Демографія? Чому життя людини є священним?

Науковою істиною є те, що від зачаття розпочинає своє життя кожна нова людська особа. Нічого не додається до зародка, окрім поживних речовин. Тіло людини, одухотворене Божим творчим велінням, формується з першої клітини, породженої злиттям батьківської та материнської гамет. У календарі церковного літургійного року зустрічаємо свята, які особливо нагадують, допомагають нам збагнути гідність та недоторканість людського життя від самого початку. Лише через дев'ять місяців святкуватимемо народження після Зачаття Анни, коли понесла Пресвяту Богородицю 9 (за новим ст. - 22) грудня, Зачаття Єлисавети - матері Святого Пророка-Предтечі і Хрестителя Господнього Івана 23 вересня (за новим ст. - 6 жовтня). Найрадісніше Свято всього людства - Благовіщення Пресвятої Богородиці і Приснодіви Марії 25 березня (за новим ст. - 7 квітня) - День, коли "Слово стало тілом", своїм Воплоченням освятило і спасло людську природу (славу цього освячення ми споглядаємо в іконописі, який по-особливому передає істину переображення людської природи) і почало перебувати серед людей. "В Небі без матері предвічно від Отця роджений незбагненно народився на землі від Матері без мужа" - співається в одному церковному гімні. Істиною віри є сотворення людини на Образ і Подобу Божу (Бут. 1-2).

Сучасне загострення дискусій на демографічні теми ніяк не пов'язане зі згаданими вище міркуваннями. "Нас має бути 52 мільйони - кохаймося." А коли 52 мільйони та один, два... Тоді жорстке регулювання, як у Китаї?

Інші статті щодо гідності та захисту людського життя прочитати можна на популярному сайті Всеукраїнського Благодійного Фонду "За нідність людини!"

Весна життя людини - її народження, як весна природи - розкривання бруньок. Наступна новела так і називається...

Брунечка.

А Ісус думку серця їх знавши, узяв дитину, поставив її біля Себе. І промовив до них: "Як хто прийме дитину оцю в Ім'я моє, Мене він приймає, а як хто Мене прийме, приймає Того , хто послав Мене. Хто бо найменший між вами всіма, - той великий!"

(Євангеліє від Св. Луки 9.47,48)

Дорога від Пологового будинку до дому пролягала навпростець через лісок… Скоро Благовіщення… Природа щойно прокидалася зі сну цього квітневого ранку. Вони вирішили повертатися пішки, щоб насолодитися красою весняного повітря, що так грайливо блищало над вітами дерев у сяйві сонця.

Обійшлося… Слава Богу! Позаду хвилювання за життя дитятка, що вони чекали вже дев'ятий місяць. Тиждень тому спеціаліст жіночої консультації після огляду на УЗІ запропонував негайну госпіталізацію у зв'язку з можливим обвиттям пуповини та надто частим пульсом. Як дивно трапляється… У Відділенні патології про здоров'я матері й малятка, що було в лоні, турбувалася та сама лікарка, яка приймала рік і три місяці тому перші пологи. Після проходження призначеної терапії стан дитини і матері був цілком задовільний. Можна було повернутися до дому…

Вони йшли мовчки, тепло стискаючи руки одне одного. Лагідні погляди часом зустрічались. Груди їх вдихали передсмак весняної краси, що з'явиться зовсім скоро і забуяє. Вона раптом вказала на зрізані дерева, щойно прибрані робітниками, які підчищали тепломагістраль.

- Глянь-но, це ж бруньки тополі!

Він подивився у бік звалища віт, рясно вкритих бубнявими, гостренькими, смолянистими брунечками.

- Дійсно! Я й не звернув уваги. Якраз думав назбирати для настоянки, що гоїть рани і добре допомагає при застудах чи кашлю!

Вони моторно й весело назбирали невеличкий пакуночок, сповнений пахощів, які дещо нагадували духмяний бджолиний прополіс…

… Коли на світ появлялася голівка їх доці, він дивувався, як гострим конусом складалися кісточки черепа. "Брунечка", - промайнуло в нього подумки. Від того ранку, коли вони разом поверталися лісом до дому, минуло вже дванадцять днів. Спогад миттю пронісся, ніби перед очима… О тій самій ранковій порі він тримав новонароджену донечку, що після ретельного огляду педіатра була загорнена у зелений паперовий пакет-пелюшку - її перший земний одяг. Його очі світилися ніжністю й щастям.

Стало тихше… Групка студентів акушерства і гінекології разом із професором, які були тут під час потуг й аж до оцінки фізіологічного стану дитини, вийшла. Породіль більше не було, і вони, мабуть, повернулися на катедру…

- Донечко… Доню, - говорив татусь лагідно й тихо, проходжуючись по приміщенню навколо дружини, що поступово приходила до тями після труду пологів.

"Він у цьому вбранні виглядає, наче медпрацівник", - із посмішкою подумала вона, дивлячись на його постать, що ніби зливалася з прецінним згорточком у його руках. Коли він наближався, то вона вже могла добре бачити його очі й світле від щастя обличчя, нижню частину якого закривала марлева маска.

У сусідньому родзалі плакала дитинка. Плакала спершу і їхня донечка, але щойно він узяв її з оглядового столика, притихла, ніби прислухалася до батьківського тепла. Її оченята дивилися прямо в очі татуся. Цей погляд, здавалося йому, досягав до самої глибини. Він знову підійшов до дружини і посміхнувся. Дівчинку, наче мірило, він почав порівнювати з обличчям дружини.

- Викапана матуся! Чоло… Брови… Очі… Носик… Обрис губ… Підборіддя!!! І щічки!!! Поглянь Танечко!

Дружина ледве підняла голову від крісла… ласкаво посміхнулася.

- Спасибі, Котику!

Їх руки зустрілися у пестливих дотиках. Він присів ближче, щоб дружина могла краще бачити доню.

Роділь до цього часу не поступало. На поверсі панувала тиша. Жінку із дитям, народженим півгодини раніше, із сусіднього родзалу перевезли на інші поверхи. З коридору почулася неголосна спокійна розмова молодих лікарів.

- Што у тєбя єщо севодня, Батькавіч?

- Єслі нікто нє паступіт на роди, то астался єщо абортік! У адной малодєнькай дамачкі…Хм. Можеш взятса!

- Да нєт… Хм-хм. Нє стоіт. Ти уж сам прєкрасний сециаліст, зачєм тєбє асістєнти?

…Татусь, що тримав у руках новонароджене дитятко, завмер. На обличчі відбилася дивна гама почуттів і перетворила його в гримасу. Очі зволожніли, а щаслива посмішка якось дивно заклякла, ніби задерев'яніла від переживання якогось особистого горя… Він якось недоладно хитнув головою із боку в бік.

- Сонечко, як же так? Він щойно прийняв на світ наше дитя, а за якийсь час зведе зі світу інше!?

…Із серця його високо в Небо піднімався стогін: "Господи… Тобі посвячую себе за це ненароджене дитя і вірю, що Ти можеш зупинити намір його вбивства та зберегти живим. Так поможи мені , Господи!"

Він плакав. Очі були лише ледь вологими, сліз не було.

- Брунечка, - прошепотів він і притулив доню до грудей.

К. Пантелей