О. Ігор Онишкевич: Нове життя відновленої святині

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні хочу пригадати події творення нашої парафії, але заглянувши в сиву давнину, 882 р., коли підступно було вбито Київського Царя Аскольда в Хрещенні Миколая. З того часу поставлена Церква на його могилі. Не раз палена і нищена, але в пам’яті народній збережена.

Божою Волею, як нагорода за вірність Христу нашої підпільної Церкви ця святиня джерело віри нашої, повертається в лоно Вселенської Церкви.

Наша парафія, яка започаткувалася, починаючи з часу моїх свячень (це є жовтень, 1990 рік), і з того часу тут в Києві почала молитися, спочатку – по будинках, по майстернях художників, потім під церквами молилися. І ось в 1992 році на самий день пам'яті Чорнобиля – це було 26 квітня – нам надали можливість молитися в церкві, бо тоді, в 1992 році, крім пам'яті цієї трагічної події, це ще була велика радість християнства – Воскресіння Христове, Пасха. І ось з того дня ми почали молитися на Аскольдовій Могилі – колисці християнської Руси-України.

Боже Провидіння дало нам можливість, щоб ми в ту церкву зайшли – в маленьку церковцю, на яку ніхто не звертав уваги, і всі її обходили. Була вона закинута, філіал Музею Історії Києва, протікала... Нижня крипта, яка називається криптою Св. Сильвестра (зараз відновлена), то був там страшний смітник і, прикро мовити про це, відхоже місце. То було таке... Коли ми прийшли, застали розбите все там, без дверей, хто хтів, той заходив. Нижня крипта Св. Сильвестра була варварськи перекопана вже сучасними вандалами. Це вже робилося в наш час – копали там, золото шукали, там все було перекопане.

І ось нам ту церковцю дає мер міста пан Салій на Пасху, бо до цього ми молилися в церкві Свято-Троїцькій (це Іонівський скит в Ботанічному саду). а потім – під церквою. І коли наші брати-православні дізнались, що ось греко-католики там моляться (а ми вже молились всередині церкви за домовленістю з дирекцією Ботанічного саду), то тоді був великий скандал, була велика біда і вони почали нас усувати звідти, почались погрози.

Ми вирішили шукати свого щастя, молитися біля стін Собору Св. Софії, пам’ятника Св. Володимиру, і в такий спосіб вимолили таку ласку у Бога – я думаю, що то є ласка не лише для нашої парафії, але й для цілої нашої страждальної Церкви. Бо знаємо, що Свята Софія зараз не належить нікому. Сподіваємось, що прийде той день і час, коли наш Патріарх і об'єднані ми – всі християни тут на Україні – будемо спільно молитися, і буде приналежна нам Свята Софія так, як колись була приналежна нам. Того часу ми дочекаємося.

І тут почались дивні події. Салій видав нам дозвіл на два тижні молитися у Церкві Св. Михаїла. Два тижні ми помолилися,– почались суперечки з Музеєм Історії Києва. І ми вирішили внутрішньо, кожен з нас, парафіян, вирішив – ми вже в цю церкву зайшли, то ми звідти вже не маєм права вийти. Ніяка сила не може нас примусити. Ми законослухняно віддавали ключі, а потім знов ставали біля церкви молитися.

Ще отакий пам'ятаю випадок: роковини пам'яті спочинку Івана Франка. Йдемо, пишемо в то управління культури, там нам кажуть: «Йдіть до Івана» (такий керівник там був), «Нам треба за Івана Франка помолитися, ви – культура, дайте дозвіл, відкрийте церкву!». Відкривають, знову закривають. Ми так бавилися з ними, бавилися ще кілька місяців, доки, нарешті, не поставили свій замок, закрили церкву і сказали: «Вибачте, церкву ми освятили молитвою, часи, в які руйнується церква і осквернюються святині, минулися, ми тут будемо молитися». По тому був великий скандал, газети, преса почали писати великі статті. «Тяжба за Аскольдову Могилу» – ось стаття з газети «Киевские ведомости». То вже йшло: 92-й, 93-й, 94-й, потім був 95-й рік (коли була надрукована ця стаття), 96-й! Музей Історії Києва постійно ставив нам перешкоди. Ну, очевидно, не Музей Історії Києва, а якісь вищі чинники в нашому місті Києві не бажали, щоб ми були в тій церкві. Але немає вищої сили, як сила Божа! Божа воля була така, щоб ми там були.

І нарешті, це постійне листування з Верховною Радою, з Президентом. А тут ще був такий мер міста Косаківський. Скільки ми до нього написали! Скільки находили! І депутати народні ходили. На жаль, цей чоловік все зробив, щоб церкву нам не передали. І ось сталося чудо!

Коли п. Косаківський пішов у відпустку, то його заступник Іван Данькевич відгукнувся на наші листі і видав розпорядження 1057 від 8 жовтня 1993 р.:

«Дирекції Музею Історії м. Києва передати релігійній громаді Української греко католицької церкви у безоплатне користування культову будівлю ротонду Церкви святого Миколая на Аскольдовій Могилі на умовах охоронного договору згідно чинного законодавства».

ніколи не бачився з п. Іваном, але завжди його поминаю у молитвах, прошу Божого Благословення для нього і родини.

Це рішення було можливе тільки тому, що особисто перший посол Америки Роман Порадюк з дружиною п. Джудіт і 4 діток відвідували нашу Церкву, записалися до парафіяльної книги.

Змінюється влада в Києві, міська влада. Замість Косаківського стає мером міста Олександр Олександрович Омельченко. І коли ми принесли йому ту папку з листуванням нашим з Косаківським, всі листи (а їх вже назбиралось більше 20, дуже багато!), він приймає рішення, щоб ми мали нормальну можливість молитися в церкві.

І тим більше – виникла велика загроза, що церква буде зруйнована. Ми не могли своїми силами щось зробити. Почалися тріщини, великі. А, вірніше, ті ж тріщинки ще були старі. Але найстрашніше – це замокання: навколо церкви і згори церква промокала. Те, що ми латали, не давало ефекту. Тоді Олександр Омельченко дає дозвіл нам на реставрацію. Бо до цього часу ми добилися були дозволу Міської Ради на те, що ми маємо право на умовах охоронного договору в цій церкві молитися. І цей охоронний договір з Музеєм оформили.

Але, починаючи десь вже з 1993 року, ми просили про ремонт. Ми навіть зібрали великі кошти були на ремонт: на тодішній час по тих цінах ми могли своїми силами зробити peмонт – такі в нас були великі кошти! Але Музей Історії Києва і мер міста Косаківський не давав такого дозволу. Коли приходить Олександр Омельченко, перше, що для нас він робить – він дає дозвіл почати реставраційні і будівельні .роботи. Він був на Аскольдовій Могилі, все це бачив.

Одного разу (а точніше – 15 листопада 1996 р.) він відвідав церкву Св. Миколая разом з Президентом Угорщини Арпадом Ґьонцем. І коли Президент Угорщини прийшов зі своїм почтом – бо це угорське місце (угорські племена, які йшли з Уралу, тут зупинилися і наш князь Аскольд їм дозволив тут в мирі перебувати без жодної ворожнечі). Президент прийшов, взяв свічечку, поставив за свій народ і за наш народ. А церковця убога, а церковця зруйнована... І тоді • я побачив по обличчю Олександра Омельченка, як йому соромно було, що місце, про яке знає угорський народ, яке відвідує Президент Угорщини, є в такому страшному стані. Це був 96-й рік.

І тоді є то рішення в 97-му році про підготовку реставраційних робіт. Для цього потрібно було: підготувати документацію, проект, кошторис. Все це робилось коштом громади – всі ці проектні документи. І коли ми майже всe підготували, тоді Олександр Омельченко в серпні місяці видає постанову розпочати реставраційні роботи і дає кошти для першочергових реставраційних робіт – це 200 тис. гривень, про які добрі люди знають, про це говорилось. Але це були не реставраційні роботи, а протиаварійні роботи. Щоб не там щось собі робити, якісь прикраси, а тільки врятувати цю пам'ятку національної і християнської історії України.

Роботи розпочалися. До цього часу багато можна говорити про труднощі - - скільки нам не вдавалось, скільки нас відсилали з нічим, як нам не дозволяли давати дозвіл на реставрацію. Але це сталося з Божим Промислом і Господь навіть так закерував, що коштами держави. Я повторюю: громада докладала свої кошти на всі проектно-пошукові роботи. Бо це так: археологічні дослідження, геологічні, технологічні дослідження, дослідження стану вологи в церкві, залягання води, протизсувні дослідження (супру), проект вкінці, які виконали Інститут «Укрпроектреставрація» (Центральний Інститут, де директор Антонюк). Це зробили і ось тоді почалися роботи.

1 вересня 1997 року до робіт приступає за наказом Олександра Омельченка Київська міська реставраційна майстерня, директор – Петро Миколайович Семьошкін. Надійшли кошти від міста. Кошти міста контролював і розпоряджувався ними голова (або керівник) Управління охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища м. Києва п. Руслан Іванович Кухаренко. Він був офіційним представником від міністра, який відав цими коштами, які виділило місто, і контролював їх, направляв і був головною дійовою особою в реставрації церкви на Аскольдовій Могилі. Щотижня щовівторка він проводив наради, де ми збиралися, бо Генеральним підрядником була Київська реставраційна майстерня, а Головним відповідальним був начальник Управління охорони пам'яток м.Києва. Почали всі – і Музей включився в цю роботу. Як Генеральний підрядник Петро Миколайович збирав найкращих фахівців. Найкращі люди виконували оці протиаварійні роботи, те, щоб укріпити фундамент (це дуже складна робота – укріплення фундаменту!) і всівсі інші роботи. Звичайно, майстерня ця, люди, які там працюють – надзвичайно добрі фахівці своєї справи. Але також мені сподобалось, що це – люди віруючі, які розуміли, що роблять. Ми багато говорили з ними про віру, про Бога і про церкву. Всі – київські майстри, звідси, з цієї землі. Щоправда, тинькували церкву – це вінницькі майстри.

Робота йшла. Кошти були видані, але, звичайно, їх не вистачало. Тому було прийняте ще одне рішення: для закінчення першочергових робіт додати ще 150 тис. гривнів. Але реставраційна майстерня вклала коштів набагато більше, бо це важка, тяжка праця і треба було рятувати пам'ятку. Таким чином, решта коштів докладалась громадою, бо великі кошти затрачені, дорога вартість реставрації. І ось, праця йшла і наближався той день закінчення реставрації.

Нарешті, все було зроблено. Найбільше – це бетонне склепіння, баня церкви, потім – покриття мідною бляхою і встановлення позолоченого хреста та установлення дзвону. В нижній частині було зроблено: добудова абсиди (тобто святилища, яке було зруйноване більшовиками) і цю абсиду відновлено, встановлена як опалення церкви тепла підлога і покрита підлога гранітними плитами. І, звичайно, тинькування – внутрішнє тинькування, зовнішнє тинькування, фарбування. І в нижній церкві – каплиці Св. Сильвестра – теж був проведений повний комплекс реставраційних робіт: установлення підлоги, тинькування внутрішнє, вся столярка і вироби металеві, – все це було зроблено. Навколо церкви було зроблено водовідвід і навколо церкви була встановлена бруківка із водонепроникаючою ізоляцією (бо то дуже велика біда – вода, яка проникає всередину – це дуже велика небезпека для церкви, бо ґрунти, де вона стоїть – дуже небезпечні).

І коли роботи були закінчені, то, як ви знаєте, 22 травня 1998 року Єпископ-Помічник Патріарха нашого Кардинала Мирослава Івана Любачівського Єпископ Любомир Ґузар, владика Екзарх наш Василій Медвіт, і також Папський Нунцій Архієпископ Антоніо Франко у співслужінні численного духівництва і мирян освятили церкву, освятили престіл. Здійснив освячення владика Любомир Ґузар. Сталася ця урочистість 22 травня о 10-й годині. Чому 22 травня? Тому що це – наше храмове свято, свято «Теплого Миколи», свято, яке був установив Папа для пам'яті перенесення мощей св.Миколая Чудотворця з Мір Лікійських до міста Бари на півдні Італії. Ще тоді, за тих літописних часів, тут стояла церква СвМиколая, побудована після смерті Аскольда (у хрещенні Миколая) – мученика за християнську віру. Тому в той день і була освячена відновлена церква.

Це посвячення вже третє з черги є. Тому що церква мала їх багато, доля складна була в церкви. Були випадки, що вже ось мала бути зруйнована, знесена -- ще за царської Росії. Начальники, які будували дорогу цю Паркову, чи Петрову Алею, як ми її називаємо, панську ту дорогу, сказали, що в цій церкві почались дуже великі тріщини. А врятував церкву цар Микола І. Він особисто прийшов, подивився церковцю і сказав: «Ні, церква буде стояти, контрофорси поставте і вона буде стояти» (ми ті контрофорси зняли, бо фактично вони не відіграли жодної ролі: не було після цього випадку – це була десь середина XIX ст. – жодних подвижок землі, дуже маленькі були). Але він поставив контрофорси, церкву примусив відремонтувати і вона збереглась.

Не збереглась церква, коли прийшов більшовицький режим, ця безбожна влада, і Затонський своїм підписом дає наказ зруйнувати церкву. Церква була зруйнована, а поряд з церквою – і кладовище. Коли ми прокладали інженерні споруди, траси, то постійно бачили склепіння склепів, дороги йдуть по склепах, постійно траплялись могили. Археологи сказали, що тут, в землі, де ми прокладали кабель, були поховання і XI ст., і там інші століття – сліди життя людини тут, на Аскольдовій Могилі. Ось така історія...

22 травня 1998 року освятили і з цього часу ми молимося у цій церкві.

Був поставлений мармуровий іконостас, розписується нижня крипта св. Сильвестра, де за переказами знаходиться поховання Аскольда. Готуємося до розпису верхньої Церкви, що буде реставраційним відновленням попереднього вигляду.

Парафія зростала і було прийнято рішення шукати ділянку на спорудження дочірньої Церкви. Допомогою п. Лариси Скорик, було отримано ділянку по вул.. Вознесенській (Смирнова-Ласточкіна). Проект Церкви (Каплиці) Вознесіння Господнього виконала архітектор Л. Скорик за кошти парафії і свої пожертви. Нами була підготовлена ділянка під будову, але не вдалося її розпочати, оскільки всі зусилля були направлені на реставрацію Аскольдової Могили. Тоді Церковна рада прийняла рішення, передати цю ділянку ОО.Василіянам, що благословив Владика Висилій Медвіт. Так постав Висиліянський монастир на Львівській площі.

Аскольдова могила стала осередком духовного життя греко-католиків у м. Києві.

Пставлення Екзарха Києво-Вишгородського Владику Любомир Гузара звершилося на Аскольдовій Могилі. Тоді привітати владику Любомира прибув патріарх Філарет, що викликало велике піднесення серед вірних і надію на відновлення єдності Церкві часів Аскольда.

Служили на Аскольдовій Могилі Владика Михаїл Колтун, Владика Василь Мед віт.

1996 р. святкування 400-ліття Берестейської Унії відбулося на Аскольдовій Могилі.

Особливою подією стала молитва Святішого Отця папи Івана-Павла ІІ 23 червня 2001 р. в часі апостольської подорожі в Україну. Це була перша Церква, куди прийшов молитись Святіший Отець Іван-Павло ІІ перед образом перевезеної Зарваницької Богородиці. Він просив Заступництва Богородиці для своєї подорожі і України.

Осінь 2004 р. Сприянням парафії поставлена Хресна дорога на славу Господа і Спасіння України з Благословення єпископа Михаїла Сабриги с. Задрість-Зарваниця, від Патріарха Йосипа Сліпого до Матері Божої Зарваницької. Донеї йдуть численні паломники з Києва і цілої України, несучи свої благання, свої надії.

Чудом Божим постала Вільна незалежна Україна, вимолена і відмолена в Господа свідомою боротьбою і молитвою найдостойніших синів і дочок України, кров’ю замучених по тюрмах і Сибірах, заморених голодом, а разом із нею і наша парафія. Так і зростаємо ми разом.

Щиро вітаю парафіян, киян, численних гостей і паломників з ювілеєм 15-ліття парафії і 1125-літтям пам’яті Київського царя і мученика за віру Христову.

Божого Благословення, здоров’я і радості вам у Господі.

З любов’ю, Ігор Онишкевич,

греко-католицький священик і зачинатель молитви на Аскольдовій Могилі.