Оскольдова могила

...За літописом, в одному із київських урочищ новгородський князь Олег позбавив життя місцевих князів Аскольда і Діра. Це сталося 882 року. Аскольда поховали на місці трагедії, і від-тодї урочище отримало назву "Аскольдова могила", а пізніше - "Угорське", позаяк 898 року тут зупинялися угри на своєму шляху до Європи.

Ще за язичницьких часів якийсь заможний вельможа Ольма поставив на могилі Аскольда (у св. хрещенні Миколай) чи, може, на власному обійсті, яке існувало до 1096 року (напад половців); невелику дерев`яну церкву в ім`я святителя Миколая, За іншою версією, її спорудила на тій же могилі велика княгиня Київська Ольга, прах якої, доставлений 969 року із Вишгорода, й було у цьому храмі поховано, а потім великим князем Київським Володимиром перенесено до щойно побудованої тоді Десятинної церкви. Миколаївську церкву зруйнував 971 року син княгині Ольги, великий князь Київський язичник Святослав, а 990 року відновив її, ймовірно, все той же князь Володимир.

1036 року при Миколаївській церкві вже існував жіночий монастир, у якому доживала свого віку мати одного із засновників Києво-Печерської обителі преподобного Феодосія. Він містився чи то на самій Аскольдовій могилі, чи то на узвишші над нею, чи то поруч із Йорданським жіночим монастирем на Пріорці. Якщо монастир функціонував на Аскольдовій могилі, то залишається, схоже, нез`ясованим питання, хто і коли припинив його існування, позаяк у джерелах пізнішого часу (1518 року, наприклад) фігурує вже чоловіча обитель.

Існує переказ, пов`язаний із подією, яка сталася 1113 року в житті великого князя Київського Мстислава Володимировича, сина Мономаха. Повертаючись пізньої пори із полювання, він заблукав у дрімучому лісі, який покривав собою місцевість сучасного Печерська. Шукаючи дорогу з нього, князь несподівано побачив яскраве світло, що його випромінював образ св. Миколая, який містився на високому пеньку, якраз біля тієї самої дороги. На згадку про таке чудесне явлення він 1115 року заснував при Миколаївській церкві на Аскольдовій могилі (чи перетворив із зазначеного вище жіночого) чоловічий монастир (чи відновив після зруйнування його 1096 року половцями).

Через якийсь час на місці пригоди, що сталася із Мстиславом, з`явилася стовпоподібна каплиця (слуп) із образом св. Миколая, яка вказувала напрямок руху до обителі на Аскольдовій могилі. Вона, що стояла посеред Поля, згадується вперше у документі за 1655 рік, а затим у датованому 1682 роком джерелі під назвою "Розпис Києву".

А до самого Микільського монастиря, оточеного густим пустинним лісом, додалися назви Пустинний, Слупський або Стовповий. 1147 року князь Андрій Боголюбський приписав його до Києво-Печерської обителі. Відновлений після руйнації, заподіяної 1240 року татаро-монголами хана Батия, монастир у XV столітті знову грабувався татарами.

Перше достовірне свідчення про Микільський Пустинно-Слупський монастир, датоване 1411 роком, міститься у післямові до переписаної його ченцем о. Макарієм Євангелії. Обитель не могла скаржитися на неувагу до неї можновладців. Зокрема, київський воєвода князь Юрій Радзивілл передав у власність монастирю нагірну місцевість над ним під назвою "Довга нива", де росли виноградники. А ще володів він із 1508 року поселенням на лівому березі Дніпра, яке через це отримало назву "Микільська слобідка", і Долобським озером.

Наприкінці XVI століття обитель була певний час уніатською. За митрополита Київського Петра Могили вона отримала від українських гетьманів цілий ряд універсалів і грамот на

володіння маєтностями. Один із них, а саме І.С. Мазепа упродовж 1690-1696 років власним коштом спорудив на Довгій ниві за проектом архітектора Й.Д. Старцева велику муровану 5-банну Микільську церкву, яка стала соборним храмом монастиря, про який іде мова. У келії довкола нього переселилася більша частина братії із території на Аскольдовій могилі, яка стала виконувати роль дворища із кладовищем і старою дерев`яною церквою на ньому.

А згадана вище каплиця (слуп) тим часом стала від ветхості руйнуватися. Отож київський генерал-губернатор князь Д.М. Голіцин 1713 (чи 1715) року спорудив замість неї муровану, у вигляді стовпа тридільну однобанну і теж Микільську церкву, до якої із каплиці було перенесено стародавній, візантійського письма образ св. Миколая, який став однією із її святинь. Західний фасад нового храму прикрашав високий бароковий фронтон. Відтоді у мазепинської монастирської церкви з`явилася неофіційна народна назва "Великий Микола", а у голіцинської монастирської церкви - "Малий Микола". Ці назви поширювалися, звісна річ, і на обидва монастирі, що існували при цих храмах. Але подальша доля обох монастирів виявилася неоднаковою. Якщо Великий Микола внаслідок упорядкування духовних штатів, здійсненого в Україні 1786 року, отримав статус першокласного монастиря (1842 року став другокласним) і почав інтенсивно розвиватися, наближаючись за рівнем благоустрою до лаври, то Малий Микола, офіційно майже ліквідований, продовжував перебувати у жалюгідному стані.

Існування Малого Миколи на грані виживання тривало до 1831 року, коли через розширення Києво-Печерської фортеці Великий Микола відійшов до військового відомства (яке розмістило у його приміщеннях військово-робочі роти) і став називатися Микільським Військовим собором (дивися про нього у розділі "Храми св. Миколая парафіяльні"). Його братія перейшла до Малого Миколи, церква якого відтоді стала виконувати роль соборного храму Микільського Пустинно-Слупського монастиря. Пожежа 1827 року та події 1830 року, пов`язані із польським повстанням проти російського самодержавства, ледве не припинили його існування. Клопотання архимандрита о. Варлаама Криницького про надання коштів для розширення обителі вища адміністрація країни залишила без наслідків, позаяк вважала її ліквідованою. Цього вдалося добитися київському генерал-губернатору графові В.В. Лєвашову як для найдавнішого у Києві монастиря. На початку 1830-х років з`явилися у Малого Миколи два муровані бічні вівтарі, які порушили його первісний вигляд. В одному із них згаданий вище архімандрит о. Варлаам влаштував теплу церкву в ім`я св. Димитрія Ростовського. Саме тоді до цього монастиря було приписано й Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі. Починаючи з 1844 року його настоятелями ставали ректори Київської духовної семінарії, а митрополит Київський Платон став наділяти їх саном єпископа. Першим таким був єпископ Полікарп, за ним - єпископ Іриней.

Дзвіниця триярусна в неоросійському стилі при Малому Миколі з`явилася лише в середині XIX століття, хоча інше джерело вказує на XVIII століття. Сама церква наприкінці XIX століття зазнала значного ремонту, виконаного на кошти жертводавців та згаданого вище преосвященного єпископа Іринея. Останній 29 квітня 1890 року освятив оновлений храм, який, збагатившись двома додатковими банями, набув досить красивого вигляду. Невдовзі до нього додався ще один, північний бічний вівтар, споруджений за проектом київського академіка архітектури В.М. Ніколаєва монастирським коштом. Його освятив 20 серпня 1895 року митрополит Київський Іоанікій. Від монастиря до Миколаївської церкви на Аскольдовій могилі щорічно в храмовий день, який випадав на 9 травня, здійснювався хресний хід. У звичайні дні його ченці харчувалися виключно рибою і мали право вільного виходу за межі обителі.

Радянська влада функціонування Микільського Пустинно-Слупського монастиря припинила, архімандрита (в миру Л.Т. Бойченко) репресувала (реабілітований 1989 року), церкву Малого Миколи й дзвіницю у 1930-х роках розібрала і на їх місці на вулиці Січневого повстання. З спочатку встановила паркові кіоски, а пізніше вибудувала для командирів РСЧА за проектом київського архітектора Й.Ю. Каракіса великий жилий будинок...

...Після побудування храмів Великого Миколи і Малого Миколи дерев`яна трибанна Миколаївська церква на Аскольдовій могилі, що існувала тут із XVII століття, залишалася у складі Микільського Пустинно-Слупського монастиря, як приписана до нього, і виконувала роль цвинтарного храму. З часом вона стала ветхою і не прикрашала собою кладовище, яке 1786 року набуло статусу міського. Отож 1 вересня 1809 року відбулося закладення, а 1810 року (називаються 1 січня, 20 серпня, 1 вересня) й освячення спорудженого в класичному стилі за проектом київського архітектора А.І. Меленського і на кошти у сумі 8 тисяч рублів воронізького міського голови купця С.М. Мещерякова мурованого, круглого в плані двоповерхового храму-ротонди в ім`я все того ж св. Миколая.

Нижній поверх (ярус) церкви призначався для здійснення у ньому поховань тих її благодійників, які того бажали. Під час відзначення 1866 року 1000-ліття хрещення князя Аскольда країною блукала легенда про те, що тут знаходиться також і його поховання. На запитання про це богомольців військові писарі показували на місце за вівтарем храму, де існувало поховання невідомої особи, а пастирські служки уточнювали: "Не тут, а під церквою у склепі". Тоді ж на його фасаді було встановлено пам`ятну дошку (не збереглася).

10 вересня 1847 року церкву на Аскольдовій могилі відвідав імператор Микола І. На донесення інженерів про її начебто аварійний стан через тріщини, отримані нею від зсуву сусіднього Кургана, він відповів: "Падіння церкві не загрожує, її потрібно дещо поправити, і вона має існувати".

На закритому 1845 року для загального користування цвинтарі, починаючи з другої половини XIX століття, почали здійснювати поховання найбільш заможних жителів Києва. Зрозумівши, що від цього можна мати неабиякий зиск, монастирське начальство стало практикувати широкий розпродаж місць на ньому, а на початку 1880-х років запровадило навіть посаду наглядача, першим із яких виявився ієромонах о. Рафаїл. Він багато зробив для того, аби зберегти й утвердити звичай прибирати могили й утримувати їх у належному стані, перетворюючи це похмуре місце туги й смутку на привабливий куточок міста.

Після своєї смерті, яка сталася у поважному віці, о. Рафаїл теж знайшов тут вічний для себе спокій. Його місце заступив у 1892 році ієромонах того самого монастиря о. Веніамін. Найперше він звернув увагу на церкву, яка своїм зовнішнім виглядом і внутрішнім оздобленням не відповідала станові кладовища з його чистотою, прекрасними надгробними пам`ятниками і склепами. Не маючи в кишені жодної зайвої копійки, наглядач звернувся за допомогою до приватних осіб, які мали тут могили своїх близьких, і несподівано для себе отримав широку підтримку.

Усередині церкви з`явилися привезений із Італії біло-мармуровий іконостас, новий настінний розпис, виконаний за ескізами живописця В.М. Васнецова, і дубовий паркет. Освячення оновленого храму здійснив 7 липня того самого 1894 року митрополит Київський Іоанікій.

Миколаївську церкву із частиною надмогильних пам`ятників навколо неї зобразив 1846 року Т.Г. Шевченко на своєму малюнку "Аскольдова могила". За літописними мотивами й народними переказами про Аскольда і Діра письменник М.М. Загоскін написав 1833 року роман "Аскольдова могила", а композитор О.М. Верстовський за цим твором створив 1835 року однойменну оперу. Декабрист М.П. Бестужев-Рюмін, перебуваючи в ув`язненні у Петро-Павлівській фортеці, заповідав поховати його на Аскольдовій могилі, яку свого часу часто відвідував. Кладовище навколо Миколаївської церкви вважалося аристократичним. Надгробні склепи і скульптурні зображення належали до творів високої художньої вартості. На межі XIX і XX століть тут з`явилася ошатна дзвіниця, споруджена за проектом єпархіального архітектора Є.Ф. Єрмакова (розібрана, як і споруджені 1861 року будинок настоятеля та мурований паркан, 1935 року).

За радянської влади Аскольдову могилу було перетворено на парк, а церкву архітектор П.Г.Юрченко перебудував 1935 року у паркову ротонду із колонадою, у якій розмістився ресторан. Вона існувала до 1992 року, коли греко-католицька громада, отримавши її 26 квітня у своє розпорядження, шляхом здійснення ремонту повернула їй первісний вигляд культової споруди. Це сталося у 1997-1998 роках із використанням коштів, що їх надала міська влада, і за сприяння Управління охорони пам`яток історії, культури та історичного середовища Києва.

Освячення Миколаївської церкви здійснив 22 травня 1998 року Преосвященний Екзарх Києво-Вишгородський УГКЦ Любомир Гузар. Посаду її адміністратора обіймає сьогодні митрофорний протопресвітер о. Ігор Ілля Онишкевич.

Уривки з твору Василя Галайби "Храми св. Миколая в Києві"

Уклав В`ячеслав Михайлишин