне церковне начиння та іконостас. У джерелах згадуються її священники о. Симеон (1610 р.) і о. Матфей (1613р.).
Проте 17 серпня 1651 року, коли до Києва вдерлося військо литовського гетьмана Януша Радзивілла, церква згоріла. Парафіяни своїм коштом поставили 1682 року на її місці новий дерев'яний 3-престольний 5-банний храм такої ж назви. Але на початку XVIII століття і він згорів від удару блискавки. Нова, цього разу вже мурована церква (разом із дзвіницею) постала тут 1716 року зусиллями священника (пізніше протоєрея) о. Симеона Ширина та інших доброхотів (окремі джерела датою спорудження
церкви називають 1705-1706 роки). Вона теж мала 3 престоли, а саме: головний - в ім'я святителя Миколая, бічний південний - в ім'я Покрова Божої Матері і бічний північний - в ім'я св. апостола Андрія Первозванного. Чудовий іконостас для головного вівтаря виготовив чернігівський майстер, сніцар Григорій Петров. Він заповнився не менш чудовими іконами.
Чергова велика пожежа, що сталася 1718 року, пошкодила дзвіницю і викликала появу у церковних стінах загрозливих тріщин. Храм, за рішенням міських властей, довелося 1796 (чи 1799) року розібрати, а зазначений вище іконостас, пошкоджений вогнем, перенести до церкви в селі Жуківці. Парафіяни не погодилися із прийнятим ще 1787 року рішенням єпархіальних властей бути приписаними до сусідньої Покровської церкви і за короткий час, за сприяння церковного старости Є.С. Чернова, зібрали між собою 5 тисяч рублів, що до-зволило 15 червня 1800 року здійснити, з благословення мит-ропо-лита Київського Гавриїла (Банулеска), закладення на місці розібраної церкви мурованого однопрестольного храму. За будівельними роботами наглядали його настоятель священик о. І. Мойсеєнков і ктитори Назарій Сухота та Іаков Могилевець. 13 жовтня 1807 року відбулося, з благословення митрополита Київського Серапіона освячення спорудженої за проектом київського архітектора А.І. Меленського у класичному стилі Добро-Миколаївської церкви, її прикрашав ошатний ампірний портик із колонадою і 2 увінчані хрестами циліндричні вежі, а усередині -іконостас, виготовлений за малюнками автора проекта теж у класичному стилі. Під престол було покладено пам'ятну дошку з відповідним на ній написом, яку виявили під час святкування у 1907 році 100-річного ювілею храму. До його святинь належали стародавні ікони св. Миколая і Божої Матері Одигитрії, писані на межі XVI і XVII століть у візантійському стилі, Тріодь Посна 1640 року київського друку і Требник 1646 року львівського друку.
Під час пожежі 1811 року храм зазнав не дуже тяжких втрат: згоріли 2 дерев'яні, вкриті залізом бані, хрест на великій бані, 5 верхніх і 2 нижніх вікна. Про це доповіли владиці Серапіону о. І. Мойсеєнков та архітектор А.І. Мелен-ський. Відновлювальні роботи у церкві тривали майже 20 років. 1855 року вона прикрасилася настінним живописом.
Поширеною є думка про те, що при Миколаївській церкві тривалий час, починаючи з 1608 року, існувала
богадільня для бідних і немічних людей, яку в народі називали "шпиталем Миколи Доброго (або Милостивого)". Звідси, вочевидь, і походить повна назва храму, про який ідеться, а може її визначив ще сам Самійло Кішка. Дехто пов'язує цю назву із переказом про киянина Добрика, якому св. Миколай допоміг отримати від полоненого половчанина обіцяний ним викуп кіньми за своє звільнення.
1716 року поруч із церквою Миколи Доброго на місці дерев'яної постала мурована дзвіниця, яку в 1781 році перебудував український архітектор І.Г. Григорович-Барський і яку можна бачити ще й сьогодні на вулиці Покровській, 6. Деякі дослідники припускають, що в роботах по її спорудженню брали участь московські майстри, про що побічно засвідчують окремі, характерні саме для московської будівельної школи елементи, як то шатрова баня, "слухи" для дзвонів, гульбище тощо. На другому ярусі дзвіниці існувала тепла церква в ім'я св. Симеона Стовпника. А на першому її ярусі функціонувала церковно-парафіяльна школа, яка вперше згадується у документі, датованому 1691 роком. До пожежі 1811 року у дзвіниці, з дозволу єпархіального начальства, відправляв для своїх парафіян богослужіння й треби протоєрей о. М. Луценко, настоятель Києво-Подільської Христо-Рождест-венської церкви, яка тоді саме будувалася. Пожежа завдала дзвіниці великої шкоди, особливо її церкві, яка втратила свій іконостас. За відбудовою дзвіниці, для якої у 1814-1815 роках закупили 4 нові дзвони, наглядали священик о. І. Сухобрусов і церковний староста Євфим Виш-невський. Малий (теплий) храм у ній в ім'я св. великомучениці Варвари (замість св. Симеона Стовпника) було освячено 10 лютого 1829 року.
Упродовж 20 років поспть посаду настоятеля храму обіймав протоєрей о. П. Преображенський, який користувався з боку свої пастви глибокою повагою і любов'ю. За його (та ще церковного старости В.В. Кобця) активної участі сам храм і його парафія постійно перебували у належному стані. 1 липня 1903 року о. П. Преображенський отримав запрошення на посаду кафедрального протоєрея до Київського Софійського собору. Його місце в Добро-Миколаївській церкві зайняв професор Київської духовної академії О.О. Глаголєв, який до цього короткий час обіймав посаду настоятеля Києво-Щекавицької Всіх-святської церкви. Саме йому довелося вінчати в ній у квітні 1913 року М.О. Булгакова з його нареченою -донь-
кою місцевого чиновника Тетяною Лаппа та відспівувати в лютому 1922 року його матір - Варвару Михайлівну.
З часом храм став потребувати ремонту, який і відбувся за гроші церковного старости О.М. Фоломіна, парафіян та доброхотів. Він тривав цілий рік. Освячення оновленого храму здійснив 10 квітня 1886 року кафедральний прото-єрей о. П. Лебединцев за участю хору півчих під орудою Корчак-Новицького.
За радянської влади церква зазнала такої ж гіркої долі, як і десятки інших культових споруд Києва. 1930 року було репресовано її молодого священика о. Анатолія Жураковського, а 1935 року зруйновано й саму споруду і на вивільненому таким чином майданчику споруджено шкільне приміщення, яке займає сьогодні ліцей № 100 "Поділ" (вулиця Покровська 4-8). А на другому поверсі відновленої за міські кошти дзвіниці, що дивом збереглася (1963 року її було включено до реєстру архітектурних пам'яток Української РСР) і використовувалася Міністерством культури УРСР під фондо-сховище Республіканської виставкової зали, Свято-Миколаївська парафія УГКЦ відновила каплицю в ім'я св. великомучениці Варвари, яку 1992 року освятив митрополит Києво-Галицький Володимир (Стернюк). Серед найближчих намірів парафії, настоятелем якої є митро-форний протопресвіер о. Валерій Шкарубський, значиться відбудова Добро-Микільського храму.
Святого Миколи Набережного церква на Подолі
Вона добре збереглася до наших днів і міститься на розі вулиць Григорія Сковороди, 12, і Почайнінської, 8. Існує думка, що давній храм в ім'я св. Миколая було споруджено поблизу того місця на березі річки, де, за переказом, втопилося було одне немовля, однак воно чудом врятувалося. Батьки виявили його "непошкодженим" у київському Софійському соборі біля ікони із зображенням св. Миколая Мокрого. А достовірні відомості сягають XVI століття, коли невеликий дерев'яний храм під такою назвою тут вже існував. Проте 1677 року храм згорів, і на його місці київський війт Ждан Федорович власним коштом вибудував нову одноапсидну дерев'яну церкву. Митрополит Київський Гедеон Святополк, князь Четвертинсь-кий заповів 1690 року на її користь 50 злотих, а у 1730-х роках вона прикрасилася стінним живописом.
З часом церква стала, вочевидь, ветхою, отож у 1772-1775 роках (М.В. Закревський вказує на 1779-й рік) замість неї постав споруджений на добровільні пожертвування прекрасний мурований храм у стилі українського бароко, креслення якого виконав український архітектор І.Г. Григорович-Барський. Опоряджувальні та оздоблювальні роботи в ньому тривали упродовж кількох наступних років. У цій споруді проявився творчий геній зодчого. Можливо, за зразок йому слугувала церква в селі Лемеші, біля Козельця, проект якої замовила у нього "статс-дама" Наталя Розумовська з тим, щоб реалізувати його на могилі свого чоловіка, лемешівського козака Григорія Розума. Освячення київського храму з теплим південним бічним вівтарем в ім'я святих Жон-Мироносиць відбулося 4 січня 1789 року. Його назва пов"язана із місцезнаходженням на березі річки Почайни, яка тоді ще існувала. Тоді ж при ньому було засновано церковно-парафіяльну школу.
Страхітлива пожежа 1811 року дерев'яні церкву та споруджену 1792 року дзвіницю знищила, а від мурованої церкви залишила лише одні стіни та ще храмову ікону святителя Миколая. її настоятель, протоєрей о. М. Рос-совський втратив дім і все майно. Митрополит Київський Серапіон дозволив йому здійснювати богослужіння в теплій церкві Києво-Йорданської Миколаївської парафії і тимчасово мешкати в тамтешньому церковному будинку. На заклик протоерея грошові пожертви надійшли від небайдужих громадян із Києва і Ставрополя, а також Полтавської, Харківської та Калузької губерній. Освячення оновленого на 'ці кошти хрестоподібного в плані одно-банного Набережно-Микільського храму з рисами візантійської архітектури відбулося в жовтні 1812 року. Кількаярусний іконостас для нього було придбано за помірну ціну у Києво-Печерської лаври. 1814 року позолотили красивий кіот для стародавньої (кінець XVI - XVII століття) храмової ікони святителя Миколая (500 рублів) та влаштували ризи на іконі св. Іоана Воїна (200 рублів). Слідом за цим здійснили перейменування теплого бічного вівтаря, якому дали ім'я св. Іоана Воїна і св. великомученика Пантелеймона. Його престол освятили в грудні 1815 року.
1820 року з'явилася, нарешті, і невелика дерев'яна
дзвіничка, а наступного року покрили залізом дах самої церкви. Стала постійно поповнюватися церковна бібліотека книгами, що їх надсилав Св. Синод.
1832 року у храмі сталася подія, прихильно сприйнята киянами. Тоді тут відбулося освячення хреста, складеного із
шматків соснової жердини, яку виявив київський археолог-аматор К.А. Лохвицький при розкопках, що їх він здійснював на Андріївському пагорбі з метою віднайдення залишків хреста св. Андрія Первозваного. Проте визнати цю знахідку за святиню церковні власті Києва категорично відмовилися.
Чудову споруду церкви закриває собою незугарної архітектури мурована дзвіниця, споруджена за начебто надісланим із Петербургу малохудожнім типовим проектом, позаяк проект київського губернського архітектора М.С. Іконникова місцева єпархіальна влада чомусь відхилила. Чин її закладення здійснив 11 травня 1861 року митрополит Київський Арсеній. При виконанні земляних робіт було виявлено велику кількість людських кісток. 1862 року дзвіниця вже стояла. Тоді ж парафіяни за власні кошти у сумі 10 тисяч рублів сріблом влаштували на нижньому поверсі дзвіниці теплу, з одноярусним іконостасом церкву в ім'я Благовіщення Пресвятої Богородиці, яку 31 жовтня 1863 року освятив преосвященний Серафим, єпископ Чигиринський.
Близьке розташування храму від дніпровських пароплавних пристаней обумовлювало постійне відвідування його багатьма іногородніми богомольцями. Окрім задоволення своїх духовних потреб вони знаходили тут і нічліг, який надавався їм (для 100 осіб одночасно) в церковних будинках. Особливо в доброму стані перебував храм у 1880-х роках, коли посаду його настоятеля обіймав протоєрей о. П.О. Солуха, а церковного старости - В.М. Фоломін.
А потім наступили інші, менш сприятливі для нормального церковного життя часи. Одне із джерел стверджує, що в роки громадянської війни в церковний будинок на вулиці Почайнінській, 6 (не зберігся) влучив снаряд, від розриву якого загинув священик. Ще доводилося чути, що священика цього ж храму та сама влада звинуватила в організації спільного з причтом і парафіянами сусідньої Іллінської церкви хресного ходу, а тому вона 1960 року й припинила богослужіння в ньому, проте його самого, на щастя, не зруйнувала. Приміщення дзвіниці у 1942-1960 роках займала громада парафії Святого Духу УАПЦ, яка здійснювала богослужіння тут виключно українською мовою. 1992 року його надавали київським греко-католикам, але останні відмовилися, претендуючи на саму церкву.
У 1970-1988 роках у храмі було здійснено консервацію настінного живопису та деяких ікон в його іконостасі на кошти в сумі 9 тисяч рублів, що їх надало тодішнє республіканське Товариство охорони пам'яток культури і мистецтва, з метою влаштування в ньому Будинку грамзапису. Певний час під склепіннями церкви звучали чудові концерти духовної музики, які влаштовував її тимчасовий господар - колектив "Почайна" Будинку хорової спадщини. А 1992 року, в день Святої Пасхи, у храмі, що став належати УАПЦ, відновилися богослужіння. Його освячення ієрейським чином було здійснено дещо пізніше, а саме напередодні святкування Зимового Миколая. Упродовж 1993-1998 років коштом КМДА, Держбуду та релігійної громади було здійснено поно-влення у ньому ікон та частини іконостасу.
До смерті у 2000 році Предстоятеля УАПЦ Святійшого Патріарха Київського і всієї України Димитрія (Яреми) На-бережно-Микільська церква, разом із освяченою 26 листопада 2001 року ієрейським чином трапезною церквою в ім'я святих Новомучеників Українських у дзвіниці, виконувала функції кафедрального храму УАПЦ у Києві. Богослужіння у ній здійснюються українською мовою. Однією із святинь церкви є виготовлена у XVIII столітті копія ікони св. Миколая "Мокрого" із київського Софійського собору, яку 1990 року повернув із США в Україну Патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник), а її інтер'єр прикрашають подаровані парафіянами вишиті рушники й корогви. Зусиллями незмінного (із вересня 1992 року) Голови Парафіяльної ради і настоятеля храму митрофорного протоєрея о. Стефана Яремчука ця пам'ятка архітектури національного значення перебуває у стані постійного оновлення, у чому пересвідчується кожний, хто переступає її поріг.
Святого Миколи Притиска церква на Подолі
Цей храм, один із трьох на Подолі, присвячених св. чудотворцю Миколаю, являє собою унікальну пам'ятку доби Ренесансу. Він добре зберігся до наших днів і міститься на перетині вулиць Притисько-Микільської та Хорива. Щодо походження другої частини його назви існує щонайменше дві версії. Найвірогідніша із них пов'язана з так званою "притикою" (причал) для човнів та торговельних суден у гавані, яка в давні часи утворилася в гирлі неіснуючої сьогодні річки Почайни. Ще в добу Київської Русі там стояла дерев'яна Миколина церква, позаяк цей святий опікувався купцями, торговельниками і моряками.
Отож виходить, що дерев'яна церква, споруджена в сере-дині XVI століття на перетині зазначених вище сучасних ву-лиць і в джерелах вперше згадана 1612 року, перейняла на-зву своєї стародавньої попередниці. На межі XVII і XVIII століть (за іншими джерелами - в першій половині XVII, а саме 1631 року) парафіянин, київський міщанин Петро на прізвисько Залізний Гріш своїм коштом поставив замість неї мурований храм, до якого, найдавнішого на Подолі, можна завітати і сьогодні. Щоправда, на плані Києва 1695 року на цьому місці зображена однобан-на дерев'яна церква. І все ж дослідники Києва відносять муровану пам'ятку до кінця XVII століття. А дерев'яну церкву перенесли на ріг вулиць Володимирської та Великої Житомирської, де вона певний час існувала під назвою "Іоано-Золотоустівська". У межах парафії подільської церкви знаходилися 2 історичні будівлі, розібрані у середині XIX століття: так званий будинок Артемихи і будинок київського сотника Сави Туптала, батька відомого ієрарха православної церкви Димитрія Ростовського. Останній стояв проти храму, якому і був подарований, а пізніше на його місці утворила-ся площа перед входом до Флорівського монастиря.
Більш романтично виглядає легенда (чи, може, бувальщина) про злодія, який уночі забрався до церкви з метою її пограбування і якого св. Миколай (чи важка ікона з його зображенням) буцімто "притиснув" і тримав до того часу, поки не надійшли люди.
Церква, про яку йде мова, являє собою хрестоподібну рівнораменну в плані споруду з великою банею, виконаною в стилі українського бароко, і бічними вівтарями в ім'я Покрова Пресвятої Богородиці та святих страснотерпців Косьми і Даміана. Посаду її пресвітера у 1647 році обіймав о. Олександр Тустановський. Вона зазнала значних пошкоджень від трьох сильних пожеж, які мали місце на Подолі в 1651, 1718 та 1811 роках. Після другої із них церкву на кошти доброхотів відновили 1750 року, перейменувавши дещо пізніше Покровський бічний вівтар на Стрі-тенський. Після третьої пожежі її обгорілі стіни майже три десятиліття не мали над собою даху.
Відновлення храму, разом із дзвіницею, було здійснено за проектом архітектора А.І. Меленського із збереженням його барокових форм. Ампірна, з бароковим ліпленням мурована дзвіниця при ній з'явилася не раніше 1651 року, її верхній ярус у формах класицизму було зведено у
другій половині XIX століття, коли навколо неї вже існувала одноярусна прибудова, виконана у 1830-х роках. Ще одна подія побічно вплинула на долю храму. 4 квітня 1866 року на життя імператора Олександра II було вчинено невдалий замах. У відповідь парафіяни Притисько-Микіль-ської церкви вирішили увічнити пам'ять про цей щасливий (не загинув) для "улюбленого" самодержця день і органі-зували між собою підписку.
Зібраних грошей вистачило для спорудження мурованої каплиці в ім'я святителя Миколая. Закладення її біля південної стіни церкви, після літургії і молебня в останній, здійснив 9 травня 1867 року в присутності великої кількості людей митрополит Київський Арсеній, а освячення - 14 листопада 1868 року, в день народження цесарівни Марії Федорівни, все той же владика Арсеній. Тепер торговельники, хто цього бажав, отримали можливість помолитися перед початком важкого трудового дня. Над вхідними дверима каплиці, навколо невеликого образа св. Миколая, мав бути напис: "В память спасения жизни импера-тора Александра II 4 апреля 1866 года".
Свідками ще одного чину освячення, цього разу художньо писаної ікони Божої Матері "Грузинська", присутні в храмі стали 1 листопада 1889 року. Ця ікона була виготовлена на кошти церковного старости В.В. Листовничого, який у свої 80 років залишив купецьку діяльність і спрямовував усі свої зусилля, спільно з протоєреєм о. М. Ленчевським, на покращання стану як церкви, так і 2-класної церковно-парафіяльної школи. Остання досягла тоді найвищих показників за весь час свого існування з 1 серпня 1861 року. Вона містилася в церковному будинку, в кімнатах диякона і псаломщика, які свого часу залишили свої посади за скороченням штатів. Першого дня занять 50 дітей отримали безкоштовно слов'янські букварі, а дівчатка - ще й 40 котушок ниток і голки, як подарунок від доньок настоятеля. 1863 року у школі нараховувалося вже 48 хлопчиків і 52 дівчинки, яких навчав вчитель, отримую-чи за свою працю 250 рублів на рік. Тоді ж парафіяни рі-шуче висловилися проти будинків розпусти, які мали з'явитися біля їхнього храму. Вони таки з'явилися в кіль-кості 2 одиниці, але на Андріївському узвозі.
Розташування храму неподалік Житнього ринку сприяло інтенсивному відвідуванню його багаточисельними молільниками. Вони задовольняли тут свої духовні потреби, поповнюючи одночасно церковну касу. А ще храм володів місцевістю "Дубова гряда" та сінокосами під Києвом. Отож
на початку XX століття, за ініціативою церковного старости І.С. Но-викова, було здійснено його значне оновлення, і 1 грудня 1903 року храм освятив митрополит Київський Флавіан.
Проте вже в квітні 1909 року він вкотре постраждав від пожежі, яка сталася від погано притушених свічок. При цьому згоріли ікона Різдва Божої Матері, кіот Образа Грузинської Божої Матері, трохи - кіот від особливо шанованої місцевим населенням ікони св. Миколая. Наприкінці того самого року настоятеля церкви професора Київської духовної академії протоєрея о. Ф.Я. Покровського призначили благочинним Києво-Подільських церков.
Радянська влада якийсь час терпіла існування храму. 1935 року у ньому служив і мешкав предстоятель УАПЦ митрополит Іоан Павловський. Невдовзі ця сама влада заборонила здійснювати богослужіння в храмі, а його приміщення використовувала для своїх потреб, влаштувавши у них ткацько-прядильку фабрику. 17 травня 1983 року він, перебуваючи з 1977 року на реставрації, зазнав біди, коли через руйнівну дію підземних вод завалилася була його південно-східна частина. До 1990 року тривала реставрація всієї споруди, яку здійснювали за проектом фахівців інституту "Укрпроектреставрація" (головний архітектор проекту - В. Корнєєва і автори - Н. Селіванова та 3. Нестерова) і за кошти у розмірі 42 тисячі рублів, що їх виділило тодішнє Українське товариство охорони пам'яток історії та культури. У ній передбачалося розмістити одну із культурно-просвітницьких установ міста. Називалися Театр поезії, Дитячий музичний театр, Камерний хор, Будинок пропаганди згаданого вище Товариства тощо.
У часи перебудови в церкві на вулиці Хорива, 5-А відновилися богослужіння. Спочатку вона належала до Української Автокефальної Православної церкви, а з початку 1990-х років - до Української Православної церкви Київського Патріархату. На межі XX і XXI століть коштом пара-фіян і зусиллями настоятеля храму протоєрея о. Олега Маланюка було здійснено його реставрацію. Новий розпис бані виконав живописець М.А. Стороженко, а уцілілий живопис на решті стін поновили художники-реставратори С. Перехожун, І. Балдуха, Ю. Гузенко та С. Баяндін. Освятив церкву 17 травня 2001 року після її новітньої відбудови Предстоятель УПЦ КП Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Між іншим, доводилося чути, що між нею і сусіднім Флорів-ським жіночим монастирем існує начебто підземний хід.
Свято-Миколаївська церква у Святошиному
Заснування дачного містечка Святошин відноситься до 1897 року, коли Київська міська дума почала надавати усім бажаючим в орендне користування терміном на 99 років ділянки соснового лісу в кількості 450 штук, що містилися обабіч Брест-Литовського шосе (нині проспект Перемоги). Через 15 років кількість його корінних мешканців наблизилася до цифри 3000, а ще ж приїздили на літній відпочинок із Херсонської, Бессарабської, Курської, Астраханської та інших губерній до 15 тисяч осіб.
1901 року дачники заснували Товариство сприяння благоустрою Святошиного. В числі об'єктів, які воно планувало спорудити, значилися спочатку каплиця, а затим і церква в ім'я св. Миколая, названу так в честь, вочевидь, Чернігівського князя Святослава, якого в чернецтві звали Миколою Святошою і від імені якого виводять назву цієї місцевості. Каплицю у серпні 1902 року відвідав митрополит Київський Феогност, після чого значно збільшилися грошові надходження на адресу місцевого церковно-будівельного комітету, який очолював І.А. Стельмашенко, від зацікавлених осіб. Найбільші суми пожертвували дачев-ласник А.Ф. Ілляш та відомий київський меценат цукроза-водчик М.А. Терещенко (1 тисячу рублів). Міністерство землеробства і Державного майна надало в необхідній кількості будівельні матеріали. Освячення дерев'яної церкви, спорудженої за проектом архітектора М.М. Горденіна, здійснив 24 червня 1907 року митрополит Київський Флавіан. Чудовий іконостас у стилі модерн виготовив для неї художник М.Л. Реутов, а ікони для нього намалював художник І.Ф. Селезньов.
У звичних для культової установи щоденних клопотах життя храму протікало до Першої світової війни. В один із останніх днів липня 1914 року священик о. В. Вельмін після літургії повідомив парафіян про її початок і оголосив збір пожертвувань для організації допомоги пораненим і хворим воїнам. Парафіяни жваво відгукнулися на цей заклик і упродовж лише перших трьох днів надіслали до церковної каси більше 1 тисячі рублів.
Одночасно було засновано парафіяльний комітет для надання допомоги родинам тих запасних воїнів, що мешкали в межах парафії. Очолити його погодився згаданий вище о. В. Вельмін. Члени комітету діяли наполегливо і
послідовно. Вже 17 серпня 1914 року в церковному будинку на Шосе, 49 почав функціонувати денний притулок імені Цариці Небесної та Святителя Миколая Чудотворця, у якому певна кількість дітей перебувала упродовж цілого дня на повному утриманні.
1916 року на місцевому кладовищі знайшов вічний для себе спокій священик о. К.П. Сементовський, а ще через рік, коли Київська Рада робітничих депутатів ухвалила більшовицьку резолюцію про перехід влади до Рад, церкву погрожували спалити. Тоді цього не сталося, і вона, після короткотермінового підпорядкування українській парафії, продовжувала існувати до 1950-х років, коли радянська влада її таки зруйнувала. Про намір властей колишнього Ленінградського району міста відновити храм на фундаментах, що начебто збереглися на розі Проспектів Перемоги та Академіка Палладіна, повідомила 4 червня 1990 року газета "Вечірній Київ". А поки що Миколаївська церква УПЦ КП функціонує з початку 2001 року в пристосованому приміщенні в сусідньому Академмістечку на бульварі Академіка Вернадського, 63. У садибі № 85 на цьому ж бульварі розпочато з липня 2002 року спорудження мурованої Миколаївської каплиці.
Святого Миколи Десятинного церква у Старому місті
Перший у Київській Русі мурований храм на честь Пресвятої Богородиці (можливо, її Успіння, а, може, Різдва) спорудив, із залученням кращих візантійських будівничих і зодчих, великий князь Київський Володимир у 989-995 роках. Його будівля, освячена 12 травня 995 року митрополитом Київським Леонтієм Греком, постала на місці загибелі у власній садибі двох перших руських християнських мучеників-місіонера варяга Феодора та його сина Іоа-на, яких 983 року забили кияни-язичники за відмову підкоритися їхнім вимогам. Це була зразкова, у візантійському стилі, державна, але підпорядкована протопопові Анаста-су Корсунянину церква, яка виконувала, до спорудження Софійського храму, роль кафедрального собору у Києві і на утримання якої її засновник виділяв 1/10 частину своїх доходів. Звідси і походить неофіційна назва цієї багато-банної, 6-стовпної, хрестово-купольної, 3-навової культової споруди - Десятинна. Вона вражала відвідувачів своєю красою та розкішшю. Внутрішні стіни церкви прикра-
шали мозаїчні і фрескові зображення за сюжетами, запозиченими із Ветхого та Нового Завітів, для мозаїчної підлоги було використано яшму, мармур та інші камені, пе-редвівтарна перегородка містила ікони, замовлені 1007 року князем Володимиром у Константинополі, мармурові колони підпирали склепіння. Були всі підстави називати церкву "мраморяною".
Для свого храму князь Володимир привіз із Корсуня, де він хрестився, чудотворний образ св. Миколая та необхідне церковне начиння, а також подарував йому голову св. Климента, папи Римського (від чого в деяких хроніках він згадується, як церква св. Климента) і мощі його учня св. Фіва та інших угодників Божих. За переказом, він перепоховав у ньому прах своєї бабці, великої княгині Київської Ольги, який до цього перебував у Миколаївській церкві на Асколь-довій могилі (інші джерела вказують на Вишгород), та першого митрополита Київського Михаїла, що помер 992 року, поховав у мармуровій гробниці свою померлу дружину Анну (1011 р.), а невдовзі і сам знайшов тут вічний для себе спокій (1015 р.). Стосовно згаданого вище образу св. Миколая, то окремі дослідники дотримуються думки, що його подарував церкві відомий мандрівник по святих місцях і письменник А.М. Муравйов, який привіз його зі Сходу. Цей образ приблизно 1865 року викрали невідомі особи під час здійснення у ній вечірньої пори шлюбної церемонії.
1017 року чималої шкоди церкві завдала пожежа, після ліквідації наслідків якої повторне освячення храму здійснив 15 серпня 1039 року митрополит Київський Феопемпт. Після цього у ньому було перепоховано померлих у язичництві князів Ярополка і Олега Святославичів (1044 р.), поховано вбитого у битві з половцями великого князя Київського Ізяслава Ярославича (1078 р.) та його онука Ростислава Мстиславича (1093 р.).
До багатого Десятинного храму усі завойовники Києва ставилися однаково. Вони його грабували: 1169 року -Мстислав (син Суздальського князя Андрія Боголюбсько-го) і 1203 (чи 1204) року - воїни Рюрика Ростиславича і Чернігівських Ольговичів разом із половцями. Існує припущення, що пошкоджену землетрусом 1230 року церкву було передано домініканським ченцям. Під час нападу 1240 року хана Батия вона стала останнім сховищем для захисників Києва та його мирних жителів, їх зійшлося туди занадто багато, і всі вони загинули після того, як нападники застосували стінобитні машини, так звані "пороки", і
зруйнували споруду. Через 400 років після цієї трагедії від колишнього храму залишилися лише купи сміття та ще дивом вцілілий його південно-західний ріг. До останнього митрополит Київський Петро Могила прибудував із стародавньої цегли вівтарну частину і 1636 року освятив утворену в такий спосіб невелику муровану церкву в честь Різдва Пресвятої Богородиці, яку ще називали "Малою Десятинною", "Могилянською" або "Десятинним Миколою". Остання назва походила від встановленого тут стародавнього образу св. Миколая. За іншою версією, цю назву мав існуючий тут з литовських часів невеликий де-рев'я-ний храм, у якому зберігалася стародавня ікона Бо-гома-тері, перевезена 1500 року до Мінська і який 1633 року Петро Могила прийняв від уніатів і дещо пізніше ро-зіб-рав, замінивши його зазначеною вище мурованою Бо-городицькою церквою.
Перед початком будівельних робіт Петро Могила розпорядився здійснити ретельне обстеження стародавніх фундаментів, в результаті якого було виявлено виконані із червоного шифера гробниці згаданих вище Володимира і Анни. Вони містилися в тій частині підмурку, над якою існував бічний вівтар в ім'я св. Климента. Голову від праху князя Володимира митрополит передав на зберігання і нагадування нащадкам про наше минуле спочатку до церкви Спаса на Берестові, а затим до Успенського собору Києво-Печерської лаври, нижню щелепу - до московського Успенського собору (але начебто залишив у Софії Київській), а кисть правої руки - до Софійського собору в Києві. Наступне освячення церкви відбулося 1654 року після завершення у ній якихось великих робіт. За імператора Петра І московськими чинами київського фортечного гарнізону було прибудовано до неї дерев'яну трапезну і на її другому поверсі влаштовано бічний вівтар в ім'я святих апостолів Петра і Павла. Існувала при ній і невелика дерев'яна дзвіничка. Через малочисельність парафії і брак грошей церква поступово занепадала. У ветхому стані її бачив московський священик - старообрядець Іван Лук'янов. 1758 року храм дещо підправила черниця Києво-Флорівського монастиря Нектарія (в миру княгиня Н.Б. Долгорукая), 1778 року посаду його священика обіймав, схоже, о. Іоан Фірлеківський, а у 1820-х роках митрополит Київський Євгеній Болховітінов разом із священиком о. М. Качаровським, археологом М.Ф. Бер-линським і шанувальником старовини К.А. Лохвицьким
ретельно дослідив стародавні фундаменти, на яких він стояв. Продовжував їх дослідження російський архітектор М.Ю. Єфімов.
Функціонувала церква Петра Могили до 1828 року, коли 2 серпня владика Євгеній здійснив закладення на її місці нового, значно більшого за своїми розмірами мурованого храму. Він споруджувався в російсько-візантійському стилі за проектом російського архітектора В.П. Стасова, який виявився кращим за проект згаданого вище архітектора М. Ю. Єфімова, і на кошти (100 тисяч рублів) багатого курського і орловського поміщика, гвардії поручика у відставці О.С. Анненкова. При цьому розкопками, які з 17 жовтня 1824 року здійснював згаданий вище археолог-любитель К.А. Лохвицький, знову було виявлено зазначені вище гробниці, над однією із яких влаштували мармуровий надгробок з написом про те, що під ним міститься поховання св. князя Володимира. Освятив нову 5-банну церкву в ім'я Різдва Пресвятої Богородиці, яка за своєю архітектурою виявилася не дуже вда-лою і за якою зберегли назву "Десятинна", 19 липня 1842 року митрополит Київський Філарет. Вона мала два бічні вівтарі: південний - в ім'я св. рівноапостольного князя Володимира і північний - в ім'я святителя Миколая, та ще теплий вівтар в ім'я святих апостолів Петра і Павла (на виході із храмі, з півночі), до якого перенесли іконостас із старої церкви Миколи Десятинного.
Подальша доля Десятинної церкви пов'язана із безперервними розкопками навколо неї і усілякими знахідками. Для розміщення останніх радянська влада, припинивши наприкінці 1920-х років богослужіння у храмі, мала намір передати його у підпорядкування Краєвій інспектурі охорони пам'яток культури з тим, щоб вона влаштувала в ньому археологічний музей. Але в колишній культовій споруді начебто з'явилися загрозливі тріщини, і 1935 року її було знесено, а цеглу використано при спорудженні 1937 року будівлі нинішнього Національного музею історії України. Сьогодні про неї нам нагадують лише фундаменти храму часів князя Володимира, пам'ятний знак на честь героїчних захисників Києва від татаро-монгольського нашестя та стара липа часів митрополита Київського Петра Могили в садибі музею на вулиці Володимирській, 2. Проте останнім часом указом № 83 /2000 РП від 12 лютого 2000 року Президента України Десятинну церкву включено до комплексної
програми  відтворення  на  території  Києва  визначних пам'яток історії та культури.
Святого Миколая римсько-католицький костьол на Новій Забудові
Наприкінці XIX століття у Києві кількість поляків, що сповідували римсько-католицьку релігію, наближалася до цифри ЗО тисяч (окремі джерела вказують на 40 тисяч). Єдиного, що існував тоді, Олександрівського костьолу, розрахованого на одночасне перебування у ньому 1200-1500 осіб, стало невистачати. Адже до нього у свята приходило католиків не менше, аніж православних до Софійського собору. Отож більше 1000 парафіян поставили свої підписи під клопотанням про спорудження у місті другого костьолу та відправили його 5 грудня 1896 року на адресу київського губернатора Л.П. Томари. Майбутній храм вони назвали Миколаївським, бажаючи тим самим увічнити подію, пов'язану із відвіданням Києва у серпні того самого 1896 року імператором Миколою II із дружиною.
Розрахунок виявився точним, клопотання київських католиків уряд задовольнив, після чого почалися пошуки вільної ділянки землі, більш-менш віддаленої від Олександрівського костьолу. Пропонувалися Либідська і Бульварна частини міста та Солом'янка. Садиба на Кузнечній (нині Горького) вулиці, що її заповів костьолу полковник Полянський, виявилася маломірною, а тому її продали з тим, щоб виручені гроші використати для потреб нового будівництва. Воно мало здійснюватися на ділянці землі площею 1178 кв. сажнів, що її 23 січня 1897 року відвела клопотальникам Київська міська дума на вулиці Великій Васильківській, 75 (поблизу тодішньої Кінної площі, на місці якої сьогодні - сквер). Тоді її займали з 1885 року приватні лісні склади, які підлягали перенесенню.
Коли це сталося, 21 квітня 1898 року надійшов від уряду дозвіл на будівництво, а вже 7 травня того самого 1898 року в думській залі відбулися під головуванням ксьондза Зміградського збори парафіян (262 особи) Олександрівського костьолу. Вони обрали членів Комітету по спорудженню Миколаївського костьолу, який очолив Л.М. Янковський. Дії Комітету, що розпочалися 9 травня, позначені рішучістю. Вже 15 травня все ж того 1898 року міський землемір позначив межі костьольної садиби, її південна половина призначалася для зведення самого храму, а північна - будинку для причту.
Одночасно Комітет звернувся до петербурзького товариства архітекторів із проханням негайно організувати конкурс на ескізи плану майбутнього храму та оголосив збір по підписці добровільних пожертвувань. Невдовзі до Києва надійшли ЗО таких ескізів, 4 із яких столичні архітектори відзначили преміями, розмір яких складав 900, 700, 500 і 300 рублів. Для громадського огляду їх було виставлено в залах київського товариства старожитностей і мистецтв у будинку М.Г. Хрякова на Бібіковському (нині Тараса Шевченка) бульварі, 9.
На найвищу з боку відвідувачів оцінку здобувся ескіз студента Інституту цивільних інженерів у Петербурзі С.В. Воловського, який отримав другу премію. (П.Є. Гіппіус не отримав першої премії через помилку в Генплані, інші джерела називають прізвище архітектора С.І. Шпаковсь-кого). Саме його Комітет і запропонував для складення детального проекту місцевому архітекторові В.В. Городе-цькому. Останній відгукнувся і вже ЗО грудня 1898 року подав на розгляд членів Комітету свої креслення і кошторис. Висоту обох башт він зменшив із 38 сажень (1 сажень дорівнює 2,134 метрам) до 31 сажня і вартість усіх робіт визначив у сумі 237 тисяч рублів. Необхідна кількість цегли складала 4,5 мільйони штук. При цьому багато її потребували фундаменти обох башт розміром 37x16 аршин (1 аршин дорівнює 0,711 метра) і глибиною 8 аршин.
8 січня 1899 року проект В.В. Городецького було подано на розгляд губернського начальства, а вже у березні його затвердило Міністерство внутрішніх справ. Не гаючи часу, Комітет організував змагання підпорядчиків, яке відбулося 17 червня все того ж 1899 року. Перемогу в ньому здобув Л.Б. Гінзбург, який погодився виконати усі будівельні роботи за 245 тисяч рублів. А розпочалися вони негайно, вже 2 липня, викопуванням котлованів під фундаменти. Землею, яка виявлялася зайвою, засипали яри біля сусідньої православної Володимирської церкви (не збереглася).
Урочиста церемонія закладення Миколаївського костьолу відбулася 8 серпня 1899 року у присутності єпископа Луцько-Житомирської єпархії В. Клопотовського, який приїхав до Києва із Чорнобиля, та 22 ксьондзів і клериків. До кінця року у фундамент споруди мали лягти 1 мільйон штук цегли. Проте, вибравши землю до глибини 3 сажні і не добравшись до материкового грунту, вирішили цеглу замінити на бетонні набивні палі діаметром ЗО дюймів, які у кількості 300 штук і було забито у шахматному порядку за схемою, складеною гірничим інженером А.Є. Страусом. Це було технічною новиною у тогочасній Російській імперії.
Будівельний майданчик на Великій Васильківській вулиці відвідали 12 вересня 1903 року - римсько-католицький архієпископ Атталійський ксьондз Альбін Симон, 31 жовтня 1908 року - єпископ-суфраган Луцько-Жито-мирської єпархії Антоній Карас і 2 листопада того ж таки 1908 року - група гласних (депутатів) Київської міської думи на чолі із міським головою І.М. Дьяковим.
Першим, призначеним ще 1903 року, настоятелем костьолу став колишній професор Петербурзької духовної академії ксьондз Казимир Ставинський. А освячення його і перша відправа відбулися лише 6 грудня 1909 року, в день св. Миколая, в присутності згаданого вище А. Караса та київського генерал-губернатора Ф.Ф. Трепова. Висока, струнка, легка і ошатна споруда Миколаївського або Нового (як його стали називати на відміну від Олександрівського (Старого) костьолу, що тоді вже існував) костьолу в староготичному стилі стала окрасою Києва. Вона виглядала кращою навіть за відому УОІІУ Кігсгіе у Відні, споруїжену імператором Францем-Йосифом. її середню частину увінчувала ще одна, третя за ліком башта, а фронтон головного фасаду прикрашала вилита із штучного каменю по моделі скульптора Бенеша статуя Архангела Михаїла. Ця та інші скульптурні прикраси виготовлялися в майстерні київського зодчого Еліа Сала. Обкладення фасадів частково штучним каменем, а частково червоною керамічною плиткою виконували 50 варшавських майстрів. Верхні дерев'яні частини готичних башт мали вигляд 8-гранних пірамід, їх покривали гофровані цинкові листи, а дах костьолу - червона марсельська черепиця. Двоповерховий тринавовий храм був розрахований на влаштування у ньому 9 престолів і одночасне перебування 2300 молільників. У підвалі передбачалися приміщення для нижнього однопрестольного храму, калориферів і складів. На великих вікнах головного вівтаря містилися виконані на склі зображення Різдва Христового, хрестних страждань Спасителя і Воскресіння Христового, на вікнах правого бічного вівтаря - св. Благовіщення і лівого бічного вівтаря - св. Миколая Чудотворця. Усі ці зображення та килимові малюнки на решті із 40 скляних площин виконали майстри артистичного закладу живопису на склі Ернста Тоде в Ризі. Вони виявилися новинкою для киян.
Радянська влада 1931 року існування парафії припинила, а приміщення костьолу пристосувала під архів, а після
війни - влаштувала у ньому "глушилку" зарубіжних радіостанцій. Напередодні московської Олімпіади-80 споруду клопотами архітекторів О. Граужиса, Є. Осадчого, В. Бабиніної, В. Безякіна та І. Тукалевського відреставрували і влаштували у ній Республіканський будинок органної та камерної музики, розмістивши орган, виготовлений чехословацькою фірмою "Ріедег-КІозз", у головному вівтарі. 29 жовтня 1991 року було офіційно зареєстровано статут Миколаївської парафії, а повторне освячення костьолу і перша за останні 60 років Меса в ньому відбулися 4 січня 1992 року. Поки що продовжується його почергове використання для концертів класичної музики і богослужінь.
Святого Миколая римсько-католицький костьол на Подолі
Мурований Миколаївський костьол постав на ниніш-ній Житньоторзькій площі у 1610-х роках. При його спорудженні було використано будівельні матеріали із залишків сусіднього мурованого костьолу Пресвятої Діви Марії та православної Десятинної церкви у Києві. Подальшу долю цього католицького храму з"ясувати поки що не вдалося.   Храми св. Миколая домові
Свято-Миколаївська церква у будинку київського генерал-губернатора
1832 року було утворено Київське генерал-губернаторство, до складу якого увійшли Київська, Волинська та Подільська губернії. Тоді ж для резиденції київського генерал-губернатора графа В.В. Левашова казна придбала двоповерховий мурований будинок, що містився в Липках, на розі вулиць Інститутської і Шовковичної, і який належав до того часу полковникові А. Іванову.
1863 року київський генерал-губернатор, генерал від інфантерії М.М. Анненков влаштував у ньому на кошти Міністерства внутрішніх справ домову церкву в ім'я святителя Миколая. Освячення її, а одночасно і оновлених покоїв здійснив 16 лютого преосвященний Серафим, єпископ Чигиринський. До храму вели східці, прикрашені тропічними рослинами. Сам же він вражав відвідувачів своєю розкішшю, поєднаною із гарним смаком в оформленні. Красивими виглядали іконостас із іконами в ньому, сяючі золотом люстри й панікадила. Особливу увагу звертав на себе образ св. Миколая, оточений ликами святих Віри, Михаїла, Ольги, Єлизавети, Марії та Олександри. Золотий кіот для нього виготовило на свої кошти Київське міське товариство. Під час перебування у будинку храм неодноразово відвідували високі гості генерал-губернатора, а саме імператори Микола І та Олександр II, великий князь Микола Миколайович та інші.
Церква була, між іншим, доступною для всіх жителів Липок і відігравала роль центру громадського життя і місця зібрання близьких друзів, особливо перед великими святами. Окрім того, у ній відправлялися панахиди по померлих - 25 листопада 1865 року М.М. Анненкові, 7 березня 1897 року - графині М.І. Ігнатьєвій тощо.
Своїм указом від ЗО вересня 1914 року імператор Микола II ліквідував посаду київського генерал-губернатора. До будинку останнього перебрався, схоже, київський цивільний губернатор, який став використовувати домовий Миколаївський храм для задоволення власних духовних потреб. За часів Центральної Ради тут містилося до 29 квітня 1918 року її Міністерство внутрішніх справ, а при Гетьманаті - резиденція Павла Скоропадського.
У вересні 1919 року колишній генерал-губернаторський будинок оглядав глава американської місії генерал Джавід. Він побачив приміщення церкви в спустошеному і затопленому стані. Таким його зробили більшовики, які 5 лютого того самого 1919 року захопили були владу в Києві. Повикидавши на вулицю престол, іконостас та інше церковне начиння вони, працівники "ГубЧеКа", обладнали в колишньому храмі кімнату для проведення допитів своїх ворогів, повісивши на її стінах замість ікон плакати й об'яви.
Не зберігся і сам будинок київських генерал-губернаторів на вулиці Інститутській, 40. Його було зруйновано у травні (чи червні) 1920 року потужним вибухом влаштованого у ньому білополяками складу боєприпасів і 1925 року остаточно розібрано. Сьогодні на місці цієї історичної будівлі височать жилі багатоповерхові будинки № 18 і № 20/8.
Свято-Миколаївська церква у 4-й чоловічій гімназії
Історія 4-ої чоловічої гімназії бере свій початок від 1836 року, коли за наказом імператора Миколи І було засновано 19 вересня Печерське дворянське училище. Пізніші
його назви - "Повітове міщанське училище" та "Прогімназія", і лише 1883 року воно набуло статусу повноцінної 8-класної гімназії.
Після багаторічних поневірянь по найманих приміщеннях цей навчальний заклад отримав від міських властей ділянку землі площею 1200 кв. сажнів на Кінній площі, що містилася на Великій Васильківській - головній вулиці так званої Нової Забудови. 29 травня 1897 року на ній відбулася урочиста церемонія закладення окремих будівель для гімназії і домової церкви в ім'я святителя Миколая, чудотворця Мирлікійського. Із найближчої Володимиро-Либідської парафіяльної церкви було здійснено сюди велелюдний хресний хід, який очолювали преосвященний Іоаків, єпископ Чигиринський, генерал-губернатор О.П. Ігнатьєв, цивільний губернатор Л.П. Томара, київський міський голова С.М. Сольський та інші представники духовної і світської властей. У фундамент однієї із будівель лягла мідна позолочена дошка з відповідним на ній написом.
Будівельні роботи за проектом, складеним інженером-полковником М.І. Чекмарьовим, виконувала відома в Києві будівельна контора Л.Б. Гінзбурга. 16 жовтня 1899 року відбулося освячення навчального і церковного корпусів, хоча навчання в першому із них розпочалося ще 1898 року. На нижньому поверсі другого корпусу містилися учнівський гардероб, буфет і гімнастична зала, а на верхньому поверсі - церква загальною довжиною 26 метрів, шириною 14 метрів і висотою 7 метрів. Із навчальним корпусом гімназії вона поєднувалася спеціальним хідником. Недолік храму полягав у тому, що його вікна виходили на "чорні" двори сусідніх садиб. З метою придбання для нього необхідного церковного начиння відомий київський меценат, цукрозаводчик М.А. Терещенко пожертвував 1 тисячу рублів власних грошей. А колишній вихованець гімназії, студент місцевого університету Петро Михайлов подарував ікону святих Петра і Павла вартістю 200 рублів. Немалими були й витрати. Лише за один іконостас, виготовлений майстернею М.І. Мурашка, довелося заплатити 4 тисячі рублів.
1903 року церква прикрасилася хрестом, придбаним на кошти Я.М. і Ф.М. Бернерів та М.К. Капрелова і урочисто встановленим на її бані, а також художньою іконою, подарованою А.А. Михайловою та Г.П. Вояковичем, яку закріпили на зовнішньому боці запрестольної стіни. Того самого 1903 року за пропозицією директора гімназії М.В.
Стороженка технік С.П. Коливанов виготовив проект розширення храму. Він полягав у розбиранні з південно-західного боку трьох його внутрішніх стін і влаштуванні за рахунок цього "висячих" хорів на 100 молільників. Гроші на цю реконструкцію мала виділити сама гімназія, та обіцяв дещо пожертвувати місцевий меценат Г.П. Гладинюк.
Упродовж 10 років поспіль, від дня освячення, посаду псаломщика церкви незмінно обіймав А.С. Чернявський. Проте якісь обставини змусили його, разом із законовчителем протоєреєм о. 1.1. Троцьким та згаданим вище М.В. Стороженком, залишити 1909 року службу. Персонал гімназії влаштував їм теплі проводи. По суботах і в свята в церковному хорі співав учень гімназії, майбутній відомий вітчизняний естрадний співак О.М. Вертинський, який мріяв тоді стати церковним служкою.
Своє існування гімназія і її домова Миколаївська церква припинили 1920 року, коли будівлі спалили білополяки. 1929 року їх відновили для потреб 32-ої Трудової радянської школи, у якій навчалися 1100 дітей. Після проголошення Незалежності України у колишній гімназії містилася перша резиденція Апостольської Нунціатури в нашій державі. А сьогодні її приміщення на вулиці Великій Васильківській, 96 займає одна із режимних установ Києва.
Свято-Миколаївська церква в імператорській Олександрівській (колишній 1-й) чоловічій гімназії.
1-шу чоловічу гімназію було засновано 1809 року на базі Головного народного училища, що функціонувало на Подолі з 1789 року. Своїм указом від 1811 року імператор Олександр І Надав їй статус вищого навчального закладу, і тоді ж вона перебралася із Подолу до так званого Клов-ського палацу в Липках, де вперше було влаштовано для неї похідну церкву в ім'я святителя Миколая Мирлікій-ського. Вона супроводжувала, у 1813-1814 роках російські війська до Парижа, а пізніше її отримав у подарунок київський університет св. Володимира, проте і учні гімназії продовжували у 1838-1857 роках користуватися нею. Із Липок гімназія перебралася 1857 року до власного будинку на Бібіковському (нині Тараса Шевченка) бульварі, 14. Останній було споруджено упродовж 1847-1850-х років за проектом київського архітектора О.В. Беретті первісне для кадетського корпусу. Тоді ж у ньому на 2-му поверсі, праворуч від головного входу, було влаштовано і 28 березня 1854 року освячено домову церкву в ім'я святителя Миколая Мирлікійського для кадетів, а з 1857 року вона стала домовою церквою гімназії, про яку йде мова, її храмова ікона містилася не праворуч від Царських врат, як це загальноприйнято, а ліворуч від них, позаяк лик святого Миколая на іконі було зображено із обличчям, пове-рнутим у лівий бік.
У лютому 1876 року посаду церковного старости обійняв, замість вчителя І.Г. Радкевича, відомий київський благодійник, цукрозаводчик М.А. Терещенко. На церковні потреби, зокрема, на ремонтні роботи, придбання ікони Спа-сителя "Нерукотворний образ" тощо, він витратив близько 40 тисяч рублів власних грошей.
14 жовтня 1899 року знаменитому меценатові виповнилося 80 років, і з цієї нагоди священнослужителі церкви, які отримали від нього цінні золоті облачення, відслужили літургію. Ювіляр залишався на посаді церковного старости цього храму до самої своєї смерті, яка сталася 19 січня 1903 року, віддавши безкорисливому служінню йому 27 останніх років свого життя.
1911 року 1-ша чоловіча гімназія урочисто відзначила свій 100-літній ювілей, і тоді вона змінила свою назву на "Амператорська Олександрівська гімназія". Радянська влада "подбала" у 1920-х роках про те, щоб діяльність її та Миколаївської церкви при ній припинилася. У будинку в різний час функціонували усілякі установи освітнього профілю, а сьогодні - це Гуманітарний корпус Національного університету імені Т.Г. Шевченка.
Свято-Миколаївська церква у Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна
На початку 1914 року Державна Дума царської Росії ухвалила, з подання комісії у військових і морських справах, закон про заснування у Києві 2-го інженерного училища, розрахованого на 300 кадетів. Тимчасовим пристанищем для нього стало приміщення Володимирського Кадетського корпусу (нині його займає Міністерство оборони України). Одночасно на Звіринці, на Воєнній дорозі розпочалося спорудження для нього, за проектом місцевого архітектора М.О. Шехоніна у співавторстві з інженером І. Лільє, власного велетенського будинку. Лише 29 травня
1916 року відбулася урочиста церемонія закладення його головного корпусу і домової церкви в ньому. На той час навчальний заклад, про який іде мова, мав вже дещо іншу назву. 20 лютого того самого 1916 року імператор Микола II дав дозвіл на присвоєння йому імені спадкоємця престолу, цесаревича і великого князя Олексія Миколайовича та на його скорочену назву "Олексіївське інженерне училище". Коли саме воно потрапило до власної оселі і чи потрапило взагалі, з'ясувати поки що не вдалося. Відомо лише, що 1917 року тут містилася редакція журналу "Цер-ковно-общественная мьісль".
За радянської влади, а саме від січня по жовтень 1924 року тут містилася Київська Вища об'єднана військова школа, у якій навчалися майбутні радянські воєначальники І.В. Панфілов і М.Ф. Ватутін (перед цим - школа червоних командирів 12 армії імені М.О. Щорса), пізніше -школа червоних командирів імені С.С. Каменева, з червня 1947 року - Суворовське військове училище, а сьогодні будівлю колишнього Олексіївського військового училища на бульварі Лесі Українки, 25 займає Київський військовий ліцей імені Івана Богуна. Здійснена останніми роками УПЦ МП спроба влаштувати у ньому каплицю успіху не мала.
Проте окрема мурована будівля однобанного Миколаївського храму із дзвіницею таки постала на території навчально-оздоровчого комплексу цього ліцея, що функціонує на вулиці Карла Маркса, 103 у Боярці. Його споруджено за ініціативою колишнього міністра оборони України генерала армії О.І. Кузьмука і зусиллями начальника комплексу полковника М.Г. Гоголя на кошти КМДА та благодійного фонду "Богунець". Спочатку місцевий священик освятив у жовтні 1999 року хрест на місці майбутньої церкви, затим вище духовенство Києво-Печерської лаври освятило 28 квітня 2000 року її закладення, а вже 18 грудня наступного року й сам храм. Його мурували працівники ПМК-5 Укргазбуду за ескізним проектом, виконаним фахівцями "Укрпроектреставрації". При ньому передбачені приміщення для бібліотеки і класу по вивченню основ релігієзнавства. На службах Божих у церкві, окрім ліцеїстів, можуть бути присутніми також і місцеві жителі, якщо вони цього забажають.
Свято-Миколаївська церква в 17-ій лікарні
Храм в ім'я святителя Миколая міститься в пристосованому приміщенні в провулку Лабораторному, 14. Перший молебень у ньому священики УПЦ МП відправили восени 2000 року, а першу Літургію - 19 грудня того само-го 2000 року. Планується розширення храму шляхом добудови до нього приміщення відповідних розмірів.
Свято-Миколаївська церква в Домі престарілих та інвалідів у Новобіличах
Храм в ім'я святителя Миколая Чудотворця, підпорядкований УПЦ МП, міститься у пристосованому приміщенні на вулиці Підлісній, 8. Першу службу Божу (молебень із водоосвяченням) у ньому було здійснено 8 листопада 1997 року, а першу Літургію - 25 березня наступного року.   Храми св. Миколая цвинтарні

Свято-Миколаївська церква на Аскольдовій могилі
Після побудування храмів Великого Миколи і Малого Миколи (дивися сюжети "Микільський Пустинно-Слупський монастир" у розділі "Храми св. Миколая в монастирях" та "Свято-Микільський Військовий собор на Печорську" у розділі "Храми св. Миколая парафіяльні") дерев'яна трибан-на Миколаївська церква на Аскольдовій могилі, що існувала тут із XVII століття, залишалася у складі Микільського Пустинно-Слупського монастиря, як приписана до нього, і виконувала роль цвинтарного храму. З часом вона стала ветхою і не прикрашала собою кладовище, яке 1786 року набуло статусу міського. Отож 1 вересня 1809 року відбулося закладення, а 1810 року (називаються 1 січня, 20 серпня, 1 вересня) й освячення спорудженого в класичному стилі за проектом київського архітектора А.І. Меленського і на кошти у сумі 8 тисяч рублів воронізького міського голови купця С.М. Мещерякова мурованого, круглого в плані двоповерхового храму-ротонди в ім'я все того ж св. Миколая.
Нижній поверх (ярус) церкви призначався для здійснення у ньому поховань тих її благодійників, які того бажали. Під час відзначення 1866 року 1000-ліття хрещення князя Аскольда країною блукала легенда про те, що тут знаходиться також і його поховання. На запитання про це богомольців військові писарі показували на місце за вівтарем храму, де існувало поховання невідомої особи, а пастирські служки уточнювали: "Не тут, а під церквою у склепі". Тоді ж на його фасаді було встановлено пам'ятну дошку (не збереглася).
10 вересня 1847 року церкву на Аскольдовій могилі відвідав імператор Микола І. На донесення інженерів про її начебто аварійний стан через тріщини, отримані нею від зсуву сусіднього Кургана, він відповів: "Падіння церкві не загрожує, її потрібно дещо поправити, і вона має існувати".
На закритому 1845 року для загального користування цвинтарі, починаючи з другої половини XIX століття, почали здійснювати поховання найбільш заможних жителів Києва. Зрозумівши, що від цього можна мати неабиякий зиск, монастирське начальство стало практикувати широкий розпродаж місць на ньому, а на початку 1880-х років запровадило навіть посаду наглядача, першим із яких виявився ієромонах о. Рафаїл. Він багато зробив для того, аби зберегти й утвердити звичай прибирати могили й утримувати їх у належному стані, перетворюючи це похмуре місце туги й смутку на привабливий куточок міста.
Після своєї смерті, яка сталася у поважному віці, о. Рафаїл теж знайшов тут вічний для себе спокій. Його місце заступив у 1892 році ієромонах того самого монастиря о. Веніамін. Найперше він звернув увагу на церкву, яка своїм зовнішнім виглядом і внутрішнім оздобленням не відповідала станові кладовища з його чистотою, прекрасними надгробними пам'ятниками і склепами. Не маючи в кишені жодної зайвої копійки, наглядач звернувся за допомогою до приватних осіб, які мали тут могили своїх близьких, і несподівано для себе отримав широку підтримку.
Усередині церкви з'явилися привезений із Італії біло-мармуровий іконостас, новий настінний розпис, виконаний за ескізами живописця В.М. Васнецова, і дубовий паркет. Освячення оновленого храму здійснив 7 липня того самого 1894 року митрополит Київський Іоанікій.
Миколаївську церкву із частиною надмогильних пам'ятників навколо неї зобразив 1846 року Т.Г. Шевченко на своєму малюнку "Аскольдова могила". За літописними мотивами й народними переказами про Аскольда і Діра письменник М.М. Загоскін написав 1833 року роман "Аско-
льдова могила", а композитор О.М. Верстовський за цим твором створив 1835 року однойменну оперу. Декабрист М.П. Бестужев-Рюмін, перебуваючи в ув'язненні у Петро-павлівській фортеці, заповідав поховати його на Асколь-довій могилі, яку свого часу часто відвідував. Кладовище навколо Миколаївської церкви вважалося аристократичним. Надгробні склепи і скульптурні зображення належали до творів високої художньої вартості. На межі XIX і XX століть тут з'явилася ошатна дзвіниця, споруджена за проектом єпархіального архітектора Є.Ф. Єрмакова (розібрана, як і споруджені 1861 року будинок настоятеля та мурований паркан, 1935 року).
За радянської влади Аскольдову могилу було перетворено на парк, а церкву архітектор П.Г. Юрченко перебудував 1935 року у паркову ротонду із кононадою, у якій розмістився ресторан. Вона існувала до 1992 року, коли гре-ко-католицька громада, отримавши її 26 квітня у своє розпорядження, шляхом здійснення ремонту повернула їй первісний вигляд культової споруди. Це сталося у 1997-1998 роках із використанням коштів, що їх надала міська влада, і за сприяння Управління охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища Києва.
Освячення Миколаївської церкви здійснив 22 травня 1998 року Преосвященний Екзарх Києво-Вишгородський УГКЦ Любомир Гузар. Посаду її адміністратора обіймає сьогодні митрофорний протопресвітер о. Ігор Ілля Онишкевич.
Свято-Миколаївська церква на Братському кладовищі
На початку Першої світової війни до київського міського голови І.М. Дьякова звернувся начальник київського військово-окружного санітарного управління із клопотанням про відведення спеціальної ділянки міської землі для поховання нижчих військових чинів, що помирали в переповненому місцевому військовому госпіталі та військових лазаретах від отриманих ран, а також хвороб, позаяк місць для них на госпітальному цвинтарі стало невистачати.
Київська міська дума визначила 1915 року для Братського кладовища ділянку землі на Звіринці при умові спорудження на ній храму-пам'ятника в ім"я св. чудотворця Миколая, креслення якого у візантійському стилі склав архітектор П.П. Фетисов, а їх деталізацію виконав архітектор В.М. Риков. Він мав увічнити собою пам'ять полеглих учасників Брусилівського прориву.
Урочиста церемонія закладення храму в присутності імператриці Марії Федорівни відбулася 12 червня 1916 року. При цьому було здійснено із сусіднього Свято-Троїцького Іонійського монастиря хресний хід. У підземному поверсі майбутньої культової споруди планували влаштувати вівтар в ім'я св. Алексія, митрополита мос-ковського, а на її стінах записувати імена усіх полеглих у боях воїнів, як це робили тоді болгари на Шипці. Проте відразу ж виник сумнів, а чи вистачить площі тих стін для втілення цього задуму в життя.
1917 року в Києві було засновано місцеве відділення Товариства пам'яті воїнів російської армії, що загинули на війні з Німеччиною, Австрією та Туреччиною в 1914-1916 роках, а 20 липня того самого 1917 року військове духовенство київського гарнізону відслужило панахиду по воїнах, що вічним сном спочивали на новому Братському кладовищі з нагоди виповнення 3-х років від початку Першої світової війни.
Значної шкоди церкві завдав потужний вибух артилерійських складів, що стався на Звіринці 1918 року.
За радянської влади розвиток Братського кладовища і завершення спорудження храму-пам'ятника на ньому припинилися. Сьогодні кладовище не існує, а недобудований храм-меморіал на вулиці Тимірязевській, 2 хотіли спочатку пристосувати під крематорій, проте цього не сталося. Його використовує сьогодні для власних потреб Інститут проблем міцності Національної академії наук України.   Каплиці св. Миколая

Свято-Миколаївська каплиця в Академмістечку
Дивися "Свято-Миколаївська церква в Святошиному" у розділі "Храми св. Миколая парафіяльні".
Свято-Миколаївська каплиця на Новій Забудові
Храм в ім'я святителя Миколая існував на вулиці Бати-євій (нині Ямська), 2. За повідомленням газети "Більшовик" від 14. 05.1925 р., на прохання робітників залізничної станції "Київ-Г Губвиконком ухвалив порушити перед ВУЦВК'ом клопотання про його закриття. Так, вочевидь, воно і сталося: спочатку закрили, а потім і знесли.
За свідченням старожилів, це була дерев'яна каплиця від Києво-Либідської Свято-Троїцької церкви. 1914 року її називали "солдатською". Наприкінці 1920-х років із Чернігівщини привезли 20 хлопців і 20 дівчат, які розібрали каплицю і поруч спорудили 2-поверховий мурований гуртожиток для залізничників (нині вул. Ямська, 6).
Свято-Миколаївська каплиця на Печерську
1853 року у Києві відбулося освячення першого капітального моста-красеня через Дніпро, спорудженого за проектом і під наглядом англійського інженера Чарльза де Віньйола (не зберігся, сьогодні приблизно на його місці -міст метро зі станцією "Дніпро"). Він мав подвійну назву: Миколаївський - на честь російського імператора Миколи І і Ланцюговий - через особливість його конструкції.
З боку Києво-Печерської фортеці до мосту пролягав Миколаївський (нині Дніпровський) узвіз, влаштований у 1860 році. Через міст і по узвозу з боку Лівобережжя проходила велика кількість богомольців, аби вклонитися ба-гаточисленним київським святиням. А щоб вони могли десь попередньо помолитися, київський генерал-губернатор князь 1.1. Васильчиков звернувся до імператора Олександра II за дозволом спорудити каплицю в пам'ять про його батька імператора Миколу І.
Такий дозвіл, звісна річ, було отримано, після чого працівники київського окружного правління шляхів сполучення склали проект культової споруди, який Олександр II затвердив 27 травня 1865 року, визначивши для неї майданчик, де закінчувався міст і починався узвіз. А вже 12 вересня того самого 1865 року відбулася й урочиста церемонія закладення каплиці.
Освячення Миколаївської каплиці відбулося 4 квітня 1867 року. Воно супроводжувалося урочистостями, запланованими в центрі міста. Того самого дня по закінченні Божественної літургії в кафедральному Софійському соборі із нього на Софійський майдан було здійснено хресний хід, очолюваний.митрополитом Київським Арсенієм. Сюди ж хресним ходом прибуло духовенство також і з усіх інших монастирів і церков. Після Подячного молебня по площі парадом пройшлися військові підрозділи. Увечері місто сяяло вогнями ілюмінацій.
Невелика за розмірами (7,5x7,5x12 метрів) 5-банна культова споруда у візантійському стилі, що особливо ефектно виглядала сонячної погоди, прикрашала собою навколишню місцевість, її добре було видно навіть із протилежного боку Дніпра. Усередині каплиці містилися 2 кружки для пожертвувань на користь Микільського Пус-тинно-Слупського монастиря, у підпорядкуванні якого вона перебувала, і бідних киян. Біля неї постійно струменіло джерело, чисту воду із якого брали для своїх потреб чи не
всі мешканці Микільської та Передмостової слобідок, що існували тоді на лівому березі Дніпра.
Каплиці не стало 1925 року (окремі джерела подають 1935-й рік). У її приміщенні більшовицька влада спочатку влаштувала була музей під назвою "Молодий пролетарій", а невдовзі знесла його, щоб не був "перепоною для нормального трамвайного руху" по мосту ім. Євгенії Бош, який того самого 1925 року замінив собою зруйнований 1920 року білополяками Ланцюговий міст. Сьогодні вже ніще не нагадує нам про існування тут цієї ошатної культової споруди та її наступника-музея. Майже на їхньому місці функціонує станція метро "Дніпро".
Свято-Миколаївська каплиця на Подолі
Дивися "Святого Миколи Притиска церква на Подолі" у розділі "Храми св. Миколая парафіяльні".
Свято-Миколаївська римсько-католицька каплиця в університеті
У середині XIX століття значний відсоток учнівської молоді Києва складали поляки. З метою задоволення їхніх духовних потреб у кількох навчальних закладах міста існували римсько-католицькі храми. Один із таких у вигляді каплиці св. Миколая було влаштовано 1836 року в університеті св. Володимира (нині Національний університет імені Т.Г. Шевченка). Вона містилася в просторому приміщенні на другому поверсі навчального корпусу і мала, окрім головного, ще 2 бічні вівтарі в ім'я св. Євангеліста Іоана та в ім'я св. Діви Марії.
Після придушення 1864 року польського визвольного повстання припинив своє існування з 8 листопада того самого 1864 року і храм, про який іде мова (його приміщення займає сьогодні музей). Офіційною причиною його закриття стала, як доповів вищому начальству київський генерал-губернатор М.М. Анненков, незначна кількість (біля 100 осіб) у цьому навчальному закладі студентів-поляків, які мешкали у найманих квартирах і без особливих ускладнень могли відвідувати Олександрівський костьол. А в домовій каплиці задовольняли свої духовні потреби переважно сторонні люди.
З ліквідацією каплиці позбавився роботи і доктор бого-слів'я католик Добшевич, якому було призначено упро-довж року грошове утримання від університету. Окремі предмети вивільненого церковного начиння каплиці отримали, за
.погодженням із Міністерством народної освіти, домові православні й католицькі храми університету й Першої чоловічої гімназії, Луцько-Житомирський римсько-католицький єпископ Боровський і київський генерал-губернатор М.Г. Каз-наков. Університетський орган потрапив до Олександрівсь-кого костьолу, який подарував його щойно заснованому тоді київському відділенню Російського музичного товариства.  
Бічні вівтарі в храмах   Переважна більшість київських храмів мала, окрім головного, ще й по кілька бічних престолів. Окремі із них присвячувалися св. Миколаю.
Свято-Благовіщенська церква у Святошиному
Підпорядкований УП ЦМП мурований храм на проспекті Перемоги, 1-11 перебуває у стадії спорудження. Один із його бічних вівтарів передбачається присвятити преподобному Миколі Святоші.
Свято-Богородицька Десятинна церква у Старому місті.
Дивися "Святого Миколи Десятинного церква у Старому місті" у розділі "Храми св. Миколая парафіяльні".
Свято Борисо-Глібська (Іоано-Предтеченська) церква на Подолі
Споруджена у стилі стародавньо-української архітектури київським козацьким полковником Г.К. Вольським-Коровкою 1691 року (за іншою версією - мешканцем Києва Климентієм Терновським 1802 року), зруйнована 1934 "року. Містилася на нинішній вулиці Борисо-Глібській, 10. Закладення південного бічного Миколаївського вівтаря у ній було здійснено 10 червня 1901 року.
Свято-Миколаївський собор у Покровському жіночому монастирі
Нині існуючий у верхній частині собору лівий бічний вівтар в ім'я преподобного Сергія Радонезького первісне було освячено в ім.'я св. апостола Петра і блаженного Миколая Новгородського.
Свято-Покровська церква на Оболоні
На вулиці Прирічній, 5-А діє освячена 1995 року і підпорядкована УПЦ МП мурована однобанна церква в ім'я Покрови Пресвятої Богородиці. Сьогодні у межах тієї самої садиби споруджується за проектом київського архітектора В.М. Ісака величний мурований Покровський собор. Його нижній Миколаївський престол Предстоятель УПЦ МП освятив 20 квітня 2002 року.
Свято-Покровська церква на Пріорці
Закладення мурованого, у псевдоросійському стилі Пок-ровського храму відбулося 26 вересня 1902 року, а освячення - у серпні 1906 року. Нагляд за будівництвом культової споруди розпочинав автор її проекту, єпархіальний архітектор Є.Ф. Єрмаков, а завершував його київський міський архітектор М.М. Казанський. Невдовзі храм збагатився північним бічним Миколаївським вівтарем, спорудженим на добровільні пожертвування парафіян у пам'ять про імператорський указ від 19 лютого 1861 року^яким селяни країни звільнялися від кріпацької залежності. Його освятив 21 серпня 1911 року митрополит Київський Флавіан.
Сьогодні Покровська церква, що міститься в провулку Мостицькому, 2, належить до мережі храмів УПЦ МП.
Свято-Серафимівська церква у Пуща-Водиці
Дерев'яну, обкладену цеглою церкву в ім'я св. Серафима Саровського було споруджено за проектом київського архітектора Е.П. Брадтмана за кошти дачовласників і міської скарбниці і освячено 12 грудня 1910 року, її південний бічний вівтар присвячено св. Миколаю. Підпорядкований УПЦ МП храм міститься на вулиці Юнкерова, 42.
Свято-Софійський собор у Старому місті
Споруджений за часів великого князя Київського Ярослава Мудрого. Упродовж багатьох століть свого існування зазнавав руйнувань, відновлень і перебудов. Один із його бічних вівтарів, що містився у північній частині верхніх галерей, присвячувався св. Миколаю. Його стіни прикрашали зображення київських князів Володимира Свято-славича, Ярослава Володимировича (творця собору), Всеволода Святославича і Святослава Ярославича та святих мучеників князів Бориса і Гліба. Сьогодні Софій-
ський собор, що міститься на вулиці Володимирській, 22, входить до складу Національного архітектурного заповідника "Софійський музей".
Свято-Хресто-Воздвиженська церква на Кожум'яках
Первісний проект мурованого храму в честь св. Возд-виження Хреста Господнього в класичному стилі належав київському архітекторові А.А. Меленському. У процесі тривалого за часом будівництва, яке здійснювалося за проектами архітекторів П.І. Спарро та В.М. Ніколаєва, він постійно зазнавав відхилень. Освячення церкви відбулося 22 серпня 1841 року. Пізніше до неї додалися муровані дзвіниця та 2 бічних вівтарі, південний із яких було присвячено св. Миколаю і який сьогодні не існує. Храм, підпорядкований УПЦМП, добре зберігся до наших днів і міститься на вулиці Воздвиженській, 1.

Василь Галайба

За матеріалами: http://www.hram.kiev.ua/