«Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає. Йоан, 15,14»

18.03.2013

«Ніхто не спроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає. Йоан, 15,14». Цю Божу заповідь повністю підтверджено життям нашого ювілянта. Він неоднаразово наражував своє життя в обороні українського народу. В історії України є чимало імен героїв, що з любови до Батьківщини, друзів і народу віддали своє життя. Досить згадати всіх тих, хто загинув під Базаром і Крутами, досить згадати Ольгу Басараб, Олену Телігу та всіх тих численних жінок і чоловіків, а зокрема славних командирів і стрільців УПА,  — героїв, які в різні історичні часи свідомо й мужньо йшли на смерть, аби дати життя несмертельній ідеї відродження української суверенної держави. Серед тих численних героїв одне з провідних місць посідає Мирослав Онишкевич, який народився 26 січня 1911 року в місті Угнові Рава-Руського повіту на Львівщині.
Коротко пригадаймо історію цього невеличкого міста, яке розташоване в Надбужанській котловині над річкою Солокія. Перша згадка про Угнів датується 1360 роком, а 1462-го місто вже отримало маґдебурзьке право. 1621 року на нього напали татари, але зберігся переказ, що кілька татар залишилося жити в цьому чудовому місті, а згодом вони українізувалися. На жаль, 1634-го Угнів пережив велику пожежу, але невдовзі відбудувався - і продовжувалось тут нормальне життя. У місті жили українці, поляки та євреї. Українці мали свою церкву Різдва Богородиці з дерев’яною дзвіницею, поляки мали костел Успіння Пресвятої Богородиці, а євреї — синагогу з єврейською школою. В Угнові був монастир і збереглися вали старовинного замку. Після Другої світової війни місто було передане Польщі, і щойно 1951 року знову повернулося до України.
Історія міста — цікава, але найголовніше — те, що не лише сам Угнів, але й уся Угнівщина пишалася численними національно свідомими родами, які жили в місті та мали великий виховний вплив не лише на цю місцевість, а також далеко за її межами. До тих славетних родів належала родина Онишкевичів, яка чесно й свідомо працювала над піднесенням національної свідомості краян. У цій свідомій родині зростав молодий талановитий Мирослав. У рідному місті закінчив він початкову школу і вже в юні роки активно працював у молодіжних українських організаціях. Для нього провідним гаслом любові було «Бог і Україна — Україна і Бог».
По закінченні середньої технічної школи в Ковелі Мирослав був призваний до польської армії на військову службу, наприкінці якої його арештували за підпільну працю. Вийшов він із в’язниці лише по трьох роках із нагоди амністії після смерті Й. Пілсудського. 1935 року він повернувся до Угнова, де працював у адвокатській канцелярії д-ра І. Козака. 1936-го Мирослав одружився зі Стефанією Зварич, а 1937-го в його сім’ї народився син Володимир.
В Угнові автор цієї статті ходив до початкової школи й у ті роки мав змогу бачити Мирослава Онишкевича, а 2000-го особисто запізнав його сина Володимира, який із нагоди 50-річчя смерті батька, читав у Народному домі в Перемишлі дуже цікаву доповідь. Наступного дня звідти ми великою групою поїхали через кордон у Раві-Руській до Угнова, де була відправа в місцевій церкві в пам’ять Мирослава, а опісля відбулося багатолюдне віче, на якому виступали численні промовці, котрі говорили про пана Онишкевича як про визначного героя, який усе своє свідоме життя присвятив невпинній праці на ниві визвольної боротьби за незалежність України.
1938 року Мирослав з усією родиною переїхав з Угнова до Львова, де нібито провадив крамницю, а фактично ця крамниця була зв’язковим пунктом у підпільній діяльності ОУН. Був це винятково важкий період у житті українського народу. Польський санаційний уряд проводив того року дикі, злочинні пацифікації. На теренах Холмщини, Підляшшя й Волині каральні польські військові екзекуційні загони руйнували українські церкви й закривали школи з українською мовою навчання та здійснювали масову полонізацію українського населення, а українських патріотів ув’язнювали в концтаборі Береза Картузька. Так було аж до Другої світової війни.
Мирослав рішуче виступав проти глумління над національною культурою, проти будь-якої дискримінації. У вересні 1939-го на українську землю насунули совєтські війська разом із загонами НКВД, які виявилися ще більшими за поляків злочинцями. Західна Україна за короткий час зазнала жахливих репресій. Тисячі невинних людей було ув’язнено та депортовано в далекий Сибір. Щойно 22 червня 1941 року німці пішли війною проти СРСР. Тікаючи, Червона армія залила широкі простори української землі кров’ю, розстрілюючи тисячі ув’язнених. ОУН удалося розбити лише деякі в’язниці й увільнити в’язнів.
Одразу за фронтом Мирослав як активний член ОУН включився до похідних груп і пішов на східні терени України, де займався політично виховною роботою та фактично діяв там аж до 1943 року. Там він пробуджував здорове прагнення до свободи, розтоптаної московськими нападниками - ішлося про глибинне розуміння народного самовизначення та відродження національної самоповаги. Повернувшись у західну Україну, Мирослав виступав під псевдами — Білий, Богдан, Олег, а найбільше був відомий під псевдом Орест. Займався він організацією Української повстанської армії (УПА) і водночас виконував обов’язки шефа штабу військової округи «Буг». На першому етапі боровся з німецькими військами, які грабували українських селян, а молодь вивозили до Німеччини на примусові роботи. Пізніше частини УПА, якими командував «Орест», охороняли українське населення від реакційного польського підпілля, яке нападало на українські села, масово грабувало та вбивало українських селян і інтелігенцію. Лише в Перемиській єпархії було вбито 84 греко-католицьких священиків і близько 76 учителів. У боях командир «Орест» відзначався непересічною відвагою, бойовою мужністю та героїзмом, а передовсім - добрим організаційним хистом.
Як розказував мені мій вуйко Миколай Стех «Чорний», який служив у командира «Ореста», за його словами, був то справжній бойовий лицар у визвольних змаганнях. Він із великою людською гідністю, із неперевершеною стійкістю й мужністю боровся проти ворожих окупантів на нашій землі. Із безмежною самопожертвою та повною посвятою віддавав увесь свій бойовий талант і всю свою життєву енергія, щоб наблизити день визволення України та звільнити уярмлений народ з окупаційної займанщини. Це було чудове покоління, що з Божою благодаттю боролося в цей складний історичний період. 1944 року рідний брат командира «Ореста» Тарас «Галайда», який був командиром куреня УПА, загинув геройською смертю в бою з польським загоном Армії Крайової (АК) біля Посадова. Був це для «Ореста» неймовірно важкий удар, але ця болісна втрата рідного брата й близьких друзів усе одно не зламала його твердого й свідомо-національного характеру, а навпаки - мобілізувала до подальшої жертовно-патріотичної боротьби за волю свого народу.
Коротко згадаймо про Тараса, який також має великі заслуги у визвольних змаганнях. Із молодих років він був знаний в Угнові як палкий український молодіжний діяч. З 1940 року виконував функцію зв'язкового при крайовім провіднику І. Климові. 1941-го парубок перебував на тримісячних курсах при старшинській школі імені Коновальця в Кракові. Брав участь у похідній групі та проявив високу активність на Київщині. Підступно був арештований у Василькові, утік із в’язниці разом із Василем Куком і Д. Мироном. Був членом обласного проводу, працював як референт Служби безпеки й брав участь у ІІ ВЗ ОУН. Згодом зорганізував і очолив першу сотню УПА на Львівщині, яка головно кватирувала в Пирятинському лісі на Жовківщині. Провів кілька успішних боїв із німецькими військовими загонами, партизанами Вершигори й АК. Як командир Куреня УПА, загинув геройською смертю 28 березня 1944 року, під час наступу на польську підпільну твердиню АК в Острові біля Белза в Сокальському районі на Львівщині. Цей загін АК здійснював численні злочинні пацифікації українського населяння, головно на Холмщині.
Унаслідок цієї операції польська АК зазнала великих втрат, а втрати УПА були незначні. На жаль, якраз у тому бою загинув Тарас Онишкевич «Галайда», його тіло з почестями поховано на цвинтарі в місті Угнові. «Орест» важко пережив смерть брата, але продовжував свою активну діяльність у підпіллі. Уже у березні 1945 року отримав звання майора, і керівництво УПА призначило його командиром 6-ї військової округи УПА «Сян». Із наближенням фронту «Орест» коротко працював при Головному військовому штабі УПА й отримав звання полковника та був призначений командиром військової округи УПА в Закерзонському краї. Головним командиром був Ярослав Старух «Стяг», його заступником був В. Галаса «Орлан», керівником Служби безпеки - П. Федорів «Дальнич» (1910-1950), якого також підступно ув’язненили й стратили в Мокотівській в’язниці у Варшаві, як і «Ореста».
До складу цього Закерзонського краю входили надрайони «Лемко», «Бастіон» і «Поліщук». До найвідоміших командирів підрозділів УПА належали С. Приступа «Бриль», Є. Янчук «Дуда», В. Ярмола «Яр», Г. Левко «Крук», Г. Янківський «Ластівка», В. Мізерний «Рен», В. Шишканець «Бір», Я. Коцьолек «Крилач», П. Миколенко «Байда», М. Дуда «Громенко», В. Сорочак «Беркут», М. Тарабан «Туча», Р. Гробельський «Бродич», Г. Мазур «Калинович», В. Краль «Чаус», В. Щигельський «Бурлака», С. Стебельський «Хрін», І. Шеманський «Шум», командир куреня І. Шпонтак «Залізняк» і низка інших. Гидко слухати приниження від різних пройдисвітів на адресу наших Героїв з УПА, які своєю кров’ю та стражданнями вписали власні імена  на вічні віки в Літопис України.
За свідченнями багатьох повстанців і командирів, «Орест» відзначався взірцевою поставою, шляхетністю й безмежною, палкою любов’ю до України. Зарівно серед підпільників, як поміж українського населення, «Ореста» вважали одним із найвизначніших командирів УПА на Закерзонні. На підставі численних документів можна ствердити, що це був Командир із великої літери, який відважно й мужньо виступав за загальнолюдські та національні цінності у своїй підпільній боротьбі. УПА не мала у своєму розпорядженні модерної зброї, не було там командирів після військових академій. Але УПА визначається могутністю, командири та повстанці цього підпілля були відданими українськими патріотами. І в тому вони для нас - безсмертні.
Наш ювілянт відзначався не лише безмежним героїзмом, але й незвичайною людяністю, працьовитістю. Протягом ночі «Орест» власними ногами проходив різними хащами понад 50 км. У своїх походах він виконував дуже ретельно інспекції відділів, відбував наради та розмови з командирами й стрільцями УПА. Цікавився як військовими справами, так і соціально-санітарними та побутовими умовами вояків. Ішлося про те, чи кожен із повстанців забезпечений харчовою порцією, чи має відповідну кількість амуніції та чи отримує чисту білизну й відповідний щодо пори року одяг.
Ситуація значно погіршилася, коли у квітні 1947 року розпочалася акція «Вісла» і на терен Закерзоння було спроваджено понад 20 тис. сучасно озброєного польського війська. А до того було заангажовано міліцію, yряд безпеки, партійний апарат і паралізовано весь терен на цілому Закерзонні. Повністю було ускладнено зв’язки підпілля. Кожна лісова стежка, дорога була густо обставлена польським і совєтським військом.
У цій складній ситуації «Орест» намагався по-батьківському розподіляти відділи УПА. Тобто одних висилав у рейди на захід, інших - на схід, а навіть з окремих повстанців знімав присягу й відпускав до родин. Сам, незважаючи на важку хворобу легень й щораз більший та все грізніший ворожий натиск, перебував на рідних землях, а згодом перейшов на терени воєводства Вроцлавського, де через зраду одного з охоронців був схоплений ворожими органами уряду безпеки Польщі. Під час так званого слідства пройшов через неймовірні тортури, але навіть у ворожій в’язниці, у тих тяжких умовах, був незламним патріотом свого народу, зберігав свою національну гордість і гідність українського воїна. Він заявляв катам прямо в очі: «Рано чи пізно, хочете ви того чи ні, Україна стане вільною й незалежною державою». Можемо собі уявити таку героїчну картину: стійкість нашого ювілянта й злість катів на його слова.
Польський військовий суд прирік М. Онишкевича на смертну кару. Його було розстріляно у Вашаві 6 липня 1950 року. Коли згадую нашого героя, цю заслужену особистість в історії України, мимоволі на думку спадають слова Ю. Липи, які той написав у своїй «Епітафії», про вірність Батьківщині: «Я смертю вирізьбив: ти стань і прочитай: // Одно святе на світі — кров людей хоробрих, одні живуть могили — вірних Батьківщині». На жаль, могили полковника Мирослава Онишкевича «Ореста» не знаємо. Йому не співали похоронних ані патріотичних пісень під час похорону, і не було там повальних промов. Тіло покійного св. п. М. Онишкевича загорнули в чужу землю, без труни та молитви. Позбавлено покійного християнських і традиційно-українських похоронних чеснот і не надано заслуженої шани та слави, на яку він заслужив. Численні живі та ще не народжені українці на вічно збережуть могилу «Ореста»  у своїх серцях. І пам’ятатимуть, якими страшними зусиллями здобували наші Герої незалежність України, як важко кувалася воля народу, а тому тепер, у мирний час, треба дати рішучу відсіч ворогам, які намагаються цю, здобуту високою ціною, незалежність зруйнувати.
Ще до акції «Вісла» кілька сотень полонених воїнів УПА було розстріляно на Закерзонні. 1947 року засуджено до смертної кари було 372 особи, а опісля також були виконані страти полонених вояків. Останній голосний процес відбувся 8 березня 1961-го в Перемишлі проти командира 27-го тактичного відтинка УПА «Бастіон» Івана Шпондака «Залізняка», якому кара смерті була скасована. Він відбував покарання в тюрмі в Стшельцях Опольських, де був до краю виснажений і, коли вийшов із в’язниці, помер.
Воїни УПА не були олігархами, не грабували національного майна. І це також повинна зрозуміти сучасна мафіозна влада в Україні, для якої особиста нажива — головна мета, навіть за рахунок руйнування національної безпеки та ліквідації державної незалежності. Роздумуючи над сучасною складною ситуацією в українській державі, згадую царя Петра I, який був одним із найжорстокіших катів України. Його злодіяння проти українського народу цілком співмірні зі злочинами Гітлера чи Сталіна, але останні дії Табачника, Азарова й самого Януковича починають входити в «незалежній» Україні в рамки умов іноземної окупації та дій тих катів, які грабували народ і нищили паростки державної незалежності.
Святий Августин писав: «Злі володарі є зазвичай карою Божою за гріхи народу». Цього гріха ми допустилися під час виборів президента і тим пустили мафіозно-ворожу антиукраїнську силу до влади, яка тепер руйнує суверенітет держави й народ, хоче повернути їх у колоніальну залежність від московської імперії.
На завершення дозволю собі навести слова Остапа Вишні, який писав: «Наш народ умирав, царі його подавлювали, а він узяв та й дав Шевченка! І ожив народ, і розцвів народ! Досить було однієї людини, щоб урятувати цілу націю. Це велике багатство нашого народу, коли одна людина підставляє свої могутні плечі за цілий народ!» Українські патріоти підставляли свої плечі в різні історичні періоди, підставмо й ми всі разом, аби свободу та незалежність України не втратити. Коли наша нація перебуває в стані партійної розгубленості, розчарувань, нам варто повчитися в євреїв або й у наших сусідів поляків чи навіть у росіян, як вони в особливий спосіб захищають свої національно-державні інтереси. В. Чорновіл казав: «Дай, Боже, нам любити незалежність України понад усе, щоби не довелося потім гірко її здобувати».
Ярослав Стех /MICT