На Аскольдовій Могилі

01.12.2008

Справа, за станцією метро «Арсенальна», стрімко спускається доріжка до Паркової алеї. Ще донедавна такий затишний, заліснений дніпровський схил в урочищі, яке згадується в літописах, нині сплюндрований. Тепер тут будівельний майданчик, де височіє отой висотний будинок-монстр, який викликав обурення киян. Начебто його мали «усікти», але коли часто проходжу повз і дивлюся на нього, він не зменшується і, видається, поволеньки опоряджується. Скільки тоді зрубали дерев - тінистих, могутніх, кряжистих - широчезних в обхваті! Потім швиденько викорчували ці пні, аби не нагадували про розбій серед білого дня. І ніхто із кучмівської свити нині не покараний, хоча за кордоном таке варварство в заповідній зоні розцінюється як кримінал.

Якщо йти далі Парковою алеєю - зліва Зелений театр, а на горі церква Святого Миколая. Це місце віддавна облюбували художники: згадаймо хоча б акварель «Аскольдова могила» Тараса Шевченка (1846 р.), літографії та картини багатьох митців. Серед них Іван Їжакевич теж намалював картину «Могила Аскольда». На ній - занесене снігом урочище; на передньому плані видніється цвинтар, будиночок священика. Оддалік міст над скутим кригою Дніпром. І в центрі - рожева церковця-ротонда з колонадою.
А який тут рай був улітку, можна уявити, прочитавши дожовтневий довідник М. Захарченка, інспектора класів Інституту шляхетних дівчат: «Довкола церкви, спускаючись уступами майже до Дніпра простелився величезний квітник із клумбами тінистих дерев, чарівних троянд та інших пахучих квітів. Серед буйних газонів виднілися надгробні пам'ятники з білого мармуру. Вся Аскольдова могила обведена кам'яною огорожею. Із боку Миколаївського узвозу тут збудовані в давньому стилі кам'яні ворота і невеличкий кам'яний будиночок для церковного причту».
Унікальність цього цвинтаря створював не лише мальовничий ландшафт. У цьому урочищі відбулася зустріч київських князів Діра та Аскольда з варязьким вікінгом Олегом, який їх убив. Тіла князів, за свідченням літописів, «погребоша на горі, єже ся нині зовет Угорскоє». За переказами, князь Аскольд охрестився в Цареграді у 860 році разом із частиною своєї дружини і дістав християнське ім'я Микола. Через 50 років на цьому місці велика княгиня Ольга побудувала дерев'яну церкву Святого Миколи, куди потім перенесли з Вишгорода її останки (пізніше князь Володимир перепоховав її в Десятинній церкві).
Близько 1036 року тут заснували Микільський жіночий монастир, де, як припускають історики, провела свої останні дні мати преподобного Феодосія Печерського. А в 1690 році за кошти гетьмана України Івана Мазепи було збудовано п'ятибаневу кам'яну церкву з хорами, дзвіницею - Військово-Микільський собор. Сюди перевели більшу частину братії сусіднього монастиря. На жаль, Мазепина церква до наших днів не збереглася, її зруйнували більшовики (на цьому місці стоїть колишній палац піонерів). Стара ж дерев'яна церква на Аскольдовій могилі залишилася при цвинтарі, який із 1786 року став загальноміським.
У 1810 році головний архітектор Києва, відомий зодчий Андрій Меленський звів невелику кам'яну церкву-ротонду на два яруси і престол у стилі ампір з усипальницею під нею. Храм славився прекрасним іконостасом із каррарського мармуру та золота, розписами за ескізами художника В. Васнецова, чудовою оранжереєю, за якою наглядав ієромонах Рафаїл, умілий садівник. Це він розпланував доріжки, дев'ять терас для поховань, що спускалися каскадом, побудував сходи.
Цвинтар став одним із найупорядкованіших у Києві.
Тут були могили відомих у Києві письменників, політичних, громадських, духовних діячів. На Аскольдовій могилі упокоївся Василь Федорович Симиренко, багатий українець-промисловець, який протягом тривалого часу матеріально підтримував видання «Киевская старина», «Рада», «Громадська думка», «Літературно-науковий вісник». Його коштом вийшло кілька видань Шевченкового «Кобзаря». Василь Федорович усе своє життя пунктуально виділяв десятину від своїх прибутків на розвиток української культури. Він матеріально підтримував і заохочував працю М. Драгоманова, М. Коцюбинського, М. Грушевського, фінансував хор М. Лисенка, не відмовляв у коштах багатьом діячам культури. «Кожен мусить робити те, до чого вдатний, - пояснював Василь Федорович. - Вони тямляться на громадських справах, то нехай їх і роблять, а я тямлю заробляти гроші, то і мушу їх заробляти для України».
Крім почесного громадянина Києва Василя Симиренка, на Аскольдовій могилі поховано Єпіфанія, архімандрита Микільсько-Пустинно-Слупського монастиря, Г. Петрова, директора училищ Київської губернії, М. Юзефовича, поета, архівіста, який очолював Київську археологічну комісію, що видала «Літопис Граб'янки», П. Андрієвського, редактора київської газети «Зоря», та багато інших достойних людей.
На цьому цвинтарі знайшли свій останній притулок також родичі відомих письменників: Е. Гулак-Артемовський, Д. Кантемир, М. Лєскова, А. Маркович, М. Подолинська, Ф. Рилєєв. Крім того, тут поховані учасники воєн - 1812 року, Кримської та російсько-турецької 1853-1856 років.
І ще багато років тихо минав би час, спокійно спливали б дні над цією чарівною місциною, де люди творили молитву Богові та думали про упокій душі. Та ось настав 1917 рік, і на цей некрополь чигала одна біда за одною. У березні 1918 року на цвинтарі з'явилася свята могила - братське поховання Героїв Крут, які загинули в нерівному бою з червоною російською бандою Муравйова. Знаменитий хор Олександра Кошиця відспівав панахиду над 30-ма київськими студентами. Відгукнувся на цю подію й поет Павло Тичина: «На Аскольдовій могилі поховали їх»... Сьогодні про цих юнаків нагадує дерев'яний хрест на символічній могилі біля церкви. Очевидно, вже давно настав час спорудити Героям Крут пам'ятник.
У 1919 році за більшовицької влади колегія комунгоспу вирішила закрити цвинтар: мовляв, він переповнений, хоча місця було ще доволі.
Час від часу за клопотаннями родичів тут ще ховали киян. Але в 1934 році, мов смерч, змела, сплюндрувала бандитська влада це кладовище, зрештою, як і тисячі інших. Причину знайшли таку - цвинтар мав стати амфітеатром, звідки глядачі могли б спостерігати за святом на Дніпрі.
Зберігся документ того часу - наказ комісара освіти УРСР В. Затонського голові міськради Гінзбургу, де, зокрема, зазначалося: «Аскольдову могилу треба як кладовище ліквідувати, церкву закрити. Надгробні пам'ятки використати як матеріал для будівель та оформлення парків тощо. Бажано, щоби мармур у великих кусках було використано як матеріал для скульптур, а то, приміром, не могли донедавна знайти шматка мармуру, щоби замовити погруддя вождів революції».
Очевидець цього вандалізму заслужений архітектор, Герой України Олесь Силин розповідав мені, як стояли тоді на Аскольдовій могилі каменедробарки і трощили надгробки на друзки. Хоча довкола була така краса - гармонія вічного супокою в стародавньому урочищі над Дніпром, білосніжність мармурових скульптур, витончене мереживо чавунних ґрат. Стягували з постаментів «буржуев всех мастей», а це були київська професура, духівництво, меценати, актори, письменники, лікарі, інженери, журналісти - відомі й шановані люди. Плити з їхніх могил ішли на бордюри тротуарів Хрещатика та колишньої вулиці Кірова.
Цвинтар облаштували під парк відпочинку, а церкву, знявши з неї баню з хрестом - під парковий павільйон. «Помилували» лише акторів М. Соловцова й М. Глєбову, льотчиків П. Нестерова й С. Крутеня, колекціонера старожитностей В. Тарновського, громадського діяча С. Подолинського, могили деяких родичів киян, які було перенесено на інші кладовища. Не стало 2000 поховань на Аскольдовій могилі. На жаль, і досі немає бодай якоїсь скромної таблички, яка б нагадувала, що на цих кручах існував один із найгарніших в Європі і найпрестижніших у Києві цвинтарів.
Під час Другої світової війни на Аскольдовій могилі німці ховали своїх солдатів та офіцерів. Їхні могили в 1944 році було знищено. А з 1945 року праворуч від церкви вже ховали радянських воїнів: звідси власне й починається Парк вічної слави.
Пам'ять про некрополь із часом стала пригасати. Хіба що старожили пам'ятали, якої дивовижної краси він був. Деяка надія на його відродження заяскріла після відкриття Музею історії Києва в 1979 році. Аскольдова могила стала його філією, парковим павільйоном. Тоді ротонду сяк-так відремонтували і в ній почали влаштовувати сезонні виставки. А в 1985 році працівники Музею історії Києва оголосили конкурс на кращий проект реставрації. Журі відібрало проект, за яким пропонували відновити церкву в тому вигляді, як її спорудив А. Меленський, збудувати одноповерховий будинок священика з брамою та дзвіницею. У підвалі церкви святого Миколая (а це єдина вціліла споруда Микільсько-Пустинно-Слупського монастиря) мала розміститися  експозиція, яка б ознайомлювала відвідувачів із історією цього некрополя. Проект передбачав також відгородити невеличку частину території - ті тераси, де були поховані відомі діячі науки та культури, і поставити символічні знаки.
Але на відтворення і реставрацію цього музейного комплексу «Історична місцевість Аскольдова могила» не було коштів, проект завис у повітрі, а церква руйнувалася, облітав тиньк зі стін, скрізь розповзався грибок. І ось після тривалої тяганини, опору влади нарешті у ротонді почала проводити богослужіння греко-католицька конфесія, тоді єдина в Києві, що була безпритульною. Нарешті після зволікань міськдержадміністрація зробила в церкві ремонт, зібрали на це гроші також віруючі.
...Нині над цією оригінальною церковцею-ротондою, як і колись, височіє хрест. При вході до храму - меморіальна дошка із зображенням Папи Івана-Павла ІІ, який під час свого візиту до України відвідав Аскольдову могилу.
У Києві тепер збудовано і відновлено багато храмів. І однак з усіх кінців міста сюди приїжджають віруючі Української Греко-Католицької церкви. Часто стоїмо ми впритул або ж на сходах чи на подвір'ї, бо приміщення церкви зовсім невеличке. Видно, якийсь магнетизм, особливу ауру випромінює це намолене місце, бо, побувавши тут, іншими очима дивишся на довколишній світ, на цю суєту суєт і розумієш: то все - земна марнота, вічною є тільки дорога до Всевишнього.

Ольга МЕЛЬНИК

За матеріалами: http://ukrgazeta.plus.org.ua/