В лЂто 6584. Ходи Володимеръ, сынъ Всеволожь и Олегъ Святъславль Ляхомь в помочь на Чехы.

В се же лЂто преставися Святославъ, сынъ Ярославль, мЂсяца декабря въ 27, отъ рЂзанья желве, и положенъ бысть у Спаса; и сЂде по немь Усеволодъ на столЂ, мЂсяца генваря въ 1 день.

В се же лЂто родися у Володимера сынъ Мьстиславъ, внукъ Всеволожь.

В лЂто 6585. Поиде Изяславъ с Ляхы, Всеволодъ же поиде противу ему. И бывшу Всеволоду, сЂде Борисъ в Черниго†мЂсяца мая 4 день, бысть княженья его дний 8, и бЂжа Тмутороканю к РомановЂ. Всеволодъ же взыиде противу брату Изяславу на Волынь, и створи миръ, и пришедъ Изяславъ сЂде в КиевЂ, мЂсяца іюля 15 день; Олегъ же, Святославль сынъ, бЂ во Всеволода в ЧернЂговЂ.

В лЂто 6586. БЂжа Олегъ, сынъ Святославль, Тмутороканю отъ Всеволода, мЂсяца априля въ 10 день.

В се же лЂто убьенъ бысть ГлЂбъ, Святославль сынъ, в Заволочьи. БЂ же ГлЂбъ милостивъ на вбогия и страньнолюбивъ, тщанье имЂя къ церквамъ, теплъ на вЂру и кротокъ, взоромъ красенъ; его же тЂло положено бысть в Черниго†за Спасомь, мЂсяца іюля 23 день. СЂдящу в него мЂсто Святополку в НовЂгородЂ, сыну Изяславлю, Ярополку сЂдящу у Смоленьска, приведе Олегъ и Борисъ поганыя на Рускую землю, и поидоста на Всеволода с ПоловцЂ. Всеволодъ же изоиде противу има на Съжици, и побидиша ПоловцЂ Русь, и мнози убьени быша ту: убьенъ бысть ту Иванъ Жирославичь и Тукы, Чюдинь братъ, ПорЂй, и ини мнози, мЂсяца августа 25 день. Олегъ же і Борисъ придоста Чернигову, мьняще одолЂвше, а земли Руской много зла створившимъ, прольяше кровь хрестьянску, еяже кровь взыщеть Богъ отъ руку ея, отвЂтъ дати за погиблыя душа хрестьяньскЂ. Всеволодъ же приде къ брату своему Изяславу Кыеву, и цЂловавшеся сЂдоста; Всеволодъ же исповЂда ему все бывшее. И рече ему Изяславъ: «брате! не тужи; видиши бо, колко ся мнЂ сключи зла? первое бо, не выгнаша ли мене и имЂнье мое разграбиша? и паки кую вину створилъ есмь, не изгнаста ли вы мене брата своя? и не блудилъ ли по чюжимъ землямъ, имЂнья лишенъ быхъ? не створи зла ничтоже; і нынЂ, братъ, не туживЂ; аще будеть нама причастье в Руской землЂ, то обЂма, аще лишена будевЂ, то обЂма, язъ сложу главу свою за тя». И се рекъ, утЂшЂ Всеволода, и повелЂ збирати воя отъ мала до велика; и поиде Изяславъ сь Ярополкомъ, сыномъ своимъ, и Всеволодъ с Володимеромъ, сыномъ своимъ. И поидоша к Чернигову, и ЧерниговцЂ затворишася у градЂ; Олегъ же и Борисъ бяшета в ЧерниговЂ. ЧернЂговьцемь же не отворящимся, приступиша ко граду; Володимеръ же приступи къ вратомъ въсточнымъ, отъ стръженей отъя врата, і взяша градъ околний, і пожгоша огнемъ, людемъ выбЂгшимъ во днешний городъ. Изяславъ же и Всеволодъ слышаста, яко иде Олегъ и Борисъ противу, Изяславъ же и Всеволодъ урянився, поидоста отъ града противу ОлговЂ. И рече Олегъ к БорисовЂ: «не ходи†противу, не може†стати противу четыремь княземь; но пошли†с молбою къ строема своіма». И рече ему Борисъ: «ты зри готова, язъ имъ противенъ всимъ»; и похвалився велми, не вЂды, яко Богъ гордымъ противится, смЂренымъ же благодать даеть, и да не похвалится силны силою своею. И поидоста протіву, и бывшимъ имъ на мЂсьтЂ на Нежатини нивЂ, и совокупившимъся обоимъ, бысть сЂча зла: и пЂрвое убиша Бориса, сына Вячьславля, похвалившася велми; Изяславу стоящю в пЂшьсцЂхъ, унезапу приЂхавъ одинъ, удари копьемь за плеча; и тако убьенъ бысть Изяславъ, сынъ Ярославль. ПредолженЂ же бывшЂ сЂчЂ, побЂже Олегъ в малЂ дружині, едва втече, и бЂжа Тмютороканю. Убьенъ бысть князь Изяславъ мЂсяца октября въ 3 день, вземше же тЂло его, привезоша в лодьи и поставиша противу Городцю; и изидоша противу ему всь городъ Киевъ, и възложиша на санЂ повезоша и с пЂсньми попове и черноризици, и понесоша въ градъ, и не бЂ лзЂ слышати пЂнья въ плачЂ велицЂ и воплЂ: плакася по немь весь городъ Киевъ. Ярополкъ же идяще по немь, плачася съ дружиною своею: «отче, отче мой! что еси бес печали пожіль на свЂтЂ семь, многи напасти приемь отъ людЂй и отъ братья своея? се же погибе не отъ брата, но за брата своего положи главу свою». И прянесъше положиша тЂло его въ церк†святыя Богородица, уложиша и в раку камяну и моромряну. БЂ же Изяславъ мужь взоромъ красенъ, тЂломъ великь, незлобивъ нравомъ, кривды ненавидя, любя правду; клюкъ же в немь не бЂ, ни льсти, но простъ умомъ, не воздая зла за зло. Колко ему створиша КиянЂ! самого выгнаша, а домъ его разграбиша, и не възда противу тому зла; аще ли кто дЂеть: «КиянЂ исЂклъ, которЂи же высадили Всеслава ис поруба», то сь того не створЂ, ни сынъ его. Паки же брата своя выгнаста и, и ходи по чужей землЂ, блудя; и сЂдящю ему паки на своемь столЂ, Всеволоду пришедшю побЂжену к нему, не рече ему: «колко подъяхъ отъ ваю зла за зло?» но утЂши и рекъ ему: «елма же ты, брате мой, показа ко мнЂ любовь, уведе мя на столъ мой, нарекъ мя старЂйши себе, се язъ не помяну злобы первоЂ; ты мнЂ еси братъ, а я тобЂ, и положю главу свою за тя», еже и бысть; не рече бо ему: «колко зло створиста мнЂ, и се нынЂ тобЂ ся приключи», не рече, «сего кромЂ мене», но на ся перея печаль братню, показа любовь велику, свершая апостола, глаголюща: утЂшайте печальныя. По истинЂ, аще что створилъ есть на свЂтЂ семь етеро согрЂшенье, отдасться ему, зане положи главу свою за брата своего, ни желая болшая части, ни имЂнЂя хотя болшаго, но за братню обиду. О сяковыхъ бо и Господъ рече: да кто положить душю свою за други своя [сей велій наречеся въ царствіи небеснемь] Соломонъ же рече: братье, в бЂдахъ пособиви бывайте, любовь бо есть выше всего. Якоже Іоаннъ глаголеть: Богъ [любы есть], и пребывая у любви, у Бози пребываеть, и Богъ в немь пребываеть; о семь свершаеться любы, да достоянье имамъ в день судный, да якоже онъ есть, и мы есмы в мирЂ семь; боязни нЂсть в любви, но свершена любы вонъ измЂщеть боязнь, яко боязнь мученье имать, боя же ся нЂсть свершенъ у любви; аще кто речеть: Бога люблю, а брата своего ненавидя, ложь есть; не любяй брата своего, егоже видить, Бога, егоже не видить, како можеть любити? сию заповЂдь имать отъ него, да любяй Бога, любить і брата своего. У любви бо все свершаеться: любви бо ради грЂси расыпаються, любви бо ради и Господъ сниде на землю и распятся за ны грЂшныя, и вземь грЂхи наша, пригвоздЂ на крестЂ, давъ намъ крестъ свой на помочь и на прогнанье бЂсомъ; любви ради и мученици прольяша кровь свою; люби еже ради и сий князь пролья кровь свою за брата своего, свершая заповЂдь Господню.

В літо 6584 [1076]. Ходив Володимир, син Всеволода, і Олег Святославич допомагати ляхам проти чехів.

Цього ж літа помер Святослав, син Ярослава, 27 грудня від розрізання пухлини, і похоронили його у [церкві святого] Спаса [в Чернігові], а після нього сів на стіл Усеволод місяця січня в перший день.

Цього ж літа народився у Володимира син Мстислав, внук Всеволода.

В літо 6585 [1077]. Пішов Ізяслав із ляхами, Всеволод же вийшов проти нього. За Всеволода сів Борис [син Вячеслава] у Чернігові місяця травня в четвертий день, і прокняжив вісім днів, і втік у Тмуторокань до Романа. Всеволод же вийшов назустріч братові Ізяславу на Волинь і уклав мир. І прийшов Ізяслав, і сів у Києві місяця липня в п'ятнадцятий день. Олег, син Святослава, був у Всеволода в Чернігові.

В літо 6586 [1078]. Утік Олег, син Святослава, від Всеволода у Тмуторокань 10 квітня.

Цього ж літа був убитий Гліб, Святославів син, у Заволоччі. Був же Гліб милостивий до вбогих і страннолюбець, дбав про церкви, теплий вірою був, поштивий, лицем гожий. Тіло його було поховано в Чернігові за церквою Спаса місяця липня в двадцять третій день. Коли замість нього у Новгороді сидів Святополк, син Ізяславів, а Ярополк сидів у Смоленську, привели Олег і Борис поганих на Руську землю і пішли проти Всеволода [разом] з половцями. Всеволод виступив проти них на Сожицю, і перемогла половців Русь. І багато вбито було тут: убитий був тут Іван Жирославич, і Туки, Чудинів брат, Порій і багато інших місяця серпня у 25 день. Олег же і Борис прийшли у Чернігів, думаючи, що перемогли, а землі Руській багато зла причинили, пролили кров християнську, за яку Бог спитає у них, і відповідь дадуть вони за погублені душі християнські.

Всеволод же прийшов до брата свого Ізяслава в Київ. Вони поцілувалися і сіли. Всеволод же розповів йому про все, що трапилося. І рече йому Ізяслав: «Брате! Не тужи. Видиш бо, скільки мені скоїлося зла? Найперше, чи не вигнали були мене і чи не розграбували майно моє? І за яку провину мою вигнали ви мене, брата свого? І чи не блукав я по чужих землях, добра позбавлений, не вчинивши ніякого зла? І нині, брате, не будемо тужити; якщо буде нам причастя в Руській землі, то обом, якщо позбавлені будемо, то обидва. Я покладу голову свою за тебе». І, так кажучи, утішив Всеволода, і повелів збирати воїв від малого до великого. І пішов Ізяслав із сином своїм Ярополком і Всеволод із сином своїм Володимиром [у похід]. І прийшли до Чернігова, а чернігівці закрилися в городі. Олег же і Борис [не] були там у Чернігові. Чернігівці ж воріт не відчинили, і приступили до города. Володимир же пішов на приступ східних воріт від Строжені, відбивши ворота, захопив їх і взяв спільний город і спалив вогнем, люди повтікали у внутрішній город. Ізяслав же і Всеволод почули, що Олег і Борис ідуть проти них, відступили і пішли від города проти Олега. І рече Олег Борисові: «Не підемо проти них, не зможемо вистояти супроти чотирьох князів, а краще пошлемо до стриїв своїх прохати миру». І рече йому Борис: «Ти бачиш мене готовим, я проти них усіх стану». І надто похвалився, не відаючи, що Бог гордим противиться, а смиренним благодать дає, тож хай не похваляється сильний силою своєю. І пішли вони супроти, і зійшлися у полі на Нежатиній ниві, і зіткнулися обидва війська. І була січа люта. Першого убили Бориса, сина Вячеславового, який вельми похвалявся. Коли Ізяслав стояв, спішившись, несподівано прискочив один і вдарив списом з-за плеча. І так був убитий Ізяслав, син Ярославів. Січа продовжувалася, і побіг Олег з малою дружиною, і ледве втік, і біг до Тмуторокані.

Убитий був князь Ізяслав місяця жовтня у третій день. Тіло його взяли в лодію і привезли й поставили напроти Городця. І вийшов назустріч йому весь город Київ, і возложили на сани тіло його, і повезли із піснеспівами попів і чорноризців, і понесли його в город. І не можна було почути співів за плачем великим і криками. Оплакував його весь город Київ. Ярополк же йшов за ним, плачучи з дружиною своєю: «Отче мій! Отче! Скільки прожив ти без печалі на цьому світі! Багато напастей витерпів від людей і від братів своїх! І ось загинув не від брата, а за брата свого положив голову свою». І, принісши, поклали тіло його в церкві святої Богородиці, й положили його у кам'яну раку і мармурову. Був же Ізяслав муж на вигляд красний, вродливий, тілом великий, норовом незлобливий, кривду ненавидів, правду любив, хитрощів не було в нього, ні лестощів, був розумом простий, не воздавав злом за зло. А скільки [зла] зробили йому кияни! Самого вигнали, а дім його розграбували,- не воздав злом за зло, навіть коли хто скаже: «Киян порубав, котрі висадили Всеслава із порубу». То він того не робив, ні син його. Знову ж, свої брати його прогнали, і ходив він по чужій землі, блукаючи. І коли знову сидів на своєму столі, а Всеволод після поразки прийшов до нього, не сказав йому: «Скільки від вас натерпівся?» А втішив і сказав йому: «Оскільки ж ти, брате мій, виявив до мене любов, посадив мене на стіл мій, назвав мене старшим за себе, то я не спом'яну тобі злоби давньої. Ти мені брат, а я тобі, і я положу голову свою за тебе», що і сталося. Адже не сказав йому: «Скільки зла причинив мені, і се нині тобі приключилося». Не сказав: «Це мене не стосується». Але на себе взяв журбу братню, виявив любов велику, йдучи за словами апостола: «Втішайте печальних». Воістину, якщо і зробив на цьому світі якесь грішне діло, відпуститься йому, тому що поклав голову свою за брата свого, не ради більшої частки чи багатства більшого, але за братню кривду. Про таких-от і Господь рече: «Хто покладе душу свою за друзів своїх, [той наречеться великим у царстві небеснім]». Соломон же рече: «Браття, у бідах пособляйте, бо любов над усе». Так же й Іоанн говорить: «Бог - [це любов], пробуваючий в любові, пробував у Бозі, а Бог у ньому пробував». Так вершиться любов, як надбання на день судний. Хай який він - і ми такі будемо в світі цьому». Любов страху не має. Справжня любов проганяє страх геть, бо страх - то муки. «Хто відчуває страх, той недосконалий в любові». «Якщо хто рече: «Я Бога люблю», та ненавидить брата свого, той неправдомовець. Не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, якого не бачить?» «Цю заповідь ми одержали від нього, щоб той, хто любить Бога, любив і брата свого». Адже все в любові відбувається. Ради любові і гріхи розсипаються, ради любові-бо й Господь зійшов на землю і дав розіп'яти себе за нас, грішних, і взяв гріхи наші, прибив себе на хресті, дав нам хрест свій у поміч, щоб проганяти бісів. Любові ради і мученики пролили кров свою. Любові ради і цей князь пролив кров свою за брата свого, здійснюючи заповідь Господню.

Начало княженья Всеволожа в Киеві.

Всеволодъ же сЂде Кие†на столЂ отца своего и брата своего, переемь всю власть Рускую; и посади сына своего Володимера в ЧерниговЂ, а Ярополка ВолодимерЂ, придавъ ему Туровъ.

В лЂто 6587. Приде Романь с ПоловцЂ к Воиню, Всеволодъ же ставъ у Переяславля и створи миръ с ПоловцЂ; и възвратися Романъ въспять, і бывшу ему, убиша и ПоловцЂ Романъ, мЂсяца августа 1 день; и суть кости его и до сего лЂта тамо лежаче, сына Святославля, і внука Ярославля; а Олга емше КозарЂ поточиша [за] море Царюгороду. Всеволодъ же посади посадника Ратибора Тмутороканю.

В лЂто 6588. Заратишася Торці Переяславлестии на Русь, Всезолодъ же посла на нЂ сына своего Володимера, Володимеръ же шедъ побивъ Тороки.

В лЂто 6589. БЂжа Игоревичь Давыдъ с Володаремъ Ростиславичемъ, мЂсяца мая въ 18 день; и придоста Тмутороканю, і яста Ратибора, и сЂдоста Тмутороканю.

В лЂто 6590. ОсЂнь умре ПоловЂцкий князь.

В лЂто 6591. Приде Олегъ изъ Грекъ Тмутороканю, и я Давыда и Володаря Ростиславичь, и сЂде Тмуторокани; и исЂче Козары, иже бЂша свЂтници на убьенье брата его и на самого, а Давыда и Володаря пусти.

В лЂто 6592. Приходи Ярополкъ ко Всеволоду на Великъ день.

В се же время вбЂгоста Ростиславича два отъ Ярополка; [и пришедше прогнаста Ярополка] и посла Всеволодъ сына своего Володимера, и выгна Ростиславича, и посади Ярополка ВолодимерЂ.

В се же лЂто Давыдъ зая ГрЂкы во Олешьи, и зая в нихъ все имЂнье; Всеволодъ же пославъ приведе и, и вдасть ему Дорогобужь.

В лЂто 6593. Ярополку хотящю ити на Всеволода, послушавшю ему злыхъ свЂтникъ; се увЂдавъ Всеволодъ, посла противу ему сына своего Володимера, а Ярополкъ же оставивъ матерь свою и дружину свою в ЛучьскЂ, а самъ бЂжа в Ляхи. Володимеру же прішедшу к Лучску, дашася ЛучанЂ; Володимеру же посадившю Давыда въ ВолодимерЂ, у Ярополка мЂсто, а матерь Ярополчю, и жену его, и дружину его приведе Киеву, имЂнье его вземь.

В лЂто 6594. Всеволодъ заложи церковь святаго АндрЂя, при ИванЂ преподобномь митрополитЂ; створи у церкви тоя манастырь, в немже пострижеся дщи его дЂвою, именемь Янька, [она же Янка] совокупивши черноризици многи, пребываше с ними по манастырьскому чину.

Початок княжіння Всеволода в Києві.

Всеволод же сидів у Києві на столі батька свого і брата свого, перейнявши всю владу руську. І посадив сина свого Всеволода в Чернігові, а Ярополка - у Володимирі, придав йому і Туров.

В літо 6587 [1079]. Прийшов Роман із половцями до Воїия, Всеволод же став біля Переяслава і уклав мир з половцями. 1 повернувся Роман назад до половців, і вбили його половці у перший день місяця серпня. І до наших днів кості його, сина Святославового і внука Ярославового, лежать там. А Олега схопили козари, полонили і відправили за море до Цареграда. Всеволод же посадив у Тмуторокані посадником Ратибора.

В літо 6588 [1080]. Послали рать на Русь торки переяславські. Всеволод же послав проти них сина свого Володимира. Володимир же пішов і побив торків.

В літо 6589 [1081]. Втекли Давид Ігоревич з Володарем Ростиславичем місяця травня у вісімнадцятий день, і прийшли у Тмуторокань, і захопили Ратибора, і сіли в Тмуторокані.

В літо 6590 [1082]. Восени помер половецький князь.

В літо 6591 [1083]. Повернувся Олег із Греків до Тмуторокані, і захопив Давида і Володаря Ростиславича, і сів у Тмуторокані, і перебив козар, що були причетні до вбивства брата його і на нього [замишляли], а Давида і Володаря відпустив.

В літо 6592 [1084]. Приходив Ярополк до Всеволода на Великдень.

У цей же час втекли обидва Ростиславичі від Ярополка, і, повернувшись, прогнали Ярополка. І послав Всеволод сина свого Володимира, і [той] прогнав Ростиславичів і посадив у Володимирі Ярополка.

У це ж літо Давид захопив у Олеш'ї греків і забрав у них все майно, Всеволод же послав привести його і віддав йому Дорогобуж.

В літо 6593 [1085]. Ярополк хотів іти на Всеволода, піддавшись намовлянням злих радників. Довідався про це Всеволод і послав проти нього сина свого Володимира, Ярополк же залишив матір і дружину свою в Луцьку, а сам утік у Ляхи. Коли ж Володимир прийшов до Луцька, лучани здалися. Володимир же посадив у Володимирі Давида замість Ярополка, а матір Ярополкову, і жону його, і дружину його привів у Київ і майно його забрав.

В літо 6594 [1086]. Всеволод заклав церкву святого Андрія за митрополита Івана Преподобного і заснував біля тої церкви монастир. У ньому постриглася дівою дочка його на ймення Янька, [она же Янка]. Оця Янка зібрала багато чорноризиць і жила з ними згідно монастирського чину.

В лЂто 6595. Приде Ярополкъ из Ляховъ, и створи миръ с Володимеромъ, и иде Володимеръ опять ЧернЂгову; а Ярополкъ сЂде ВолодимерЂ. I пересЂдивъ мало днЂй, иде Звенигороду; и не дошедшу ему города, прободенъ бысть отъ проклятаго Нерядьца, отъ дьяволя наученья и отъ злыхъ человЂкъ. Князю же Ярополку лежащу на санкахъ, а онъ с коня саблею прободе я, мЂсяца ноября въ 22; тогда въздвигнувся Ярополкъ, выторгну исъ себе саблю, и рече великимъ гласомъ: «охъ, то тъ мя вороже погуби»! И бЂжа Нерядець проклятый до Перемышля к Рюрикови, а Ярополка взяша отроци на конь передъ ся, Радко, і Воикина и инии отроци, несоша к Володимерю, а оттуду Киеву.

И изниде противу ему благовЂрный князь Всеволодъ со сынома своима, Володимеремъ и Ростиславомъ, и вси боярЂ, і блаженый митрополитъ Иванъ, и чернорисци, прозвутерЂ, і вси Кияне великъ плачь створиша над нимъ, со псалъмы и пЂснми проводнша и до манастыря святаго Дмитрия, съпрятавше тЂло его, съ честью положиша і в рацЂ у церкви святаго апостола Петра, юже бЂ самъ началъ здати, мЂсяця декабря въ 5 день. Многы бЂды приемь, без вины изгонимъ отъ братья своея, обидимъ, и разграбленъ, наконець и смерть горку прия: но вЂчнЂй жизни и покою сподобися. Такъ бо бяше блаженый князь Ярополкъ кротокъ, смиренъ, братолюбивъ и нищелюбець, десятину дая отъ всихъ скотъ своихъ святЂй Богородиця, и отъ жита на вся лЂта, и моляше Бога всегда, глаголя: «Господи Боже мой, Ісусе Христе приими молитву мою, и дай же ми смерть таку, якоже вдалъ еси брату моему Борису и ГлЂбови, отъ чюжюю руку, да омыю грЂхи вся своею кровью, избуду суетнаго свЂта и сити вражии» егоже прошенья не лиши его благий Богъ, усприя благая она, ихже ни око не види, ни вхо слыша, ни на сердце человЂку не взиде, яже уготова Богъ любящимъ его.

В се же лЂто ходи Всеволодъ къ Перемышлю.

В лъто 6596. Священа бысть церкви святаго Михаила манастыря Всеволожа, митрополитомь Иоанномь и епископомь Лукою, Исаемь, игуменьство тогда держащу того манастыря Лазореви.

Томъ же лЂтЂ иде Святополкъ из Новагорода Турову на княженье.

У се же лЂтЂ умре Никонъ, Печерьский игуменъ.

В се же лЂто взяша Болгаре Муромъ.

В літо 6595 [1087]. Вернувся Ярополк із Ляхів і уклав мир із Володимиром. І пішов Володимир знову в Чернігів. Ярополк же сів у Володимирі. І, перечекавши якийсь час, пішов у Звенигород. І, не дійшовши до города, був проколотий проклятим Нерядцем за намовою диявола і злих людей. Князь Ярополк лежав на санках, а Нерядець з коня проткнув його шаблею 22 листопада. Тоді піднявся Ярополк, висмикнув із себе шаблю і голосно закричав: «Ох, то ти мене, вороже, згубив!» І утік Нерядець триклятий у Перемишль до Рюрика, а Ярополка взяли отроки на коня поперед себе. Радко, Войкиня та інші отроки понесли [його] до Володимира, а звідти до Києва.

І вийшов назустріч йому благовірний князь Всеволод із синами своїми, Володимиром і Ростиславом, і всі бояри, і блаженний митрополит Іван, і чорноризці, просвітери. І всі кияни великий плач здійняли над ним, із псалмами і піснеспівами провели його до монастиря святого Дмитрія і поклали його з честю в раку у церкві святого апостола Петра, яку він сам почав зводити місяця грудня у п'ятий день. Великі лиха пережив, безвинного виганяли брати його, обижали і грабували, насамкінець і смерть гірку прийняв, але вічне життя і спокій заслужив. Такий був блаженний князь Ярополк -лагідний, покірний, братолюбивий і до бідних прихильний, десятину від всіх добр своїх віддавав святій Богородиці і від жита на всі літа і завжди молив Бога, промовляючи: «Господи, Боже мій, Ісусе Христе! Прийми молитву мою і дай же мені смерть таку, яку ти дав братам моїм, Борису і Глібові: від чужої руки, хай омию я гріхи всі своєю кров'ю, позбудуся суєтного світу цього і сіті ворожої». Його прохання не лишив милосердний Бог: він такі отримав блага, яких ні око не бачить, ні вухо не чує, ні серце людське не передчуває - їх приготував Бог для тих, хто любить його.

У це ж літо ходив Всеволод у Перемишль.

В літо 6596 [1088]. Була освячена церква святого Михайла у Всеволодовому монастирі митрополитом Іоанном і єпископами Лукою, Ісаєм та ігуменом того монастиря Лазарем.

Того ж літа пішов із Новгорода княжити в Турові Святополк.

У це ж літо помер Никін, ігумен Печерський.

В це ж літо болгари взяли Муром.

В лЂто 6597. Священа бысть церкви Печерьская святыя Богородица манастыря Федосьева, Иваномъ митрополитомъ, и Лукою БЂлогородскимъ епископомь, и епискупомъ Ростовьскимъ Исаиемь, и Иваномъ Черниговьскымь епискупомъ, и Антоньемь Гурьговьскимь игуменомь, при благовЂрномь князи ВсеволодЂ державному Руския земля, и чадома его, Володимера и Ростислава, воеводьство держащю Киевьской тясяши Яневи, игуменьство держащу Ивану.

В се же лЂто преставися Іоанъ митрополитъ. Бысть же Іоанъ, си мужь хитръ книгамъ и ученью, милостивъ убогимъ и вдовицамъ, ласкавъ же всякому, к богату и къ убогу, смиренъ же умомъ и кротокъ, и молчаливъ, рЂчистъ же, книгами святыми утЂшая печальныя, и сяковаго не бысть така преже в Руси, ни по нЂмь не будеть такий. В се же лЂто иде Янъка въ Греки, дщЂ Всеволожа, нарЂченая прЂже.

В лЂто 6598. Приведе Янка митрополита и оскопьчину, егоже видивше людье вси рекоша: «се мертвець пришелъ», отъ года бо до года пребывъ, умре; бЂ же се мужь не книженъ и умомъ простъ и просторЂкъ.

В се же лЂто священа бысть церкви святаго Михаила Переяславлеския, ЕфрЂмомъ тоя церкви митрополитомъ, иже ю есть создалъ велику сущю, и пристрою в нЂй велику створи, и украсивь ю всякою красотою, церковьными съсуды. Сий бо ЕфрЂмъ в си лЂта много зданье въздвиже въ церкви святаго Михаила, заложи же церковь на воротехъ святаго Федора и святаго АндрЂя, у церкве у воротъ, и городъ каменъ и строенна баня камяна, сего же не бысть в Руси; и въкраси городъ Переяславьскый зданьи церковними и прочими зданьи.

В лЂто 6599. Игуменъ и черноризци свЂтъ створше, рЂша: «не добро есть лежати отцю нашему Федосьеви кромЂ манастыря церкви своея, понеже тъ есть основалъ церковь и черноризци совокупилъ», и свЂтъ створше повелЂша устроити мЂсто, идеже положити мощи его. И приспЂвшу празднику УспЂнья БогородицЂ треми деньми, и повелЂ игуменъ рушити, гдЂ лежать мощЂ отца нашего Федосья, егоже повелЂнью быхъ азъ грЂшный первое самовидець; се же и скажю, не слухомъ бо слышавъ, по самъ о собЂ началникъ. Пришедшю бо игумену ко мнЂ и рекшю мнЂ: «поиде†в пещеру к Федосьеви», азъ .же пришедъ съ игуменомъ, не вЂдущю никому же, разъглядавша, куда копати, и назнаменавша мЂсто кдЂ копати, кромЂ устья. Рече же ко мнЂ игуменъ; «не мози повЂдати никому же отъ братьи, да не увЂсть никтоже; но поими, его же хощеши, да ти поможеть». Азъ же пристроихъ семь дни рогалия, имже копати. И въ вторникъ, вечоръ в суморокъ, пояхъ съ собою 2 брата, не вЂдущю никому же, приидохъ в пещеру и отпЂхъ псалмы, почахъ копати; и вътрудився вдахъ другому брату, и копахомъ до полуночья; и трудихомся, не могуще ся докопати, начахъ тужити, еда како на страну копаемъ. Азъ же вземь рукалью, начахъ рамяно копати, другу моему опочивающю предъ пещерою, я рече ми: «удариша в било» и азъ тотъ часъ протяхъ на мощи Федосьевы, і оному глаголющю ко мнЂ «удариша в било»; мнЂ же рекшю: «прокопахъ уже», Егда же прокопахъ, объдержашетъ мя ужасть, начахъ звати Господи помилуй! Въ тъ же часъ сЂдяста два брата в манастыри, егда игуменъ утаився, нЂ с кимъ принесеть его отай, зряста к пещерЂ; и егда удариша в било, видиста три столпы аки дугы зарни, и стоявше и приидоша надъ верхъ церкве, идЪже положенъ бысть Федосий. В се же время видЂ Стефанъ, іже бысть в него мЂсто ігуменъ, в се же время бысть епископъ, видивъ въ своемъ манасътыри чресъ поле зарю велику надъ пещерою; мнЂвъ яко несуть Федосья, бЂ бо ему извЂщено переже днемь единЂмь, и съжаливси, яко без него приносять и, и всЂдъ на конь вборзЂ поЂха, поемъ съ собою Климянта, егоже постави игумена по собЂ, идяста в собЂ, видяста зарю велику; и яко приидоста близъ, видЂста свЂщи многы надъ пещерою, и приидоста к пещерЂ, и не видиста ничтоже, і приидоста дну в пещеру, намъ сЂдящимъ у мощЂй его Егда бо прокопахъ, послахъ ко игумену: «прииди да и возмсмъ», игуменъ же приде съ двЂма братома; и прокопахъ велми, влЂзохъ, и видихомъ мощЂ его лежащЂ, но съста†не распалися быша, і власи главнии притяскли бяху; възлозъше на варанитью, вынесоша предъ пещеру. На другий же день совокупишася епископи, Ефримъ Переяславьскый, Стефанъ Володимерьскый, Иванъ Черниговьскый, Муринъ Гургеньскый, ігумени вси отъ всихъ манастыревъ с чернорисци приидоша, і людье благовЂрнии, взяша мощи Федосьевы съ свЂщами и съ темьяны, и принесоша і положиша и у своей ему церквЂ, у притворЂ на деснЂй странЂ, мЂсяца августа въ 14, у четвергъ, в часъ 1 дне, индикта 14 лЂта; і празноваша свЂтло въ тъ день. Се же повЂмь мало нЂчто, еже ся збысть прорЂченье Федосьево: игуменьство бо Федосьеви держащю у животЂ своемь и правящю стадо, порученое ему Богомъ, черноризци, не токмо же си едини, но и мирьскими печалися душами, како быша спаслися, паче же о сынехъ своихъ душевныхъ, утЂшая и наказая приходящая к кему, другойчи в домы ихъ приходя і благословленье имъ подавая. Единою бо ему пришедшю в домъ Яновъ къ Яно†и к женЂ его Марьи, Федосий бо бЂ любя я, занеже живяста по заповндЂ ГосподнЂ и в любви живяста; единою же ему пришедшю к нима, и учашеть я о милостынЂ ко убогимъ и о царьст†небеснЂмь, еже пріяти праведникомь, а грЂшьнымъ муку, і о смертнемь часЂ. И се ему глаголющю і о положсньи тЂла у гробЂ има, и рече има Яневая: «кто вЂсть, гдЂ мя положать?» рече же ей Федосий: «по истинЂ идежа азъ лягу, ту и ты положена будеши». Се же събысться. Игумену бо преставшюся преже 18 лЂтъ, се сбысться: в се бо лЂто преставися Яновая, іменемъ Марья, мЂсяца августа въ 16 день, и пришедъше чернорисци, пЂвше обычная пЂсни, и принесше и положиша ю у церк†свытыя Богородица, противу гробу Федосьеву, на лЂвой сторонЂ, Федосий бо положенъ бысть 14 день, а си въ 16 день. Се сбысться прорЂченье блаженаго отца нашего Федосья, добраго пастуха, іже пасяше словесныя овца нелицемЂрно, с кротостыо и с расмотрениемь, блюда ихъ, и бдя за не, и моляся за порученое ему стадо, і за люди хрьстьянския, і за землю Рускую, іже по отшествии его моляся за люди вЂрныя і за своя ученики, иже взирающе на раку твою, поминають ученье твое і въздержанье твое, і прославляють Бога. Азъ грЂшный твой рабъ и ученикъ недоумЂю, чимъ похва лити тя, добраго твоего житья і въздержанья. Но се реку мало нЂчто: радуйся, отче нашь и наставниче Федосий, мирьскыя плища отринувъ, молчанье възлюбивъ, Богу послужилъ еси у мнишьскомъ житьи, всяко собЂ принесЂнье принеслъ еси божественое, посЂщеньемь преузвысився, плотьскыхъ сластий възненавидивъ, і мирьскую красоту і желанье вЂка сего отринувъ, услЂдуя стопамъ, высокомысленымъ Отцемь ревнуя, молчаньемъ взвышаяся, смиреньемь украшаяся. Радуйся, укрЂплеся надежею, і вЂчныхъ благъ приемъ, умертвивъ плотьскую похоть, источникъ безаконью и мятежь, преподобне, і бЂсовскихъ кознЂй избЂгъ и отъ ситі его, с праведными, отче, почилъ еси, усприемъ противу трудомъ своимъ измЂздье, Отцемь наслЂдникъ бывъ, послЂдовавъ ученыо ихъ і праву ихъ, въздержанью ихъ, і правило ихъ правя. Паче же ревноваше великому Федосью житьемь и нравомь и въздержаньемь, ревнуя и послЂдьствуя обычаю его, и прЂходя отъ дЂла в дЂло уншее, обычныя молбы Богу уздая, і воню, благоуханья прінося кадЂло молитвеное, темьянъ благоуханьный; побЂдивъ мирьскую похоть и миродерьжца князя вЂка сего, супротивника поправъ дьявола і его козни, побЂдьникъ явися, противнымъ его стрЂламъ и гордымъ помысломъ ставъ супротивно, укрипився оружьемь крестьнымъ и вЂрою непобедимою, і Божьею помощью. І помолися за мя, честный отче, ізбавлену быти отъ сити неприязненъ, і отъ противнаго врага съблюди мя твоїми молитвам.

В се же лЂто бысть знаменье въ солнци: погибе, мало ся его оста, акы мЂсяць бысть, в часъ 2 дне, мЂсяца мая въ 21.

В се же лЂто бысть Всеволоду ловы дЂюща звЂриныя за Вышегородомъ, заметавшимъ тенета і людемь кликнувшимъ, спаде привеликъ змЂй с небесЂ; і ужасошася вси людье.

В се же время земля стукну, мнозЂ слышаша.

В се же лЂто волъхвъ явися у Росто†і погибе.

В літо 6597 [1089]. Освячена була церква Печерська святої Богородиці Федосієвого монастиря Іваном митрополитом, білогородським єпископом Лукою і єпископом ростовським Ісаєм, і чернігівським єпископом Іваном і гургівським ігуменом Антонієм за благовірного князя Всеволода, володаря Руських земель, і дітей його, Володимира і Ростислава, за воєводи Яня, який держав Київську тисячу, та ігумена Івана.

У це ж літо помер Іоанн митрополит. Був Іоанн цей муж умудрений книгами і навчанням, милостивий до убогих і вдів, ласкавий до всякого, до багатого і до вбогого, смиренний розумом, і лагідний, і мовчазний, але ж і красномовний; святими книгами втішав засмучених. І не було досі такого на Русі, і після нього не буде такого. У це ж літо пішла в Греки дочка Всеволода Янка, названа раніше.

В літо 6598 [1090]. Привела Янка митрополита, скопця, люди, хто бачив його, всі говорили: «От, мертвяк прийшов». І, пробувши рік, помер. Був сей муж і не начитаний, і простакуватий, і просторікуватий.

У це ж літо була освячена переяславська церква святого Михайла митрополитом тієї церкви Єфремом, він же її і збудував великою, і прибудови до неї великі поробив, і оздобив її всілякими прикрасами, церковними сосудами. Цей Єфрем у ті літа багато будов воздвиг навколо церкви святого Михайла: заклав же церкву святого Федора на городських воротях, і церкву святого Андрія біля церковних воріт, і город кам'яний і поставив бані кам'яні, чого досі не було на Русі. І прикрасив город Переяславський будинками церковними і іншими будинками.

В літо 6599 [1091]. Ігумен [Печерського монастиря] із чорноризцями раду радили і сказали: «Недобре лежати отцю нашому Федосієві поза монастирем і церквою своєю, тому що він заснував церкву і чорноризців з'єднав». І, порадившись, звеліли приготувати місце, де покласти мощі його. І через три дні, коли надійшло свято Успіння Богородиці, звелів ігумен копати, де лежать мощі отця нашого Федосія, його повелінню я, грішний, перший самовидець. От про це і скажу, бо не слухом чував, але сам собі началь. ник. Бо прийшов до мене ігумен і сказав мені: «Підемо в печеру до Федосія». Я ж прийшов із ігуменом, так, щоб ніхто не знав, роздивилися, куди копати, і назначили місце, де копать, поза виходом. Сказав же мені ігумен: «Не смій розповідати нікому ж із братії, щоб ніхто не знав, але візьми, кого хочеш, хай тобі допоможе». Я ж того дня приготував рогалія, щоб копати. І у вівторок ввечері, як смеркло, взяв із собою двох із братії, щоб ніхто не знав, прийшов у печеру і, відспівавши псалми, почав копати. І, натрудившись, дав другому брату, і копали до півночі. І трудилися і не могли докопатися. І я затужив, думаючи, що копаємо вбік. Я ж узяв рогалію і почав запопадливо копати, аж доки друг мій, що відпочивав перед печерою, не сказав мені: «Ударили в било». І я в той же час досяг мощів Федосія. І тому, що сказав мені: «Ударили в било», я сказав: «Я вже докопався». Коли ж докопався, охопив мене жах. і я почав благати: «Господи, помилуй!»

У той саме час, коли ігумен ще не сказав, з ким він буде переносити його тайно, сиділи в монастирі два брати і дивилися в бік печери. І коли ударили в било, вони бачили, як три стовпи, неначе сяючі дуги, пересувалися і стали над церквою, де покладений був Федосій. У той же час Стефан, який був замість Федосія ігуменом, у це ж врем'я був єпископом, бачив у своєму монастирі за полем зорю велику над печерою. І подумав, що несуть Федосія, бо напередодні його повідомили про це, і пожалів, що без нього переносять його, і сів на коня, і швидко поїхав, взявши з собою Климента, якого потім настановив ігуменом замість себе. І, їдучи, бачили обидва зорю велику. І коли наблизилися, побачили безліч свічок над печерою. А коли прийшли до печери, то не побачили нічого, і ввійшли в глиб печери, де ми сиділи біля мощів його. Бо, коли докопався, послав до ігумена: «Приходь, візьмемо його». Ігумен же прийшов із двома братами, і я розкопав ширше, влізли і побачили, що лежать мощі його, але суглоби не порозпадалися, і волосся на голові злиплося. І, возложивши на варанитю, винесли перед печеру. Наступного дня зібралися єпископи - Єфрим Переяславський, Стефан Володимирський, Іван Чернігівський, Мурин Гургенський, всі ігумени зі всіх монастирів із чорноризцями прийшли, і люди благовірні взяли мощі Федосієві із тем'янрм і свічками, і принесли і поклали його у рідній йому церкві, у притворі з правого боку, у четвер 14 серпня в годину дня, індикта 14 літа. І празнували той день світло.

Тепер розповім дещо про те, як збулося передбачення Федосієве. Ще за життя Федосія, коли він був ігуменом і порядкував стадом чорноризців, дорученим йому від Бога, не тільки ними одними, але й мирськими опікувався душами, як би їм спастися, а найбільше про синів своїх духовних, утішав і напучував тих, що приходили до нього, а до других сам приходив до них додому і благословення їм давав. Одного разу він прийшов у дім Янів до Яня і його жінки Марії, бо Федосій любив їх за те, що жили згідно заповіді Господній і в любові жили. Одного разу зайшов до них і повчав їх про милостивість до бідних і про царство небесне, яке дістанеться праведникам, а грішникам - муки, і про смертний час. І коли він говорив їм, як мають класти тіло у гріб, сказала йому [жінка] Янева: «Хто знає, де мене покладуть?» Їй же Федосій сказав: «Воістину, де я ляжу, там і ти похована будеш». Це і збулося. Ігумен же помер раніше від неї за вісімнадцять років. Це збулося того ж літа, місяця в шістнадцятий день серпня померла [жінка] Яньова на ймення Марія. І прийшли чорноризці, відспівали належні піснеспіви, і принесли і поклали її в церкві святої Богородиці, напроти гробу Федосієвого з лівого боку. Федосія похоронили чотирнадцятого, а її - шістнадцятого. Так збулося пророцтво блаженного отця нашого Федосія, доброго пастуха, що випасав розумних овець нелицемірно, з покірливістю і з увагою дбаючи про них і турбуючись за них, і молився за доручене йому стадо, і за люд християнський, і за землю Руську, за яких ти і на тому світі молишся, за людей праведних, і за учнів своїх, що, дивлячись на раку твою, згадують учення твоє і повстримність твою, і прославляють Бога. Я, грішний твій раб і учень, недомислюю, як похвалити тебе, добре твоє життя і повстримність. Але скажу коротко: «Радуйся, отче наш і наставнику Федосію! Мирську плещу кинув, мовчання возлюбив, Богу послужив єси у чернечому житті, всілякі принесення божі собі приносив, постуванням превознісся, плотські насолоди возненавидів, і красу земну і бажання світу цього відкинув, йдучи слідами високомисельних отців, змагаючись з ними, мовчанням звеличився, смиренням прикрасився. Радій, кріпися надією і вічні блага приймай, бо, умертвивши плотську похіть,- джерело беззаконня і смути,- ти, преподобний, і бісівських підступів, і сітей уник, ти з праведними, отче, упокоївся і дістав за труди свої нагороду, бо спадкоємцем став отців [церкви], наслідував учення їхнє і право їхнє, повстримність їхню, і правило їхнє справляв».

Особливо ж наслідували великого Федосія життям і норовом, і повстримністю дбаючи і наслідуючи звичаю його, і, переходячи з одного діла до іншого, і належні молитви воздаючи Богу, замість пахощів приносячи кадило молитвенне, тем'ян духмяний, перемігши мирську похіть і світодержця, князя віку цього, супротивника здолавши диявола і підступи його, переможцем з'явився, ворожим його стрілам і гордим помислам супроти ставши, зміцнився оружжям хресним і вірою непереможною, і Божою поміччю. І помолися за мене, чесний отче, і вирятуй від сіті ворожої, і від ворога супротивного вбережи мене своїми молитвами.

У це ж літо було знамення на сонці: зникло, мало його залишилося, стало як місяць о другій годині дня місяця травня в двадцять перший день.

У це ж літо, коли Всеволод полював на звірів за Вишгородом, і було вже закинуто тенета, і люди загукали, як упав превеликий змій з небес, і вжахнулися всі люди.

У те ж врем'я земля так стукнула, що багато хто чув.

У це ж літо волхв об'явився у Ростові і загинув.

В лЂто 6600. Предивно бысть чюдо у ПолотьскЂ: у мечьтЂ и в нощи бывши тутенъ, стонаше полунощи, яко человЂци рыщуть бЂси по улици; аще кто вылЂзяше ис хоромины, хотя видЂти, і абье уязвенъ бяше невидимо отъ бЂсовъ, и с того умираху, и не смЂяху излазити іс хоромъ; посЂмь же начаша во дне являтися на конЂхъ, і не бЂ ихъ видити самЂхъ, но кони ихъ видити копыта; и тако уязьвляху люди Полотьскыя і его область, ТЂмъ и человЂци глаголяху: яко навье быоть Полочаны; се же знаменье поча быти отъ Дрьюцька.

В си же времена бысть знаменье у небесЂ: яко кругъ бысть посредЂ неба привеликъ.

У се же лЂто ведро бяше, яко ізгаряше земьля, і мнози борове ізгоряхуся самЂ і болота; многа знаменья бываху по землЂ, и рать велика бяше отъ Половець отвсюду, і взяша 3 городы, ПосЂченъ, Прилукъ, і многа села повоеваша.

В се же лЂто воеваша ПоловцЂ Ляхи, с Васильемь Ростиславичемь.

У се же лЂто умре Рюрикъ, сынъ Ростиславль.

У си же времена мнози человЂци умираху различными недуги, якоже глаголаху продающимъ хрестъ, отъ Филипова дни до мясопущь 7 тысящь; се же бысть за грЂхы нашЂ, яко умножишася грЂси паши неправди; се же наведе на ны Богъ, веля намъ имити покоянье і въстагнутися отъ грЂха і зависти, отъ прочихъ злыхъ дЂлъ неприязненыхъ.

В лЂто 6601, индикта 1 лЂто. Преставися князь Всеволодъ, сынъ Ярославль, внукъ Володимеръ, мЂсяца априля 13 день, а погребенъ бысть 14 день; недЂли сущи тогда страстьнЂй і дни сущу тогда четвергу великому, в онъже положенъ бысть у гробЂ у велицЂй церкви святыя Софья. Сий благовЂрный князь Всеволодъ бЂ измлада любя правду, и набдя убогия, і воздая честь епископомь и прозвутеромъ, излиха же любляше чернорисцЂ, и подаваше требованье имъ; бЂ же и самъ уздержася отъ пьяньства и похотЂ, тЂмь любимъ бЂ отцемь своимъ, яко глаголати отцю его к нему: «сыну мой! благо тебЂ, яко слышу о тобЂ кротость, і радуюся, яко ты покоиши старость мою; аще аще ти Богъ подасть прияти власть стола моего, по братьи своей, с правдою, а с не насильемь, то егда Богъ отведеть тя отъ житья твоего, то ту ляжеши, идеже азъ, у гроба моего, понеже люблю тя паче братья твоея». Се же сбысться отца его, еже глаголалъ бЂ: сему же приемьшю послЂ же всея братья столъ отца своего, і по смерти брата своего, сЂде Кие†княжа, и быша ему печалЂ болшЂ, паче неже сЂдящю ему у ПереяславлЂ; сЂдшю бо ему КиевЂ, печаль бысть ему о сыновницихъ своихъ, яко начаша ему стужати, хотяще власті, і овъ сея, овъ же другоЂ; се же смиривая ихъ, раздаваше волостЂ имъ; у сихъ же печали въсташа и недузи ему, і приспЂваше к нему старость; і нача любиті смыслъ уныхъ, и свЂтъ творяше с ними; си же начаша і заводити и негодовати дружины своея первыя, і людемь не хотЂти княжЂе правдЂ, і начаша тивунЂ его грабити, людии продаяти, сему невЂдущю у болЂзнЂхь своихъ. И разболЂвшюся ему велмі, посла [по] сына своего Володимера ЧернЂгову. И пришедшу Володимеру, видивъ отца больна суща, плакася велми; и присЂдящю Володимеру і Ростиславу, сыну меншому его, и пришедшу же часу, прЂставіся тихо і кротко, и приложися к отцемь своимъ, княживъ лЂтъ у Кие†15; а в ПереяславлЂ лЂто, а Черниго†лЂто. Володимеръ же плакався с Ростиславомъ, братомъ своімъ, спрятаста тЂло его; собрашася епископи, игумени с чернорисці, и попове, и бояре, и простии людье, вземше тЂло его со обычними пЂсми и положиша у святой Софьи, якоже рекохомъ преже. Володимеръ же нача размышляти, река: «аще язъ сяду на столЂ отца своего, то имамъ рать со Святополкомъ узяти, яко то есть столъ отца моего переже былъ». И тако размысливъ, посла по Святополка Турову, а самъ иде ЧернЂгову, а Ростнславь Переяславлю. И минувши Велику дни, и прішедше празднЂй недЂли, день антипасхы, мЂсяца апріля 24.

У літо 6600 [1092]. Предивне чудо було в Полоцьку: тут вночі з'явилися привиди, стогнали опівночі, як люди, шниряли біси вулицями. Коли хто із хоромів виходив, щоб побачити, відразу ж був бісами непомітно уражений і від того помирав, і ніхто не насмілювався виходити з хоромів. Після цього почали [біси] вдень з'являтися на конях, і не було видно їх самих, але видно було копита їхніх коней. І так уражали людей в Полоцьку і його області. Тому і люди говорили: «Мертві б'ють половчан». Почалося це знамення від Друцька.

У ці времена було знамення в небесах: наче круг був посеред неба величезний.

У це ж літо засуха була, неначе вигоріла земля, і багато лісів самі загорялися, і болота. Багато знаменій було на землі, і нашестя велике було половців звідусюди, і взяли три городи: Посічень, [Переволоку], Прилуки, і багато сіл звоювали.

У це ж літо воювали половці ляхів з Василем Ростиславичем.

У це ж літо помер Рюрик, син Ростиславів.

У ці ж времена багато людей вимерло від різних хвороб; як говорили'продавці хрестів, від Пилипового дня до м'ясопусту [продали] сім тисяч [хрестів]. Було ж це за гріхи наші, оскільки умножалися гріхи наші і неправди, це ж наслав на нас Бог, наказуючи нам покаятися і утримуватися від гріха і заздрощів, від -інших злих вчинків неприязних.

В літо 6601 [1093], індикта в перше літо. Помер князь Всеволод, син Ярославів, внук Володимирів, місяця квітня в 13-й день, а похоронили 14-го. Був тоді страсний тиждень, і день був тоді - великий четвер. У цей день поклали його в гріб у великій церкві святої Софії. Цей благовірний князь Всеволод змалечку любив правду, і дбав про убогих, і виявляв повагу до єпископів і пресвітерів, особливо ж любив чорноризців і обдаровував їм усім потрібним. Він і сам стримувався від п'янства і похоті, за що любив його і батько, який говорив до нього: «Сину мій! Благо тобі, що чую про твою покірливість, і радію, що ти заспокоюєш старість мою. Якщо Бог дасть тобі прийняти владу столу мого, після братів твоїх, по праву, а не насильством, то коли Бог забере тебе з цього світу, то тут ляжеш, де я, біля гробу мого, тому, що люблю тебе більше братів твоїх». 1 збулися слова батька його, що казав був: одержав він стіл батька свого після всіх братів, після смерті брата свого сів княжити у Києві, багато горя зазнав, більше, ніж коли княжив у Переяславі. Коли він княжив у Києві, багато гризоти завдавали племінники його, які стали досаджати йому, домагаючись волості, один цієї, а той другої. І він, щоб примирити їх, роздавав волості їм. Серед цих гризот постали і недуги його, і приспіла до нього й старість. І почав він любити розум юних і радитися з ними, от і почали вони викликати в нього незадоволення своєю старою дружиною, і люди не могли добитися суду княжого, і почали тівуни грабувати його, людей продавати, а він, через хвороби свої, не знав цього. Коли ж сильно розхворівся, послав він за сином своїм Володимиром у Чернігів. І коли прийшов Володимир і побачив 'батька хворого, плакав дуже. І в присутності Володимира і Ростислава, сина свого молодшого, коли прийшов час, відійшов тихо і покірно і приєднався до предків своїх, живши в Києві літ п'ятнадцять, і в Переяславі літо, і в Чернігові літо. Володимир же, оплакавши його з Ростиславом, братом своїм, прибрали тіло його. Зібралися єпископи, ігумени з чорноризцями, і попи, і бояри, і простії люди і, взявши тіло його, з належними піснеспівами поклали у святій Софії, як уже сказали раніше.

Володимир же почав розмишлять, кажучи: «Коли я сяду на стіл батька свого, то доведеться воювати із Святополком, оскільки стіл [київський] раніше належав його батькові». І, так розмисливши, послав до Турова за Святополком, а сам пішов у Чернігів, а Ростислав у Переяслав. І коли минув Великдень і святковий тиждень, в день антипасхи місяця квітня 24.

Начала Святополча Кіе†княженья.

Начало княженья Святополча у КиевЂ.

Приде Святополкъ Киеву; изидоша противу ему Кияне с поклономъ, і прияша с радостью, і сЂде на столЂ отца своего и стрыя своего.

В се же время поидоша ПоловцЂ на Рускую землю; слышавше, яко умерлъ есть Всеволодъ, послаша послы къ Святополку о мирЂ. Святополкъ же не здума с болшею дружиною отнею и стрыя своего, но свЂтъ створи с пришедшими с нимь, ізоімавъ послы всажа въ погребъ; слышавше же се ПоловцЂ, почаша воевати; и прнидоша ПоловцЂ мнози, і оступиша Торъчьский градъ. Святополкъ же слышавъ ПоловцЂ, посла прося мира, і пустиша по землЂ воююще. Святополкъ же нача сбирати воЂ, хотя на нЂ. І рЂша ему мужи смысленЂи: «не кушайся противу имъ, яко мало имаши вои». Онъ же рече имъ: «имЂю отрокъ своихъ 8 сотъ, иже могуть противу имъ стати». Начаша же друзии несмысленЂи молвити: «поіди, княже»; смысленыи же глаголаху: «аще бы пристроилъ 8 тысящь, не лихо ти есть, наша земля оскудила есть отъ ратий и продажь; но пошлися къ брату своему Володимеру, дабы ти помоглъ». Святополкъ же послуша ихъ, і посла к Володимеру, дабы помоглъ ему; Володимеръ же собра вои свои, и посла по Ростислава, брата своего, до Переяславля, веля ему помогати Святополку. Володимеру же пришедшю Киеву, и совокупися у святаго Михаила, и взяста межи собою распрЂ и которы; и уладившася, цЂловаста крестъ межи собою. А Половцемъ воюющимъ по землЂ, и рЂша ему мужЂ смысленЂи: «почто вы распрю имата межи собою? а погании губять землю Рускую; послЂдЂ ся смирита, а нынЂ поидита противу имъ, любо с миромъ, любо ратью». Володимеръ же хотяше мира, Святополкъ же хотя ратью; и поиде Святополкъ, и Володимеръ, и Ростиславь къ ТрЂполю. И приидоша ко СтугнЂ. Святополкъ же, и Володимеръ, и Ростиславъ съзваша дружину свою на свЂтъ хотяче поступити чересъ рЂку; и начаша думати. И глаголаше Володимеръ; «яко сдЂ стояще чересъ рЂку, угрозЂ сей, створимъ миръ с ними»; и присташа свЂту сему смысленЂи мужи, Янь и прочіи. Кияне же не восхотЂша свЂта сего, но рекоша: «хощемъ ся бити; поступимъ на ону сторону рЂкЂ»; излюбиша свЂт[ъ] ось, и преидоша Стугну рЂку; бЂ бо тогда наводнилася велми. Святополкъ же, и Володимеръ, и Ростиславъ исполчившеся, поидоша; на десной сторонЂ Святополкъ, а на шюеЂ Володимеръ, а посередЂ Ростиславъ; і минувше Треполь, проидоша валъ. И се ПоловцЂ идяху противу, и стрЂлци противу пред ними; нашимъ же ставшимъ межи валома, і поставиша стяги своя, и изидоша стрилци из валу; и Половци пришедше к валови, поставиша стяги своя, налягоша первое на Святополка, и възломиша полкъ его, Святополкъ же стояше крЂпко, и побЂгоша людье, не терпяще ратныхъ противленья; і послЂже побЂже Святополкъ. И налегоша на Володимера, і бысть брань люта; и побЂже и Володимеръ с Ростиславомъ и вои его. И прибЂгоша к рЂцЂ СтугнЂ, и въ бродъ Володимеръ с Ростиславомъ, и нача утапати Ростиславъ передъ очима Володимеровыма; и хотЂ подхватити брата своего, и мало не втону самъ; и тако утопе Ростиславъ, сынъ Всеволожь. Володимеръ же пребредъ рЂку с маломь дружины, мнози же падоша отъ полка его, и боярЂ его туто падоша; і пришедъ на ону сторону ДнЂпра, плакася по братЂ своемъ и по дружини своей; иде ЧернЂгову печаленъ велми. Святополкъ же убЂже въ Треполь и затворися ту, і бЂ до вечора, и в ту нощь приде Кыеву. Половци же видивше се, пустиша по землЂ воююче, а друзии узъвратишася к Торочьскому. Си же ся злоба соключи въ день святаго Възнесенья Господа нашего Ісуса Христа, мЂсяца маия 26. Ростислава же искавше обрЂтоша и в рЂцЂ; и вземше и принесоша и Кыеву, і плакася по немь мати его, і всі людье плакаша по немь повелику, уности его ради; и собрашася епископы и попо†і чернорисцЂ, и пЂсни обычныя пЂвше, и положиша [и] въ церкви святоЂ СофьЂ, у отца своего.

Початок Святополкового в Києві князювання

Початок княження Святополка в Києві

Прийшов Святополк у Київ. Вийшли йому назустріч кияни з поклоном і прийняли з радістю. І сів на столі батька свого і стрия свого.

У це ж врем'я пішли половці на Руську землю, почувши, що помер Всеволод, послали вони послів до Святополка, пропонуючи заключити мир. Святополк же, не порадившися з більшою дружиною батька і стрия свого, але порадився із тими, хто прийшов із ним, схопив послів і посадив у погріб. Почувши про це, половці почали воювати. І прийшла половців безліч, і обступили вони город Торчеськ. Святополк же, як почув про половців, послав просити миру, а вони пустились [по Руській] землі воювати. Святополк же почав збирати воїв, щоб іти на половців. І сказали йому мужі розсудливі: «Не спокушайся іти проти них, як мало воїв маєш». Він же рече їм: «Маю отроків у себе вісімсот, які можуть супроти них стати». А другі нерозсудливі почали говорити: «Іди, княже». Розумні ж говорили: «'Коли б ти зібрав вісім тисяч, не було б біди. Наша земля обідніла від воєн і поборів. Але звернися до брата свого Володимира, аби допоміг тобі». Святополк же послухав їх і послав до Володимира, щоб той допоміг йому. Володимир же зібрав воїв своїх і послав по Ростислава, брата свого, в Переяслав, звелівши йому помагати Святополку. Володимир же прийшов у Київ і зустрівся [із Святополком] біля святого Михайла, і затіяли між собою сварки і незгоду, а домовившись, цілували хрест між собою. А половці продовжували воювать [Руську] землю, і сказали йому мужі розумні: «Чого ви сваритеся між собою? А погані гублять землю Руську. Потім помиритеся, а нині підіть проти них або з миром, або війною». Володимир бажав миру. Святополк же хотів воювати. І пішли Святополк, і Володимир, і Ростислав до Трипілля. І прийшли до Стугни. Святополк же, і Володимир, і Ростислав скликали дружину свою на раду, маючи намір перейти через ріку. І почали думать. І сказав Володимир: «Доки стоїмо тут під прикриттям ріки такою угрозою, заключимо мир з ними». І пристали на цю раду розумні мужі, Янь і інші. Кияни ж не прийняли цієї поради, а сказали: «Хочемо битися, перейдемо на той бік річки». І полюбилась рада, і перейшли Стугну ріку, а була вона тоді вельми повновода. Святополк же, і Володимир, і Ростислав, приготувавши дружини до бою, пішли. З правого боку ішов Святополк, з лівого - Володимир, а посередині - Ростислав. І, поминувши Трипілля, пройшли вал. І от половці пішли назустріч із стрільцями попереду. Наші ж стали поміж валами, поставили стяги свої і рушили стрільці із валу. І половці, підійшовши до валу, поставили стяги свої і налягли найперше на Святополка і зламали полк його. Святополк же стояв твердо, але люди його побігли, не витримавши натиску половецьких військ, і останнім побіг Святополк. І налягли на Володимира, і була битва люта. І побіг і Володимир із Ростиславом і вої його. І прибігли до ріки Стугни і [кинулися] вбрід Володимир із Ростиславом, і став тонути Ростислав на очах у Володимира. І хотів Володимир підхопити брата свого, і трохи не втонув і сам. І так утонув Ростислав, син Всеволодів. Володимир же перебрів ріку із рештками дружини, бо більшість полку його полягла, і бояри його тут полягли. І перебрався на цей бік Дніпра, оплакав брата свого і дружину свою, пішов вельми печальний у Чернігів. Святополк же утік у Треполь і закрився там, і був до вечора, і в ту ж ніч прийшов до Києва. Половці ж, коли побачили це, кинулися по [Руській] землі воювати, а другії повернулися в Торчеськ.

Приключилася ця біда в день святого Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа, місяця травня 26. Ростислава ж шукали і знайшли його в ріці і, взявши, принесли його до Києва, і плакала за ним мати його, і всі люди плакали дуже за ним через юність його. І зібралися єпископи, і попове, і чорноризці, і належні піснеспіви відспівали, і поклали його в церкві святої Софії біля батька свого.

Половцемь же осЂдяще Торочьский, противящемъ же ся Торокомъ и крЂпко борющимъ ізъ города, убиваху многы отъ противныхъ, Половци же начаша налЂгати, отоймати воду, ізнемогати начаша у городЂ людье жажою водною [и] гладомъ. I прислаша Торци къ Святополку, глаголюще: «аще не пришлеши брашна, предатися имамы» Святополкъ же пославъ, и не бЂ. лзЂ украстися в городъ, множества [ради] ратныхъ. И стояше около города недЂлъ 9, и раздилишася на двое: едини сташа у града, рать борющю, а друзии поидоша Кыеву, и пустиша на воронь межи Кыевъ и Вышегородъ. Святополкъ же выиде на Желяню, и поидоша обои противу собЂ, и ступишася, и укрЂпися брань, побЂгоша наши предъ иноплеменнЂкы, и падаху язвенЂи, предъ врагы нашими, и мнози погибоша и быша мертви, паче неже во Треполя. Святополкъ же приде Кыеву самъ третЂй, а ПоловцЂ узъвратишаяся к Торочкому; і быша же си злая мЂсяца июля 23. Наутрея же, въ 24, у святою мученику Бориса и ГлЂба, бысть плачь великъ у городЂ, грЂхъ ради нашихъ великихъ, за умноженье безаконий нашихъ. Се на ны Богъ пусти поганыя, не милуя ихъ, но иасъ казня, да быхомъ ся востягнули отъ злыхь дЂлъ; симь казнить ны нахоженьемь поганыхъ, се бо есть бо батъгъ Божий, да нЂколи смірившеся успомянемся отъ злаго пути. Сего ради во праздникы Богъ намъ наводить сЂтованье: якоже ся створи в се лЂто первое зло на Вознесенье, у Треполя, 2 у на празникъ Бориса и ГлЂба, иже есть праздникъ новой Рускый. Сего ради Пророкъ глаголаше: и прЂложю праздникы ваша у плачь и пЂсни ваша в рыданье Створи бо ся плачь великъ у землЂ нашей, и опустЂша села наша и городЂ наши, і быхомъ бЂгающе и предъ враги нашими. Якоже и Пророкъ глаголаше: падете предъ враги вашими, и поженуть вы ненавидящеи васъ, и побЂгнете никомуже не женющю по васъ: і скрушу руганье гордтліья вашего, и будеть во тщету крЂпость ваша, и биеть вы приходяй мЂчь, и будеть земля ваша пуста, дворЂ ваши пустЂ будуть, яко вы злі есте и лукавЂ, и азъ поиду к вамъ яростью лукавою, глаголеть Господь Богъ святый Израилевъ. Ибо лукавии сынове Измаилове пожигаху села і гумьна, і мьноги церкви запалиша огнемь, да не чюдиться никтоже о сЂмь: идеже множество грЂховъ, ту всякого видЂнья показанье. Сего ради вселеньная продасться, сего ради гнЂвъ простреся, сего ради земля мучена бысть: ови ведутся полоненЂ, а друзии посЂкаеми бывають, друзии на месть даеми бывають, і горкую приемлюще смерть, друзии трепещуть зряще убиваемыхъ, другии гладомъ умориваеми и водною жажею; едино прЂщенье, едина казнь, многовЂщныя имуще раны, и различныя печали и страшныя мукы, ови вязани и пятами пьхаеми, і на морозЂ держими і вкаряеми; и се пристраннЂ и страшнЂи, яко на хрЂстьяньсцЂ родЂ страхъ н колибанье и бЂда упространися. Право и достойно, тако да накажемся, і тако собЂ вЂру имемъ, кажеми есмы: подобаше бо намъ в руцЂ преданымъ быти языку страньну и безаконьну и лукавнейшю, паче всея земля. РцЂмь велегласно: праведенъ еси, Господи, и праведнЂ суди твои. РцЂмь по оному разбойнику: мы достойная яже сдЂяхомъ и прияхомъ. РцЂмь съ Иевомъ; якоже Господеви любо, тако и бысть; буді имя Господне благословено у вЂкы. Да нахоженіемъ поганыхъ мучими, владыку познаемъ, егоже мы прогнЂвахомъ: прославлени бывше [не прославихомъ, почтени бывше] не почтохомъ, освятивьшеся, не разумЂхомъ, куплени бывше, не поработахомъ, породившеся, не яко отца постыдихомся. СогрЂшихомъ і казнимы есмы, якоже согрЂшихомъ, тако и стражемъ: і градЂ вси опустЂша, і переидЂмъ поля, ідЂже пасома быша стада конЂ, овцЂ і волове; се все тще нынЂ видимъ, нивы порожьше стоять звЂремъ жилища быша. Но обаче надЂемься на милость Божью: казнЂть бо ны добрЂ благый Владыка, и [не] по безаконью нашему створи намъ і [не] по грЂхомъ нашимъ въздалъ есть намъ; тако подобаеть благому ВладыцЂ казати ны по множеству грЂховъ. Тако Господь створи намъ: падшая уставить, Адамле преступленье прости, баню нетлЂнья дарова, свою кровь за ны излья. Якоже ны відЂ неправо прЂбывающа, нанесе намъ сущюю рать и скорбь, да хотяще и не хотяще и всяко в будущий вЂкъ обрящемь милость і лготу отъ мукы, не мьстить бо Господь двойчЂ о томь. О неизреченьному человЂколюбью! якоже видити ны неволею к собЂ обрящающася: тмами любовь яже к намъ! понеже хотяще уклонитися отъ заповидЂ его, се уже не хотяще терпимъ с нужею, и понеже неволею, се уже волею. КдЂ бо бЂ тогда умиленье в насъ? нынЂ же вся полна суть слезъ. КдЂ бЂ в насъ уздыханье? нынЂ же плачь по всимъ улицамъ умножися, ізбьеныхъ ради, иже избиша безаконнЂи. ПоловцЂ воеваша много и възвратишася к Торъческому, изнемогоша людье въ градЂ отъ глада, и предашася ратнымъ; ПоловцЂ же, приемьше градъ, запалиша огнемь, и люди разділиша и ведоша я у вежЂ к сердоболямъ своимъ и сродникомъ своимъ. Мучими зимою, и оцЂпляемЪ у алъчбЂ и в жажЂ, і в бЂдЂ побледЂвше лицн, и почернивше телесы; незнаемою страною языкомъ іспаленомъ, нази ходяще и босЂ, ногы имуще избодены терньемь. Съ слезами отвЂщеваху другъ другу, глаголюще: «азъ бЂхъ сего города», а другии: «азъ сего села»; і тако съвъспрошахуся со слезами, родъ свой повЂдающе, очи възводяще на небеса к Вышнему, вЂдущему тайная. Да никто же дерзнеть рещи: яко ненавидіми Богомь есмы! Кого бо Богъ тако любить, якоже насъ узлюбилъ есть? кого бо тако почтилъ есть, якоже насъ прославилъ есть і възнеслъ есть? никого же. Імъже паче ярость свою уздвиже на ны, якоже паче всихъ [почтени бывше, горЂе всЂхъ съдЂяхомъ грЂхы, якоже паче всЂхъ] просвЂщени бывше, і Владычию волю вЂдуще і презрЂвше, въ лЂпоту паче инЂхъ казнимы есмы. Се бо азъ грЂшный многа и часто Бога прогнЂвахъ, і часто согрЂшая бываю по вся дни.

В се же лЂто преставися Ростиславъ, сынъ Мьстиславль, внукъ Изяславль, мЂсяца октября въ I; а погребенъ бысть мЂсяца ноября въ 16, въ церкви святыя Богородица Десятиньныя.

Коли ж половці обсіли Торчеськ, торці чинили опір і завзято боролися з города, вбиваючи багато ворогів. Половці ж почали налягати, відвели воду, і люди в городі стали знемагати від спраги й голоду. І прислали торці до Святополка сказати: «Якщо не пришлеш їди, змушені будемо здатися». Святополк же послав, але не було змоги прокрастися в город, бо навколо було безліч ратних. І стояли біля города дев'ять тижнів, і розділилися надвоє: одні стали біля города, з військом б'ючись, а другі пішли до Києва і вчинили набіг між Києвом і Вишгородом. Святополк же вийшов на Желаню, і пішли обидва війська одне проти другого, і зійшлися, і розгорілася битва. І побігли наші від чужинців, і падали, зранені ворогами нашими, і багато загинуло, і впали мертві, більше, ніж біля Треполя. Святополк же прийшов у Київ сам-третій, а половці повернулися до Торчеська. І сталася ця біда місяця липня 23. На ранок же 24-го, в день святих мучеників Бориса і Гліба, стояв плач великий у городі через гріхи наші великі, через побільшення беззаконня нашого. Це на нас Бог наслав поганих, не їх милуючи, а нас караючи, щоб ми відсахнулися від злих справ, так карає нас нашестям поганих, бо це батіг Божий, щоб ми, опам'ятавшись, утримувалися від злого шляху. Цього ради в празники Бог нам наводить тужбу, так як перше зло в це літо вчинив на [свято] Вознесіння, біля Трипілля, а друге - на свято Бориса і Гліба, а це нове свято руське. Цього ради пророк сказав: «Оберну свята ваші у плач, а пісні ваші - в ридання». Стався-бо плач великий на нашій землі, і опустіли села наші і городи наші, і тікали ми від ворогів наших [у святкові дні]. Про це і пророк говорить: «Впадете перед ворогами вашими, і поженуть вас ті, що ненавидять вас, і побіжите, ніким не гнані»; «і сокрушу пиху вашої сили, і стане в ніщо міць ваша, і битиме вас захожий меч, і опустіє земля ваша, і опустіють двори ваші, бо ви злі і лукаві, і я прийду до вас із лютістю лукавою». Так говорить Господь Бог святий Ізраїлів. Бо лукавії сини Ізмаїлови палили села і токи, і багато церков спалили вогнем, і нехай ніхто не дивується цьому: «Де безліч гріхів, там і видовища всілякого покарання». Через це і вселенна була зраджена, через це і гнів послався, через це і народ на муки відданий: одних у полон ведуть, а других убивають, а інших на кару віддають, і вони гірку смерть приймають, другії - тремтять, бачачи тих, що вбивають, інших же голодом і спрагою морять. Одна загроза, одна кара, що різноманітні має рани і різні печалі, і страшні муки тих, кого зв'язують і п'ятами б'ють, на морозі тримають ї мордують. І це тим дивніше і страшно, що на християнський рід страх, і сумніви, і нещастя поширились. Справедливо і заслужено, хай будемо покарані, і у те віритимемо, коли будемо покарані: випадає нам «потрапити в руки ворогу чужоземному, найбеззаконнішому і найпідступнішому з-посеред усіх народів». Речемо велемовно: «Праведний ти, Господи, і справедливі судді твої». Речемо за прикладом того розбійника: «Ми заслужене за діла свої отримали». Говоримо разом з їовом: «Як Господу любо, так і трапилося. Хай буде ім'я Господнє благословенне в віках». Через нашестя поганих і завдані ними муки пізнаємо Владику, якого ми прогнівили: ми були прославлені - і не прославили його, пошановані були - і не пошанували його, просвітились - і не зрозуміли, куплені були - і не попрацювали, народилися - і засоромилися, наче він і не батько. Согрішили - і покарані, як согрішили, так і страждаємо: і городи всі опустіли, і перейдемо поля, де паслися стада - коні, вівці і воли,- і нічого цього нині не бачимо, ниви стоять порослі і стали пристанищем для звірів. Але, одначе, сподіваємося на милість Божу: карає-бо нас тяжко добрий Владика. І не за нашим беззаконням зробив нам, а за гріхи наші воздав нам. Так подобає доброму Владиці карати нас за численні гріхи.

Так Господь зробив нам: упалих підняв, Адамів злочин простив, маківку нетлінності подарував, свою кров за нас пролив. Оскільки бачить нас неправедно живущих, наслав на нас цю війну і скорботу, щоб і ті, що хочуть, і не хочуть, і всякий в будучині знайшли милість і полегшу від муки, не помщається-бо Господь подвійно за те саме. О несказанне людинолюбство, оскільки бачив нас, що невільно до нього зверталися: безмежна його любов до нас! Адже хотіли ми ухилитися від заповідей його, а от тепер уже хоча й не хочемо, а терпіти змушені, і хоча й приневолені, терпимо уже з власної волі. Хіба була тоді у нас розчуленість? А нині всі сповнені сліз. Хіба була у нас жалісливість? А нині плач на всіх вулицях стоїть за вбитими, яких згубили беззаконники.

Половці розбійничали довго і повернулися до Торчеська. Обезсиліли люди в городі з голоду і здалися нападникам. Половці ж, захопивши город, запалили вогнем, а людей розділили і повели їх у вежі до сердоболів своїх і родичів своїх. Змучені зимою, сковані, голодні і спраглі, і з поблідлими в нещасті лицями, і почорнілі тілом, у чужій землі, із запаленими язиками, йшли, голі і босі, маючи зранені терням ноги. Із сльозами відповідали одне одному, промовляючи: «Я був з цього города», а другий: «Я з цього села». І так, перемовляючись, із сльозами, розповідали про рід свій, зводили очі на небеса до Всевишнього, знаючого тайне. Хай ніхто не посміє сказати, що Бог ненавидить нас! Бо кого ще так любить Бог, як нас возлюбив? Кого ще так пошанував, як нас: прославив і возніс? Нікого! Через те найбільше гнів свій підніс до нас, що більше за інших пошановані були, а найгірші гріхи содіяли, що більше за інших освічені були і волю Владики знали, а зневажили її красу. І за це більше за інших, покарані. Ось і я, грішний, дуже і часто гніваю Бога, і часто буває, що грішу повсякдень.

У це ж літо помер Ростислав, син Мстиславів, внук Ізяславів, місяця жовтня з перший [день]. А похоронили його місяця листопада в шістнадцятий [день], у Десятинній церкві святої Богородиці.

В лЂто 6602. Створи миръ с ПоловцЂ Святополкъ, і поя жену, дщерь Тугортоканю, князя Половецьскаго

Того же лЂта Олегъ приде с ПоловцЂ іс Тмутороканя, и прииде к Чернигову, Володимерь же затворися в городЂ, Олегъ же прииде ко граду и пожьже около града, і манастыри пожьже; Володимеръ же створи миръ со Олгомъ, и иде из города на столъ отень до Переяславля, а Олегъ вниде в городъ отца своего. ПоловьцЂ же начаша воевати около Чернигова, Ольго†не возбраняющю, 6Ђ бо самъ повелЂлъ имъ воевати. Се уже третье наведе Олегъ поганыя на Рускую землю; его же грЂха дабы и Богъ простилъ, понеже много хрестьянъ ізъгублено бысть, а другее полонено бысть и расточено по землямъ.

В се же лЂто приідоша прузи на землю Рускую, мЂсяца августа въ 16, і поядоша всяку траву и многа жита; і не бЂ сего слышано во днехъ первыхъ в землЂ Руской, якоже видиста очи наши за грЂхи наша.

В се же лЂто преставися епископъ ВолодимерьскЂй Стефанъ, мЂсяца априля въ 27, въ 6 часъ нощи, бывшу преже ігумену Печерьскаго манастыря.

В лЂто 6603. Идоша ПоловцЂ на ГрЂкы съ Девьгеневичемь, і воеваша на Грекы; а царь я Девьгеневича і ослЂпЂ.

В се же лЂто приидоша ПоловцЂ, Ітларь, Китанъ, к Володимеру на миръ; і приде Итларь у городъ Переяславль, а Китанъ ста межи валома с вои, и вда Володимерь сына своего Святослава Китанови у таль, а Итларъ бысть въ градЂ с лучшею дружиною.

В се же время пришелъ Славятя іс Киева отъ Святополка к Володимеру, на нЂкое орудье; и начаша думати дружина Ратиборова чадь съ княземь Володимеромъ о погубленЂ Итларевы чади. Володимеру же не хотящю сего створити, глаголющю ему: «како могу се азъ створити, ротЂ с ними ходивъ?» ОтвЂщавше же дружина, рекоша Володимеру: «княже, нЂсть ти в томъ грЂха; привелъ ти Ђ Богъ в руцЂ твои, чему онЂ к тобЂ всегда ротЂ ходяще, губять землю Рускую и кровь хрестьяньску проливають беспрестани». И послуша ихъ Володимерь; в ту нощь посла Володимерь Славяту с нЂколкимъ дружиною и с Торыкы, межи вала; выкрадше первое Святослава, и потомъ убиша Китана и дружину его всю избиша. Вечеру сущю тогда суботному, а Итлареви в ту ноідь лежащю на синици у Ратибора і не вЂдушу ему, что ся надъ Китаномъ створи в ту ношъ; наутрЂя же в недЂлю, в завьтренЂ сущи години, пристрои же Ратиборъ отроки в оружьи, и ізъбу престави имъ затопити. І присла Володімеръ отрока своего Бандюка по Итлареву чадь, і рече Бяидукъ ко Итлареви: «зоветь вы князь Володимеръ, реклъ тако: обувшеся в теплЂ истъбЂ і завътрокавше в Ратибора, приидЂте же ко мнЂ» И рече Итларь: «тако буди». И яко влЂзоша во истьбу, и запроша я; и вои злЂзъше на изьдбу, и прокопаша истьбу, и тако ЕльбЂхъ Ратиборечь вземъ лукъ свой и наложивъ стрЂлу, вдари Итларя подъ ссрдце, и дружину его всю прострЂляша; и тако злЂ испроверже животъ свой Итларь со дружиною своею, в недЂлю сыропустную, въ 1 часъ дни. Святополкъ же и Володимерь посласта ко Олгови, веляча ему ити съ собою на ПоловьцЂ; Олегъ же обЂщася ити съ нима, и пошедъ, не иде с нима в путь единъ. Святополкъ же и Володимеръ идоста на вежЂ, [и взяста вежи] и полониша скоты, и кони, и вельблюды, и челядь, и приведоста в землю свою; и начаста гнЂватися на Олга, яко не шедшю ему на поганыя с нима И посла Святополкъ и ВолодимерЂ ко Олгови, глаголюща сице: «се ты не шелъ еси с нами на поганыЂ, иже погубиша землю Русьскую; а се у тебе есть Ітларевичь, любо [его] убий, любо дай нама, то есть ворогъ мама и Русьской землЂ» Олегъ же сего не послуша и бысть межи ими ненависть.

В се же лЂто приидоша ПоловцЂ ко Гурьгову, и стояша около его лЂто все, мало не възяша его, Святополкъ же умири я; ПоловцЂ же приидоша за Рось, Гюргевци же выбЂгоша и приидоша къ Кыеву. Святополкъ же повелЂ рубити городъ на Вытечевьскомъ холъмЂ, имя свое нарекъ Святополчь градъ, и повелЂ епискому Мюриму со ГурговцЂ сЂстЂ ту, и Засаковцемъ, и прочимъ о[тъ] нихъ; а Гюргевъ зажгоша ПоловцЂ тощь.

Сего же лЂта исходяча, иде Давыдъ Святославичь из Новагорода къ Смоленьску; НовгородцЂ же идоша Ростову по Мьстислава Володимерича, и поемъше и приведоша и Новугороду, а Давыдови рекоша: «не ходи к намъ». Пошедъ Давыдъ, узворотися и сЂде у СмоленьскЂ опять, а Мьстислазъ сЂде у НовЂгородЂ.

В се же время прииде Изяславъ, сынъ Володимерь, іс Курьска к Мурому; и прияша и МуромьцЂ, и я посадника Олгова.

В се же лЂто приидоша прузЂ, мЂсяца августа 28, и покрыша землю, и бЂ видЂти страшно, идяху к полуношнымъ страиахъ, ядуще траву или проса.

В літо 6602 [1094]. Уклав мир Святополк із половцями і взяв жінку, дочку Тугортокана, князя половецького.

Того ж літа Олег прийшов із Тмуторокані з половцями. І прийшов до Чернігова. Володимир же закрився в городі. Олег же прийшов до города і попалив побіля города, і монастирі попалив. Володимир же уклав мир з Олегом і пішов із города на стіл отчий у Переяслав, а Олег ввійшов у город отця свого. Половці ж почали воювати біля Чернігова. Олег не забороняв їм, бо сам повелів їм воювати. Це вже втретє навів Олег поганих на Руську землю, хай Бог простить йому гріх його, бо багато християн вигублено було, а других у полон взято і розсіяно по [чужих] землях.

У це ж літо прийшла саранча на землю Руську місяця серпня в 16-й [день] і поїла всяку траву і багато жита. І того не чули від днів перших землі Руської, Що бачили очі наші, за гріхи наші.

У це ж літо місяця квітня в 27-й [день] о шостій годині ночі помер єпископ Володимирський Стефан, який раніше був ігуменом Печерського монастиря.

В літо 6603 [1095]. Ходили половці на Греки із Девгеневичем. І воювали на Греки, а цар [грецький] захопив Девгеневича і осліпив.

У це ж літо прийшли половці, Ітлар і Китан, до Володимира миритися. І прийшов Ітлар у город Переяслав, а Китан став між валами з військом. І дав Володимир сина свого Святослава у заложники Китанові, а Ітлар перебував у городі з луччою дружиною.

У це ж врем'я прийшов Слав'ята із Києва від Святополка до Володимира у якійсь справі. І почала думати дружина Ратиборових чад з князем Володимиром, як винищити Ітларових чад. Володимир не хотів цього робити, кажучи: «Як я можу це зробити, коли поклявся йому?» У відповідь дружина сказала Володимирові: «Княже, не буде тобі з тому гріха. Привів їх сам Бог у руки твої. Чому вони завжди, давши клятву тобі, гублять землю Руськую і кров християнську проливають безперестанно».

І послухав їх Володимир, і в ту ж ніч послав Володимир Слав'яту з невеликою дружиною і з тррками між вали. Найперше викрали Святослава, а потім убили Китана і всю його дружину перебили. Був тоді суботній вечір, а Ітлар у ту ніч спав у Ратибора на сіннику і не знав сам, що зробили з Китаном у ту ніч. Ранком у неділю, в години заутрені, приготував Ратибор отроків в оружжі і наказав їм натопити хату. І прислав Володимир отрока свого Бандюка за їтларевими чадами. І рече Бандюк Ітларові: «Кличе вас князь Володимир, сказав так: «Взуєтеся в теплій хаті, поснідаєте в Ратибора і приходьте до мене». І рече Ітлар: «Так буде». І як тільки ввійшли в хату, і заперли їх. І вилізли вої на хату, і проробили діру, і тоді Ельбіх Ратиборич узяв лук свій, і наклав стрілу, ударив Ітлара під серце, і дружину його всю перестріляли. І так безславно закінчив життя своє Ітлар із дружиною своєю в сиропусну неділю о 1 годині дня. Святополк же і Володимир послали до Олега, наказуючи йому іти з ними на половців. Олег же пообіцяв іти з ними і, виступивши, не пішов із ними одним шляхом. Святополк же і Володимир пішли на вежі, і взяли їх, і захопили худобу, і коні, і верблюди, і челядь, і привели у землю свою. І почали гніватися на Олега, що не пішов із ними на поганих. І послали Святополк з Володимиром до Олега, кажучи таке: «От ти не пішов з нами на поганих, що розорили землю Руську, а ще й маєш у себе Ітларевича. Або вбий його, або дай нам, то ворог наш і Руської землі». Олег же їх не послухав, і була між ними вражда.

У це ж літо прийшли половці до Гургова і простояли біля нього все літо, і ледве не захопили його. Святополк же замирив їх. Половці ж прийшли за Рось, а гургівці вибігли і прийшли в Київ. Святополк же повелів закладати город на Витичівському горбі, і назвав його своїм іменем - Святополків град, і повелів єпископу Мюриму із гургівцями сісти тут, і засаківцям і іншим із других городів. А Гургів опустілий запалили половці.

Наприкінці цього ж літа пішов Давид Святославич із Новгорода до Смоленська. Новгородці ж пішли в Ростов за Мстиславом Володимиричем і, взявши його, привели в Новгород, а Давидові сказали: «Не ходи до нас». І пішов Давид, повернувся і сів у Смоленську знову, а Мстислав сів у Новгороді.

У це ж врем'я прийшов Ізяслав, син Володимирів, із Курська до Мурома. І прийняли його муромці, і захопив він посадника Олегового.

У це ж літо прийшла саранча, місяця серпня 28, і покрила землю, і було дивитися страшно. Ішла вона в північні землі, пожираючи траву і просо.

В лЂто 6604. Святополкъ и Володимеръ посласта к Олгови, глаголюща сице: «поиди Кыеву, ать рядъ учинимъ о Руской земьлЂ предъ епископы, игумены и предъ мужи отець нашихъ, и передъ горожаны, дабы оборонили землю Русьскую отъ поганых». Олегъ же усприемъ смыслъ буй и словеса величава, рече сице: «нЂсть лЂпо судити [мене] епископомъ и черньцемъ, или смердомъ»; и не восхотЂ ити къ братома своима, послушавъ злыхъ свЂтникъ. Святополкъ же и Володимеръ рекоста к нему: «да се ты ни на поганыя идеши с нама, ни на думу, тоть и ты зло мыслиши на наю и помотати хощеши поганымъ; а Богъ промежи нама будеть». Святополкъ же и Володимеръ идоста на Олга къ Чернигову; і выбЂже Олегъ іс ЧернЂгова, мЂсяца маия въ 3 день, в суботу. Святополкъ же и Володимеръ гнаста по нЂмь, Олегъ же вбЂже въ Стародубъ и затзорися ту; Святополкъ же и Володимеръ оступиста [и] у городЂ, и бьяхуся из города крЂпко, а си приступаху къ граду, и уязвенЂ бываху мнозЂ отъ обоиихъ; и бысть межи ими брань люта, и стояша около града дни 30 и 3, и изнемагаху люди в городЂ. И выиде Олегъ из города, хотя мира, и вдаста ему миръ, рекуще сице: «нди къ брату своему Давыдови, и приидита къ Кыеву на столъ отець нашихъ и дЂдъ нашихъ, яко то есть старЂй в землЂ нашЂй Кыевъ, и ту достоить намъ снятися и порядъ положити». Олегъ же обЂіцася створити, и на семь цЂловаша хрестъ.

В літо 6604 [1096]. Святополк і Володимир послали до Олега, кажучи таке: «Приходь у Київ, та укладемо договір про Руську землю у присутності єпископів, ігуменів, і з мужами батьків наших, і з горожанами, щоб боронити землю Руську від поганих». Олег же, сповнившись розумом зухвалим і словами зарозумілими, сказав таке: «Не добре мене судити ні єпископам, ні ченцям, ні смердам». І не захотів іти до "братів своїх, послухавши злих порадників. Святополк же і Володимир сказали про нього: «Так от ти ні на поганих не ходиш із нами, ні на думу до нас, то і ти недобре проти нас замишляєш і помагати хочеш поганим. Хай Бог розсудить нас». Святополк же і Володимир пішли на Олега в Чернігів. І вибіг Олег із Чернігова місяця травня в третій день у суботу. Святополк же і Володимир гналися за ним. Олег же вбіг у Стародуб і закрився там. Святополк же і Володимир облягли його в городі, і билися із города завзято, а ці йшли приступом на город, і було багато вражених з обох боків. І була між ними січа запекла, і стояли навколо города тридцять три дні, і знемагали люди в городі. І вийшов Олег із города, благаючи миру. І дали йому мир, сказавши таке: «Іди до брата свого Давида і приходьте в Київ, на стіл батьків наших і дідів наших, бо то найстарший у землі нашій, Київ, і в ньому належить нам зібратися і порядок покласти». Олег же обіцяв так зробити і на цьому цілував хрест.

В се же время прииде Бонякъ с ПоловьцЂ къ Кыеву, у недЂлю, отъ вечера, и повоеваша околъ Кыева, и пожьже на Берестовомъ дворъ княжь.

В се же веремя воева Куря с ПоловцЂ Переяславля, и Устье пожьже, мЂсяца маия 24. Олегъ же выде исо Стародуба вонъ и прииде къ Смоленьску, и не прияша его Смолняне, и иде к Рязаню; а Святополкъ и Володимеръ идоста усвояси.

Того же мЂсяца приде Тугорканъ, тесть Святополчь, къ Переяславлю, мЂсяца маия въ 31, и ста около города, а ПереяславцЂ затворишася в городЂ. Святополкъ же и Володимеръ поидоста на нь, по сЂй сторонЂ ДнЂпра, и приидоста к Зарубу, и туто перебродистася, и не почютиша ихъ ПоловцЂ, Богу схраншю ихъ, исполчившася поидоста к городу; гражанЂ узрЂвше, ради быша, и изидоша к нима, а Половин стояху на оной сторонЂ ТрубЂжа; исполчивъвшеся. Святополкъ же и Володимеръ убредша у ТрубЂшь к Половцемъ, и нача Володимеръ хотЂти порядити дружины, они же не послушаша, но удариша в конЂ къ противнымъ; и се видивше Половци, устремишася на бЂгъ, и наши погнаша у слЂдъ ратныхъ, сЂкуще противныя. СдЂявъ тЂ день Господь спасенье велико, мЂсяца иуля въ 19 день побЂжени быша иноплеменьницЂ, и князь ихъ Тугортъканъ убьенъ бысть, и сынъ его, и инии князи мнози ту падоша; наутрея же налЂзоша Тугоркана мертва, и взя и Святополкъ [акы] цьстя своего и аки врага, и привезъше Киеву и погребоша и на БерестовомЂ на могылЂ, межи путемъ грядущимъ на Берестовое; а другымъ идушимъ в монастырь. Въ 20 того же мЂсяца, въ день пятокъ, въ часъ 1 дне, прииде второе Бонякъ безбожный, шолудивый, отай, хыщникъ, Кыеву внезапу, и мало в городъ не вогнаша Половци, и зажгоша по пЂску около города, и увратишася на монастырЂ, і пожгоша манастырь Стефанечь, деревнЂ, и Германечь. І приидоша на манастырь Печерьскый, намъ сущимъ по кЂльямъ почивающимъ по заутрени, и кликоша около макастыря, и поставиша 2 стяга предъ вороты манастырьскыми, намъ же бЂжащимъ за домъ монастыря, а другымъ убЂгшимъ на полатЂ; безбожніи же сынове Измаилеви высЂкоша врата манастырю и устремишася по кЂльямъ, высЂкающе двери, изношаху еже аще обрЂтаху у кЂльи; и посемь всжгоша домъ святыя ВладычицЂ БогородицЂ, и приидоша къ церкви, и зажгоша дверЂ яже ко угу устроенниЂ, и въ вторыя, иже к сЂверу; і влЂзъше у притворъ у гроба Федосьева, и вземьше иконы, зажигашу двери и укаряху Бога и законъ нашь. Богъ же терпяше, и еще бо не скончалися бяху грЂси ихъ и безаконье ихъ; тЂмже и глаголаху: «гдЂ есть Богъ ихъ? да поможеть имъ и избавить я отъ насъ», и ина словеса хулная глаголаху на святыя иконы, насмихающеся, не вЂдуще, яко Богъ казнить рабы своя напастьми и ратьми, да явиться яко злато искушено у горьнилЂ: хрестьяномъ бо многими скорбьми і печальми [подобает] внити въ царство небесное, а симъ поганымъ ругателемъ на семь свЂтЂ пріемшімъ веселье и пространество, а на ономъ свЂтЂ приимуть муку съ дьяволомъ и огнь вЂчный. Тогда же зажгоша и дворъ красный, егоже поставилъ благовЂрный князь Всеволодъ на хол му, иже есть иадъ Выдобычь: то все оканиЂи ПоловцЂ запалиша огнемъ. ТЂмьже и мы, послЂдЂствуюіде Пророку, глаголемъ: Боже мой! положи я, яко коло, аки огнь предъ лицемь вЂтру, иже попалить дубравы, тако поженеши я бурею твоею, исполниши и лица ихъ досаженья; се бо оскверниша и пожгоша святый домъ твой, манастырь Матере твоея, и трупье рабъ твоихъ; убиша бо отъ братья нашея нЂколько оружьемь безбожьнии сынове Измаилеви, пущенни на казнь хрестьяномъ. Аще ли бо си суть отъ пустыня Етривьския, межи въстокомъ и сЂверомъ; ищьло жь есть ихъ колЂнъ 4: Торкмене, и ПеченЂзи, Торци, ПоловьцЂ. Мефедий же свидительствуеть о нихъ, яко 8 колЂнъ пробЂглЂ суть, егда исЂче я Гедеонъ, осмь ихъ бЂжа в пустыню, а 4 исЂче. Друзии же глаголють: сыны Амоновы. НЂсть тако: сынове бо Моавли Хвалисе, а сынове Амонові Болгаре, а Срацини отъ Измаила и творяться Сарини, и прозвана имя собЂ Саракине, рекше: Сарини есмы, ТЂмьже Хвалисе и Болгаре суть отъ дщерью Лотову, иже зачаста отъ отца своего, тЂмже нечисто есть племя ихъ; а Измаило роди 12 сына, отъ нихъ же суть Торъкмени, ПеченЂзи, и Торци, и Половци, иже исходять отъ пустынЂ; и по сихъ 8 колЂнъ къ кончинЂ вЂка наидуть, заклепани в горЂ Олександромъ Макидоньскомь, нечистыя человЂкы.

У це ж врем'я прийшов Боняк із половцями до Києва, в неділю ввечері, і повоював околицю Києва, і спалив двір княжий на Берестовому.

У це ж врем'я Куря з половцями воював Переяслав, і Устя спалив місяця травня 24. Олег же вийшов із Стародуба геть і прийшов у Смоленськ. І не прийняли його смоленці, і пішов він у Рязань. А Святополк і Володимир пішли додому.

У тому ж місяці прийшов Тугоркан, тесть Святополків, до Переяслава, місяця травня в 31 день, і став біля города, а переяславці закрилися в городі. Святополк же і Володимир пішли на нього по цьому [правому] боці Дніпра, і прийшли до Заруба, і тут перейшли вбрід, і не помітили їх половці, бо Бог оберігав. І, приготувавшись до бою, пішли на город. Горожани, побачивши, були раді і вийшли до них, а половці стояли на тому боці Трубежа, зготувавшись до бою. Святополк же і Володимир пішли вбрід через Трубіж на половців. 1 спочатку Володимир хотів вишикувати дружини, вони ж не послухали, а ударили в коней на ворога. І коли це побачили половці, кинулися тікати, і наші погналися вслід за ратними, рубаючи ворогів. Содіяв Господь у той день спасіння велике: місяця липня в дев'ятнадцятий день переможені були чужоплемінці, і князя їхнього Тугортокана було вбито, і сина його, і інших князів багато тут полягло. Ранком знайшли Тугоркана мертвого. І взяв його Святополк як тестя свого і як ворога, і привіз до Києва і похоронив його на могилі в Берестовому, між дорогами, що розбігаються одна на Берестове, а друга - в монастир. А 20-го того ж місяця, в п'ятницю, о першій годині дня, прийшов удруге до Києва Боняк безбожний, шолудивий, потайки, як хижак, несподівано, і трохи в город не ввігналися половці. І запалили пониззя біля города, і повернули на монастирі, і спалили Стефанів монастир, села і Германів. І прийшли до монастиря Печерського, коли ми в келіях після заутрені відпочивали, і вигукували побіля монастиря, і поставили два стяги перед воротами монастирськими, а ми втікали поза монастир, а інші втікали на дзвіниці. Безбожні ж сини Ізмаїлови вирубали ворота монастирські і кинулися по келіях, вирубуючи двері, виносили все, що знаходили в келіях, а після цього запалили дім святої Владичиці Богородиці, і прийшли в церкву, і запалили південні двері, і другі, що з півночі, і влізли у притвор, де гроб Федосіїв, і, взявши ікони, підпалили двері, і оскверняли Бога і закон наш. Бог же терпів, ще-бо не настав кінець гріхам їхнім і беззаконню їхньому, а тому і говорили: «Де їхній Бог? Хай допоможе їм і захистить їх від нас». І іншими словами хулу говорили на святі ікони, насміхаючися і не знаючи, як Бог карає рабів своїх напастями і війнами, щоб ставали вони як золото, в горнилі випробувань: адже християнам через безліч скорбот і печалей належить ввійти в царство небесне, а цим поганим хулителям, які на цьому світі прийняли веселість і привілля, на тому світі дістанеться мука від диявола і огонь вічний. Тоді ж підпалили і двір Красний, що його поставив благовірний князь Всеволод на горі, що над Видубичами,- все те окаянні половці спалили вогнем. Ось тому і ми, ідучи за пророком, просимо: «Боже мій! Оберни їх в колесо, як вогонь проти вітру, що випалює діброви, так пожени їх бурею твоєю, понівеч лиця їхні досадою». Це ж бо вони осквернили і спалили святий дім твій, монастир Матері твоєї, і прах рабів твоїх. Убили декілька братів наших оружжям безбожні сини Ізмаїлови, наслані на кару християнам.

Вийшли ж вони із пустині Єтрівської між сходом і північчю. І вийшло їх чотири коліна: торкмени і печеніги, торки, половці. Мефодій же свідчить про них, що вісім колін пробігли, коли вирубав їх Гедеон, вісім їх бігло в пустиню, а чотири він вирубав. Другі ж говорять: сини Амонови. Але це не так: сини ж бо Моава - це хваліси, а сини Амонови - болгари, а сарацини від Ізмаїла, і видають себе за саринів, і назвали себе сарацинами, кажучи: «Сарини ми». Отже, хваліси і болгари .походять від дочок Лотових, що зачали їх від батька свого, а тому й нечисте плем'я їхнє. А Ізмаїл народив дванадцять синів, від яких пішли торкмени, печеніги, і торки, і половці, що вийшли з пустині. І після цих восьми колін на кінець віку вийдуть заклепані в горі Олександром Македонським нечисті люди.